Раді Вас бачити!

Вів'єн

Прокидаюся доволі рано. М'яке світло вже проникає крізь жалюзі в палаті. Я повільно розплющую очі, відчуваючи важкість у всьому тілі. 

Чорт. 

Але вперше за останній час мій розум ясний. Страх пішов разом із Чхве.

​Мимоволі згадую останні події, але одразу себе зупиняю. «Ні, стоп, Вів'єн. Тобі не потрібно це згадувати. Залиш це в минулому. Все скінчилося. Ти жива, ти ціла, майже не постраждала».

​Повертаю голову, і перше, що бачу — Даміан. Він справді не пішов. Залишився тут, зі мною. Спить у тому доволі незручному кріслі біля мого ліжка, якось неприродно відкинувши голову на спинку. Проте зараз його обличчя розслаблене, і я нарешті можу дозволити собі нахабно його порозглядати.

​Щетина стала ще густішою, він виглядає доволі втомленим, але такий кумедний зараз — сидить у цьому зім'ятому одязі в невеличкому кріслі.

​«Такий мій... Стоп. Він не мій. Чи мій? Я не знаю. Однозначно нам треба з ним поговорити».

​Поки розглядаю його, відчуваю, як тепліє в грудях. Наскільки ж усе швидко змінилося за останній час. Ще зовсім недавно, після нашої поїздки, я мучила себе сумнівами: чи була Домінікана для нього просто черговою пригодою? Чи означала я для нього хоч щось, окрім зручного тіла в ліжку та контракту?

​А тепер... цей чоловік перевертав місто догори дригом, щоб мене знайти. Він не здався. Не відступив. Витягнув мене з пекла.

​«Так, тільки не починай зараз дивитися на нього закоханими очима, — різко смикає внутрішній голос. — Він і так має завищену самооцінку. Якщо ти зараз розтанеш калюжкою, його его взагалі проб'є дах цієї лікарні».

​Я можу лише всміхатися своїм думкам і пробую обережно підвестися на ліжку.

Мої обережні спроби підвестися миттєво будять Даміана. Він різко розплющує очі, частку секунди дезорієнтовано дивиться кудись у простір, а потім його погляд фокусується на мені.

​— Тобі треба лежати, — чую ще хрипкий від сну голос. Далі він підводиться і м'яко, але наполегливо намагається знову вкласти мене в ліжко.

​— Мені треба до вбиральні, Даміане. Чи ти пропонуєш мені...

​— Зрозумів, — миттєво реагує, ігноруючи мої протести, і обережно допомагає мені встати.

​Після дуже посереднього лікарняного сніданку та чергового огляду лікаря, який підтвердив, що моєму життю нічого не загрожує, до палати заходить детектив Картер.

​Не люблю всі ці розмови з детективами, з поліцією. У цьому немає нічого, що приносить задоволення, але я розумію, що всі винні мають бути покарані. Адже те, що я серйозно не постраждала і вижила — це, можна сказати, диво.

​Даміан сідає поруч і, немов мовчазна тінь, слухає все, що я викладаю Картеру. Звісно, про свої емоції, страх та біль я не згадую. Адже детективу потрібні факти. Тому я розповідаю про Чхве. Про Міранду та її зізнання щодо махінацій в Aurevia. Про те, що початковий план полягав лише в тому, щоб просто прибрати мене з дороги, поки Міранда не закриє угоду та не знищить докази.

​Здаю також Натана Ріда у Vantorix. Розповідаю про роль Еліаса, який виділив Чхве людей, транспорт і ресурси для мого викрадення. І, звісно, про фінальний «геніальний» план корейця — вивезти мене з країни до Сеула.

​Детектив Картер, дуже насуплений, усе детально записує.

​— Вам треба буде з'явитися ще до відділку пізніше, я вам зателефоную. Але не хвилюйтесь, Чхве вже під вартою і дає свідчення. А завдяки вашій інформації та даним, які вчора вночі нам передав містер Восс... — Картер кидає короткий погляд на Даміана. — ми закрили ще два питання.

​— Міранда? — одразу схвильовано запитую.

