Раді Вас бачити!

Вів'єн

Аліса стоїть у дверях і дивиться на мене так, ніби я якийсь бруд на її дорогих туфлях.

​— Якого біса ти сюди приперлася? — голос сочиться отрутою. — Що тобі тут треба?

​А я тільки й можу, що кілька секунд просто дивитися на неї. Усі органи ніби провалюються кудись у район підлоги. Я нібито пропадаю, розчиняюся. Це біль? Мабуть, так. Але я Вів'єн Кросс, тому миттєво натягую свою звичну броню.

​«Ну ось і твоя відповідь, Кросс, — одразу глузує внутрішній зрадник. — Хотіла чіткості і визначеності? Отримуй. Ще й абсолютно безкоштовно, прямо з порогу».

​А за ним уже лунає другий, суворіший суддя:

«Тільки не смій ревіти. Тільки не перед нею. Ти доросла дівчинка, пережила Крістіана, переживеш і цього диявола. Тим більше в тебе зараз є куди важливіші проблеми: вирішити, що, в біса, робити зі своїм життям і кар'єрою».

​Трохи вигинаю брову і максимально єхидно відбиваю її подачу:

— Взагалі-то, прийшла до свого коханця, тому можеш розслабитися і не напружуватися.

​В очах Аліси спалахує лють, але вона напрочуд швидко бере себе в руки. Ну що ж, теж не пальцем роблена. Даю їй додаткових десять балів. Губи розтягує в хижій, задоволеній усмішці. Вона придивляється до мене уважніше, оцінює мене, як якийсь товар. З ніг до голови.

​Хочеться вже просто плюнути їй в обличчя. Що вона собі думає взагалі? Теж мені, цариця намалювалася.

​— Ах... то це ти! — намагається зобразити огиду. — А я ж відчувала, що в нього хтось з'явився. Тільки якось не думала, що це буде... настільки жалюгідна повія.

Я вже відчуваю, як закипає кров у венах. Проте все ж намагаюся втримати обличчя незворушним. Ні, вона не дочекається, щоб я їй тут врізала. І той падлюка, який сховався десь там усередині, теж не дочекається. Хай собі живуть і затрахують одне одного до смерті, мені байдуже.

​Тому холодно відбиваю її атаку:

— Обережніше зі словами, Алісо. Хто тут із нас ще повія.

​Проте вона лише зверхньо сміється.

— Та можеш не старатися, Вів'єн. Твої послуги йому більше не потрібні. Ми з Даміаном скоро одружуємося.

​Від цих слів повітря миттєво зникає з легень. На якусь жалюгідну секунду я реально втрачаю здатність контролювати міміку і говорити. Нова хвиля болю накочується на мене.

​— Що? — тільки й можу вичавити із себе.

​— Ти чудово почула, — відверто тріумфує. — Тому зроби собі й нам послугу: розвернися і більше ніколи сюди не приходь.

​І вже за мить вона просто зачиняє двері прямо перед моїм носом. Чую, як клацає замок. Для мене це лунає як постріл.

А я просто зависаю під цими чортовими дверима. Дивлюся на безжальну поверхню, яка щойно відрізала мене від нього. Від моїх ілюзій.

​Хочеться бити кулаками по дверях. Закричати. Зробити щось абсолютно божевільне і нераціональне, але натомість я розвертаюся і йду до ліфта. Намагаюся триматися спокійно. Іду впевнено. По моєму обличчю нізащо не скажеш, що всередині мене щойно все розтрощили на дрібні уламки.

​Нарешті приповзає цей ліфт. Здавалося, це очікування тривало нескінченно довго. Я знесилено тисну на кнопку першого поверху. Нарешті двері відрізають мене від цього поверху і від цього чоловіка. Знову зависаю поглядом на червоних цифрах, що швидко змінюють одна одну на табло.

​«Ну що ж, принаймні Слоун отримала свою відповідь, — гірко всміхаюся власним думкам. — Можна з чистою совістю повертатися додому і повідомити, що операція "візьми чоловіка за яйця" офіційно завершилася фіаско. Яйця, як виявилося, вже надійно зайняті балериною».

​Просто вилітаю з будинку на вулицю. Раптом стає нічим дихати. Я знесилено ковтаю холодне повітря, яке б'є в обличчя і хоч трохи мене протвережує.

​Таксі приїжджає доволі швидко. Пірнаю на заднє сидіння і тихо повідомляю водієві свою адресу. І вже просто не можу стримуватися.

