Раді Вас бачити!

Даміан

​Я ненавиджу, коли щось виходить з-під мого контролю. Але ще більше я ненавиджу, коли мене ігнорують.

​Тому саме зараз знову дивлюся на екран телефону. Чотири відправлені повідомлення. Жодної відповіді. А тепер її номер узагалі поза зоною досяжності. Вів'єн просто вимкнула телефон.

​Близько хвилини я борюся з бажанням жбурнути мобільний у лобове скло свого авто. Натомість глибоко вдихаю, відкидаюся на шкіряне сидіння і набираю номер. Гудки йдуть довго.

​— Тільки не кажи, що ти знову знайшов якусь бомбу, — лунає у слухавці заспаний, невдоволений голос Бена.

— Мені треба, щоб ти відстежив телефон Вів'єн.

​На тому кінці висне пауза. Потім хакер важко зітхає.

— Восс, я працюю на неї, а не на тебе. І я точно не збираюся стежити за Вів'єн на твоє прохання.

— Я не прошу стежити за нею, — тепер розмовляю жорсткіше. — Я хочу знати, де вона і чи вона взагалі в безпеці. Останнє, що я бачив — це те, що вона зайшла в будівлю «Aurevia» на засідання ради директорів. Після цього тиша. З огляду на те, що за нами ведеться полювання, це напружує.

​— Ти просто схиблений на контролі фрік із грошима, який не виносить, коли йому не відповідають на повідомлення, — бурчить Бен, але я чую клацання клавіатури. — Я не буду влазити в її особистий простір без вагомої причини.

​— Якщо ти зараз же проб'єш її локацію і статус, я дам тобі повний, необмежений доступ до новітнього корпоративного кібербезпекового комплексу «Vantorix». До тих квантових серверів, про які ти нив мені в ангарі, — без жодних емоцій пропоную. Знаю чим його брати.

​Клацання клавіатури на секунду припиняється.

— Ти зараз намагаєшся мене купити?

— Так.

— Ну, хоча б не брешеш. Дай мені хвилину.

​І я чекаю. Але терпіння в мене давно скінчилося. Ще я неймовірно злий. В цьому винна одна світловолоса відьма. Я збираюся спитати з неї за все. О, ні...так легко вона не відбудеться. Подумки зловтішаюся.

— Бляха... — раптом тихо видихає Бен. Уся його сонливість миттєво вивітрюється. — Восс, тут дві новини. Перша: система кадрів «Aurevia» щойно оновилася. Вів'єн відключили від усіх корпоративних акаунтів. Її звільнили.

​Мене ніби облили кип'ятком. 

Звільнили. Викинули, як сміття. І вона навіть не сказала мені. Не відповіла. Нічого. Злість накочує новою хвилею.

— Яка друга?

​— Я пробив її транзакції по картці. Півтори години тому вона купила квиток на найближчий рейс. Нью-Йорк — Пунта-Кана, Домініканська Республіка. Забронювала номер у п'ятизірковому резорті в Кап-Кана. Літак щойно злетів.

​Я скидаю виклик.

Усередині закипає лють, змішана з чимось іще, чому я відмовляюся давати назву. Вона просто втекла. Взяла і зникла. Та дівчинка ще погано мене знає.

​За п'ять хвилин я вже телефоную своєму пілоту і наказую готувати мій приватний джет до вильоту.

​Поки я їду в аеропорт, раціональний мозок вибудовує ідеальну лінію захисту. Я лечу туди не за жінкою. Я лечу за партнером. Вона — ключовий свідок і мішень у цій грі з «третьою фазою». Вона може бути в небезпеці. Якщо з нею щось станеться в тій чортовій Домінікані, розслідування зайде в глухий кут. Це – бізнес. Я повинен її контролювати.

​«Ага. Звісно, — з неприхованим сарказмом озивається мій внутрішній голос, поки я піднімаюся трапом у літак. — Саме тому ти кидаєш напризволяще власну корпорацію і летиш через пів світу за бабою, яка просто не відповіла на чотири твої повідомлення. Дуже прагматично, Восс».

​Змушую цей голос замовкнути.

​Карибське сонце б'є по очах відразу, щойно я виходжу з прохолодного салону автомобіля біля головного входу в готель.

​Я не спав більше доби. Костюм змінив на темні брюки і світлу сорочку, але всередині я натягнутий, як струна.

​На рецепції стоять дві місцеві жінки старшого віку. Коли я підходжу до них, я точно знаю, що робити. Гроші, правильні слова і моя вроджена здатність виглядати так, ніби мені взагалі ніколи не кажуть «ні», завжди роблять дивовижні речі.

​Натягаю ту саму посмішку, яку використовую на мільярдних переговорах, щоб приспати пильність опонентів. Нахиляюся трохи ближче до стійки.

