Спочатку:
На сторінку книги
Пральня тулилася в підвалі. Самотня лампочка вихоплювала з темряви два ряди прально-сушильних машин. Я сиділа на одній із них, звісивши ноги й погойдуючи ними в такт барабану. Спостерігати за тим, як усередині крутиться білизна, було нудно. І... трохи моторошно. Надто тихо, надто порожньо. Світлодіодна лампа блимала та мерехтіла, змушуючи тіні тремтіти, перетворюючи їх на причаєних чудовиськ.
Страх підкрадався хижим звіром: ледь чутно шерехтів за спиною, холодним протягом пробігав по зашийку, розганяючи сироти вздовж хребта. Щоразу я змушувала себе не піддаватися, не обертатися, не рипатись, не бігти. Повільно повертала голову, ловила хитання тіней і з полегшенням видихала. Значно простіше було б піднятися на житловий поверх, прогулятися світлим холом і повернутися вже за чистими речами. Але я сиділа.
— Сонечко, бояться всі. Я от щодня боюсь. Щохвилини, — шепотів тато, огортаючи мене теплими обіймами.
— Правда? — не вірила я.
— Правда.
— А чого?
— Того, що ти захворієш, а я нічого не зможу зробити. Того, що мама не посміхнеться вранці. Того, що Тарас та Кей знов втраплять у халепу…
— Але це не монстри… — розчаровано видихала я.
— Звісно. Бо монстрів я не боюсь. Їх я можу перемогти, знищити. А от у тому, що я здатний захистити своїх дітей — подекуди від них самих, — я не впевнений. Я щодня боюсь, що вас хтось образить, а мене не буде поруч.
Схопивши його обличчя долонями, я зазирнула таткові в очі й з мудрістю семирічки випалила:
— Це так глупо, тату, — і навіть похитала тоді головою.
Спогад майнув перед очима, і тіні одразу відступили, розсіяні татовим ошелешеним поглядом і зморшками-посмішками у куточках очей.
Я потягнулася, зістрибнула з машинки й почала міряти кроками приміщення вздовж металевих корпусів. Страх трохи відступив, поступившись цікавості. Хоча в сірих від віку стінах не було нічого цікавого.
Я зазирала у машинки, заглядала у темні закутки і нічого крім шару пилу не знаходила. Увага поступово перемикнулась на стіни — сірі, кам’яні, місцями з облупленою фарбою та густим павутинням.
За спиною щось клацнуло. Я озирнулася. Двері у пральню, які я залишила відчиненими, не ворухнулися. Проте дверцята однієї з машинок хиталися. Я кліпнула, не вірячи власним очам: ще хвилину тому, коли я проходила вздовж, вони всі були зачинені.
Волосся на передпліччях стало дибки, хоча жодної загрози поруч я не відчула.
Знизавши плечима, я підійшла й захлопнула дверцята. На мить здалося, що лампи на панелі блимнули, але машинка залишилася вимкненою.
Я відступила, повертаючись до єдиної працюючої. Залишалося ще двадцять три хвилини.
Звук за спиною повторився.
І я ледь не підстрибнула, різко обертаючись. Знову відчинені дверцята. От тільки цього разу машинка була іншою — ближчою до стіни. І знов блимнули лампи на екрані. Але цього разу склались у цифри дев’ять, один, три.
Потім ті самі цифри загорілися на другій машині. На третій... Я позадкувала й наштовхнулася на ту, що вібрувала. Четверта машинка клацнула, дверцята заходили ходором, висвічуючи той самий код.
Я зглитнула. Пальці впилися в пластикову поверхню, вхопились у неї, як той потопельник за соломину.
— Любчику, це ти? — вирвалося збентежене.
І раптом усе припинилось. Світло спалахнуло яскравіше, розганяючи тіні, панелі згасли. Тільки роззявлені дверцята нагадували, що мені не примарилося.
Я озирнулась на машинку, де залишалось ще дев’ятнадцять хвилин. Хотілось бігти, скоріше опинитися у відносній безпеці…
Піти зараз? Та нізащо!
Я так і не зрушила з місця, поки машинка позаду не запищала, сповіщаючи про завершення циклу. Підхопивши кошик, я повільно вивалила в нього чисті та вже сухі речі. І так само повільно залишила пральню.
Ліфт не працював. Сходи знайшлись лише у кінці коридора — темні, лячні.
Я ввімкнула ліхтарик на комунікаторі й рішуче ступила на першу сходинку.
Два прогона. Лише два прогона і буде хол — світлий та повний гоміну.
Прогона вийшло чотири. Після перших двох я натрапила на поверх, перекритий ґратами та ланцюгом, що опивив старі дерев’яні двері. Ліхтарик висвітив за ними металеві столи, стільці, якісь коробки...
В голові зріла підступна думка: а раптом двері в хол теж замкнені?
Під ногою щось тріснуло. Промінь вихопив щось біле, округле... Уява миттєво домалювала решту, і мені це зовсім не сподобалося.
Нерви здали. Я пришвидчилась, майже злетіла нагору й влетіла у зачинені двері…
— Знов, Вазочко? — почулося знайоме презирливе пирхання. — Це вже якась одержимість — випадати під ноги з виглядом жертви. Ти тільки на Міра полюєш? Чи тобі бодай-хто підходить?
Я посміхнулась, присутність притулкових розвіяла вигадані жахи.
— Ти себе недооцінюєш, Хло, — всміхнулась я, ледь помітно похитавши головою. — Як можна так себе не любити?
І, не обертаючись, попрямувала до ліфта, відчуваючи за спиною їхнє розгублене мовчання.