​Відчуваю, як гарячі, пекучі сльози котяться по щоках. Одна сльозина, за нею друга. Відвертаюся до вікна, кусаючи губи, і злісно витираю вологу з обличчя долонею, але сльози вперто продовжують текти.

​Я злюсь, а вони течуть ще більше. Невимовно, люто злюсь на саму себе через те, що плачу.

​«Ну чому? Всього-навсього ще один чоловік відвернувся від мене. Хіба мені звикати?»

Водій схвильовано поглядає на мене в зеркало, але заговорити не наважується. Правильно! Нічого!

«Чому ти плачеш, дурепо? — знову підкидає внутрішній зрадник. — Він же тобі нічого не обіцяв. Ви не говорили про майбутнє, не клялися одне одному у вічному коханні. Ти ж знала правила цієї гри. Сама їх прийняла».

​І це найгірше. Я навіть не можу звинуватити Даміана в зраді, бо формально ми ніколи не були парою. Це був тимчасовий альянс. Секс. Взаємовигідна співпраця. Називайте, як хочете.

​Але від цієї логіки чомусь мені не стає легше. Стає все болючіше. Особливо коли спогади про наш відпочинок накочують із новою силою. Усе, що було там, під палючим сонцем, тепер виглядає для мене зовсім інакше. Жорстоко.

​«Поки я, як ідіотка, слухала биття його серця і думала, що між нами щось змінюється, для нього, мабуть, це була просто приємна відпустка. Розрядка перед поверненням до Нью-Йорка. До своєї жінки. До свого ідеального життя і весілля».

​Боже, мене вже аж нудить. Як він міг бути таким... дволиким? Але ж він диявол. Ні, почекай, хоча про що це я? Він же Даміан Восс — корпоративна акула, яка зжере тебе і навіть не подавиться. За сумісництвом диявол та пихатий індик.

​Таксі зупиняється біля мого будинку. Розплачуюсь та залишаю водієві щедрі чайові за те, що він спостерігав такий концерт. Далі уже швидко піднімаюсь до своєї квартири.

​Як завжди, тут тихо і порожньо. Увімкнувши світло, повільно знімаю пальто, яке сьогодні так і не стало моєю бронею. Далі жбурляю сумку кудись на підлогу.

​Телефон у кишені, тому швидко дістаю його. Перевіряю. Пропущених дзвінків нема, повідомлень нема. Особливо від Восса. Навіть жалюгідного «вибач».

​Відкриваю наш чат. Палець на секунду зависає над опцією «Заблокувати», але я вчасно зупиняюсь. Ні. Це занадто драматично. Це покаже йому, що він зачепив мене за живе і що мені нестерпно боляче. А Даміан Восс не отримає від мене такого задоволення.

​Тому просто скидаю чат в архів і вимикаю всі сповіщення від нього. Намагаюсь відновити дихання.

​— Все, досить, — твердо кажу сама собі вголос, поки розглядаю своє бліде обличчя в дзеркалі. — Чудово, туш розмазалась, вигляд маю просто шикарний. Ну все. У мене є життя без Восса.

Швиденько змиваю з обличчя залишки макіяжу, і саме в цей момент чую, що хтось дзвонить. Серце зрадницьки підстрибує. Воно чекає Даміана, звичайно ж, але це Бен. Намагаюсь відігнати залишки істерики та приймаю дзвінок.

​— Вів, ти можеш говорити? — не жартує.

— Якщо ти дзвониш, щоб сказати, що знайшов ще одну приховану папку з моїм ім'ям, не хочу нічого чути, Бене. — Намагаюся не показувати, як мені паршиво.

— Та ні, усе набагато серйозніше, — лунає від Бена. — Я знайшов дещо по K-17.

​Втома і біль відступають на задній план, коли я чую ці новини. Мозок теж автоматично перемикається в робочий режим.

— Слухаю.

— K-17 — це не просто випадкова мітка, — починає швидко пояснювати. — Я розплутав частину коду, який ми витягли з серверів. Знайшов кілька транзакцій і прихованих цифрових вузлів. Схема така: хтось мав внутрішній доступ до мережі «Aurevia», зливав дані сторонньому посереднику, а той вже передавав їх на азійський корпоративний канал.

— Корейці... — шоковано видихаю.

— Саме так. Але це ще не все. Один із пристроїв, через який проходили зашифровані повідомлення, засвітився в мережі Нью-Йорку. І знаєш коли? Саме під час візиту корейської делегації до вашого офісу.

​Міцніше стискаю телефон та боюся запитати щось таке очевидне для мене:

— Це телефон Чхве?

