Раді Вас бачити!

Наступного ранку я прокинулася вже менш впевнена в своїх силах, аніж до цього. Було враження, наче я захворіла, але температури не було.

   Сьогодні в нас знову 4 пари, дві такі ж, як вчора і дві новенькі. Філософії сьогодні не було.

  Отже, настав час як слід порозмислити над своїм пропрацьованим планом і внести невідомі змінні. План надзвичайно простий - потрапити до найпопулярнішої компанії в універі. Просто - аж занадто. От тільки зарано почалися палки в колесах. І при тому - несподівано! Звідти, звідки я ніколи не очікувала б! Хто знав, що в них є ще один брат?! Здавалося, що я вивчила всю доступну про них інформацію. Але, то тільки здавалося...

   Словом, як би там не було, а на сьогодні в планах попити кави із Симарглом і можливо якось прихилити до себе миленьку блондинку. Я знала, що це надзакрита група і що мене пошлють ...лісом, якщо я раптом облажаюся. Але вирахувавши "слабке місце" у вигляді небайдужого до дівочих принад рудоволосого юнака, я врішила діяти.

  Авжеж, виникає слушне питання - а навіщо мені це все? Навіщо стільки старань, заради потрапляння в якусь "круту банду"? А от і ні. Це не просто "банда". Ця група можна сказати тримає всіх і вся. Ця група вміє вирішувати проблеми ще до їх виникнення. Ця група має все, що їм хочеться і навіть те, чого вони ще не встигли захотіти. Бути в їх "банді" - це бути всемогутнім. От, що таке - "четвірка диявола" - як їх називають поза очі.

   На першій парі ми далі продовжували розбиратися в теоретичних дисцплінах психології. Я все належним чином записувала і паралельно моніторила погоду. Зранку мені прогноз писав одне, а в обід обіцяв інше. Через це я ледь не запізнилася, обираючи, що ж ліпше одягнути. Зупинилася я на синій спідниці-сонце до колін та сірому топі з відкритою спиною і мереживом. Із взуття - сині босоніжки на платформі. Ще була фіолетова шкірянка, але до обіду стане тепліше і вона мені вже не знадобиться. Навідміну від цих мажористих зануд, я люблю всі яскраві речі, бо…ну, як їх не любити?!

   Я вичислила, що після трьох пар у "четвірки" велика перерва і вони мабуть будуть або в кафетерії, або на дворі.

  Я не хотіла, але "несвідомо" я все ж перевірила чомусь розклад Марка Романовича. Я переконувала себе в тому, що це лише задля того, щоб знову несподівано не зустрітися, але у глибні душі я боялася собі зізнатися, що цієї несподіваної зустрічі я можливо очікувала. В нього пари стояли з третьої по шосту. Тобто перших двох не було і я могла спокійно видихнути на нашій великій перерві після другої пари.

   Будучи достатньо гіком, щоб знайти всі таємно-спокійні місця університету, я замовила собі подвійне американо і пішла шукати тиху альтанку, про яку ніхто не знає, але де можна побути наодинці в спокої. Але моїй самотності не судилося здійснитися. Ще здалеку я запримітила темну постать. Але відступати я не мала бажання, тому навпростець пішла до споруди, прикритої деревами. Навіть якщо це буде хтось із викладачів - завжди можна познайомитися і поспілкуватися. На нещастя чи щастя - це виявився не незнайомець, а якраз таки «знайомець». Викладач знайомий. Він якраз докурював цигарку, запиваючи чорною кавою, як і його гардероб, який складали чорні шкіряні штани і куртка, під якою була проста чорна сорочка. Готика – це їх сімейний похоронний стиль.

Цього разу я мала можливість несподіванки.

- Палити шкідливо, - зазначила я замість привітання заходячи в альтанку. Мені навіть здалося, що Галицький смикнувся, але знову ж таки - мабуть здалося.

- А ви, Беднарська, переслідуєте мене?

- Я очікувала такого питання.

- Як і я вашого стведження, тільки не сподівався вас тут побачити.

- Ой, перепрошую, ви мабуть когось чекали? - спеціально награно запитала я.

- Ви мабуть помилилися факультетом, театральний поверхом нижче, - відрізав викладач.

- Я взагалі-то пожартувала, - примирливо поступилася я посьорбуючи каву. - Якщо ви нікого не очікуєте, можна я тут постою, не хочеться йти до натовпу, - щиросердно зізналася я.

- Добре, Меліссо, відпочивайте, скільки потрібно, - здавалося, що погляд філософа пом'якшав.

- Марку Романовичу? - запитала я дивлячись на кільця диму, які випускали його вуста.

- Що, Беднарська? - він повернув голову і глянув мені у вічі.

- Дасте мені цигарку? - несподівано для себе запитала я.

- ПППФФФ, звісно ні, що це за запитання?

- Мені вже є 18.

- Все одно не дам, я не хочу бути розбещувачем молодих дівчат.

- Кхм, де там те розбещення присутнє? - засміялася я. - Ви в якому столітті виросли?

- Якщо ви хочете псувати своє здоров′я, Меліссо, то я вам в цьому не помічник, - серйозно запалився той, - я сам колись потрапив у залежність і зараз ось намагаюся позбутися.

- І як успіхи? – запитала я і відчула, що розмова складається так, наче ми вже мінімум кілька років знайомі, дивно…

- Коли як, по-різному буває - обізвався викладач.

Я смакувала кавою і дивилася на нього задумливо. Можливо я поспішала з висновками, але мені не подобалися ті думки, що починали зароджуватися в моїй голові. Зазвичай це закінчувалося одним із двох варіантів. І я би помолилася, якби вірила в бога, щоб це був не другий варіант.

- А я завжди любила і люблю осінь, це меланхолійно-казкова пора, яка, як на мене, недооцінена митцями, - я навіть сама від себе неочікувала такої раптової зміни теми.

  Філософ глянув на мене і його погляд став зацікавленим.

- Справді? Ніколи не задумувався про її недооціненість.

- Ну, от тоді зараз подумайте, - продовжувала я, - більшість поетів, музикантів, словом - творців, оспівують весну, літо, де-хто - зиму, а про осінь мало чого...так би мовити відомо... Знаю лише від Костенко "Осінній день, осінній день, осінній. О, синій день, о, синій день, О, синій!"

- "Осанна осені, О, сум - осанна"? - неочікувано підтримав Марк Романович.

- Невже це осінь, осінь, О, та сама!"

- Так, дуже хороший вірш. І мені приємно, що мої студентки знають щось ще, окрім навчального матеріалу і пісень з Тік Току, - усміхнувся викладач.

 На це я лише стримано мугикнула.