​— Затримана годину тому в приватному терміналі аеропорту Тетеборо. Думала, що встигне вилетіти з країни після провалу Чхве. А Натана Ріда заарештували просто в його кабінеті у Vantorix. Ваш комп'ютерний геній... Бен, здається? Він передав нам усі цифрові сліди, докази платежів через офшори та фіксацію доступу Ріда до системи. Шансів викрутитися в них немає. 

​— Ну, нарешті, — з полегшенням видихаю і можу дозволити собі відкинутись на подушки.

​Проблеми потихеньку розв'язуються.

​— А що з Еліасом і Рейном? — переводжу погляд на Даміана.

Картер важко зітхає і ховає ручку до кишені.

​— Офіційно на них нічого немає. Еліас та Рейн діяли дуже обережно. Підставні компанії, офшори, номінальні директори. Немає жодного зафіксованого прямого наказу, який би пов'язував їх із вашим викраденням. До того ж, у них армія найкращих адвокатів. Юридично вони чисті, але, звісно ж, розслідування буде продовжуватись.

​Я лише відчуваю, як усередині знову закипає злість. Ну як так?

— Тобто вони просто вийдуть сухими з води?

​Детектив лише стримано киває:

— Ми повідомлятимемо вам про результати розслідування.

​Далі він прощається і виходить із палати, обіцяючи бути на зв'язку. Я роздратовано пирхаю, але щойно двері за ним зачиняються, як Даміан подає голос:

​— З ними я розберуся. Точніше, вже розібрався.

​Шокована почутим, розвертаюсь до нього. Чоловік сидить у доволі розслабленій позі, закинувши ногу на ногу. І погляд такий непроникний.

«Чорт, ну чому він такий привабливий диявол?» — невчасно втручаються внутрішні думки.

​— Що означає «розібрався»? — примружую очі.

— Саме те, що я сказав.

​Я ж занадто добре знаю цей його тон. Якщо поліція нічого не могла зробити... але ж Даміан якось був із ними пов'язаний. Мені він так і не розповів, звідки в нього ці знайомства. Та заспокоює те, що він не зміг залишити те, що сталося зі мною, просто так. Поки що я не знаю точних деталей, але готова закластися, що він уклав знову якісь диявольські угоди.

​Можливо, змусив віддати компромат на Міранду та Чхве... чи віджав якийсь ласий шматок бізнесу... або вибив компенсації за збитки Vantorix... і змусив назавжди забути моє ім'я. Я не здивуюся, адже в цьому весь Восс. Здається, він зовсім не такий простий чоловік. І сподіваюсь, у мене ще буде шанс про це дізнатися.

​Просвердлюю його поглядом.

— Нікого не вб'ють?

​Даміан просвердлює мене поглядом у відповідь і мовчить якось занадто довго.

— Ні.

— Це була дуже довга пауза.

— Я думав перед відповіддю.

​— А ти часом не брешеш? — не відступаю.

​О Боже, цей диявол починає всміхатися. Схоже, зараз чесної відповіді на свої запитання я точно не отримаю. Тому поки що доведеться залишитися зі своїми здогадками.

​Але байдуже. Зараз мої думки зайняті зовсім іншим. Потрібно подумати про те, що робити далі, після виписки. Після того, як мене нарешті випустять із цієї проклятої тюрми. Я так сильно хочу додому, у своє м'якеньке ліжечко. Хочу повернутися до свого звичного ритму життя, сховатися від усього світу за надійними стінами своєї квартири на декілька днів.

Даміан дійсно владнав усе за пів години. Лікар, звісно, не в захваті, але сперечатися з Даміаном — марна справа. Отримавши довжелезний список рекомендацій, рецепти на ліки та сувору настанову щодо постійного спокою, я нарешті покидаю палату.

​Коли ми сідаємо в машину, мені одразу стає легше. І знаєте що? Він везе мене до себе додому, а не до мене. Я це помічаю не відразу. Проте я навіть не думаю сперечатися. Думка про те, щоб зараз опинитися самій у своїй порожній квартирі, викликає легкий внутрішній трепет, та й, відверто кажучи, набагато приємніше зараз бути поруч із ним.