— Ні, це було б занадто просто для людей такого рівня. Якийсь службовий пристрій одного з його старших помічників. Корпоративний акаунт, напряму пов'язаний з кабінетом містера Чхве.

​Холод уже звично пробігається по спині. Я починаю багато чого розуміти, хоча не хотіла б цього розуміти. Хочеться просто відключитися.

— Чхве, — якось невпевнено зривається з моїх вуст.

— Я цього не сказав, — обережно зауважує Бен.

— А я сказала. Цей мерзотник не просто обрав «Vantorix». Він від самого початку грав нечесно.

— Поки в нас немає справжніх доказів, які можна покласти перед прокурором, це лише теорія, Вів. Але є ще одна деталь. Дуже дивна деталь.

— Кажи вже, не тягни.

— Той розбитий одноразовий телефон, який ми знайшли в ангарі в порту. Я нарешті пробив його серійний номер і шлях покупки. Його придбали через підставну логістичну компанію «Black Harbor Logistics».

— Мені це ні про що не говорить.

— Тобі ні. Але ця фірма-посередник кілька років тому вже спливала в одній дуже специфічній справі. Це канал Еліаса Вейна.

​Я завмираю. У голові ніби вибухає петарда. І цей туди ж. Та вони що, всі зговорилися в одну купу?

— Тобто ти хочеш сказати, що Еліас причетний до зливу інформації?

— Я лише хочу сказати, що хтось використав його канал для зв'язку, — поправляє Бен. — Це не одне й те саме.

​Але, звісно ж, мій мозок уже працює на випередження. Отже, Еліас. Він був дуже наполегливим. Також дуже сильно зацікавився моєю справою. Якась неприродна зацікавленість. Та й якось надто легко він погодився допомагати Даміану. Ще й притягнув того Рейна. Згадую його клуб «Гріх» та як ми там перебували. Ну що ж, він фактично отримав доступ до всього нашого розслідування від самого початку.

​Мені знову стає недобре.

​«А що, якщо ми не просто впустили Еліаса в розслідування? Що, якщо це він сам нас туди завів, щоб контролювати кожен наш крок?»

— Треба негайно сказати Воссу, — голос Бена вириває мене з виру моторошних думок.

​— Ні в якому разі.

​Це виривається автоматично, швидше, ніж я встигаю подумати.

​— Як це? — дивується. — Вів, послухай мене, це вже не ваші любовні розбірки чи ігри в кішки-мишки. Це серйозне лайно. Якщо Еліас дійсно причетний...

​— Я сказала, що сама з цим розберуся, Бене, — перебиваю його.

​Звернутися до Восса зараз? Після того, як я побачила Алісу в нього вдома і почула новину про їхнє весілля? Гордість, звісно ж, не дозволить мені більше зв'язуватися з ним, а тим більше просити про допомогу. Сама впораюся.

​Бен мовчить, бо явно розуміє, що між нами з Даміаном щось сталося, але, на щастя, він достатньо тактичний, щоб не лізти в душу.

​— Добре, — нарешті зітхає. — Але не роби дурниць. Я спробую відстежити цей пристрій помічника Чхве і накопати більше на логістичну компанію. Будь на зв'язку.

​— Дякую тобі, Бене.

​Наступну годину я не можу сконцентруватися. Міряю кроками вітальню, намагаючись скласти всі шматки головоломки докупи. Еліас. Чхве. Даміан. Голова розколюється. Треба відволіктись.

​Та не встигаю додумати цю думку, як хтось дзвонить у домофон. Я аж підстрибую. Підходжу до панелі на стіні і натискаю кнопку:

— Так?

— Міс Кросс, перепрошую за пізній дзвінок, — лунає ввічливий голос нашого консьєржа. — До вас містер Восс.

​І тут я завмираю, навіть переставши дихати.

«Ну, звісно. Тільки його мені зараз і не вистачало».

​— Він унизу? — перепитую, намагаючись приховати нервове тремтіння в голосі.

— Так, міс Кросс, каже, що це дуже терміново. Пропустити?

​Мозок намагається придумати, що робити. Невже Бен усе-таки здав мене і зателефонував йому? Чи, можливо, Даміан дізнався від Аліси про мій візит і приїхав з'ясовувати стосунки?

— Нехай підіймається, — нарешті озвучую.

​Через кілька хвилин лунає дзвінок у двері. Я натягую на обличчя найкрижанішу маску з усього свого арсеналу та все ж таки заглядаю у вічко. Бачу високий чоловічий силует у темному пальто, який стоїть частково спиною до камери. Проте, не підозрюючи небезпеки, різко відчиняю двері.

