Раді Вас бачити!

Даміан

Я не маю часу на паніку. Паніка — це розкіш, якої в мене зараз немає.

​Знову набираю Бена, поки йду до своєї машини.

— Зв'яжися з її подругою. Як її там? Слоун, здається. Якось вона згадувала про неї. Контактів, звісно, в мене немає. Але думаю, ти швидше з цим розберешся. Зустрічаємось у департаменті поліції. Дев'ятнадцятий відділок на Верхньому Іст-Сайді. Він найближчий до її будинку. Перекинь мені на телефон усі записи з камер, які ти дістав. Усі до єдиного.

​За двадцять хвилин я вже заходжу до нью-йоркського поліцейського управління. У повітрі витає запах дешевої кави, поту та паперу. Типовий хаос: безперервно дзвонять телефони, якогось дрібного дилера в наручниках тягнуть коридором, офіцери в темно-синій формі метушаться з паперовими стаканчиками в руках, дехто п'є каву з пончиками.

​Бен і Слоун уже чекають біля стійки. Слоун бліда, як полотно. Нервово стискає сумку. Ще трохи, і вона втратить свідомість, але все ж таки тримається. Бен зосереджений. У руках — закритий ноутбук.

​— Даміан Восс, — подаю руку дівчині.

— Слоун, — тихо відповідає вона. 

​Потім я підходжу прямо до чергового офіцера за високою стійкою.

— Мені потрібен детектив. Негайно.

​Здається, що навіть розмови навколо на секунду стихають. Офіцер, огрядний чоловік зі стомленими очима, повільно піднімає погляд від монітора.

— Що у вас трапилось, сер? Якщо хочете заявити про зникнення дорослої людини, вам доведеться почекати двадцять чотири...

— Це не зникнення, — перехиляюсь через стійку, нависаючи над ним. — Це викрадення зі зломом і фальсифікацією даних. Я Даміан Восс, генеральний директор «Vantorix». Жінка, яку викрали і про яку ми хочемо заявити, — Вів'єн Кросс, фінансовий директор «Aurevia». Якщо ви зараз же не викличете сюди слідчого, я підключу своїх адвокатів, і ви до кінця життя будете патрулювати сміттєзвалища в Квінсі.

Моє ім'я і тон роблять свою справу. Офіцер миттєво змінюється в обличчі і знімає слухавку.

​За три хвилини нас заводять у тісну переговорну кімнату на другому поверсі. Детектив Картер — високий, сухий чоловік у пом'ятій сорочці та з поглядом людини, яка бачила забагато лайна в цьому місті, — сідає навпроти нас.

​— Показуйте, що у вас є, — починає без зайвих прелюдій, дістаючи блокнот.

​Бен миттєво відкриває ноутбук.

— Вчора, 21:15. Будинок міс Кросс, — розвертає екран до детектива. — Ось запис із камер спостереження. Зверніть увагу на тайм-код. Вони підмінили відео на поверсі, щоб приховати проникнення. Це професійна робота, детективе. А ось камера з вестибюля.

​Картер уважно дивиться на екран, де двоє чоловіків у темному проходять повз консьєржа.

— Один із них назвався моїм ім'ям, щоб вона відчинила двері, — додаю, відчуваючи, як усередині знову закипає лють. — У нас є докази, що один із дзвінків викрадачів йшов через підставну компанію, пов'язану з корейською корпорацією і місцевим криміналітетом.

​— Боже мій, Вів'єн... — Слоун закриває обличчя руками. Голос тремтить. — Вона ж казала мені, що ці файли небезпечні... Вона знала.

​Детектив Картер важко зітхає, професійний скептицизм зникає. Він розуміє, що це не побутова сварка і не втеча з коханцем. Це велика гра.

— Добре. Я відкриваю справу. Це тягне на федеральний злочин, я зараз же підключаю технічний відділ і подаю запит на ордери. Ми проб'ємо машини навколо її кварталу за вчорашній вечір. Але ви маєте розуміти... — Картер дивиться прямо на мене. — Це Нью-Йорк. Бюрократична машина потребує часу. Ордери на обшук приватних компаній, особливо з іноземним капіталом, як ті корейці, про яких ви кажете, можуть зайняти дні.

​«Дні. У неї немає днів. У неї, можливо, немає навіть кількох годин».

​Я дивлюся на детектива крижаним поглядом. Я зробив те, що мав зробити як законослухняний громадянин. Поліція має бути підключена, щоб потім у Вів'єн не було проблем із законом і щоб легалізувати докази, які знайде Бен.

​Але чекати на ордери я не збираюся.

​— Робіть свою роботу, детективе, — різко піднімаюся зі стільця. — Шукайте машини, підключайте ФБР, виписуйте свої папірці.

