Раді Вас бачити!

Вів'єн

Я прокидаюся о п'ятій ранку. Сьогодні вирішальний день. Холодний душ, ідеально випрасувана біла сорочка, шпильки — моя щоденна броня. Я не маю права на помилку, бо в моєму світі слабкість не пробачають. Vantorix дихають нам у потилицю, але Даміан Восс ще не знає, з ким вирішив зіграти. Я розберу його імперію на частини, і зроблю це з превеликим задоволенням.

​Остання крапля холодного парфуму на зап'ястя. Мій телефон, що лежить на мармуровій стільниці, коротко вібрує, порушуючи ідеальну тишу пентхаусу. На екрані висвічується ім'я Слоун — моєї єдиної близької подруги. Вона працює головною редакторкою глянцю, і ніхто краще за неї не розуміє жорстоких правил нью-йоркської гри.

​Вмикаю гучний зв'язок, одночасно закріплюючи масивний годинник на руці.

​— Сподіваюся, ти вже на ногах і морально готуєшся розчавити їх усіх на сьогоднішньому аукціоні, — замість привітання лунає її бадьорий голос.

​— Я завжди готова, Слоун. Ти ж знаєш, для Aurevia це не просто благодійний вечір. Це можливість показати, хто тримає ринок і хто задає стандарти.

​— Мене більше цікавить, в чому ти збираєшся це показувати, — хмикає. — Тільки не кажи, що знову одягнеш один зі своїх бездоганних, але до нудоти правильних офісних панцирів. Вів’єн, ти маєш представляти революційну колекцію. Тобі потрібно щось... зброєподібне. Щось, що змусить Восса подавитися власним его, щойно він тебе побачить.

​Я схвально всміхаюся своєму відображенню в дзеркалі.

​— Не хвилюйся. Жодних білих сорочок на вечір. Я обрала чорний смокінг від Saint Laurent. З екстремально гострими лініями плечей.

​— А під ним? — із хижою цікавістю протягує Слоун.

​— Нічого, — дивуюся. — Лише ідеальний крій і гола шкіра. Керівництво чекає, що я витягну з Vantorix інформацію про їхню нову розробку. А найкращий спосіб змусити такого чоловіка втратити пильність — це дозволити йому думати, що він дивиться туди, куди йому не слід.

​— О, мені вже подобається цей план. Знищ його, Вів.

​— Обов'язково. До вечора.

​Скинувши виклик, я підхоплюю жорстку шкіряну сумку і виходжу з квартири. Ліфт безшумно спускає мене на підземний паркінг, де на мене чекає моя нова гордість — вугільно-чорний Porsche Taycan TurboS. Електрокар. Тихий, нещадний, стрімкий і смертоносно точний. Він нагадує мені мою шпагу на тренуваннях з фехтування — нічого зайвого, лише абсолютний контроль.

​Сідаю за кермо, вдихаючи запах дорогої шкіри салону. Двигун оживає без жодного звуку, і я виїзджаю на ще напівпорожні вулиці Мангеттена. Нью-Йорк тільки прокидається, під покровом прохолодного ранкового туману, але для мене полювання вже починається. Даміан Восс може вважати себе непереможним стратегом, але він забуває одне: у цьому місті завжди знайдеться хтось, хто б'є точніше. І сьогодні цією людиною буду я.

Головний офіс Aurevia на п'ятдесятому поверсі зустрічає мене сліпучим світлом, бездоганним білим мармуром і панорамними вікнами з видом на Мангеттен. Наша штаб-квартира — це абсолютне втілення філософії бренду: нічого зайвого, жодних тіней, лише холодна, недосяжна досконалість.

​Коли я входжу до скляного конференц-залу, повітря там уже іскрить від напруги. Рада директорів нагадує розтривожений вулик.

​— Ми повинні розчавити їх цим релізом! — голос Маркуса, нашого генерального директора, лунає гучніше звичайного. Він спирається обома руками на стіл, вп'явшись поглядом в голографічну модель нашого нового кросівка. — Колекція «Aether». Адаптивна нано-підошва, яка зчитує біомеханіку стопи за мілісекунди, надлегкі матеріали, ідеальна аеродинаміка. Це не просто взуття для елітних спортсменів, це технологія, яка змінить правила гри!