— Доброго дня. Моя наречена, Вів'єн Кросс, прилетіла до вас нічним рейсом. У нас була невелика сварка, я хочу зробити їй сюрприз і вибачитися. Ви не могли б зробити мені дублікат її ключа?

​Кладу на стійку свою картку, а під неї — кілька стодоларових купюр. Жіночки переглядаються. Моя харизма і щедра «подяка» працюють безвідмовно. Вони розпливаються в посмішках, тихо перемовляються іспанською, і вже за хвилину я тримаю в руці картку від її номера.

​Я йду тихими, залитими сонцем коридорами готелю. Зупиняюся перед її дверима.

На ручці висить табличка «Не турбувати».

Обличчя кам'яніє. Я прикладаю картку до замка.

Тихий звук — клік.

​За секунду я вже натискаю на ручку і відчиняю двері, переступаючи поріг номера.

І що я бачу? Вів'єн стоїть посеред кімнати, розпатлана, зі слідами від подушки на щоці, бліда, як смерть. Та дивиться на мене так, ніби побачила привида.

​— Ти якого біса тут робиш?! — кричить.

​Я зачиняю за собою двері та дуже повільно знімаю сонцезахисні окуляри. Лють, яку я плекав весь переліт, нарешті знаходить свою ціль, і ця ціль переді мною.

— Це я хотів у тебе запитати. Ти якого біса втекла в Домінікану, нікому нічого не сказавши?

​Бачу, як спалахують очі спокусниці. Та вона миттєво випрямляється. Отже, вмикається захисна реакція.

«Молодець, дівчинко», — проноситься в думках.

​— Я нікуди не втекла, я у відпустці!

— Тебе звільнили, Вів'єн.

— Саме тому я і у відпустці! — випалює, агресивно схрещуючи руки на грудях.

​Цей абсурдний діалог вибиває мене з колії. Коли я дивлюсь на неї, я відчуваю дике бажання чи то придушити її, чи то... трясця, я навіть не знаю що. Ця жінка постійно викликає у мене суміш дивних емоцій.

​— Ти взагалі розумієш, наскільки ти хворий? — не вгамовується Вів'єн, наступаючи на мене. — Ти навіть тут мене знайшов! Вистежив мене? Як ти це зробив? Ти розумієш, що це ненормально? Це тотальний, якийсь навіть маніякальний контроль. Не хочу тебе бачити.

​— А ти розумієш, що людина фотографувала тебе в ангарі за хвилину перед тим, як надіслати те фото?! — мій голос стає небезпечно низьким, я теж підходжу ближче, нависаючи над нею. — І після цього ти вирішила сама, без охорони, полетіти в іншу країну?! В тебе інстинкт самозбереження взагалі відсутній?

​Цей аргумент влучає в ціль. Бачу, як опускаються її плечі, і далі вона відводить погляд, та вся ця бойова агресія тане. Тепер переді мною просто виснажена жінка, яку, як не дивно, мені хочеться обійняти і не знаю, що ще зробити.

— Я просто... я просто не могла більше, — голос змінюється. — Я не могла провести ще одну ніч, думаючи про «Aurevia», про раду директорів, про журналістів. Про всіх інших та про довбану «третю фазу», адже за мною хтось постійно стежить. Я просто хотіла зникнути хоча б на декілька днів. Я маю на це право.

​І тут вона здається прямо на моїх очах, показує свою вразливість. Бачу, як вона закриває обличчя долонями та плечі починають здригатися. Вона що, плаче? По-справжньому, гірко і відчайдушно. Це не сльози жінок, до яких я звик, які намагалися слізьми викликати в мене жалість чи зманіпулювати. Тут сльози болю.

​— Вони просто викинули мене, Даміане, — схлипує крізь пальці. — Я віддала цій компанії стільки років. Я витягувала їхні найскладніші проєкти, працювала ночами, жила цією роботою... А вони навіть не захотіли мене вислухати. Просто стерли одним рішенням.

​А я просто стою як ідіот. Я вмію поводитися з жінками, які плачуть заради діамантів чи моєї уваги. Я вмію ігнорувати сльози, якщо це стосується роботи. Але я абсолютно не знаю, що робити з жінкою, яка плаче переді мною зараз, і ця жінка — Вів'єн Кросс.

​У грудях з'являється якесь незнайоме відчуття. Тому роблю єдине, що здається правильним в цей момент. Підходжу впритул, беру її за зап'ястя, м'яко відводжу їх від обличчя і просто притягую до себе.

​Вона напружується, але потім видихає і сама втискається в мої груди, ховаючи обличчя в сорочці. Обхоплюю її руками. Зараз вона здається такою маленькою і тендітною.

​Збудження з'являється миттєво.

«От ти взагалі невчасно», — подумки картаю себе.