​Слоун розгублено дивиться на мене.

— Даміане, ти куди?

— Я не буду чекати, поки суддя підпише дозвіл, — холодно кидаю, прямуючи до дверей. — Бене, ти залишаєшся тут і даєш їм усю технічну базу. Слоун, розкажи їм теж усе, що знаєш.

​— А Ви? — кидає мені навздогін Картер. — Містере Восс, не робіть дурниць. Якщо ви полізете до серйозних людей без значка, ми знайдемо два трупи замість одного.

​Я зупиняюся в дверях і обертаюся.

​«Хай тільки спробують її торкнутися. Я спалю це місто дотла».

​— Я йду шукати людину, якій не потрібні ордери, щоб вибити двері, — відповідаю тихо, але так, що в кімнаті стає незатишно.

​Я виходжу в коридор, дістаючи телефон. Настав час навідатися до Еліаса Вейна. І якщо для цього мені доведеться рознести клуб «Гріх» на шматки — я це зроблю.

Паркую машину просто на тротуарі перед масивними дверима клубу «Гріх». Не звертаю уваги на невдоволені крики швейцара.

​На вході стоять двоє кремезних охоронців.

— Містере Восс, клуб ще зачинений для відвідувачів. Містер Вейн не приймає...

Я не зупиняюся. Просто відштовхую того, що стоїть ближче, з такою силою, що він відлітає до стіни.

— Спробуй мене зупинити, і завтра ти працюватимеш охоронцем у супермаркеті в Бронксі, — рикаю йому в обличчя.

​Моя аура зараз така, що вони обидва відступають. Знають, хто я такий.

​Крокую темними коридорами клубу, де пахне дорогим алкоголем, шкірою та сигарами. Я чудово знаю, де кабінет Еліаса. З ноги відчиняю важкі двері.

​Еліас Вейн сидить за своїм масивним столом, розслаблено потягуючи віскі. На дивані біля стіни — якась напіводягнена дівчина.

​— Геть звідси, — кидаю їй, навіть не дивлячись.

Дівчина злякано підскакує і вибігає в коридор.

​Еліас напружується, та ставить склянку на стіл.

— Даміане? Якого біса ти вриваєшся до мого кабінету? Що за манери?

— «Black Harbor Logistics», — наближаюся до його столу. — Де вона, Еліасе?

​Він зморщує лоб, явно не розуміючи, про що йдеться.

— Хто? Даміане, ти здурів? Яка ще вона?

— Вів'єн Кросс. Твої люди використали старий канал «Black Harbor», щоб купити одноразові телефони. Через них координували злам системи і викрадення. Якщо ти причетний до цього... — нависаю над ним, як хижак перед стрибком, — я знищу все, що ти будував. Почну з цього клубу, а закінчу твоїм життям.

Обличчя Еліаса різко блідне. Вся його пихатість випаровується в секунду.

— Восс, пригальмуй! — нервово виставляє перед собою розчепірені долоні, ніби намагається створити між нами хоч якийсь фізичний бар'єр. — Ти не можеш мені так погрожувати. Я теж не ликом шитий. І мало того, я продав «Black Harbor» ще вісім місяців тому! Ця компанія більше мені не належить.

​— Кому ти її продав? — сатанію ще більше.

​— Якимось азійським інвесторам. Підставні особи, все йшло, як завжди, через офшори. Я навіть імен не знаю! Даміане, я не лізу в такі справи, де йдеться про викрадення, особливо якихось топ-менеджерів корпорацій. Це не мій рівень проблем, це занадто нудно для мене. У мене зовсім інші пріоритети.

​Заглядаю йому прямо в очі, шукаючи найменшу ознаку брехні.

​«Здається, він не бреше. Цей слизький щур занадто самовпевнений, щоб грати в такі ігри».

​— Хтось із корейців? Можливо, ти все-таки знаєш якісь імена? — натискаю далі.

​— Я не знаю імен! Кажу ж тобі, я не перевіряв кінцевих власників. Заплатили щедро, готівкою. Я просто віддав їм компанію з усіма логістичними каналами, бо вона мені вже була обтяжлива.

​Різко відсторонююсь від столу. Відчуття безвиході стискає горло. Поліція буде порпатись у цих офшорних документах тижнями, щоб вийти на Чхве, якщо він причетний. А в мене немає цих тижнів. У Вів'єн їх нема.

«Якщо законні методи вимагають часу, якого в мене нема, отже, настав час діяти інакше».

— Мені потрібна твоя допомога!

​— Знову? Хочеш знову стати моїм боржником?

— Я готовий.

— Ну, тоді дзвони Рейну, він тобі точно допоможе.

​Мовчки розвертаюся і йду до виходу.

