Спочатку:
На сторінку книги
За кілька годин до того
— Тобі сподобається, — вже вкотре повторила мама.
Я сердито глянула на неї.
Не вірила.
Проте вдіяти нічого не могла.
Це не була батьківська примха. Якби могли, вони й далі тримали б мене у безпечному маєтку, подалі від усього світу. Втім я не заперечувала. Мені вистачило кількох коротких контактів із зовнішнім світом, щоб зрозуміти: не так це просто, коли ти — найслабша і найглупіша навіть серед малявок на дитячому майданчику.
— Все буде добре, мамо, — заспокоїла я її, але голос зрадницьки здригнувся.
Тато подивився на мене співчутливо і промовчав. І я була йому за це вдячна: точно б розридалась, якби він би почав мене заспокоювати.
— Тримайся, мала. І пиши, — брат обійняв мене і легенько стукнув пальцем по носі.
Скривилася. Терпіти цього не могла — і він це знав. Але був єдиним, кому це дозволялося.
— Тримайся, — слідом обійняв мене молодший з братів. Так сильно, що кістки затріщали.
— Обережніше! — миттєво зреагувала мама.
— Ой, вибач! Не боляче? — в очах Тая було стільки тривоги і співчуття, що я поспішила його заспокоїти.
Дістало, що всі ставляться до мене, як до скляної вази — немов я розібюсь, якщо хтось гучно чхне поряд.
— Ну хоч зможеш відвісити добрячого стусана, — провів поглядом чубатого адепта середній з братів.
— Кейране… — похитала головою мама.
— Що, Кейране? Не дарма ж я стільки років її тренував!
Я посміхнулась. Кей і справді вчив мене самозахисту. От тільки всі його методики не могли замінити технології. Навіть Тай міг укласти мене однією лівою.
— Я піду? — прошепотіла, відчуваючи як сльози збираються на очах
Сім'я мене любила. Переживала. Зробила все, аби я дотягнула до п’ятнадцяти. Навчила, виховала. З того дня як дізналися, що я нульова всі в родині: мама, тато, брати, численні бабусі — опікувалися лише мною. Тільки діду не догодила — вирішуй він щось і я б зростала у притулку.
Як і ті четверо, що прилетіли у впізнаваному флаї соціальної служби.
— Іди, — обережно обійняла мама
— Не забувай, я на зв'язку, — нагадав тато. І я знала, що це правда. Він стільки разів зривався з роботи, варто було мені втрапити у якусь халепу.
— Буде, хто ображати… — почав Тарас.
— … і одразу познайомиться з братами Шарнієнко, — перебив Кейран.
Я посміхнулась. Вони завжди були готові піти проти всього світу заради мене. Можливо, саме тому стали військовими, попри всі таткові сподівання, що хоч один обере мамин шлях.
Може, Тай? Не буде поряд нульовки, яку потрібно захищати, і він виросте… нормальним?
Я окинула поглядом старших: високі, кремезні. Тарас уже пройшов п’яте вдосконалення. Кей ще вагався з четвертим.
— Люблю вас, — прошепотіла й рушила за роботом, що безшумно тягнув мої речі.
— І ми тебе. Бережи себе.
— Бережи себе, — перекривляв дівчачий голос. — Фу!
— Не заздри так відверто, Хло, — всміхнувся один із хлопців. — Вона ж не винна, що наші батьки не такі.
— Та, рятуй Боже, щоб зі мною носилися, як з фарфоровою статуеткою! Ой в тебе шмарклі, зараз дупку підітру і чайник поставлю....
Кулаки мимоволі стиснулись.
— Не затримуйтесь. Проходьте, — пролунав невидимий голос. — Ми вже зачекалися. Ну ж бо! Покваптесь. Не хотілося, щоб ви перші дні провели на лікарняному.
Хтось кашлянув.
— От. А я що казав, — продовжив віщувати голос.
А я так і не могла розгледіти того, хто говорив.
Кашель наростав.
Загула сирена.
Хлопець згорнувся навпіл.
— Що з ним? Що сталося?
Я розгублено кліпнула очима, шкодуючи, що не вдягла маску.
— Відійдіть. Відійдіть. Дайте повітря.
— А раптом він заразний, — прошепотів хтось і натовп схлинув, утворюючи порожнину.
Кашель був настільки сильний, що хлопець не втримався на ногах. Впав. Забився судомно, здіймаючи куряву.
Раптом поруч присів юнак у білому халаті. Зробив ін'єкцію прямо у стегно.
— Анафілактичний шок. Зараз мине.
Хлопець задихнувся — і зробив перший вдих.
— Живий?
Хлопець кивнув, відкрив рота…
— Мовчи. Не віднімай у себе кисень. Потім все скажеш, — зупинив його юнак. — Забираємо.
Наноноші зникли в одному з корпусів.
— А що я казав. Ще жоден набір не обійшовся без цього. Ну ж бо… Чого стовбичите? Ай все, — буркнув роздратовано невидимий голос. — Ворота зачиняються через десять. Дев’ять…
Що ж… Академія чекає на мене.