​— Vantorix готують щось не менш потужне, — нервово відгукується Девід, керівник PR-відділу, швидко перебираючи роздруківки. — Їхні тизери занадто самовпевнені. Ця їхня темна естетика знову привертає увагу. Якщо їхня інновація бодай у чомусь перевершить нашу, багатомільярдні контракти на азійському ринку дістануться їм. Восс не втратить такого шансу.

​— Їхня розробка тримається в абсолютній таємниці, — втручається Хлоя, головна дизайнерка, здається вона нервує найбільше. — У нас жодного витоку інформації від них. Ми виходимо на аукціон наосліп.

​Одне лише ім'я Даміана змушує мене трохи випрямити спину, але обличчя залишається незворушним.

​Поки колеги продовжують сперечатися, хаотично перекидаючись цифрами, відсотками та похмурими прогнозами, мій погляд ковзає по ідеальних лініях нашого голографічного продукту. У голові натомість чітко лунає дзвін металу. Завтра о сьомій ранку в мене індивідуальний урок фехтування. En garde. Базова стійка. Контроль дистанції. Точний розрахунок.

​Корпоративні переговори нічим не відрізняються від доріжки для фехтування. Мої колеги зараз нагадують недосвідчених новачків, які бездумно махають зброєю, витрачаючи енергію на емоції та страх. Я ж віддаю перевагу тактиці. Даміан Восс завжди покладається на грубу силу — він звик продавлювати суперників, ламати їх своїм авторитетом і токсичною самовпевненістю. Але у фехтуванні перемагає не той, хто б'є сильніше, а той, хто змушує противника відкритися. Я дозволю йому зробити випад. Дозволю подумати, що він загнав мене в кут, що контролює ситуацію. А потім зроблю один бездоганний укол. Прямісінько в його роздуте його.

​— Вів’єн? — Маркус різко повертається до мене, вириваючи з думок. — Ти керівниця міжнародного маркетингу, але надто мовчазна сьогодні. Що ти скажеш?

​Усі погляди в кімнаті миттєво схрещуються на мені. Я повільно підводжуся, спираючись кінчиками пальців на прохолодне скло столу, і дивлюся на них із легким презирством.

​— Ви витрачаєте час на паніку, — мій голос змушує присутніх замовкнути. — Vantorix — це агресія, а агресія робить людей сліпими. На сьогоднішньому благодійному аукціоні буде вся преса, інвестори та, звісно ж, топменеджмент наших конкурентів. Поки ви хвилюєтеся через їхні рекламні кампанії, я планую опинитися достатньо близько до Восса, щоб витягнути з нього кожну деталь їхньої нової розробки.

​— Він хитрий, Вів’єн. Восс не віддасть інформацію просто так, — примружується Маркус, хоча в його очах уже спалахує надія. — Він спробує вивідати наші специфікації через тебе. Це буде пастка.

​— Нехай спробує, — всміхаюся, проте ця посмішка не обіцяє нічого доброго. — Аукціон — це лише декорація для преси. Справжні торги почнуться, коли ми з ним зіткнемося віч-на-віч. І я гарантую, що до кінця вечора ми знатимемо їхнє слабке місце.

Щоб змити з себе напругу цього безжального дня, я дозволяю вечірньому Мангеттену сховати мене в напівтемряві камерного французького ресторану, де тихий дзвін кришталю звучить як коротке перемир'я з власними думками.

Офіціант у білих рукавичках дбайливо ставить переді мною тарілку. Ніжне куряче фрікасе у густому вершковому соусі з трюфелем — ідеально збалансований смак. Повільно наколюю шматочок на важку срібну виделку. Смачно, але я їм механічно. Мої думки вже там, на аукціоні.

​Я піднімаю келих із тонкого кришталю, вловлюючи відблиск свічки на темно-рубіновій рідині. Château Margaux 2015 року. Глибокий, терпкий смак розливається теплом, знімає першу напругу дня. Я роблю ще один повільний ковток, залишаючи на склі ледь помітний слід помади, розраховуюся не дивлячись у чек, і виходжу в прохолодний вечір.

​В Пентхаусі стерильна тиша, та найбільше я обожнюю свої панорамні вікна з видом на вогні Нью-Йорка. Час.