​— Даміане! — гукає Еліас уже в спину, але я навіть не обертаюсь.

​Виходжу на вулицю. Холодне повітря трошки прояснює думки. Намагаюся остигнути. За кілька хвилин дістаю телефон і набираю номер Рейна. Сподіваюсь, що він зможе допомогти.

— Слухаю, — лунає в трубці низький, хрипкий голос.

​— Рейне, це Восс. Потрібні твої люди. Усі ті, кого ти можеш зібрати.

​— Знову якісь проблеми, Даміане? — в голосі з'являється професійний інтерес.

​— Викрали Вів'єн. Вів'єн Кросс. Здається, в цьому замішані корейці. Офіційні канали занадто повільні. Мені потрібно, щоб твої хлопці перевернули все місто. Знайдіть усе, що пов'язане з містером Чхве з корейської компанії та його нелегальним бізнесом. Заплачу будь-яку суму, інформацію скину.

​— Добре, дай мені час на збір інформації, — спокійно лунає від Рейна. — Думаю, ми зможемо знайти її.

​Я скидаю виклик, стискаючи телефон так, що він ледь не ламається в руці.

​«Тримайся, Вів'єн. Я тебе знайду. Переверну весь Нью-Йорк догори дригом, але тебе знайду».

Ми шукаємо Вів'єн уже два тижні. Пошуки Рейна і поліції поки не дають жодних результатів.

​Увесь цей час дається мені вкрай важко. Роботу я не закидаю — доводиться працювати, адже ми отримали контракт, справ дуже багато. Намічається поїздка до Кореї, треба все доорганізувати, але я не можу думати ні про що, окрім Вів'єн. Де вона? Що з нею зробили? Чи жива вона? Забороняю собі думати про будь-які погані наслідки.

​«З нею все гаразд», – заспокоюю себе щоразу.

​Рейн віддзвонюється регулярно. Його люди перерили все, але точних слідів поки не знайшли. Він періодично звітує про знайдені спалені машини на околицях Брукліна, про жорсткі допити дрібних пішаків із кримінальних кіл, про те, що вони перевірили закинуті склади біля портів. Еліас теж періодично виходить на зв'язок — каже, що підняв на вуха своїх колишніх партнерів і тисне на старі зв'язки. Вони працюють бездоганно, але чомусь у мене постійно виникає якась незрозуміла тривога.

​Поліція виявилася ще більш безпорадною. Детектив Картер, як я й передбачав, загруз у своїй бюрократії. Ордери на обшук рахунків та приміщень корейських підставних компаній блокуються адвокатами Чхве на кожному кроці. Добре хоч те, що мої методи залишаються прихованими і копи не знають, наскільки я в це замішаний.

​Мене страшенно бісить, що офіційне розслідування просувається зі швидкістю мертвого равлика, поки я божеволію від безсилля.

​Мені так усе набридає, що рівно через два тижні я делегую повноваження своїм заступникам. Я вже просто починаю зриватися на підлеглих, вимагаючи від них неможливого. Повідомляю всім, що декілька днів працюватиму з дому, і що я цілком заслужив на те, щоб мене нарешті залишили у спокої.

Бен зі мною постійно на зв'язку. Йому теж доводиться працювати, а потім ще займатися нашою спільною справою, від чого в нього вже почервоніли очі через постійний недосип. Слоун щодня телефонує, щоб дізнатися інформацію. Декілька раз заїзджала до мене додому. Вона намагається триматися, але видно, що їй це дається нелегко.

​Я стою біля вікна. Хотів повечеряти, але апетиту взагалі немає. Місто живе своїм життям, блимає мільйонами вогнів. Йому абсолютно байдуже, що десь у цих бетонних джунглях тримають жінку, яка стала для мене... чим? Я навіть не можу підібрати правильного слова.

​Дістаю телефон і всоте відкриваю наш із нею чат. Останнє моє повідомлення: «Кросс, візьми слухавку, нам треба поговорити». Воно так і висить непрочитаним.

​«Це я винен. Якби я не грав у чортового правильного хлопця з Алісою... Якби я приїхав до неї того вечора, її б не викрали».

​Відчуття провини настільки сильне, що не дає дихати. Я настільки перейнявся всім цим, що остаточно зрозумів: я відчуваю щось до цієї нестерпної жінки. Вона просочилася в мене. Як це могло статися так швидко? Як вона могла витіснити мій звичний ритм життя? Я — людина, яка звикла контролювати все: рейтинги, конкурентів, власні емоції, а зараз абсолютно безсилий. Готовий навіть віддати свої статки та частину впливу за те, щоб почути її саркастичний голос.

​Склянка з недопитим віскі з силою летить у стіну та розлітається на дрібні уламки. Спостерігаю, як на дорогих шпалерах утворюється велика мокра пляма.

