Спочатку:
На сторінку книги
У холі було людно. Навіть надто людно. На плацу чи в їдальні здавалося, що нас жменька, але тут народ заповнив майже весь простір.
— Нас побільшало, — кинув Хейле, роззираючись.
Він спритно підштовхнув нашу групу в куток біля масивної колони. Місце було вдалим: і видно все, і ніхто не штовхається.
— Напевно, довезли з інших точок збору, — припустив Шон.
— Я й не думала, що нас так багато, — пробурмотіла я, дивлячись на море голів.
— Не так уже й багато, — нервово поправив окуляри Ентоні. — Дванадцять тисяч на п’ять Академій.
— Звідки такі цифри? — Кайл переступив із ноги на ногу і, потайки витягнувши щось із кишені, закинув до рота. Захрумтів. Під нашими поглядами він почервонів: — Що? Я булочку не доїв. Не викидати ж...
— Статистику подивився, — знизав плечима Ентоні так буденно, ніби вивчати статистичні звіти було його ранковим хобі.
— А хіба вона не засекречена? — підозріло запитав Шон.
— Можливо, — буркнув Ентоні. — Але якщо знаєш, де шукати, достатньо кількох ввідних даних для розрахунку. От, наприклад, ви знаєте загальну чисельність населення?
Ми глянули на нього як на дурника. Чисельність населення транслювали на всіх комунікаторах щодня — разом із прогнозом погоди, радіаційним фоном та індексом якості повітря.
— І знаєте, що «нульових» народжується в середньому семеро на сто тисяч? — додав він.
— Виходить близько двох мільйонів на все людство, — швидко підрахував Шон, насупившись.
— Але якщо накласти вікову діаграму, — продовжував Ентоні, — отримаємо, хоч доволі приблизні, але близькі до реальності цифри. Нас — мізер.
— Хочеш сказати, нас тут лише пара тисяч? — Хейле продовжував пильно стежити за натовпом.
— І ця кількість щороку меншає, — кивнув Ентоні. — Наша Академія найменша, проте й вона розрахована на тридцять-сорок тисяч. Ми заповнюємо її ледь на третину.
— Ну, якщо колись «нульові» взагалі перестануть народжуватися — ніхто не засмутиться, — прошамкав Кайл із набитим ротом.
— Я б так не сказав, — похмуро озвався Ентоні.
— Віриш, що нам, як там сказав ректор, «пощастило»? — Шон гірко всміхнувся, обернувшись до нас: — Отримати ганебну позначку. Жити в родині на правах домашньої тварини — лише тому, що держава платить за тебе субсидію, якої вистачає на утримання твоїх «нормальних» суродженців? Дивитися, як інші проходять вдосконалення, стають сильнішими, розумнішими, швидшими... Як твій молодший брат кладе тебе на лопатки однією лівою, а сестра за мить засвоює те, що ти вчив роками. Чи он як ті? — він кивнув у бік групи мовчазних адептів, — Бути викинутим на смітник одразу після народження і зростати в притулку?
— У притулках зростають не лише «нульові», — тихо заперечив Ентоні.
— Справді? — Шон глянув на нього з невимовним сумом. — Ти дійсно в це віриш?
Запала важка тиша. Кожен занурився у власні гіркі думки.
Я ж відчувала себе зайвою. Такою ж зайвою, як і серед вдосконалених. Усі ці проблеми були мені знайомі, але, на відміну від хлопців, вони мене не ранили. Я просто приймала як даність те, що Тай одного ранку став сильнішим, або те, що він за мить опанував те, на що я згаяла місяці, а то й роки. І якось непомітно захопилася. Мені не треба було чекати чотири роки на чергове «вдосконалення», щоб дізнатися щось нове. Достатньо було просто попросити батьків купити книгу, курс, фільм. Поки інші чекали на чергове вдосконалення, я наповнювала свій мозок сама і тим, що було цікаво саме мені.
І, здається, я вперше в житті маю визнати — мені пощастило зростати у люблячій родині. І напевно я б не проміняла це на можливість отримати вдосконалення. Може тому у не поспішав Кей? Інші одразу після дня народження біжать в центр, а він вже місяць вагається.
Нарешті на широкому помості з'явилася постать у темно-синьому костюмі. Гул миттєво вщух, розсипаючись шепотом і завмираючи. Це був чоловік старшого віку з ідеальною виправкою та голосом, що, здавалося, вібрував у самих стінах.
— Вітаю, адепти. Я голова безпеки Академії — Калеб Йохансен. Перший етап завершено. Ви пройшли вступне випробування, і тепер настав час структурувати хаос.