​— Восс, якщо ти...

​Слова застряють у горлі, бо на порозі стоїть не Даміан.

​Усе відбувається блискавично швидко, як у кіно. Двоє чоловіків. Один миттєво наближається, жорстко затикає мені рот рукою в шкіряній рукавичці та силоміць заштовхує назад у квартиру. Другий перехоплює мої руки.

​Але я не збираюся здаватися без бою. Адреналін вибухає у венах. Я з усієї сили кусаю того, хто тримає мене за обличчя, відчуваючи металевий присмак крові. Він злісно шипить. Б'ю коліном, цілячись у пах другого, але трохи промахуюсь і влучаю в стегно. Зате вільною рукою встигаю в'їхати комусь ліктем прямо в ніс. Чується хрускіт кістки і люта лайка.

​Та їх двоє. І вони значно сильніші.

​Мене жорстоко притискають до стіни, перекриваючи кисень. Я відчуваю різкий, болючий укол у шию. Седативне.

​Тіло важчає вже за кілька секунд. Опір слабшає, ноги підкошуються.

​Останнє, що я чую, це тихі голоси крізь густий туман, який стрімко затягує свідомість:

— Швидше. Машина чекає.

— Вейн сказав без слідів. Тримай її.

​«Вейн... Еліас...» — остання думка спалахує в мозку перед тим, як мене остаточно поглинає абсолютна, безпросвітна темрява.

Темрява відступає неохоче. Відчуваю у скронях пульсуючий біль. Одразу намагаюся розплющити очі, але повіки здаються свинцевими.

​Перше, що я усвідомлюю — запах. Тут не смердить сирістю, пліснявою чи брудом, як у стереотипних підвалах для викрадень. Адже я так люблю бойовики, тому була впевнена, що мене притягнуть саме в якийсь такий підвал. Натомість я вловлюю запах дорогої шкіри, полірованого дерева і навіть витонченого парфуму.

​Намагаюсь повільно сфокусувати зір, і потихеньку це виходить. Отже, що ми маємо? Я сиджу в масивному шкіряному кріслі. Руки міцно пристебнуті до підлокітників стяжками. Ну і ну.

​Кімната тоне в напівтемряві, але крізь величезні вікна — схоже на якийсь елітний лофт або переобладнаний склад — пробивається тьмяне світло нічного міста. Десь на фоні навіть чути музику. Ненав'язлива джазова музика. Невже я в клубі Еліаса?

​На маленькому столику прямо переді мною стоїть ідеально чиста склянка з водою. Усе це виглядає настільки сюрреалістично, що мозок відмовляється сприймати реальність.

​У кутку кімнати, в найглибшій тіні, хтось сидить. Помічаю це тільки зараз. Бачу лише контури фігури та легкий відблиск світла на склянці, яку тримає людина.

​У горлі пересохло. Але я намагаюся говорити напрочуд рівно і, як завжди, з фірмовою порцією отрути:

— Якщо це чергове побачення, то мушу визнати: у тебе дуже хріновий смак у романтиці.

​Тихий смішок. Людина неспішно піднімається з крісла та виходить у смугу світла. Елегантний костюм, який сидить на ньому ідеально, спокійне, абсолютно непроникне обличчя. Він повільно поправляє манжету білосніжної сорочки.

​Містер Чхве.

​Усередині в мене все стрімко холодіє. Усе склалося докупи, і ця картина жахає. Це вже, здається, не просто бізнес чи корпоративні ігри з контрактами. Тепер це переросло у щось набагато глибше і небезпечніше.

​«А вже пора починати боятися?» — невчасно вилазить янголятко на плечі.

«ТАК!» — верещить бісенятко на іншому.

​О Боже, навіть у такій ситуації я поводжуся як дурепа.

​— Міс Кросс, — голос прорізає тишу. Та ще й з такою інтонацією, від якої зараз мороз продирає по шкірі. — Нарешті ми можемо спокійно поговорити без того, щоб ви намагалися мене вкусити. І тепер Ви не зможете мені відмовити.

​Я намагаюся приборкати паніку, яка крижаними пазурами вже шкребеться в грудях. Дивлюся прямо йому в очі, не відводячи погляду.

​— Де Еліас? — кидаю, бо саме це питання зараз пульсує в моїй голові найгучніше.

​Чхве хижо всміхається. Ця посмішка холодна, розрахована і безжальна.

— О, містер Вейн? — здається смакує мій шок. — У нас із ним... взаємовигідне співробітництво.