Раді Вас бачити!

Я прокинулась ще до світанку, вирвана з відлуння нічного кошмару. У якому я блукала нескінченними коридорами, билась у заперті двері, на яких знову й знову спалахувало: дев’ять, один, три…

Я перевернулася на бік і гарячково клацнула кнопку комунікатора.
— З’єднання недоступне.

Нічого. Знову.

Я стиснула пальці сильніше, ніж треба, ніби намагалася фізично витиснути сигнал і так достукатися до рідних.

Нічого. Я не чула їх уже кілька днів. Не бачила...

На очі набігли сльози. Видихнула різко, бо у грудях просто не вміщалося усе це.

Занадто тихо.

Занадто порожньо.

Зате плакати можна досхочу — ніхто не побачить.

Клята Академія. Лячна. Коридори, яких нема. Замкнені поверхи...

Я змусила себе встати. Життя змінюють дії, а не сльози.

Двері беззвучно ковзнули вбік.

Коридор зустрів рівним, стерильним спокоєм. Жодного голосу, жодного кроку.

Вихідний.

Я спустилася в хол, але й тут панувала мертва тиша. Навіть робот-комендант кудись зник. Взявши пляшку води з автомата, вирішила повернутися до себе

Ліфт не викликався. Погляд упав на табло, що висвічував поверхи: 9 1 3.

Я завмерла.

— Серйозно?..

Це як?

Світло мигнуло, але цифри не зникли.

Серце ворухнулось десь у п’ятах.

Я відвела погляд. Зробила крок убік до сходів.

Це нічого не означає. Просто технічний збій. Просто цифри.

Втім, підніматися передумала, розвернулась до виходу…

І зупинилась на півшляху.

Щось тягнуло в бік пральні. Неприємно, настирливо — наче нитка, що зачепилася десь глибоко під шкірою і смикала при кожному русі.

Я на мить заплющила очі.

Знову злякалася. Серйозно?

Смішно. Там лише поверх. Закинутий, замкнений поверх. І це Академія, а не дешевий жахастик з монстрами за рогом.

Коротко видихнувши, я ввімкнула ліхтарик і звернула до підвалу.

Зупинившись біля зачинених дверей, смикнула їх за ручку — ланцюг важко вдарив об метал, дзвоном розпанахав тишу. Двері прочинилися на кілька сантиметрів, але замок тримав міцно.

Не пролізти.

Я перевела погляд на ґрати. Проміжок між прутами був доволі широкий. І все одно ризиковано. А що, як застрягну?

Втім угорі, під самою стелею, щілини виглядали ширшими.

Серце калатало десь у горлі. Наважилася, затамувавши подих. Схопилася за холодний шорсткий метал і щосили підтягнулася. Лазити парканами мені ще не доводилось. Вдавалось не дуже, але я впоралась. Закинувши ногу на верхню перекладину, обережно просунула голову й плечі. Метал тиснув на ребра, але я не зупинялася. Ще одне зусилля, і я, нарешті, перевалилася на той бік.

Зістрибнула на підлогу, намагаючись приземлитися якомога тихіше. Пил здійнявся маленькою хмаркою.

Озирнулася.

Переді мною простягався коридор — порожній, покинутий, надто схожий на той, яким я блукала нещодавно. Самотня тьмяна лампочка ледве підсвічувала простір. Зліва й справа — троє дверей: одні забиті дошками, інші вибиті так, ніби звідти вирвалося щось жахливе.

Тхнуло пліснявою, і чимось старим, занедбаним.

Серце пропустило удар. Не надто гостинно.

Може, ну його? Поки не пізно.

Я глянула на ґрати позаду — і зробила крок до першої з кімнат.

Ручка — кругла, металева — була вкрита товстим шаром пилу. Я простягнула руку…

І завмерла.

За дверима почувся звук.

Не вітер. Не скрип.

Чіткі, розмірені кроки. Ніби той, хто йшов, нікуди не поспішав. Їм вторив скрегіт. Важкий, тягучий.

І скиглення.

Тихе. Здавлене. Ледь чутне — ніби його намагалися втримати всередині.

Я застигла, так і не торкнувшись ручки.

Один. Два. Три…

Кроки обірвалися. Глухо гримнув метал.

Тиша впала різко, неприродно — ніби її хтось увімкнув.

Я не дихала. Рука так і заклякла. Хотілося відступити, але тіло не слухалося. Ноги ніби приросли до підлоги.

Почулося?

Ні.

Легкий скрип. Не дверей. Підлоги під ногами.

Під дверима здригнулася тінь.

Я ковтнула повітря, занадто голосно. Серце гупнуло так, що здалося: його почують і там.

Брязкіт.

Рип.

Дзвін.

І тихий, рваний присвист — ніби хтось видихнув.