Раді Вас бачити!

Як би не було болячу і тяжко, але час летить. За ці кілька тижнів я встигла здати свою дипломну роботу і мене забрали з руками й ногами в один дуже відомий і престижний журнал. Для перестрахуваня я попросила мати змогу не вказувати моє справжнє ім′я і мені залюбки пішли назустріч.

   Я би хотіла сказати, що мрії здійснюються. Але, чому тоді я сиджу сама в обідню перерву в приємному і атмосферному кафе, а на душі – холод і мряка? Сьогодні Гелловін і всі кав′ярні, кафе, магазини, та навіть вулиці – прикрашені в найчудернацькіші витвори гелловінської тематики. Це дуже гарно і дуже…помаранчево. Я завжди любила це свято. А сьогодні навіть не вирізала гарбуза. І найжахливіше, що все своє життя я знала вирішення будь-якої проблеми. А тут вперше – не маю жодної ідеї. Окрім змиритися і відпустити, але мене не відпускає. Не відпускає весь той спектр емоцій, які я відчуваю до Марка, як мені його бракує і я мало не щохвилини про нього думаю. Зараз серед людей – не так, але мене викручує, наче наркомана без дози, коли я залишаюся наодинці ввечері і порожній квартирі. Ще я сумую за Мірою. Якби вона була поруч, то я би поплакалася про це все і стало б легше. Вона б підтримала мене добрим словом чи порадою, чи копняком під зад і сказала б щось робити. Але її немає. Нікого немає. Мабуть треба завести кішку. Боже, як я до цього дійшла?!

  За вікном посилюється дощ, переростаючи в зливу, люди починають весело розбігатися, а завбачливі - розкривають кольорові парасолі, але теж поспішають швидше сховатися. Жовто-багряне листя прагне хутчіш поріднитися із землею. Це було б сумно, якби не було так гарно. Тяжкі вологі краплі настирно стукають у вікно, ніби сподіваючись, що їм відчинять і впустять до середини. Я би впустила, бо клієнтів тут нема, але впевнена, що персонал мене не зрозуміє.

  На телефон приходить повідомлення, що в честь Гелловіна сьогодні дозволили працювати до обіду. Я мала би бути щасливою. Якби мала плани святкувати. Якби мала з ким святкувати.

   Із роздумів мене виводить ще одне повідомлення. Перечитавши його двічі я подумала, що помилилися адресатом поки не помітила знайому машину, яка припаркувалася впритул до кав'ярні, розганяючи воду з калюж. Я злякано завмерла, не знаючи, що мені робити і ще раз прочитала повідомлення: "Нарешті я знаю, де ти. Це було нелегко, але я впевнентй, що ти мені все компенсуєш. У ліжку. Готуйся. Trick Or Treat ".

   З авто показується постать Марка, яка швидкою ходою залітає в кафе. Чоловік вітається з працівниками, бачить мене, хитро усіхається, і ось - він вже сидить за моїм столиком, навпроти в позі невдоволення і чогось очікує. З його волосся сповзає кілька поодноких краплин, а волога зачіска робить його ще більш сексуальним, ніж коли ми бачилися востаннє. Сині очі напирають своїм світлом, ніби збираються викрасти душу. В усьому - він прекрасний. Навіть темні кола під очима не в змозі якось зіпсувати ідеальну постать.

- Привіт, - я нарешті відмираю і це єдине на що я спромоглася і то таким голосом, що невпевнена, що він мене почув.

- Ну, привіт! - почув.

- А як ти тут, чому? - я опустила погляд на свої руки, мені було сумно і це тяжке відчуття в серці стало нити з подвійною силою, защипало очі і я впивалася нігтями собі в долоні, намагаючись не заплакати.

- Меліссо, подивися на мене, будь ласка, - ласкаво попросив чоловік.

- Не можу, - пискнула я.

- Чому? - здивувася Марк.

- Боюся заплакати, - від нігтів на долонях мабуть залишаться шрами.

- Геей, Мееллі, - несподівано його ніжні пальці торкаються мого підборіддя і підіймають вгору, - глянь на мене, все добре, сонечко.

   Я нарешті подивилася в його блакитні очі, які на мій подив були наповнені теплотою і... любов'ю? Я очікувала, що там буде злість чи ненависть, чи щось негативне... 