​Перше, що я роблю, коли ми приїжджаємо — це йду в душ. Гаряча вода і пахучий гель змивають запах лікарні, медикаментів і невидимий бруд останніх днів. Розглядаю свої синці в дзеркалі. Проте паніки вже немає. Стало набагато легше. Вийшовши з кабіни, я загортаюся у великий халат, який приємно пахне Даміаном. Яке ж неймовірне полегшення!

​Коли я виходжу до вітальні, на столі вже парує доставка з мого улюбленого італійського ресторану. Даміан вимкнув основне світло, тому у квартирі панує затишна напівтемрява і якийсь неймовірно м'який, обволікаючий спокій.

Сідаю поруч із ним, підібгавши під себе ноги. Ми їмо майже в тиші, але ця тиша зовсім не тисне, а навпаки — лікує. Кожна хвилина в цьому безпечному коконі повертає мене до життя. Моя душа, зранена і втомлена, немов загоюється просто зараз, кайфуючи від того, наскільки мені добре і спокійно поруч із цим чоловіком.

​Даміан відкладає прибори й уважно дивиться на мене.

— Тобі вже краще?

— Набагато, — щиро зізнаюсь.

​Він присувається ближче. Теплою рукою торкається мого обличчя та обережно погладжує.

— Вів'єн, – його голос вібрує десь у самій моїй душі. — Я більше не хочу грати в ігри. Не хочу відпускати тебе. Не хочу думати, чи ти в безпеці. Ти стала важливою для мене. Повір, це неймовірно важко було прийняти, а тим більше — сказати.

​Я завмираю. Десь глибоко всередині ворушиться мій звичний страх — страх втратити контроль, страх дозволити комусь знову підійти настільки близько. Я ж завжди покладалася тільки на себе. Але від цього його ніжного дотику мої колючки просто відмовляються висовуватись.

​— До чого ти ведеш? — ледве вичавлюю із себе.

​— Хочу, щоб ми були разом. Жили разом.

​Він заглядає мені в очі, і я відчуваю, як тепло розливається тілом. Приємні слова, однозначно. Не вірю своїм вушам, що я дочекалася їх від цього самовпевненого нахаби, індюка, диявола, як я його називала.

​— Ми з тобою дорослі люди, — продовжує Даміан. — Я хочу, щоб ти була поруч. Не бачу сенсу жити окремо. Хочу прокидатися з тобою щоранку. Хочу, щоб це було по-справжньому, адже для мене це так і є.

​Серце б'ється, як шалене. Це не просто пропозиція перевезти частину речей. Це пропозиція стати парою. І це вже точно не можна назвати «просто сексом». Дивлюсь на його мужнє обличчя та відчуваю, як остаточно зникають останні залишки мого опору.

​— Ти пропонуєш мені стосунки? — на моїх губах з'являється усмішка, якої я зовсім не планувала, і яка з головою видає моє хвилювання.

​— Я пропоную тобі все, сонечко, — нахиляється ближче, так, що його дихання обпікає мої губи. — Ти моя, а я твій. Згодна?

І я розумію, що мені більше не хочеться від нього тікати. Хочу дати нам шанс.

​— Згодна, — видихаю, перш ніж він накриває мої губи глибоким, неймовірно ніжним поцілунком.

Минає тиждень. Моє відновлення йде за планом, і я поступово звикаю до того, що дім Даміана — це мій дім. Ми навіть перевезли частину моїх речей. Декілька разів забігала Слоун, і ми виходили в кафе неподалік від квартири. Мені подобається цей стан. Подобається, як я себе почуваю в його будинку.

​Даміан поводиться ніжно, дає мені час, розуміючи, що потрібне емоційне і фізичне відновлення. Робить усе для мене. Але найприємніше — це засинати поряд із ним і не боятися прокинутись вранці з відчуттям сорому. Адже тепер ми пара. І це дійсно достобіса приємно.

