Раді Вас бачити!

Настала п′ятниця і ми з Марком, як завжди, приїхали до університету разом, перед тим провівши ще один незабутній ранок. Ми поцілувалися перед тим як завернути до воріт вузу і розійшлися, він – перший, а я через кілька хвилин.

І неочікувано, як зазвичай буває в мелодрамах, все пішло шкереберть поки я вправно занотовувала слова викладачки на черговій лекції.

Статтю, яку я вчора відправила – сьогодні зранку опублікували! Все було просто чудово! Вона наробила шуму в перші кілька годин. Але ж для мене це було неочікувано і завідомо я не встигла розповісти всю правду Марку. Взагалі навіть не починала цієї розмови. Я не думала, що все буде так швидко, я думала, що в мене ще є час. Але його не було.

  Рівно через 3 години після публікації Марк сам мені зателефонував. Ми зустрілися в парку і сильно посварилися. Він наголошував на тому, що не очікував від мене такої підступності і що я йому нічого не розповідала, а отже – брехала. Ну, і ще були слова про те, що я його використовувала. Хоч скільки б я не намагалася довести протилежне, та все ж Марк наполягав на тому, що ми маємо розійтися. Він сказав: «Я маю охолонути», але ж всі знають, що це насправді означає розрив.

  І от я знову сиджу на ліжку в нерідному гуртожитку, збираю всі свої речі і тихенько ридаю. Речі від Марка я забрала швидко – поки той вів свої пари - і залишила ключ в поштовій скринці. А тепер потрібно зібрати все і направлятися туди, де насправді моє місце.

   Подруга намагалася додзвонитися до мене вже мільярд разів мабуть, але я вперто всіх ігнорувала. Я боялася, що вона теж звинуватить мене в брехні. Ще один розрив я не переживу, тому простіше піти без пояснень. До її приходу мене вже тут не буде. Вантажне таксі приїде через 15-20 хвилин.

-   Що ж, - я востаннє оглянула напівпорожню кімнату і печально зітхнула, - дякую за всі пригоди, які тут траплялися. Сподіваюся, що у вас із Мірою будуть нові і цікавіші. Бувай кімнатко. Я залишаю тобі шматочок свого серця.

Під вечір я вже була знову в своїй маленькій квартирі в найнуднішій і найвіддаленішій від центру частині міста(зате тихій та безпечній – тут ніколи нічого не траплялося, бо навіть грабіжники думають, що тут немає чого «ловити»). Рідні стіни зустріли мене холодом і байдужістю. Нерозпаковуючи речі, я впала на застелене фіолетовим картатим покривалом ліжко і закрила очі.

  Звісно, що я всім брехала. Починаючи про те, що я з іншого міста і закінчуючи тим, що я невинна вівця і вся така «дівчинка в біді» і все інше. Ну, ще про те, що я – журналістка. Журналістка, яка спеціально вступила до цього вузу, щоб проникнути до групи крутих мажорів і зробити про них статтю – про те, які вони насправді. Але не все так просто. Мені анонімно підкинули завдання на те, щоб я написала про них цю статтю. І надали всю таємну інформацію на кожного, ну, і заплатили немалі грошики… І от – здавалося б – я маю святкувати! Я це зробила, про мене тепер говорить все місто: вона вивела на чисту воду групу студентів, які кілька років підступно користувалися своїми зв`язками та владою!  І навіть таксист сьогодні не взяв з мене оплату, бо його донька минулого року постраждала від їх рук… Але…життя внесло свої корективи.

А, по суті, я ж і не брехала. Просто не говорила всю правду.

Та як би там не було, але єдине, про що я ніколи не брехала – про свої почуття. Ні до Міри, як найліпшої і найкращої подруги за все моє життя, так і до Марка – в якого я безповоротно закохалася. І ці почуття зробили мене слабкою, саме тому зараз так, з біса, боляче!

  Та це життя. І найменше, чого я зараз заслуговую – це жаліти себе. Варто було цього очікувати. Я ж наче розумна дівчина, а нічого так і не навчилася.  І тепер – маю з цим жити.

   Я змінила свій номер телефону, видалила всі свої соціальні мережі – все одно вони були спеціально створені для цієї «афери». І лише Марк якось поцікавився, чому в мене так мало фото в Інстаграмі і всі датовані недавнім часом? Я відбрехалася – знову відбрехалася, - що видаляла все і створювала новий акаунт, бо забула пароль від старого – повірив.

   Звісно, що в мене були мої оригінальні сторінки в соцмережах, але їх абсолютно ніхто не знайде, тим паче, що моїх фоловерів можна перерахувати на пальцях. Аж дивно, наскільки нудне життя в мене було… Чому ж було? Є. Адже я знову до нього повертаюся. Знову у своє сіре і буденне болото.