Раді Вас бачити!

Вів'єн

За вікнами нашого бунгало тільки починає світлішати. Океан шумить зовсім близько. Чую, як на пісок накочуються спокійні хвилі. Цей звук заспокоює, але не мене. Зараз я лежу на боку, підклавши руку під голову, і просто дивлюсь на чоловіка, який спить поруч.

​«Боже, який він красень. Розбуди його. Ранковий секс — це те, що нам потрібно», — підкидає мені ненаситне чортеня з лівого плеча.

«Господи, та відчепись від Вів'єн, їй і так тяжко зараз», — лунає від янгола на правому плечі.

​Я ж тільки закочую очі. Боже, до чого я вже дійшла.

​Знову поглядаю на Даміана. Він розслаблений, без своєї звичної холодної маски. Тут я побачила його без строгого ділового костюма, і його темна аура кудись розсіялась. Уві сні в нього навіть м'якші риси обличчя. Дихання глибоке і рівне. Темне волосся хаотично розсипалось по білій подушці.

​Ех, він до біса сексуальний. І це лякає мене більше, ніж мені насправді хотілося б.

​«Ось таким я його більше не побачу, — холодно констатує мозок. — Ми повернемось у Нью-Йорк, і знову з'явиться Восс. Костюми. Переговори. Сарказм. Контроль. І цей чоловік, який зараз спить поруч із тобою, просто зникне».

​Я все прекрасно розумію. Він мені подобається не тільки фізично. І це, мабуть, катастрофа для мене, бо не схоже, щоб його цікавили стосунки.

​«Вітаю, Кросс, — знущається далі внутрішній голос. — Спочатку ти проникла в його офіс, потім у його ліжко. А тепер, схоже, дозволила йому проникнути ще й туди, куди взагалі нікого не планувала пускати».

Мене це відверто дратує. Бо з Крістіаном я вже була тією, хто вклав у стосунки з чоловіком більше, ніж отримав назад. Я присягалася собі, що більше ніколи не опинюсь у такій вразливій позиції. І що тепер?

​«Ну, чого мені не міг сподобатись якийсь нормальний бухгалтер? — подумки зітхаю. — Ні, мені обов'язково потрібен токсичний мільйонер, у якого проблеми з контролем і, схоже, сексуальна одержимість.»

​«А з бухгалтером тобі було б нудно, — не вгамовується чортеня на плечі. — А з цим красенем цікаво. І немає в нього ніякої одержимості. Не лукав, тобі подобаються його сексуальні апетити».

​Не витримую та тихо пирхаю. Треба вставати і щось робити.

​Раптом Даміан ворушиться. Вії здригаються, і він повільно розплющує очі. Кілька секунд він просто дивиться на мене, фокусуючи погляд у ранковій напівтемряві, а потім злегка посміхається.

​— Давно на мене витріщаєшся? — голос ще хрипкий від сну.

— Просто перевіряла, чи дияволи сплять. 

— І?

— На жаль, так.

​Даміан тихо сміється, тягнеться рукою і притягує мене до себе. Я невдоволено бурчу для годиться, але не пручаюсь, втикаючись обличчям йому в шию.

​Цей ранок кардинально відрізняється від усього, що між нами було раніше. Він якийсь повільний, лінивий, сонний та ніжний. Даміан дарує мені багато поцілунків. Теплих і неспішних, від яких приємно паморочиться в голові. Дарує легкі дотики. Від його дотиків шкіра палає, а я плавлюся. Він дарує неймовірно чуттєвий і пристрасний секс, а потім — тихий сміх, коли ми плутаємось у зім'ятих простирадлах.

​Я ловлю себе на тому, що мені подобається навіть не сам секс. Мені подобається просто бути з ним, відчувати його тепло, дихати з ним в одному ритмі, пізнавати його. Зараз він відкривається переді мною зовсім по-іншому. Виявляється, він вміє таким бути. Дивина.

​Даміан тягнеться за наступним поцілунком, а потім питає:

— Ну що, в душ і снідати?

​Не чекаючи моєї відповіді, він підхоплює мене на руки і несе в душ.

Після спільного душу та сніданку на терасі магія ранку дає першу тріщину.

​Ми сидимо за столом з кавою. Даміан уже тримає в руках телефон. Я мовчки спостерігаю, як зникає розслабленість з його обличчя. Погляд стає гострим і зосередженим, навіть вилиці напружуються. Повертається його ділове обличчя – маска безжального Восса.

