Спочатку:
На сторінку книги
— Це небезпечно! — несподівано загорлав хтось. Надто чітко. Надто близько. — Треба все знищити!
Я підскочила, серце сполохано сіпнулось у грудях.
— Ти не можеш знищити ЕР-25. Його можливості безмежні… — відповів інший. Нижчий. Глухий, наче зірваний.
— Ти не розумієш… — перебив перший.
— Це ти не розумієш потенціалу, — вторив йому другий.
Вони кричали, так голосно, що, здавалося, стіни тряслись.
Я повільно торкнулася ручки — холод металу впився в долоню. Крутнула — двері легко піддалися, і я прильнула до утвореної шпарини.
Всередині було світло, сонячно. І це не в’язалось з тим, що приміщення було у підвалі. Як і стерильна чистота, без пилу та руйнувань, що залишились в коридорі.
Чоловік у білому халаті стояв біля дошки, вкритої формулами й наліпками. Інший — у темному класичному костюмі — вистукував пальцями по підвіконню. В очі кинулась нашивка на плечі: помаранчевий трикутник, жовте коло та зелені хвилясті вихори. Щось знайоме... Я кліпнула, зосереджено вдивляючись у зображення, але пригадати, де його бачила так і не змогла.
— Це загроза! — наполягав чоловік у халаті.
— Це не доведено!
— Тобі цього мало? — він різко пройшовся кімнатою.
Я прочинила двері ще трохи й прикипіла до нього поглядом. Стулка скрипнула, і я збентежено відсахнулася в тінь. Втім, на це ніхто не звернув уваги.
— ЕР-25 змінить світ.
— Ти не чуєш мене, Гроку. Використовувати ЕР-25 – небезпечно… Ти тільки поглянь на нього?
Він відступив убік, і я нарешті побачила людину в кріслі. Шолом стискав їй голову, з рота повзла піна. Вона скавчала, сіпалася, билася в ременях, хникала, вигинаючись дугою. Безладно водила очима — суцільно чорними, без склер і райдужок.
— Подумаєш, — кинув Грок. — Покладемо край симуляційному навчанню. Воно скоро й так стане непотрібним.
— Та до чого тут навчання?! Гамма-кванти потрібної частоти — і всі, хто отримав ЕР-25, оскаженіють!
— Не факт. — Грок струсив із рукава невидиму пилинку й повільно відійшов від вікна. Презирливо, майже з огидою глянув на крісло. — Ти сам казав, що ЕР-25 не взаємодіє з гамма-квантами.
— Поки його не застосовано на живій істоті! Щури…
— Вітторе, ти перебільшуєш. Люди — не щури.
— Але це вже третій піддослідний!
— І двоє перших навіть не відчули цього впливу.
— Нам потрібен час. Ми маємо дослідити природу впливу…
— У нас немає часу. Військові вимагають надати їм доступ до розробки.
— Тоді зроби щось! ЕР-25 не готова до використання. Треба провести ще досліди, зрозуміти, чому це відбувається…
— Так займись цим. Замість того щоб нити, виявляй тих, хто скаженіє.
— Ти не розумієш, Гроку, — голос Віттора урвався. Він важко ковтнув. — Проблема не в тих, хто оскаженів. Проблема в іншому. В інших…
— Мені набридло сперечатися з тобою, Вітторе.
У руці Грока щось блиснуло, і я не одразу збагнула, що це зброя.
Постріл розірвав повітря.
На білому халаті розпливлася червона пляма. Кілька шалено довгих секунд, притискаючи руки до грудей, Віттор дивився на Грока. Потім зневірено опустив погляд на закривавлену долоню.
— Ти помилив… — прошепотів.
На губах виступила кров.
Він похитнувся, схопився за стілець — і разом із ним повалився на підлогу. Стілець грюкнув, відскочив убік.
Щось маленьке й кругле вислизнуло з його руки й покотилося. Я мимоволі простежила за ним поглядом.
Десь на задвірках свідомості пульсувала думка: я стала свідком вбивства. Треба тікати.
Але я навіть ворухнутись не могла.
— Це ти помилився, — холодно сказав Грок. — Треба було погоджуватися.
Він штурхнув тіло ногою, нахилився ближче і посміхнувся задоволено:
— Останнє, що ти побачиш буде моє лице. Закарбуюся у твоїх очах…
— Ч…чо… чому? — спльовуючи кров, пробелькотів Віттор.
— Тому що люди мають ставати сильніше.
— А…ал...ле…
— Не так? — всміхнувся Грок. — Бачиш, як добре я тебе розумію?!
Віттор захрипів щось нерозбірливе.
— Тільки не починай про ціну. Твої наніти зроблять людей досконалими. Ти лишень уяви їх можливості: хочеш щось знати — просто запиши інформацію в мозок, хочеш стати сильніше — перебудуй тіло.