​«А може, її тримають не тут? А може, її кудись вивезли? Може, вона вже навіть не в Нью-Йорку? Усяке може бути. Боже, не хочу зараз думати про погане, що її могли десь продати в рабство чи вбити. І взагалі, кому вона знадобилася, щоб прямо викрадати? Якийсь сюрреалізм».

​Раптом чую — у двері хтось дзвонить. Цікаво, хто це може бути?

​Підходжу до дверей, заглядаю у вічко — це Бен. 

— Проходь, – впускаю його всередину.

Бен заходить, на ходу скидаючи верхній одяг. В очах гарячковий блиск.

​— Я знайшов діру в їхньому сервері, — голос хрипить від напруги. — Знаю, звідки надходив сигнал того одноразового телефону, коли вона зникла. І це зовсім не ті склади, які перевіряв Рейн.

​Я завмираю. Вся втома і відчай миттєво вивітрюються. Намагаюся сконцентруватися.

— Показуй.

​Ми переміщуємось на кухню. На столі холоне доставлена ще годину тому вечеря з найближчого ресторану: стейки середнього просмаження, запечена картопля та овочі на грилі, до яких я навіть не доторкнувся.

​— Повечеряєш зі мною? 

— Так, не відмовлюся. Стільки роботи в офісі, і наша справа не дає мені зімкнути очей. Інколи забуваю нормально харчуватися.

​Розігріваю їжу, ставлю перед Беном тарілку, наливаю йому міцної чорної кави, а собі знову наливаю віскі. Намагаємось насолодитися їжею та закинути в організм хоч якісь калорії. У мене апетит так і не з'явився. На смак їжа нагадує картон, але зараз я повністю зосереджений на тому, що розповість мені Бен.

​Бен відсуває тарілку з недоїденим стейком і розгортає свій ноутбук.

— Дивись, — вказує виделкою на екран, де світиться червона точка на мапі. — Це закритий приватний причал на Стейтен-Айленді. Належить одній з тих самих підставних компаній Еліаса Вейна, які він нібито продав.

​— Рейн перевіряв Бруклін та Квінс. Бо я вже не вірив, що вона може бути в Нью-Йорку. Можливо, вона навіть не в Нью-Йорку, — задумуюсь на мить. — Щось мені здається, що нас водять за ніс увесь цей час.

​— Схоже на те, — Бен відпиває каву та кривиться від гіркоти. — Рейн і Еліас і так грали в одній команді. Але мені здається, що вони тягнули час, змушуючи нас бігати по колу.

​«Отже, вони контролювали кожен наш крок. Що ж за гру задумали ці кляті виродки?»

​— Якщо це справді Чхве... — відчуваю, як пульсує вена на скроні. — Невже він згрупувався з ними?

— Можливо, в нього якісь особисті плани на неї, –припускає Бен. — Ти не знаєш? Були в неї якісь стосунки з Чхве?

​Згадую їхній танець на вечірці одразу після аукціону.

— Я бачив лише одного разу, коли він запрошував її на танець. Так-то ми з нею ще не встигли так багато поспілкуватися. Можливо, він її домагався.

​Бен кліпає очима, а потім знов втуплюється в свій ноутбук.

— Може й так. Я теж нічого про нього не знаю. А Слоун?

​— Якби щось знала б, уже давно розповіла....— знову зависаю. —Якщо Еліас і Рейн все-таки змовилися, то, можливо, є якісь щури, які зливають інформацію і в моєму офісі, і в офісі Вів'єн, — роблю припущення.

​— І поліцію ми туди не відправимо, бо Картер досі чекає на свої чортові ордери, — кидає Бен, дивлячись на мене з похмурою рішучістю. — Що будемо робити?

​Гіпнотизую червону точку на екрані.

— Я думаю, що ми поїдемо туди самі, Бене. Ти і я. Але спочатку я зроблю один дзвінок. Якщо Еліас і Рейн думають, що можуть безкарно грати зі мною в такі ігри, вони сильно помиляються. Вони скоро дізнаються, чому конкуренти називають мене безжальним.

​— Ти страшний чоловік, — хмикає Бен. — На перший погляд такий собі звичайний офісний планктон, а виявляється в тебе такі зв'язки. І схоже, що ти справді запав на нашу колючку Вів'єн. Зізнавайся, Даміане.

​— Бене, що ти від мене хочеш? — різко видихаю. — Так, між нами щось почалося, але це дуже швидко закінчилося, оскільки її викрали. Я не знаю, що буде далі, але я не можу це просто так залишити.

​— Добре, добре, нічого не питаю, — Бен піднімає руки. — Давай спочатку знайдемо її. То кому ти будеш дзвонити?