​І мені це не подобається.

​«Але ж ти знала, що так буде, ти ж не дурненька дівчинка, — морщуся, щоб відігнати ці думки. — Так, я знала, що так буде, але так не хочеться повертатись у своє старе життя. Та будь-яка казка закінчується».

​Він піднімає очі від екрана.

— Повідомлення від Бена, — буденно промовляє. — «Aurevia» офіційно передала цифрові матеріали незалежній експертизі. Попередній висновок експертів: частина доказів проти тебе була сфальсифікована. Щодо K-17 є нова нитка. Бен розкаже все особисто.

​Ці слова лунають як грім серед ясного неба. Я відчуваю величезне полегшення. Важкий камінь, який тиснув на мої груди всі ці дні, нарешті розчиняється. План працює. Але водночас ця новина означає, що реальність безцеремонно вторгається в наш простір, нагадуючи про те, хто ми є за межами цього острова.

​Я повільно відставляю чашку з кавою і заглядаю йому прямо в очі.

— Сьогодні я нічого не хочу про це чути.

— Навіть про те, що твою репутацію поступово відмивають? — Даміан злегка зводить брову, не розуміючи моєї реакції.

— Особливо про це.

Переводжу погляд на безкрайній блакитний океан і приймаю тверде рішення.

​«Нехай хоч іще один останній день, — обіцяю собі. — Не дозволю цим корпоративним війнам і думкам про те, що буде потім, зіпсувати цей день. Занадто вже солодко. Завтра буде завтра, а сьогодні я хочу просто жити».

​— Даміане, а ходімо купатися, — пропоную цьому нестерпному красунчику.

​Він якось звабливо усміхається, відкладає свій телефон, а потім підходить до мене, хапає на руки і несе до води.

​— Що ти робиш? Я сама можу дійти, — обурююсь для годиться, а руки вже звично обвивають його шию.

— Звісно, що можеш. Але так цікавіше.

— Якщо ти мене впустиш, Восс, я втоплю тебе прямо тут, на мілководді.

— Затям, Кросс: я ніколи не випускаю з рук те, що мені подобається, — притискає мене ще ближче, лукаво дивлячись прямо в очі. — До того ж, ти зараз надто розслаблена. А я люблю, коли ти трохи напружена.

— Ти ж у штанях! — нагадую, дивлячись на хвилі, які вже хлюпають йому по кісточки.

— Якісь двісті баксів. Переживу, — з абсолютно байдужим виглядом заявляє і заходить у воду. — А от ти зараз будеш мокрою. Рахую до трьох. Один...

— Тільки спробуй! Даміане, я серйозно!

— Два...

Намагаюся вирватися....та де там.

— Три!

​Він розтискає руки, і я з гучним вереском лечу в теплу солону воду. Виринаю, відкидаючи мокре волосся з обличчя, і одразу мщуся цьому дияволу. Обдаю його цілим фонтаном бризок. Даміан сміється, а потім ловить мене за талію і різко притягує до себе.

​Відчуваю, як його мокрі штани липнуть до моїх ніг. Він дарує пристрасний поцілунок зі смаком морської солі, що змиває всі залишки моєї ранкової тривоги.

​Після того, як ми вдосталь надурілися у воді, прийняли душ і перевдяглись, вирішуємо не сидіти на віллі. Я змушую його відкласти телефон, і ми орендуємо машину. Це маленький, трохи потертий місцевий кабріолет.

​Їдемо без жодного маршруту вздовж узбережжя. З динаміків грає якась запальна латиноамериканська пісня. Гарячий вітер приємно обдуває шкіру і плутає волосся. Я сиджу босоніж, закинувши ноги на панель, та ховаю очі за великими сонячними окулярами.

​Це так приємно. З ним усе приємно.

​— Забери ноги з панелі, — буденно лунає від Даміана.

​Він не відриває погляду від дороги.

​— І не подумаю.

— Вів'єн, це небезпечно.

— Подумаєш. Я пережила Еліаса, хакерів, моє ім'я намагалися очорнити. Переживу і цю панель.

​Усміхаюся та підставляю обличчя сонцю.

Він лише хитає головою, але на губах вже грає зухвала посмішка.