​Дзвінок від Маркуса лунає посеред дня, коли я сиджу на дивані з ноутбуком, перевіряючи пошту. Я довго дивлюсь на ім'я боса на екрані, перш ніж прийняти виклик.

​— Вів'єн, — чую якийсь занадто бадьорий та трохи знервований голос начальника. — Слава Богу, ти в порядку. Ми тут усі просто шоковані останніми новинами. Міранда за ґратами, акції компанії знову падають... Ми вже зібрали раду директорів.

​Я мовчки слухаю його тираду про те, як Aurevia шкодує і що вони готові компенсувати мені всі «незручності». Маркус пропонує повернути мене на посаду, обіцяє безпрецедентні повноваження і бонус, від якого в старої версії Вів'єн перехопило б подих.

​Та зараз я просто дивлюсь у вікно, розглядаючи хмарочоси Нью-Йорка, і розумію, що мені це більше не потрібно. Ось так просто. І усвідомивши це, стає легше. Хочу дати собі свободу.

​— Ні, Маркусе, — відрізаю абсолютно спокійно і твердо.

​— Вів'єн, послухай, я розумію, зараз, можливо, не на часі, в тебе емоції, але... цифри можна обговорити...

​— Ти не розумієш. Справа не в цифрах. Я прийняла рішення. Я не повернусь. Мій адвокат зв'яжеться з вами щодо моєї компенсації. На цьому все. Прощавай.

​Швидко скидаю виклик, щоб не чути подальших умовлянь. Фух, тепер можна з полегшенням видихнути.

​— Відмовилася від посади, заради якої працювала останні п'ять років?

​Я обертаюся. Даміан стоїть у дверях вітальні, і з інтересом спостерігає за мною.

​— Я віддала цій корпорації занадто багато свого життя, — відповідаю, вирівнюючи спину. — Я більше не можу формувати власну цінність через причетність до чужого бізнесу.

​Даміан повільно підходить ближче, сідає поруч і уважно дивиться мені в очі:

— І що ти збираєшся робити?

​— Те, що вмію найкраще. Але тепер — виключно для себе, — відчуваю, як усередині прокидається азарт. — Створю власне міжнародне стратегічне агентство. «Cross Global Strategy» або щось подібне. Виведення брендів на нові ринки, стратегія позиціонування, кризове управління, консалтинг для технологічних компаній та luxury-сегменту. Я це вмію, і головне — тепер я нікому не підпорядковуватимусь.

​В очах Даміана спалахує захоплення.

— Добре, я тобі допоможу з усім, — одразу переходить до діла.

​— Я хочу все зробити сама.

​Він насуплює брови:

— Вів'єн. Ти не можеш робити все сама, адже тепер ти не сама. Ти зі мною. І я хочу турбуватися про свою жінку.

​— Але в мене є власні заощадження, — не здаюся. — Мені вистачить цього на запуск бізнесу.

​Він мовчить. Здається, зараз просто просвердлить мене поглядом. Розуміє, що я вперта і напряму зі мною нічого не зробиш. А потім бачу, як його губи смикаються в усмішці.

​— Добре, ми ще поговоримо про це. Тобі все одно потрібно спочатку скласти детальний план. Коли чітко зрозумієш, що потрібно, — скажеш. Я допоможу з усім, чим зможу : контакти, юристи, приміщення під офіс, люди.

​Я ж не можу стримати щирої усмішки. Це саме те, що мені було потрібно. Така надійна підтримка. 

​Далі він підходить ближче та м'яко загортає мене у свої теплі обійми.

— Я так скучив, — тихо шепоче мені на вушко, від чого по шкірі біжать приємні мурашки. — Але треба бігти. Я забіг ненадовго, просто провідати тебе.

​Даміан трохи відсторонюється, хитро заглядаючи мені в очі:

— Можливо, сплануємо щось цікаве на вечір?

​— Можливо, — звабливо підморгую та сама тягнусь за солодким поцілунком.

​— Добре. Тоді подумай, чого б ти хотіла, і напишеш мені. А я побіг. В мене зустріч.