​Я сідаю перед великим дзеркалом у гардеробній, вмикаючи холодне студійне світло. Пензлик швидко і впевнено ковзає по шкірі. Тонкий шар матового тону. Жорсткий контуринг виділяє вилиці так, що ними, здається, можна порізатися. Трохи холодного срібла на повіки — погляд стає важким, хижим, пронизливим. Губи. Я зупиняюся на мить, розглядаючи кілька тюбиків. Червоний? Ні. Сьогодні я не спокушаю, я йду на війну. Обираю глибокий, майже чорний винний відтінок, який робить моє обличчя ще блідішим, а образ — небезпечним.

​Гребінцем витягую платинове волосся до ідеальної гладкості. Воно спадає на спину важким, холодним шовком.

​Скидаю шовковий халат. Прохолодна тканина чорного смокінга Saint Laurent торкається голої шкіри, від чого по спині пробігає холодок. Як і обіцяла подрузі, не одягаю ні бра, ні мережива. Лише бездоганний крій, гострі, гіпертрофовані лінії плечей і глибокий V-подібний виріз, який тримається на двосторонньому скотчі та моїй абсолютній зухвалості. Це виклик.

​На шию лягає жорсткий геометричний чокер із білого золота, на зап'ястя — масивний годинник. Нічого зайвого. Суцільний пафос і броня за кілька десятків тисяч доларів.

​Поки підсихає фіксатор для макіяжу, я спираюся на стільницю. Рука сама тягнеться до телефону. Звичка. Дурна, жалюгідна звичка, якої я мала б позбутися ще пів року тому.

​Відкриваю Instagram. Рядок пошуку. Крістіан Гейл. Зірка тенісу, перша ракетка і мій найбільший особистий провал. Повільно свайпаю екран. Нове фото, викладене годину тому. У грудях миттєво розливається холодна порожнеча. На фото він щасливо шкірить зуби в об'єктив, міцно обіймаючи за талію якусь брюнетку з ідеальною засмагою і порожнім поглядом. Вона притискається до його грудей так, ніби виграла лотерею.

​— Нікчема, — дратуюся. Завжди одна емоція, але ніяк не можу відпустити його.

​Сум триває рівно три секунди. А потім мене накриває лють. Кров б'є у скроні. Я витягувала його з депресій після травм, вибудовувала його імідж, терпіла його зриви, а він змінив мене на пластикову ляльку при першій же нагоді.

​Різко блокую екран. Телефон із стукотом летить на мармуровий столик.

​Гнів — це добре. Гнів робить мене гострішою.

​Я взуваю чорні лаковані шпильки від Christian Louboutin. Висота каблука не залишає шансів на комфорт, але комфорт — для слабких. Червона підошва — єдиний яскравий акцент у моєму тотально чорному образі. Мій особистий кривавий слід, який я залишу на цьому аукціоні.

​Востаннє дивлюся в дзеркало. З нього на мене дивиться жінка, якій неможливо зробити боляче.

​Я беру клатч, розвертаюся і виходжу.

Зала готелю «Плаза» зустріла мене гулом багатих голосів, дзвоном кришталю та задушливим ароматом селективної парфумерії і великих грошей. Благодійний аукціон. Ярмарок марнославства, де кожен чек на допомогу дітям чи фондам дикої природи виписується виключно заради піару в ранкових газетах.

​Я ступаю на м'який килим, і фізично відчуваю, як погляди присутніх чіпляються за мій чорний смокінг. Точніше, за той небезпечний трикутник голої шкіри, який він відкриває.

​Офіціант із тацею безшумно виринає поруч.

​— Дякую, — киваю, підхоплюючи келих із золотавою рідиною.

​Ковток ідеально охолодженого вінтажного Dom Pérignon приємно обпікає горло, знімає напругу. З іншої таці я граційно беру крихітну тарталетку з чорною ікрою та кремом із білого трюфеля. Ексклюзивні закуски, ідеальне освітлення, фальшиві посмішки. Усе йде за планом.

​— Вів’єн, ви виглядаєте абсолютно небезпечно сьогодні, — лунає низький голос збоку.

​Річард, віце-президент одного з інвестиційних фондів. Сивий, доглянутий і до нудоти передбачуваний.

​— Дякую, Річарде. Це і була моя мета, — плавно повертаю до нього голову, імітуючи світську прихильність.

​Він ковзає поглядом по моєму вирізу, навіть не намагаючись цього приховати. Ще один, Бредлі, молодий спадкоємець будівельної імперії, миттєво виринає з натовпу, втручаючись у розмову:

​— Якщо Aurevia сьогодні грає без правил, і ваш новий продукт такий же вражаючий, як ваш вигляд, Вів’єн, я готовий виписати чек не дивлячись, — підходить ближче, вторгаючись у мій особистий простір.

