Спочатку:
На сторінку книги
Самотність накотила раптово, вдаривши під дих. Серце важко гупало в грудях. Образа була настільки пекучою, що я різко струснула головою, аби прогнати злі сльози. Довелось нагадати собі: це не вони, це я їх кинула.
Я сама відмовилася йти з Хейле у флаєр, залишившись чекати Кайла. І посеред гімняного болота я бовванію виключно з власної примхи.
Втім, жалість до себе нікуди не поділася. Я просто завбачливо відклала її «на потім» — до душу. Під його теплими струменями я нарешті дозволю собі побути слабкою дівчинкою. А поки я пирхнула, витерла ніс рукавом і озирнулася, шукаючи найвище дерево.
Як каже тато: «Не шукай складнощів, Ніколь. Вони самі тебе знайдуть. Інколи найпростіший варіант — найдієвіший».
Дерево знайшлося на пагорбі — високе, крислате. Проте нижні гілки починалися метра за два над землею. А поблизу ані каміння, ані уламків, щоб підставити під ноги. Я згаяла купу часу, стрибаючи та зриваючись, поки нарешті вдалося вхопитися за одну з гілок і підтягнутися.
Я подряпала ноги й до крові роздерла долоні, поки дісталася верхівки. Зупинилася лише тоді, коли гілка під ногою з тріском обломилася. Ледь не зірвавшись, я завмерла, балансуючи на тоненькій гілці, що тремтіла під ногами, поки дерево гойдалося від вітру.
Нагорі імли було менше. Я кинула погляд на обрій і розчаровано видихнула. Краєвид був чудовим: ліс з першими прогалинами жовтизни, гори, піки яких тонули в хмарах, і срібляста гладь широкого озера, над яким клубочився туман... Саме там, трохи осторонь, ледь помітно виблискували шпилі.
Кілька хвилин я стояла, закарбовуючи в пам’яті маршрут та орієнтіри. Вичепила поглядом три високих дерева-віхи, на які мала орієнтуватися, щоб не збитися з курсу.
Зістрибнувши на землю, я понеслася до першої цілі. З носа текло, порожній шлунок жалібно нагадував про себе. Їсти хотілося неймовірно, а пити — ще дужче. Через той клятий «компас» я залишилася без води. Хоч пляшку і не викинула, ризикувати й пити не наважувалася. Потерплю.
Першу віху я проґавила, тож довелося знову лізти на дерево й коригувати шлях.
До воріт Академії дісталася вже в сутінках. Хорн, побачивши мою обідрану постать, лише гмикнув:
— Тринадцята… До завтра вільна.
Я кивнула, силкуючись не впасти прямо біля нього. До закриття їдальні залишалося ще пів години, тож я встигла швидко заставити тацю тарілками.
І вже закінчувала вечеряти, коли до майже порожньої зали ввалилося з десяток адептів — брудних, знесилених і похмурих.
Хейле плюхнувся поряд.
— Привіт. Радий, що ти тут.
Я вкусила печивко, сьорбнула гарячого чаю.
— Образилася? — Хейле простягнув руку, щоб торкнутися моєї долоні, але я поспіхом прибрала її, потягнувшись за останнім печивом.
— Ні, — проковтнула шматок, що ледь не став поперек горла.
І зрозуміла, що це правда. Я справді не ображалася. Та й на що? Ми знайомі кілька днів, вони мені нічим не зобов’язані. Лише зрозуміла, що наступного разу кілька разів подумаю, перш ніж кидатись когось рятувати і з кимсь залишатися. Схоже Хорн має рацію — емпатія може стати на заваді.
— Кожен зробив свій вибір, — я допила чай, підвелася і залишила їдальню, відчуваючи важкий погляд Хейле між лопатками.
Під душем простояла з пів години, але сльози так і не пішли. Та й слабкою більше бути не хотілося. Перегоріло.
Вилізши, обробила подряпини, вдягла чисту форму і, підхопивши ворох брудних речей, спустилася до пральні.