​Я ще раз палко цілую цього звабливого, нахабного красунчика, проводжаючи його до дверей. І щойно вони за ним зачиняються, в голову приходять абсолютно розпусні думки.

​Адже після всього цього пекла в нас ще не було близькості. Даміан виявився таким терплячим джентльменом. Я була безмежно вдячна йому за те, що він дав мені можливість відійти, що не тиснув, а просто зігрівав мене своєю турботою і теплом, поки моє тіло та психіка відновлювалися. Але зараз... зараз я відчуваю себе на сто відсотків живою. І я хочу його.

​Раптом згадую про свій розкішний, неймовірно хтивий комплект мереживної білизни, який ще ні разу не одягала.

​«Отже, влаштую йому романтичну вечерю», — вирішую та вже смакую як все буде.

​Наступні кілька годин я проводжу в приємних клопотах. Замовляю свіжі продукти, вмикаю тиху джазову музику і готую легку, але вишукану вечерю. Запікаю рибу, роблю салат, ставлю його улюблене вино охолоджуватися. А коли час невблаганно наближається до його повернення, йду до спальні.

​Одягаю комплект білизни — чорний, напівпрозорий, який ідеально підкреслює фігуру і залишає мінімум простору для фантазії. Додаю кілька крапель улюблених парфумів.

​Чую, як у замку повертається ключ.

​Я швидко виходжу до кухні, і граційно сідаю на високий барний стілець, закинувши ногу на ногу в максимально провокативній позі.

​Двері відчиняються. Даміан заходить у квартиру, на ходу стягуючи краватку.

— Вів'єн, я вдома! Сподіваюся, ти придумала, чим ми...

​Завмирає на півслові, ледве переступивши поріг вітальні. Погляд зупиняється на мені, повільно ковзає по моїх оголених ногах, білизі, затримується на грудях і завмирає на моїй самовпевненій, звабливій усмішці.

​Здається, у цього завжди незворушного Даміана Восса щойно буквально відвисла щелепа. Краватка так і завмирає в руці, а піджак повільно вислизає з пальців і безшумно падає прямо на підлогу.

Здається, він просто приріс до підлоги. Ми завмираємо, не в змозі відірвати погляд одне від одного. Мені, звісно, шалено приємно бачити таку реакцію. Зрозумівши, що він остаточно замилувався і втратив дар мови, я елегантно зісковзую з високого барного стільця.

​Погойдуючи стегнами і повільно облизуючи нижню губу, я наближаюся до нього. Даміан жадібно спостерігає за кожним моїм кроком. І все ж так і не рухається. От диявол.

​Підходжу зовсім впритул, заглядаю в його темні очі, а там — справжній, неприборканий вогонь. Бажання всередині мене спалахує і розливається гарячими хвилями по всьому тілу. Я до нестями хочу згадати це п'янке відчуття, як це – коли я повністю належу йому.

​Обвиваю руками його шию і дражливо торкаюся своїми губами його губ.

— Щось тебе довго не було, — тихо шепочу.

​І тут він зривається.

​Даміан накидається на мене з таким жагучим поцілунком, що мені миттєво зносить дах, а ноги зрадливо підкошуються. Я міцніше хапаюся за його плечі, щоб не впасти. Він миттю поглиблює поцілунок — владно, безкомпромісно, водночас випиваючи мене до дна і наповнюючи собою.

​Як же це приємно... Я не стримуюся і тихо стогну йому прямо в губи.

​Даміан не витримує. Гарчить та різко притискає мене до себе ще ближче, вдавлюючи в своє тверде тіло. Гарячі руки опускаються нижче, владно стискаючи й нещадно мнуть мої сідниці, поки він продовжує жадібно випивати мене в поцілунку.

​А я провалююся кудись ще далі і глибше. Відчуття настільки гострі, настільки феєричні, що, здається, я можу кінчити від одного лише цього божевільного поцілунку. Занадто солодко.

Твердий член впирається мені в живіт, і від цього відчуття я ще більше розпадаюся на дрібні частинки.

Серце калатає так сильно, що, здається, його чути навіть за дверима. Усі думки просто випаровуються. Зараз лишилися лише чисті емоції та інстинкти.