​Я чудово знаю цей погляд. Погляд хижаків, які думають, що перед ними елітна здобич. Ну звісно ж, хлопчики. Слину тільки підберіть. Роблю ще один повільний ковток шампанського. Моє тіло дійсно зголодніло за хорошим, жорстким сексом. Останні місяці я жила лише графіками та стратегіями, і напруга внизу живота іноді нагадує про себе пульсуючим, важким жаром. Я б із задоволенням скинула напругу цієї ночі. Але пішли в жопу. Оближуться. Я не сплю з тими, кого можу прорахувати за три секунди, і хто дивиться на мене, як на черговий трофей.

​— Інвестиції вимагають холодного розуму, Бредлі, а не реакції на глибоке декольте, — рівним тоном відповідаю, відсторонюючись.

​І саме в цей момент повітря в залі різко змінюється.

​Ніби хтось відчинив двері в морозильну камеру, але замість холоду впустив електрику. Гул голосів біля входу стихає. Я повертаю голову.

​Він заходить так, ніби володіє цією будівлею. Ні, ніби він щойно купив усе це місто і прийшов перевірити інвентар. Темно-синій, майже чорний костюм, який бездоганно сидить на широких плечах. Жодної краватки, верхні ґудзики білої сорочки недбало розстебнуті. Кидає виклик суворому дрес-коду. У його рухах відчувається хижа, розслаблена грація людини, яка звикла ламати людей просто заради розваги.

​Даміан Восс. Ми ще ніколи не зустрічалися особисто, але я вивчила кожне його фото. Знаю стільки про нього, скільки не знають його батьки.

​Він зупиняється біля барної стійки, бере келих із віскі, щось коротко кидає своєму супутнику, а потім... повільно повертає голову і дивиться прямо на мене.

​Натовп між нами ніби розчиняється. Важкий, темний погляд долає відстань за частку секунди. Він ковзає по моєму обличчю, безсоромно опускається до гострого вирізу смокінга, затримується там довше, ніж дозволяють правила пристойності, і знущально-оцінювально піднімається назад до моїх очей.

​І тоді він усміхається.

​Це нахабна, самовпевнена, абсолютно токсична посмішка. Посмішка абсолютного покидька, який знає, що щойно роздягнув мене поглядом при сотні свідків.

​У мене миттєво підкошуються коліна. Буквально. Мертвою хваткою стискаю тонку ніжку кришталевого келиха, щоб не видати різкого тремтіння, яке прошиває тіло від шиї до п'ят.

​От нахаба. Який же самовпевнений виродок... — стрімко проноситься в голові, поки моє серце пропускає болісний удар і гатить об ребра у скаженому ритмі. Але ж який симпатичний нахаба. З цим його розворотом плечей і цією темною енергетикою... я б не проти, щоб він...

​Гаряча хвиля зрадницьки затоплює низ живота.

​Стоп. Ні. Ні, ні і ще раз ні.

​Я різко вдихаю, зціпивши зуби. Вів’єн, зберися! Це ворог. Це головна ціль. Це людина, чию кар'єру ти маєш сьогодні пустити під укіс, а не тягнути в ліжко у своїх брудних фантазіях.

​Піднімаю підборіддя ще вище і відповідаю йому найкрижанішим поглядом, на який здатна. Посмішки він не заслуговує. Німа, жорстка обіцянка війни. Я різко розвертаюся, залишаю Річарда і Бредлі (бідосі розгублено кліпають очима ), і рішуче крокую в бік зали з аукціонними лотами.

​— Вів’єн, ти вже бачила остаточні списки? — з натовпу раптом виринає Маркус, нервово стискаючи планшет.

​— Бачила, — на ходу вихоплюю гаджет із його рук, та дивлюся прямо перед собою. — А ще я щойно бачила Восса. Починаємо нашу гру, Маркусе. Накажи своїм людям стежити за кожним його кроком.

Любі читачі! Сподіваюсь, ця книга вам сподобається. Буду безмежно рада вашим лайкам та коментарям, і не забудьте додати історію до своєї бібліотеки, щоб не загубити! Це моя перша книга в цьому жанрі — дуже захотілося експериментів. Приємного занурення в історію!