— Це… не… на…
— Та не стогни ти вже! Дістав! — буркнув Грок і вистрілив вдруге.
Голова Віттора сіпнулася, тіло здригнулося й завмерло. Посеред лоба чорніла темна крапка, а очі порожньо дивилися в стелю.
— Ну от і все. Прощавай, друже.
Гримнув ще один постріл — і істота в кріслі затихла.
Двері різко смикнулися й ті, рипнувши, розчинилися.
Спантеличено випустивши ручку, я панічно відхилилася, втиснулась в стіну, і не встигла — Грок пройшов крізь мене, наче мене тут і не було.
Повітря навіть не колихнулося.
В голові майнула рятівна думка: голограма. Це всього лише голограма.
Я полегшено видихнула.
Збоку блимнуло щось світле. Кошеня, майнувши повз, застрибнуло на груди Віттора.
— Протокол М-9, — пролунав звідусіль рівний, бездушний голос. — Активую протокол М-9.
— Ані…
Я ледь не присіла, почувши голос Віттора. Глухий, ніби з-під води.
— Ти мала рацію, Ані…
З маленької чорної крапки в його лобі вирвалося темне полум’я й ковдрою огорнуло тіло.
— М-9 недостатньо. Активуй М-13.
Кошеня на грудях Віттора почало стрімко рости, вигинатися, плавитись, набуваючи нових форм. Образи змінювались так швидко, що паморочилося в голові: хлопчик, дівчина, юнак… Поки нарешті не зупинилися на чоловічому. Тому самому, що ще мить тому нерухомо лежав на підлозі.
А потім і цей образ пішов дрижами й розтанув, залишаючи по собі лише порожню кімнату та жменьку попелу, що повторювала контури тіла.
І лише перекинутий стілець свідчив — мені це не примарилося.
Світло над головою гарячково заблимало. Завила сирена.
— Витік матерії! Витік матерії! Негайно ізолювати приміщення!
Із металевим скреготом гримнули важкі віконниці, відрізаючи залишки денного світла. Затупотіли ноги, загрюкали двері.
За мить усе згасло, залишивши тільки слабкий промінь ліхтарика, що вихоплював із пітьми перекинутий стілець, крісло з прикутим до нього скелетом, купу куряви та пил на напівстертій дошці.
Симуляція?
Руки тремтіли. Страх, осівши десь глибоко всередині, ворухнувся так, ніби йому самому було лячно від побаченого.
Приборкавши порив забиратися звідси якнайскоріш, я наблизилась до дошки й вдивилась у символи. Нічого знайомого. Хоч окремі літери я впізнавала: так позначають масу, швидкість, силу…
Про всяк випадок сфотографувала — раптом знадобиться.
Вже на порозі згадала про те, що випало з руки Віттора. Повернулася, обшарюючи променем ліхтаря підлогу. .
Воно було тут. Маленький металевий ґудзик виблискував сріблястим боком у щілині між мостинами.
Обвівши поглядом столи, відшукала тонкий шмат пластику, підчепила ним ґудзик і витягла на світло.
І тільки тоді поглянула на картку, якою скористалася.
У лівому верхньому куті красувався помаранчевий трикутник із жовтим сонцем та зеленими вихорями.
Трохи нижче чітко виднілося:
Віттор Армен.
Передові розробки у сфері біоніки та нейроінженерії.
Аудиторія 9-13.
Пальці похололи. Я вже це бачила. Тоді, у мій перший день в Академії, екзаменатор простягнув мені саме цю картку. Не схожу. Цю… У неї так само був пошкрябаний куток. А я… я думала, що то лише симуляція. Що все це несправжнє. Гра.
Я заплющила очі, зосереджено пригадуючи екзаменатора — він був так схожий на Віттора, що тепер я могла сказати напевно: це був він. Чоловік, якого щойно вбили на моїх очах.
Морозець пробігся шкірою, лишаючи липкий слід поту. Я здригнулася, швидко ховаючи ґудзик і картку до кишені.
Надто багато збігів. Надто наполегливо мене переслідують цифри. І це… Невже саме це мені хотіли це показати? А може, все простіше: запис, що запускається від руху, а я — випадковий свідок?
І все ж треба забиратися звідси.
Краще нудьгуватиму у кімнаті, вдивляючись у білу стелю, ніж оце все. Мені і своїх таємниць вистачає, щоб ще розгадувати чужі.
Я вислизнула з кімнати, не озираючись. Порожній коридор закинутого поверху здавався тепер не просто мертвим, а підступним. Кожен мій крок віддавався відлунням, наче хтось невидимий ішов паралельно, за стіною.
Я вже дісталася ґрат, коли зрозуміла: я не можу піти.
Не можу. Поки не дізнаюсь, що приготували мені ті, інші двері.
Я важко зітхнула й повернулася.
Годі боятися.