​Його пальці чіпляють край трусиків і стягують їх униз. Трусики сповзають шкірою повільно, і нарешті я відкидаю їх ногою кудись в сторону. Гарячі долоні ковзають моєю шкірою. Даміан розвертає мене, притискаючи спиною до своїх грудей. Припадає жадібними цілунками до шиї. Просто обпалює поцілунками. А мені мало. Ніби відчувши це він кладе долоню між моїх лопаток і м'яко нахиляє мене вперед. Я впираюся руками в стіну, шукаючи хоч якусь опору. Але єдиною моєю опорою зараз є він. Чую, як він приспукає штани і за мить тверда голівка члена притискається до мого входу. Не встигаю нічого подумати як він різко входить.

​Ця близькість, якої ми обидва так довго чекали, накриває з головою. Я схлипую. Насолода і жага змішуються так гостро, що перед очима спалахують білі плями. Він заповнює мене повністю, розтягує до межі. Ноги підкошуються, а всередині все пульсує і палає. Він одразу починає рухатися. Жорстко. Глибоко. Безжально. А мені тільки цього і треба. Притримує мене за стегна, стискає доволі ніжно.

​Кожен поштовх вибиває з мене повітря. Я стогну. І мої стогони здаються якимось відчайдушними, тваринними. Даміан пришвидшується. Його стегна вдяряються об мої. Жар розливається по всьому тілу, збираючись у пульсуючу кулю внизу живота. Я відчуваю його повністю. Як він ковзає всередині мене, торкаючись найглибших точок, від яких у мене зводить ноги.

​— Ось так, дівчинко моя, — хрипить мені на вухо.

​Злегка прикушує шкіру на шиї, а потім гаряче злизує це місце. Від гостроти цих відчуттів на очах виступають сльози. Це сльози абсолютного катарсису — після всього пережитого жаху я знову жива, я тут, і я повністю належу йому.

Даміан ляскає мене по сідницях і рухається ще швидше. Відчуваю, як оргазм наростає десь внизу живота. Всередині мене все стискається навколо його члена. Він виходить майже повністю й знову заходить до кінця одним потужним рухом. Я вигинаюсь. Відчуття насолоди настільки сильне, що я от от зірвуся в прірву. 

А він все повністю контролює . Тримає. Трахає. Забирає. Потім різко розвертає мене до себе обличчям. Підхоплює під стегна й підіймає. Я обхоплюю його ногами за талію, а він притискає мене міцніше до стіни. Він входить знову, ще глибше. Поштовхи такі потужні, що мене аж підкидає.

Я чіпляюся за його плечі. Нігті впиваюся в них. Даміан цілує мене, заглушаючи стогони і водночас трахає так, ніби хоче залишитися всередині мене назавжди. Кожен поштовх віддається глибоко в животі. М'язи судомно стискаються, жар розливається тілом дедалі сильніше. Я дивлюся йому в очі, де бачу – бажання, голод, щось дике, що змушує моє серце битися ще швидше. За мить я вже розпадаюся, злітаю. Згадую як гостро це з ним відчувається. Мені захмарно...

Даміан теж досягає своєї межі. Він лише гарчить, притискаючи мене до себе настільки міцно, ніби боїться, що я можу зникнути, і його тіло здригається від потужних поштовхів насолоди.

​Ми намагаємось повернути кисень у легені. Але Даміан не дає мені навіть отямитися. Просто підхоплює мене на руки і, не розриваючи наших обіймів, несе до спальні. Наш марафон триває ще кілька годин. Ми просто не можемо насититися одне одним, не можемо відірватися. Голодні. Дикі. Справжні звірі, які нарешті дорвалися до свого найбільшого наркотику.

​Наступного ранку, коли ми сидимо на кухні з кавою, Даміан виглядає надзвичайно зосередженим.

​— Після підписання корейського контракту мені треба злітати в Сеул, — уважно вивчає моє обличчя. — Виліт завтра. Це займе щонайменше тиждень. Полетиш зі мною?