​Згодом ми зупиняємось у невеличкому містечку біля місцевого ринку, де пахне спеціями, свіжими фруктами та кавою. Люди тут розслаблені, здається, живуть у зовсім іншому ритмі, ніж ми. Я блукаю між рядами і знаходжу неймовірно безглуздий солом'яний капелюх із широкими, трохи обтріпаними крисами. Одразу ж намагаюся натягнути його на Даміана.

​Він категорично відмовляється, відступаючи від мене, як від прокаженої. Але через п'ять хвилин мого сміху та жартівливих вмовлянь таки здається.

​Тому я швидко дістаю телефон і роблю фото. Суворий Даміан у кумедному туристичному капелюсі. Це просто безцінно.

​— Якщо це потрапить в інтернет, я тебе вб'ю, — звучить загрозливо від нього, але я бачу, як відверто сміються його очі. Там просто танцюють бісики.

— Збережу для шантажу, — переможно ховаю телефон у сумочку. — На випадок, якщо мені знадобиться підвищення відсотка в якійсь угоді.

​Даміан миттєво скорочує відстань між нами. Гаряча рука лягає мені на талію, міцно притискаючи до свого твердого тіла. Я не встигаю навіть охнути, як він нахиляється. Губами торкається моєї шиї, а потім злегка, але дуже відчутно прикушує ніжну шкіру просто під вухом. По тілу миттєво пробігає гаряча хвиля.

​— Шантажуватимеш мене, Кросс? — гарчить просто у вухо, обпалюючи шкіру гарячим подихом. — Тоді готуйся відпрацьовувати ці відсотки. Обіцяю, сьогоднішня ніч буде дуже довгою... і ти точно благатимеш про пощаду.

​Від його тону в мене миттєво перехоплює подих, а серце починає битися вдвічі швидше.

Трохи згодом ми знаходимо невеликий, майже дикий пляж, надійно схований від популярних туристичних маршрутів. Купуємо свіжі кокоси, стигле манго та смажені креветки. Розстеляємо рушники прямо на білому піску під тінню розлогої пальми.

​Після того, як ми підкріпилися, спокійно лежимо, відпочиваємо. Я поклала голову Даміану на живіт і спостерігаю, як він однією рукою тримає телефон, ліниво переглядаючи щось на екрані, а іншою механічно, але так ніжно перебирає моє волосся. Це так приємно, що по тілу пробігають мурашки. Веду вказівним пальцем по його передпліччю, вимальовуючи невидимі візерунки на гарячій шкірі. Ловлю себе на думці, що ми як справжня пара, яка відпочиває у відпустці.

​Ми мовчимо, нам не потрібні слова. В цій тиші не виникає жодної незручності для нас. Я чую лише шум хвиль. Що може бути прекрасніше?

​Та раптом мене знову накриває.

«Чорт, саме цього я і не мала дозволяти. Не секс. Оце».

Бо секс, хоч би яким палким і божевільним він був, завжди можна списати на пристрасть, фізіологію, зняття стресу. А це... лежати ось так, слухати його дихання і відчувати спокій — це вже схоже на справжню близькість, ту саму близькість, яка залишає після себе найглибші шрами, коли все закінчується. Настрій якийсь меланхолійний. Паніка накочує на мене.

​Та тут настрій різко змінюється. Адже неподалік з'являється якась дуже ефектна фіфочка — брюнетка в крихітному бікіні. Спочатку вона просто проходить повз нас раз, потім вдруге, і її погляд занадто відверто, якось звабливо ковзає по оголеному торсу Даміана. Нарешті вона зупиняється зовсім близько, нібито поправляючи зав'язки на купальнику, і мило всміхається в його бік.

Мене аж накриває від такої зухвалої поведінки. Хочеться підійти, повисмикувати їй волосся, а потім затягнути у воду і втопити там цю нахабну, розфуфирену фіфу.

​Проте я роблю вигляд, що мені абсолютно байдуже. Я ж доросла жінка, впевнена в собі. І взагалі — ми з Воссом нічого одне одному не обіцяли.

​Але моя рука завмирає, і я більше не малюю ніжні візерунки по його шкірі. Відчуваю навіть, як стискаються мої щелепи і ледь не скриготять зуби.

​Мабуть, Даміан це відчуває, бо блокує телефон, опускає його на пісок і якось здивовано поглядає на мене. А вже за секунду його губи розтягуються в задоволеній усмішці.

