Спочатку:
На сторінку книги
На лекцію я не йшла — пленталася. Якось не так я уявляла собі навчання. У фільмах та книгах це завжди було весело, захопливо, а тут…
Я кинула погляд на мітку на руці, яка раптом вперлася у глухий кут. Кліпнула очима, озирнулася: нічого не змінилося — я на місці.
По плечах пробіг морозець. Темне, видовжене приміщення не мало нічого схожого зі світлими коридорами навчального корпусу. Дверей не було. Як і вікон.
Вгорі, під самою стелею тисячею ламп блимала червона світлодіодна стрічка. Її тьмяне світло ледве розганяло темряву, продираючись крізь важкі клубки павутиння. Частина ламп не світилася, залишаючи темними великі відрізки коридору.
Як я тут опинилася? Я поглянула на руку з міткою. Перевела погляд на комунікатор — сигналу немає. Позадкувала, відчуваючи як холодить протягом зашийок.
Сріблясте світло ліхтарика розсіяло пітльму, вихопило вкриту товстим шаром пилу підлогу і тоненьку стрічку слідів. Моїх…
Розвернулася, відчувши миттєве полегшення: вийду!
Крок. Ще крок. Він луною пробігся коридом, осів надто гучний для відгоміну. Важкий.
Обернулась, душа аж у п’ятах — тіні хижо ворухнулися за спиною. Завмерли у тиші, такій густій і напруженій, що я чула, як десь крапає вода і перебирає лапками павук.
І погляд. Ворожий, пильний, він свердлив потилицю, стискав серце передчуттям чогось недоброго.
Я зробила крок. Ще. Зірвалася на біг.
Тепер я виразно чула… не кроки — брязкання пазурів по каменю.
Ліхтарик на комунікаторі блимнув і згас. Тільки зараз я згадала, що навіть не подумала зарядити його. Ні вчора. Ні зранку. А я ж обіцяла батькам зателефонувати!
Моторошна присутність відчувалася все ближче. Щось зловоне дихали в потилицю…
Паніка підкрадалась все ближче. Стискала серце, перехоплювала подих.
Я перечипилась і раптом налетіла на щось тверде. Відсахнулася, смикнулася, намагаючись вирватися з кістлявих рук...
— Далися тобі ці двері, Мірель! Нічого, крім швабр та віників, тут нем...
Вона не встигла договорити. Я ринулася на світло і буквально вилетіла їм під ноги.
За спиною щось грюкнуло. Повз мене з гулким цокотом прокотилося пластикове відро, а по потилиці добряче прилетіло якоюсь палицею.
— І порцеляни... Вазочко, ти не розбилася? — у голосі Хло було стільки награного співчуття, що мені стало зле. — Вистрибуєш на людей з темних кутів, під ноги кидаєшся. На маніячку не тягнеш — у тих хоча б ніж є. Чи ти думала вразити нас своєю красою?
У полі зору з’явилася рука. Я підвела очі. Мірель. Попри смішки за спиною, він не сміявся.
Встала сама, проігнорувавши допомогу. Розправила плечі, намагаючись зберегти залишки гідності, хоча серце все ще калатало об ребра. Слів для відповіді не було, але я мусила щось сказати. Бо якщо промовчу…
— Не варто заздрити, так відверто, — я недбало торкнулася волосся, наче поправляючи зачіску.
Ну і що, що в ній запуталось павутиння, і вигляд такий, наче хтось сплів гнездо і воно вибухнуло?
— Заздрю? Павутинню на макітрі? — засміялася Хло.
— З тобою все добре? — поряд виріс Хейле.
Я кивнула, збентежено озираючись на комору.
Підняла перекинутий візок для прибирання, Хейле допоміг зібрати щітки, а Кайл подав відро.
— Це було епічно! — схоже товстун був у захваті.
Я кинула на нього вбивчий погляд.
— Що?! — знітився Кайл.
— Я тобі теж таке скажу, – посміхнувшись, пообіцяв Шон.
— Думай, що говориш, — відвісив Хейле товтуну легкого потиличник.
— Як ти там опинилася? — тихо запитав Ентоні, роблячи крок до хижо роззявленого отвору комірки.
— Ей! — я вхопила його за руку, ступила слідом і... заклякла з роззявленим ротом.
Комірка була крихітною.
Зробила крок, відчуваючи, як на шкірі знов виступають сироти, а липкий страх стискає нутрощі. Стіни — холодні і гладкі. Цільні… Жодної тріщинки. Жодного натяку на таємний хід.
— Я готовий заприсягтися, що ти не могла б тут опинитися. Це фізично неможливо.
Я кліпнула очима і обернулась на Ентоні. Той зняв окуляри і подивився на мене.
— Я вже півгодини сиджу тут. Бачив, як прийшли Шон, Хейле, Кайл та інші. Ти залишалася в холі, — він озирнувся на Кайла і той кивнув. — І раптом ти випадаєш з комори. Як ти туди потрапила?
Він знов подивився на мене, пильно свердлячи очима, вимагаючи відповіді.
Я розгублено зглитнула, глянула на долоню, що все ще мерехтіла блакитним.
— Мене більше цікавить інше, — тихо пробурмотів Хейле— Звідки цей, — він кивнув у бік Міреля, — знав, що ти там?
Ми всі перевели погляд на брюнета. Той, немов відчув, повільно підвів голову. вигнув брову, зустрівшись зі мною поглядом.
Раптом у глибині комірки щось шкрябнуло.
Я відсахнулася, запнулась, ледь не збивши Хейле з ніг.
З верхньої полиці вистрибнуло сіре кошеня. Вигнуло спину, здибило шерсть і люто засичало на порожній куток з відрами.
Шон зробив крок, підняв одне відро, друге… Але там нічого не було. Навіть бруду на підлозі.
Він розгублено озирнувся на кошеня, але те вже спокійно вмивалося, розвалившись на підлозі у променях сонячного світла, що падало з високого вікна коридору. Тихе й безтурботне, ніби й не воно мить тому сичало на темряву.
— Чортівня якась, — буркнув Кайл, озвучивши думку кожного з нас.
І вперше я була з ним цілком згодна.