- Меллі, ну, ти чого? Чому ти втекла?! Куди ти втекла?! Чому нічого не сказала? Я тебе стільки часу шукав! Навіть при всіх моїх зв'язках! Ти вмієш добре ховатися! І ось лише зараз я тебе знайшов! Нарешті! Хотів спочатку тебе випороти, але тепер розумію, хочу лише тебе обіймати, захищати і більше ніколи не бачити твоїх сумних очей, - він нахилвся і легенько поцілував мене в кінчик носа. Я була шокована.

- Марку, ти чого? – я нічого не розуміла. - Ми ж розійшлися, ти сам мене покинув, - моєму бажанню опустити очі долу заважала міцна Маркова рука, яка все ще тримала моє підборіддя.

- Меліссо, - його друга рука приєдналася до першої і тепер моє обличчі обіймали з двох боків, - я тебе ніколи не кидав і ніколи не покинув би! З чого ти це вирішила, дурненька?

- Ти сказав...

- Я сказав, що мені треба охолонути! І я таки охолов, але вже під вечір. Переосмислив все, що відбулося, з′ясував, що мої брат і сестра дійсно заслужено були покарані, зважаючи на всі їх витівки. Словом, це довга історія, але ввечері я почав тобі телефонувати з університету, щоб обговорити це все детельніше десь у тихому місці за бокалом вина і заспокоїтися. І що я дізнаюся? - Марк запитально вигнув брови. - Що мій абонент не абонент! Я подумав, що це якась помилка, але вперта тітка раз за разом повторювала мені ту саму інформацію. Я зателефонував Мірі - вона сказала, що теж не може до тебе ні додзвонитися, ні дописатися в соцмережах! Я повернувся додому і відчув справжній страх – не було ні тебе, ні твоїх речей! Ти не уявляєш, що я пережив у ті кілька днів! Потім я знайшов ключ і поговрив з вахтеркою твого гуртожитка, яка сазала, що ти поїхала на таксі. Мені довелося піднімати багато камер, Меллі, щоб з'ясувати, що то було за таксі, просити знайти твою адресу, потім з'ясовувати, де ти працюєш і де відпочиваєш і ось - ми тут. Це, якщо коротко!

- Це не коротко, - вирвалося сумно в мене.

- Так, Меллі, це з біса не коротко! А в реальному часі було ще довше, уявляєш?! По відчуттям – рік минув, поки я тебе знайшов! - він нарешті відпустив моє обличчя. - Тепер надай, будь ласка, своє переконливе пояснення, бажано пореалістичніше, - він склав руки на грудях і став вичікувати.

- Марку, не все так просто...- я запнулася, - тобто просто, але мені тяжко...мені тяжко переварити те все, що ти мені сказав.

- Так, зачекай, Меліссо, ти хочеш зараз мені сказати, що ти мене не любиш і ти мене забула? І не хочеш більше бачити?

- Щооо? - я злякано подивлася в його суворе обличчя, яке поступово розм'якшувалося, - Звісно я тебе люблю, але я так довго...сумувала за тобою, що мені не віриться, що те, що зараз відбувається - насправді! Я до цього весь цей час намагалася змусити своє серце забути тебе, але не змогла, зате змогла змучати його і тепер, коли ти поруч...мені просто треба звикнути, мені треба трохи часу...

- Меллі, моя ти дівчинко, - Марк підійшов до мене і заховав у свої обійми, - вибач, я не подумав, вибач мене дурного! Це я у всьому винен, вибач моя зіронько, - він поцілував мене у маківку і міцніше пригорнув, а я вдихаючи його аромат почала поступово заспокоюватися. Як і завжди, коли він поруч.

   - Мел, якщо ти не готова все продовжувати, то пропоную просто спілкуватися хоча б, - він сумно тримав мене за руки. – Я розумію, що можу багато просити, але я не зможу без тебе…

- Я готова продовжувати, Марку, але поступово. Можна почати із прогулянок, перегляду фільмів.

- Тобто? Це ж нічого не змінює, ми ж так і робили.

- Знаю, -  я засміялася, - але я маю на увазі, що без поцілунків, без інтиму, я...поки не готова, я морально вичавлена.

- Я зрозумів, все добре. Але це ще не все. Ти маєш поговорити ще з де-ким.

- Я маю поговорити з Мірою?

- Яка ти кмітлива розумничка. І ми поїдемо на їх вечірку.