​— Вів'єн, ти що, ревнуєш?

— Тебе? Не сміши, — фиркаю, сідаючи рівно і відвертаюсь до океану.

— Вів'єн, я ж бачу.

— Даміане, відчепись.

— Ти ревнуєш, дівчинко!

— Я просто не люблю, коли сторонні люди псують мені краєвид, — відповідаю максимально різко.

​А він, справжній диявол, просто відверто насолоджується цією ситуацією. Потім, не кажучи ні слова, нахиляється, владно ловить моє підборіддя, повертає до себе і цілує. Глибоко, пристрасно і дуже демонстративно, прямо на очах у тієї фіфи.

​Він заявляє свої права настільки відверто, що, коли нарешті відсторонюється, брюнетки вже й слід прохолов.

​— Ти придурок, — видихаю, намагаючись відновити збите дихання.

— Але ж тепер вона пішла.

— Я й сама могла її позбутися.

— Не сумніваюся. Але мій спосіб набагато приємніший.

​— Пф-ф...

​Відчуваю, як дияволятко на моєму плечі люто протестує:

«Дожени її, повиривай їй усі патли, щоб знала, як лізти до чужих чоловіків!»

​«Та вгамуйся ти вже нарешті, — затикаю його. — Він не мій чоловік».

Після пляжу ми повертаємось на нашу віллу. Тіло липке від морської солі, піску і сонцезахисного крему, а шкіра розпалена від карибського сонця і від цього нестерпного чоловіка.

​Я одразу йду до вуличного душу, схованого за дерев'яними решітками й густими тропічними рослинами. Вмикаю воду. Прохолодні струмені миттєво омивають розпалене тіло, змиваючи втому. Здається, навіть мій мозок розслабляється.

​За секунду я вже відчуваю його присутність, і він торкається моєї талії. Підходить ззаду, ступає під воду прямо в одязі та припадає гарячими поцілунками до моєї шиї. Спочатку це звичайні ліниві поцілунки, але все дуже стрімко переходить у гарячу близькість. Руки вже несамовито стискають кожну частинку мого тіла.

​Та цього разу я не чекаю, поки він візьме контроль. Різко розвертаюсь і сама притискаю його до стіни душу, перехоплюючи ініціативу. Не тому, що хочу спокусити чи вкотре довести свою владу, а тому, що в голові б'ється лише одна відчайдушна думка:

«Запам'ятай його. Запам'ятай усе — його запах, шкіру, смак його губ, те, як він дивиться на тебе в цю секунду. Бо завтра цього вже не буде».

​Відчайдушно звільняю його від одягу.

​— Вів'єн, не поспішай, у нас ще вистачає часу.

​Та я не даю йому базікати. Закриваю рот поцілунком, накидаючись на нього. Потім опускаюся перед ним на коліна і беру його член у руки.

​В нього аж округлюються очі.

— Вів'єн, що ти задумала? Вирішила пограти зі мною?

​Та я мовчу, лише просвердлюю його поглядом знизу вгору. А тоді починаю свою звабливу роботу. Даміан тільки гарчить.

​Через декілька хвилин він не витримує і різко підхоплює мене на руки. Я обвиваю його ногами, і він одразу вривається в мене. Водночас Даміан дарує мені несамовиті, неймовірно пристрасні поцілунки — вкриває ними все обличчя, спускається до шиї, поки його поштовхи стають дедалі гарячішими і глибшими.

Це така насолода — відчувати його в собі. Не знаю, скільки часу минає, коли я відчуваю, що розсипаюся на дрібні молекули від потужного оргазму, який накочує на мене. Просто обм'якаю в його руках. Відчуваю, що він теж уже на межі.

​Для мене цей секс — майже прощання. Тому я вклала в кожен поцілунок стільки прихованого відчаю, що Даміану залишалося тільки гарчати та несамовито доводити нас обох до насолоди. Я розчинилася в ньому цього разу. Нещадно дряпала його спину та кусала, вимагаючи більше і глибше. І він не розчарував — відповідав із такою ж дикою силою.

​Він навіть не здогадується про справжню причину моєї одержимості. Думає, що це просто черговий раунд нашої пристрасті. А я... я просто мовчки прощаюся з ілюзією, в якій ми мали шанс бути разом. Із надто солодкою ілюзією.