За його спиною спалахнув велетенський голографічний екран, транслюючи нас самих у режимі реального часу. Я мимоволі крутнула головою, намагаючись знайти камери, але вони були майстерно приховані. Зате те, як я гарячково шукаю їх поглядом, побачили всі присутні на екрані.
— Вчора ви вже бачили, як проявляється мітка, — Йохансен говорив чітко, ніби заздалегідь відсікаючи всі сумніви. — Це ваша особиста безпека. Вона відстежує ваші життєві показники. Якщо рівень кисню в крові впаде, ритм серця стане критичним, ви отримаєте травму чи захворієте — система миттєво викличе медичну бригаду саме в точку вашого перебування. Крім того, це ключ до всіх дверей Академії, куди вам дозволено вхід. Якщо ваша долоня не відчиняє двері — значить, вам там не місце.
Він зробив паузу, даючи нам звикнути до думки про невидимий повідець.
— Система безпеки подасть сигнал лише у двох випадках: якщо ваше життя під загрозою або якщо ви випадково покинете безпечний периметр. В інший час ви вільні. Система не втручається у ваші рішення — вона лише гарантує, що ви залишитесь живі, аби ці рішення втілити. Ну і, звісно, нагадає, до якої групи ви належите.
Я поглянула на центр долоні. Шкіра була ледь прохолодною, без жодних змін: ні припухлості, ні почервоніння. Навіть від укусу комахи слідів залишається більше. Невже наноботи? Але ж у «нульових» на них зазвичай гостра алергія. Моє серце пропустило удар — що саме нам ввели під шкіру?
— А тепер — до справ, — вперед виступив ректор. — Хто з вас не вміє читати чи писати? Ну ж бо, не варто соромитися. У цьому немає нічого поганого. Це цілковита провина ваших батьків, які вирішили опікуватися вами самотужки замість того, щоб залишити у притулку. Повірте, я знаю, про що кажу — шість десятиліть тому я був на вашому місці.
Скупа посмішка ледь торкнулася його губ. У холі запала тиша, а потім хтось перший наважився підняти руку. Хтось інший зло пирхнув. Екран миттєво мигнув, і камера висвітлила обличчя першого хлопця-сміливця.
— Що ж... Вам як сміливцю — плюс десять балів. А вам, — камера перемістилася на того, хто пирхнув, — мінус десять. Поки що це вам ні про що не говорить, але згодом зрозумієте вагу кожного бала. А інші? Невже всі вміють? Що ж у вас буде шанс довести це на занятті.
Ще пара рук злетіла угору і ректор кивнув, поправляючи окуляри, що сповзли на кінчик носа.
— Ви розподілені за групами на основі вчорашніх тестів. Склади збалансовані: ми врахували фізичні дані, когнітивні здібності та психологічну сумісність. Групи розділені за кольорами — саме такі нашивки ви носитимете, і саме такий колір матиме мітка на вашій долоні.
Моя мітка раптом спалахнула знайомим синім світлом. Я ледь не застогнала. Невже мене залишили з Хло? Тільки не це. Краще б перевели в одну з новими друзями. Хоча що я про них знаю?
— Жовті! Ваш куратор — Елісор Теманц...
— Цікаво, а в них кольорів вистачить? — прошепотів Кайл. Ми всі озирнулися на нього. — Що? Ентоні сказав, нас близько двох тисяч, а в групах он по двадцять осіб.
— Кольорів вистачить, а от їх назв — навряд чи, — пробурмотів Ентоні. — Будемо стовбичити тут, поки всіх не розсортують. Дивіться, все ще жовті, але вже відтінки вохри та лимона.
— А у вас який? — поцікавилася я, відчуваючи, як холоне всередині.
— Зелений, — Шон розкрив долоню.
— Сірий, — показав свою Ентоні.
— Фіолетовий, — Кайл переможно виставив руку вперед.
— Червоний, — Хейле поглянув на мене з жалем. — А в тебе, Ніколь?
— Синій.
— Знати б ще, що ці кольори означають, — Шон замислено потер долоню.
— Може, щось на кшталт спеціалізації, — припустив Ентоні і поправив окуляри. — Ну, ми ж різні. У мене математичні та аналітичні здібності. Можливо, сірий — це логіки?
— А ти випадково не родич ректора? — поцікавився Кайл. — Що? Знаєш багато і окуляри так само нервово суваєш.
Всі засміялись, а Хейле плеснув товстуна по плечу:
— Якби ж тільки це вирізняло родичів.