​Я на мить замислююся. Сеул. Місто, куди мене ледь не вивіз Чхве. Але справа навіть не в цьому. Я просто відчуваю, що зараз мені як ніколи потрібен цей домашній спокій.

— Ні, — м'яко відповідаю я, накриваючи його долоню своєю. — Я залишуся тут і чекатиму на тебе. До того ж, мені треба розробити детальний бізнес-план для агентства. Якраз чудова можливість. 

​Даміан не наполягає, хоча я бачу, що йому зовсім не подобається ідея залишати мене саму. Він наказує своїй службі безпеки не спускати з мене очей і наступного дня відлітає.

​Перші кілька днів його відсутності проходять ідеально спокійно. Я з головою поринаю в розрахунки та стратегії для «Cross Global Strategy». Але незабаром починаю відчувати себе... дивно.

​Одного ранку я, як завжди, заварюю свою улюблену каву. Але щойно підношу чашку до губ, від знайомого аромату шлунок робить різкий кульбіт. Мене.... нудить. Я виливаю напій у раковину, списуючи все на наслідки лікарняних препаратів та стресу після полону.

​Проте дивні симптоми не зникають. Груди стають надзвичайно чутливими, а втома накриває так сильно, що я можу заснути посеред дня просто з ноутбуком на колінах.

​А потім, одного вечора, я машинально відкриваю календар у телефоні.

Погляд завмирає на екрані. Менструації не було.

​У голові миттєво спалахує яскравий спогад. Домінікана. Наш палкий відпочинок без захисту.

​— От же ж чорт... — луною відбивається мій шепіт у спальні.

​Я не з тих, хто панікує завчасно, тому наступного ж ранку іду в аптеку, щоб купити тести. Три різні тести на вагітність. Це дуже в моєму стилі — я ніколи не довірю своє життя одній пластиковій паличці.

​Йду до ванної і роблю перший.

Дві смужки.

— Ні, бути не може, — бурмочу собі під ніс.

​Другий.

Те саме. Дві чіткі червоні смужки.

​Третій.

Результат абсолютно незмінний.

​Я сиджу на краю ванни, розгублено дивлячись на ці індикатори, розкладені переді мною в ідеальний ряд.

​«Вітаю, Кросс, — іронічно відгукується мій внутрішній голос. — Ти ж хотіла почати нове життя? Схоже, Всесвіт сприйняв твоє замовлення буквально».

Наступні кілька днів після того, як я зробила ці злощасні тести, проходять ніби в паралельній реальності. Я свідомо не говорила йому нічого. По-перше, такі речі не повідомляються по телефону. По-друге, мені самій потрібен був цей час. Час, щоб подумати, зважити всі свої страхи, запанікувати і, зрештою, прийняти цю нову реальність.

​Даміан повертається під вечір. Чую, як клацає замок. Я виходжу в коридор і бачу його — втомленого після багатогодинного перельоту, з розстебнутим комірцем сорочки, але такого до болю рідного.

​Він піднімає на мене погляд, і, здається, вся втома миттєво зникає. Валіза залишається біля входу, а чоловік уже швидко рухається до мене та загортає у свої обійми. Його губи знаходять мої, і цей поцілунок — жадібний, глибокий, голодний — миттєво забирає все повітря з моїх легень.

​Він цілує мене так, ніби ми не бачилися роками, та ще міцніше втискає у свої груди. Я відповідаю з не меншою пристрастю, запускаю руки в його волосся, притягуючи ще ближче. Здається, ми вже майже одне ціле. Відчуваю його гаряче дихання і його фірмовий запах. Як же це приємно!

​Він повільно відривається від моїх губ, але продовжує тримати мене в обіймах.

— Я скучив так сильно, що був готовий зірватися з підписання додаткової угоди і прилетіти на день раніше, — низько вібрує його голос.

​— Добре, що ти цього не зробив, а то б рада директорів тобі цього не пробачила, — всміхаюся, але відчуваю, як серце б'ється в рази швидше.

​За мить я вже кладу долоні на його груди і трошки відступаю.

— Даміане, нам треба серйозно поговорити. Ходімо, присядемо.