​«Перестань! — уїдливий внутрішній голос навіть під час сексу не залишає мене в спокої. — Я впевнена, що такий пристрасний красунчик оцінив тебе на всі сто відсотків. Він тебе не відпустить».

На заході сонця ми сидимо на просторій терасі нашого бунгало. Спека нарешті спала. Вечір доволі свіжий. Звук океану заспокоює та тішить вуха. Мені здається, що навіть пісок виблискує. Ми мовчимо та насолоджуємося заходом сонця. Воно повільно тоне у воді. Горизонт забарвився у багряні та фіолетові відтінки. Краса неймовірна. Та, можливо, ця краса така неймовірна, тому що поруч особлива людина.

​Даміан сидить поруч, розслаблено відкинувшись на спинку крісла.

​— Завтра повертаємося, — раптом порушує тишу.

​Я аж підскакую. Його голос звучить інакше. Звичний Даміан Восс роздає беззаперечні накази. Але зараз... зараз він не наказує. Здається, він просить. Чи майже переконує.

​— Бен знайшов щось конкретне по K-17, — продовжує, буравлячи мене поглядом. — «Aurevia» вже переглядає своє рішення щодо тебе. Нам треба бути там.

​А я? Я мовчу, відпиваю вино, насолоджуючись його смаком. Мені страшенно не хочеться туди. І річ зовсім не в роботі чи в страху перед радою директорів. Річ у нас, бо я точно знаю: щойно ми приземлимося в Нью-Йорку, ця ідеальна маленька бульбашка, в якій ми опинились на острові, просто зникне, лусне назавжди.

​— Не змушуй мене вдруге прилітати за тобою, — додає цей диявол.

​— А ти прилетиш? — виривається в мене наче жартома.

​Але всередині все завмирає, чекаючи на відповідь. Він буравить мене пронизливим важким поглядом.

​— Спробуй знову втекти — і перевіриш.

​І все. Не лунає ніяких обіцянок чи зізнань, але мені, дурепі, цього чомусь виявляється достатньо, щоб серце забилося швидше.

​— Добре, — стиха відповідаю та відводжу погляд. — Завтра, то завтра. Схоже, дійсно, час повертатися.

​А всередині мене починається справжня паніка. Я крадькома дивлюся на нього і благаю саму себе:

«Не питай його, що буде далі. Тільки не питай!»

​А так хочеться дізнатися. Що ми робимо? Що це все означає? Ти будеш мені дзвонити, коли ми повернемося? Ми продовжимо бачитися? Але моя гордість стоїть між нами, мов бетонна стіна.

«Якщо він захоче — сам скаже. Я не буду тією жінкою, яка випрошує в чоловіка визначеність».

​А він теж нічого не говорить. І тому ми обоє продовжуємо сидіти в тиші. Це так болісно, але настільки в нашому стилі, що інакше просто й бути не могло.

Остання ніч виявляється зовсім не такою, як я очікувала. Відчайдушна дикість десь розчинилась. Ніч стає найніжнішою за весь час нашого божевільного роману. Ми довго і повільно кохалися, ніби намагалися розтягнути цей час, поставити його на паузу. Ми з Даміаном розчинилися одне в одному. Він обсипав поцілунками навіть моє волосся, плечі, кожен міліметр шкіри. Це було неймовірно і фантастично. Я точно запам'ятаю це на все життя.

​Потім Даміан засинає, а я лежу поруч, поклавши голову йому на груди, і слухаю рівномірне биття серця цього диявола. Слова відчайдушно крутяться на кінчику язика. Хочеться розбудити його і запитати хоч щось, але я вчасно прикушую язик. Не запитаю.

​«Завтра все закінчиться, — нагадую собі, заплющую очі та вдихаю його запах. — Просто насолоджуйся. Просто запам'ятай цю ніч».

​Ранковий виліт проходить майже в тиші. Ми залишаємо Домінікану і летимо до Нью-Йорка. Тут, у розкішному салоні літака, атмосфера вже зовсім інша. Ми обоє ніби за мовчазною згодою натягуємо на себе свої старі, звичні маски. Даміан знову заглибився в телефон. Бачу, як його брови суворо зведені до перенісся, і він швидко друкує якісь повідомлення, вирішуючи робочі питання. Він уже там — у Нью-Йорку. В роботі, в корпоративних війнах, інтригах.

