Спочатку:
На сторінку книги
— Бачу, малеча мені дісталася не безнадійна, — щиро посміхнувся Хорн.
Він пройшовся вздовж нерівного строю, заклавши руки за спину. Його кроки лунали, як удари молота по ковадлу.
— Та не напружуйтеся ви так. Сьогодні в нас найлегше тренування…
— Як і вранці? — вигукнув хтось із шеренги.
Хорн знову всміхнувся, але в цій посмішці було щось хиже.
— Ще простіше. Бо тренувати ми будемо не м’язи.
Він витримав паузи, дражнячи нашу цікавість. І хтось не витримав:
— А що?
— Волю.
— А хіба це не абстрактна величина. Хіба її можна натренувати? — долетіли схвильовані вигуки.
— Філософія у вас за розкладом завтра, — відрізав куратор. — Там і обговорюйте абстракції та можливост. У мене ж — практика. А тепер станьте прямо. Ноги на ширині плечей. Руки вздовж тіла. Дивіться прямо перед собою. Тридцять хвилин.
— Що?!
— Нічого. Уявіть себе стовпом і стовбичте, — голос Хорна став тихим, майже лагідним. — Якщо так вам зрозуміліше.
Ми виконали команду. Хтось збоку тихо пирхнув — мабуть, очікував чогось більш епічного за звичайну стійку «струнко».
— Не рухайтесь. Не чухайтесь. Не переступайте з ноги на ногу. Не кліпайте занадто часто. Просто… стійте і тримайте спину.
Ми всміхнулись. Стояти було легко. Перші пару хвилин. На третій в мене зачухався ніс. На п’ятій загорілись п’яти, ноги налились важкістю, а на плечі немов впала вся вага світу. Тримати спину стало складно.
Я знайшла тріщинку на стіні, зачепилась за неї поглядом, намагаючись абстрагуватися від відчуттів.
Спина вже не просто нила — у неї вбивали й прокручували розпечені цвяхи. Коліна задерев’яніли. Кожен вдих здавався занадто гучним, занадто важким. Повітря в залі стало густим, як сироп.
— Та до біса! — вилаялася дівчина поряд і важко осіла на підлогу.
Я краєм зору зачепила її рух, але не поворухнулася.
— Мінус двадцять балів. Покиньте тренування, адептко, — підійшов до неї Хорн. — Ви двоє — теж.
— За що? Я ж стою! — заперечив хлопець. — За цікавість. Зайвий рух очей — мінус десять балів. За розмови — ще мінус десять.
Грюкнули двері. Ніхто не обернувся.
Тиша стала ще густіше, ще важче.
Час минав повільно. Кожна секунда розтягувалась у хвилину, а хвилини перетворювались на вічність.
— Гаразд, підсолоджу, — голос Хорна долинав ніби з-під води. — Ті, хто простоїть тридцять хвилин, отримають додаткові бали. Троє найвитриваліших — двадцять, тридцять і п’ятдесят.
Час розмився. Власне тіло, яке я ніколи не помічала, раптом повстало проти мене. М'язи почали дрібно тремтіти, і цей тремор віддавався в самій основі черепа, заважаючи зосередитись. І раптом в голові залунало: “Я камінь — твердий, незламний”.
— Мінус п’ять. Можете нас покинути…
— Я залишусь, — тихий голос дівчини.
— Тільки тихо.
Легкий шорох. Уява намалювала і дівчину, і те, що вона по кивку Хорна, опустилась на складені в кутку мати.
Подув вітра охолодив спину. Хтось поряд упав з глухим звуком.
— П’ять балів за наполегливість, — всміхнувся Хорн.
— А я?
— А ви не впали, а здались. Радійте своєму нулю.
— Адептко? Ви що плачете? — зупинився поряд зі мною Хорн.
Я кліпнула, нерозуміючи, до кого він звертається. Його голос лунав здалеку, наче пробивався крізь шар вати. А дихання навпаки — поряд. Здавалось, що я чую як б’ється його серце. Бачу, як на скроні пульсує жилка. І запах — густий, солонуватий, мускусний…
— Хвилина! — оголосив Хорн.
І хтось полегшено здихнув. Надто гучно.
— Вибув!
— Тридцять, двадцять дев’ять… — його басу вторив тихий шепіт адептів на матах.