Його обличчя миттєво змінюється. Зараз він схожий на зосередженого хижака. Якось занадто пильно вдивляється в мої очі, намагаючись прочитати там причину моєї тривоги. А потім мовчки підходить та опускається на диван.

​Я сідаю поруч та беру його за руки. Збираюся з думками, відчуваючи тремор у всьому тілі.

​— Останні п'ять років я планувала кожен свій крок, — починаю, дивлячись прямо в його темні очі, хоч би в них не потонути. — Моя кар'єра, моє життя — все було під суворим контролем. Я ж звикла ні від кого не залежати. А потім з'явився ти, і всі ці ідеальні плани полетіли шкереберть, особливо після Домінікани.

​Даміан насуплюється, міцніше стискає мої пальці.

— Вів'єн, ти мене лякаєш. Що саме сталось, поки мене не було? Тобі погрожували? Це якось пов'язано з Еліасом?

​— Ні, — хитаю головою і збираюся з силами, щоб продовжити. — Ніхто мені не погрожував, справа взагалі не в цьому. Справа в нас. Я... вагітна.

​Даміан — чоловік, який ніколи не губився навіть під час найжорсткіших переговорів та завжди мав бездоганний план дій на будь-яку кризу, зараз уперше втрачає дар мови. Він завмирає. Погляд зупиняється на моєму обличчі, ніби намагаючись знайти хоча б натяк на те, що це якийсь дивний жарт.

​— Ти... впевнена? — хрипить якось неприродно.

​— Я зробила кілька тестів декілька днів тому, а вчора була в клініці. Термін ще дуже маленький, але помилки бути не може. Це сталось у Домінікані.

​Він повільно відпускає мої руки лише для того, щоб податися всім тілом уперед і загорнути мене в міцні обійми. А потім відсторонюється і дивиться так пронизливо, що цей погляд пробирає до самих кісток.

​— Вів'єн, послухай мене дуже уважно. Це змінює все, абсолютно все. Але єдине, що зараз має значення — це те, чого хочеш ти. Це твоє тіло і твоє життя, яке тільки-но почало налагоджуватись. Я прийму і підтримаю будь-яке твоє рішення.

​Від цих слів мої очі миттєво наповнюються сльозами. Він дає мені вибір. Але....я вже давно його зробила.

— Коли я тільки дізналася, я була шокована, – чесно зізнаюся. — Це зовсім не входило в мої плани. Я ж щойно вирішила відкрити власне агентство, і ми з тобою тільки-но почали нормально жити разом, налагоджувати стосунки. Я ще навіть не відійшла від того викрадення. Спочатку мені було до біса страшно.

​Даміан мовчить, ніжно погладжуючи мене по спині, і терпляче чекає продовження.

​— Але всі ці дні, поки тебе не було, я думала лише про одне, — дивлюсь крізь пелену сліз у його очі. — Я хочу цю дитину. Нашу дитину. Я дуже хочу її.

​Даміан завмирає. У його очах спалахує щось настільки потужне і світле, щось таке занадто глибинне, чого я ніколи раніше в ньому не бачила.

​— Тоді в нас буде дитина, — він звабливо всміхається та знову неймовірно міцно притискає мене до себе. — Отже, я буду батьком. Треба звикнути до цієї думки.

​— У мене наче камінь з душі впав. Я переживала, що ти злякаєшся, що не захочеш...

​— Чорт забирай, — видихає він з такою неймовірною сумішшю шоку й абсолютного щастя, що я не можу стримати тихого сміху. — Як ти могла подумати таке, дівчинко моя? Звісно, це неочікувано для нас, але ми ж уже не підлітки. Справимося. З агентством теж усе встигнеш. Не треба нічого відкладати чи комусь щось доводити. Захочеш працювати — працюватимеш. Захочеш пригальмувати — пригальмуєш. Я підтримаю будь-який варіант.

​Він нахиляється ближче і ніжно цілує мене. Це якийсь зовсім інший поцілунок — глибокий, сповнений абсолютної відданості, такий, у якому я остаточно розчиняюся.