​Я ж мовчки відвертаюсь і дивлюсь в ілюмінатор на білі хмари.

«Ось і все. Восс повернувся», — гірко констатую.

Проте вже за секунду, не відриваючи зосередженого погляду від екрану свого смартфона, Даміан простягає руку і просто кладе її мені на стегно. Злегка стискає мою ногу, погладжуючи тканину брюк.

​Це так неочікувано. Жест настільки буденний, власницький і водночас інтимний, що я ледве стримую усмішку. Дивлюсь на цю велику, сильну руку на своєму стегні, і всередині розливається тепло.

​«Можливо, ще не все».

А в Нью-Йорку на нас чекає сіре небо і холодний дощ, який барабанить по асфальту та дратує. Контраст із карибським узбережжям занадто різкий. Наче нас обпекли крижаною водою і змусили знову одягти важкі бронежилети.

​Біля трапа нас уже чекає чорний автомобіль. Даміан одразу ж занурюється в робочі дзвінки. Голос стає крижаним і владним. Будь-яка натяжка на ранкову ніжність у бунгало повністю зникає.

​Їдемо до офісу в центрі Мангеттена, де на нас уже чекає Бен. Хлопець виглядає дещо втомленим, але задоволеним. Щойно ми заходимо, він підбігає, і ми обіймаємось, як найкращі друзі. Можливо, ми й не були занадто закадичними найкращими друзями, та все-таки доволі близькими. І він мені допомагав, тому я дійсно рада його бачити.

​Бен виводить на великий екран кілька схем і документів.

— Новини хороші, але є нюанс, — починає він, кидаючи швидкий погляд на нас обох. — «Aurevia» офіційно завершила внутрішню перевірку. Твої цифрові підписи, Вів'єн, визнано підробленими. Рада директорів готує офіційне вибачення, і контракт із тобою буде відновлено.

​Відчуваю, як із плечей спадає важкий вантаж. Я зможу знову дихати вільно. Моє ім'я очищене. Я ж не сплю, так?

​— А що з K-17? — озвучує Даміан, оминаючи тему вибачень.

— А отут цікавіше, — Бен барабанить пальцями по клавіатурі. — Я пробив ту другу нитку, про яку казав раніше. Сліди ведуть не просто до конкурентів. Це внутрішній витік. Хтось із топменеджменту «Aurevia» зливав інформацію третім особам, використовуючи протоколи K-17 як прикриття. У мене є прізвище, але потрібен час, щоб зібрати справжні докази.

— Працюй, — кидає Даміан. — Мені потрібні імена, щоб ми завершили цю справу. Чим швидше, тим краще.

​Коли ми виходимо з офісу, на вулиці вже вечір. Дощ посилюється і переростає у справжню зливу. Даміан пропонує підвезти мене додому, і я не сперечаюсь, адже сил сперечатись немає. Переліт і останні новини мене виснажили.

Ми під'їжджаємо до мого будинку. У салоні стоїть тиша. Я берусь за ручку дверцят.

​— Вів'єн, — зупиняє мене.

​Поволі повертаюсь до нього. Даміан дивиться на мене так само пильно, як і тоді на терасі.

​— Я зателефоную завтра, — лунає від нього.

​Не питає чи можна — констатує факт.

​— Подивимось, наскільки ти будеш зайнятий цими корпоративними війнами, — відповідаю звичним сарказмом, намагаючись сховати хвилювання.

​Та він лише хмикає. Але мені здається, що я бачу, як в очах проблискує щось тепле на секунду.

​Я виходжу під дощ і швидко біжу до під'їзду. Якби не валіза – я б можливо не промокла. Та мені не щастить. Зайшовши у свою порожню квартиру, скидаю туфлі і просто притуляюсь спиною до дверей. Тут тихо. Занадто тихо.

​Дістаю телефон із сумочки і з люттю ловлю себе на думці, що вже чекаю на його дзвінок.

​«Господи, ну ти й ненаситна, Вів'єн!» — знову втручається чортеня.

«Відчепися від неї! Ми просто поповнюємо запаси любові, тепла і ніжності, яких у нас давно не було», — заступається за мене ангелочок.

​А я що? Думаю, що робити. Згадую, що мала зателефонувати Слоун.