Спочатку:
На сторінку книги
Ноги мерзли. Туман то згущувався до стану вологої вати, то ставав геть прозорим. Куртки ми давно розв’язали й куталися в них, але тканина не рятувала від сирості та холоду.
Ми обходили обслизлі купини, перестрибували з горбика на горбик. Іноді хтось оступався, і нога з чавканням вгрузала в холодну драговину.
— Та до дідька! — вилаявся Гаррі, з витягуючи застряглу ногу. Багно хиже чавкнуло і неохоче відпистуло. — Ми йдемо не туди!
— Саме так! —підтримав Бен — Пів години повземо, а щось ані Академії, ані ознак життя.
— Вазочко, ти куди нас завела? — Хло розвернулася до мене, виплівуючи слова, наче отруту.
Вона вже кілька разів кидала на мене люті погляди — особливо після того, як Мірель подав мені руку на слизькому схилі, а я... я на неї сперлася. І хоч він одразу допоміг і Хло, поглядів мене це не позбавило.
Я знову поглянула на імпровізований компас у пляшці. І вимушено визнала, що вони мають рацію: щось дійсно пішло не так. Проте казати про це вголос не стала.
Шон кинув на мене співчутливий погляд, але промовчав. Кайл відступив, наче я була заразною. Ентоні лише задоволено пирхнув. І я раптом відчула себе зрадженою.
— До чого тут вона, Хло? Рішення приймав я, — тихо кинув Мірель. — Це моя помилка.
Він зиркнув на своїх так, що притулкові миттєво замовкли, припиняючи цькування.
— Та яка твоя помилка, Міре? Ця розумниця всім голову задурила. Я знаю, куди йти, — Бен зробив крок у мій бік.
— Відверто кажучи, жоден з нас не знав куди йти, — визнав Мірель.
— От тому її “Захід там!” і спрацював, — перекривляв мене Гаррі.
— То куди ти нас затягла, Вазочко? — виплюнув мені в обличчя прізвисько Бен.
І глянув з такою жагою помсти та бажанням поквитатися, що я зрозуміла — він не забув нашого “поцілунку” і не пробачав. Ніколи не пробачить мені.
— Я не просила вас йти зі мною, — зауважила я, намагаючись втримати рештки самоконтролю і не видати страху. — Могли обрати інший шлях.
— Угум, — погрожуючи, нависнув наді мною важкою тінню Бен. — Саме так і скажемо викладачам, коли ти не повернешся в Академію.
Я не відступила. Не смикнулась. Не ухилилась. Бен був більше. Сильніше. А після того випадку і обережніше. Він більше не недооцінював мене і тим самим позбавляв одного з найсильніших козирів у моїй колоді.
“Не можна бути слабкою, Нікі. Навіть якщо ти знаєш, що слабка — визнати це, здатися — останнє, що ти можеш зробити. Завжди бийся. Попри страх. Попри можливий програш. Бо інакше кожен буде тобою потурати”, — згадалися слова брата. Кей тоді тільки вступив до СВА і напевне передавав таткове напуття.
Хто ж знав, що воно мені знадобиться. І тато, і Тарас бачили в мені принцесу, яку точно ніхто не образить, не зачепить, бо за її спиною є вони. І лише Кей вважав, що я маю вміти все сама.
Мірель виріс між мною і Беном, перехопив вже занесену руку.
— Не чіпай її, — прошипів тихо.
— Ти захищаєш її?! — скипіла Хло. — Її? Домашню?
— Я захищаю її, як захищав би тебе.
— Від нас? Ти став на її бік?
— Я на нашому боці. Забули, нащо ми тут? Забули про сестру Гаррі? — Мірель обвів їх холодним поглядом.
— Не розумію, як це пов’язано, — буркнув Бен.
— А ти поміркуй. Кинеш її тут, повернешся без неї. А в нас ще три свідка, — Мірель кивнув у бік хлопців. — Чи пропонуєш і їх кинути?
— А чом би і ні?
— Сам впораєшся з усіма? На мене не розраховуй. Постою осторонь, поки вони з тебе котлету зроблять. Це проти однієї ти герой, а проти всіх. Та і дівчинка, як я чув, тобі вже фізіономію трохи підправила, — і зі смішком поглянув на щелепу Бена, де ледь помітний червонів синяк.
Бен заскрипів зубами. Хитнувся у бік Міреля, але закляк на півдорозі наче передумав, відступив, сплюнувши:
— Та до біса все!
Притулкові відійшли. Я обернулась до Міреля, що затримався поруч.
— Дякую, — прошепотіла ледь чутно.
— Не радій. Це не заради тебе, — кинув він і пішов до своїх.
— Ти…. — зробив до мене крок Кайл.
Хитнула головою, поглядом застерігаючи від наближення і палких обіймів.
Товстун знітився, замовчав.
— Витік! Так я і думав: витік! — раптом вигукнув Ентоні збоку. Він стояв на горбку, його обличчя пашіло збудженням. — Тут навіть сніжинки. Все замерзло.
Ми обернулися, глянули на схвильованого, почервонілого від одному йому відомої радості хлопця.
— Що знов, чотириокий? — ліниво озвався Гаррі.
— Гелій у великих обсягах використовували у минулому столітті лише в одному місці, — загадково почав Ентоні. Обвів нас всіх поглядів. — Ну ж бо?..
І якось безсило поглянув на мене. Я не відповіла, хоча і здогадалась про що він. Це пояснювало і проблеми з компасом. Втім тішити його самолюбство не хотілось. Не після того, як він промовчав.
— Великий адронний колайдер, — самовдоволено видав Ентоні. — В якому для охолодження надпровідних магнітів використовувалось близько ста тонн рідкого гелію.
— І що з того?
— Ви не розумієте?! — здивувався Ентоні. — Магнітів! — повторив, виділяючи останнє слово.
— І що? — промимрив Кайл.
— А те що компас не працює, — досадливо всміхнувся Мірель.
— Тоді що робити?
Всі з примарною надією поглянули на Міреля. Ніби у нього комп'ютер в голові і він одразу видасть правильне рішення.
Я скинула голову вгору, намагаючись відшукати тьмяне сонце. Але затягнуте сірими хмарами небо не просвічувалось променями.
— Повертаємося. Спробуємо вийти по своїх слідах, — скомандував Мірель.
Вони всі розвернулись і пішли, залишаючи мене на болотистій галявині.
Мені слід було піти з ними. Забути про нещодавню суперечку, образу, гордість. Згадати, що краще триматися купою. Безпечніше.
Але я залишилась на галявині.
І жоден з них не озирнувся. Навіть не помітили, що я залишилась.