Я навіть уявити не могла скільки нас ще стоїть, скільки покинуло, а скільки рахує. Знала тільки, що поряд вже нікого немає. Навколо порожнеча радіусом у два-три метри...
Хорн знов пройшовся повз мене. В голові вже встиг закарбуватися і його запах, і дихання, і те, як тихенько з кожним кроком шарудить якийсь пакунок в його кишені.
— Десять…
Останні секунди, а тіло пече наче занурилось у кип’яток. Так і хочеться здатися, осісти на підлогу, тільки б позбутися цього відчуття.
— Три… Два… Один… — рахували вже голосно адепти.
— Про нагороду пам’ятаєте? — нагадав Хорн.
— Нуль! — вигукнули адепти.
Я подумала, що нагорода мені зовсім не потрібно, можна і розслабитись. Я хотіла просто впасти. І не змогла. Спробувала ворухнутися, але тіло не відгукнулося, наче паралізоване. Наче мозок забув, що може керувати руками та ногами.
Збоку донеслися радісні вигуки, вітання, плескання… А я стояла.
Я не знала скільки нас ще стоїть. Не знала скільки сидять на матах.
Та до біса! Ніколи не хотіла бути першою. Саме час здатися. Вже можна.
Я знов ворухнула рукою, пальцами. І відчула як щось мокре потікло з носа. Шмарклі? От знала, що не можна сидіти на сирій землі. Та і вранці почувалася не дуже добре.
Втім по лобі теж текло.
— Ваші двадцять балів, адепте. Вітаю!
А я не могла ворухнутися. Зовсім. Навіть кліпнути!
Стало по-справжньому страшно. Настільки, що я розсердилася — на себе, на Хорна з його дебільними завданнями, на цю кляту Академію. І на клубок, що стиснув все всередині.
А той наче образився… Відпустив.
Тіло здригнулося.
— Що ж, Ніколь, могли б і краще, — розчаровано видихнув Хорн. — Тридцять балів.
Я кліпнула. Хотілось кричати, плакати… Я ледь не померла. Мені, здалося, що я померла. А він… «Могли б і краще»? А інших вітав!
Обурення вирвалось лоскотанням у кінчиках пальців, наче крізь них пробігся струм. Я здивовано підняла руку, глянула на пучки — мої, звичайні…
— Витри. У тебе кров… — дівчина поруч протягнула мені серветку.
— Дякую.
Я притулила серветку, глянула. Точно кров. Яскраво-червона на білому тлі.
На дерев’яних ногах я дійшла до матів і рухнула.
— Ну ти молодець, – привітав хтось і плеснув по спині.
Я нахилилась так, ніби м’язи геть забули про своє існування.
— Що ж. Усі молодці. Завтра чекаю знов! Адептко, ви вирішили тут заночувати? Чи вам ноші потрібні?
Я хитнула головою і змусила себе встати. Тіло відчувалось чужим. Незнайомим. Кожен рух здавався тортурами.
Із залу вийшла на одній лише впертості, але з розправленими плечима. Щойно двері зачинилися, я притулилася до холодної стіни коридору.
— О, ти диви, Вазочко…
Тільки її не вистачало.
Я не відповіла. Стиснула зуби так, що затерпли щелепи, і зробила крок, не відриваючи долоні від холодної стіни. Пальці залишали на гладкій поверхні ледь помітні вологі сліди.
— Гей, дівко, ти в порядку? — дошкуляв голос Хло.
Я не обернулася. Зосередилася лише на кроках. Один. Другий. Кожен рух відгукувався ниючим болем у хитких ногах.
— Тримай її з іншого боку! — раптом скомандувала Хло, і під моє вільне плече хтось піднирнув, підхоплюючи. Хло взяла мене зліва. — Який у тебе номер?
Я кліпнула, намагаючись сфокусувати погляд. Світло в коридорі двоїлося
— В гуртожитку? — уточнила Хло, майже силоміць перекладаючи частину моєї ваги на себе.
— 7В…
— Пощастило. У мене 9А. Це аж на два поверхи вище. А з ліфтом у мене не склалося...
Хло ще щось казала, але я не чула. В голові засіла одна думка: я маю дійти. Не впасти. Не осісти безформною купою. Не показати їй, як я втомилася.
Я маю дійти. Попри все.