​Та вголос промовляю:

— Послухай мене, — гладжу її по спині. — Тобі треба перестати жаліти себе. Та не ховай себе завчасно. Юристи «Vantorix» уже офіційно передали «Aurevia» матеріали з того сервера. Експерти підтвердили, що частина «доказів» проти тебе була цифрово сфабрикована.

​Вів'єн завмирає в моїх обіймах, прислухаючись. І я продовжую:

— Головну розсилку Бен зупинив остаточно. Частина великих медіа вже отримала жорсткі юридичні попередження від моїх адвокатів і не публікуватиме матеріали до перевірки. Рада «Aurevia» змушена переглядати вчорашнє рішення. Служба безпеки Маркуса більше не розглядає тебе як єдину підозрювану. Вони офіційно розширили розслідування на зовнішню кібератаку.

​Трохи відсторонюю її від себе, щоб зазирнути в ці красиві заплакані очі.

— Вони скоро з тобою зв'яжуться, Вів'єн.

Вів'єн шмигає носом і дивиться на мене з якоюсь недовірою.

— І ти прямо в цьому впевнений?

— Так, — відповідаю абсолютно серйозно.

— А якщо все ж таки ні?

— Тоді вони ідіоти, які не заслуговують на тебе, — стираю пальцем сльозу з її щоки. — Але я давно в цьому корпоративному лайні. Тому більш ніж впевнений: коли цю справу повністю розкриють, вони ще публічно перед тобою вибачаться.

— Ага, мрій і далі, — гірко хмикає та знову притискається до грудей.

​А я знову відчуваю нову хвилю збудження.

«Як же це все невчасно, ну що вона за жінка така?»

— Побачиш, — вичавлюю із себе.

Вів'єн завмирає, повільно піднімає голову від моїх грудей і дивиться мені просто в очі. І цей погляд інший, у ньому щось дуже глибоке і відчайдушне.

​А потім відбувається те, чого я абсолютно не очікую. Вів'єн хапає мене за комір сорочки, різко тягне на себе і впивається в мої губи поцілунком.

​На якусь долю секунди я реально зависаю від несподіванки. Вона ніколи не ініціювала близькість першою, тим більше так імпульсивно, наче від цього залежить її життя. Але мій шок миттєво випаровується, адже моє бажання та збудження теж нікуди не ділися. Тому я впевнено перехоплюю ініціативу, притягую її ще ближче і пристрасно відповідаю на поцілунок.

​Ми обидва втрачаємо рівновагу. За секунду підхоплюю її під стегна, і ми падаємо на величезне ліжко, не розриваючи губ. Поцілунок стає дедалі палкішим. Одяг летить на підлогу хаотично. Нам катастрофічно не вистачає повітря.

​Обходимось без зайвих ніжностей. За хвилину я вже входжу в неї.

​Але коли я вже повністю готовий розчинитися в ній, мозок різко б'є на сполох.

Презервативи.

Чорт, у мене їх немає. Я ж сюди летів рятувати партнера по бізнесу, розбиратися з хакерами та кібератаками і не збирався влаштовувати ніяких курортних романів. Я ж не збирався знову з нею спати. Що ж робити?

​Подумки жорстко картаю себе за цю необачність, але зупинитися зараз — це вище моїх сил.

«Доведеться бути дуже обережним, — наказую собі. — Головне — не втратити контроль, і не закінчити в неї».

Водночас цей секс кардинально відрізняється від усього, що між нами було раніше. Він виходить якимось ніжним. Багато пристрасті, неприборканих емоцій.

​Знову впиваюся в її пухкі губи, відчуваючи, як вона вигинається назустріч кожному моєму руху, і раптом ловлю себе на думці, яка мене шокує. Я не хочу її підкорювати. Я просто хочу бути з нею.

​І ця думка мене лякає до біса, проте я відганяю її, повністю віддаючись відчуттям. Напруга зростає до межі, і я тримаю ритм. Зводжу нас обох з розуму. Рухаюся швидше. Вів'єн повністю віддається моєму ритму.

​Відчуваю, як оргазм накриває її, і коли точка неповернення вже близько, різко виходжу з неї, здригаючись від потужного оргазму.

​За секунду ми вже лежимо поруч, важко дихаючи, намагаючись повернути кисень у легені. Закидаю руку за голову, дивлюся у стелю і відчуваю неймовірне розслаблення. Такого в мене ще не було.

​Та раптом я чую, як бурчить її живіт. Завмираю на секунду, повертаю до неї голову і не витримавши, починаю сміятись. Це не моя саркастична усмішка, а справжній щирий сміх, який я сам від себе рідко чую.

​Вів'єн миттєво спалахує рум'янцем і ховає обличчя в долонях.

— Не смійся, — бурмоче крізь пальці. — Я щойно згадала, що останній раз їла перед поїздкою в офіс.

— Катастрофа, — з усмішкою видихаю. — Треба це виправляти.

​Піднімаюсь з ліжка, нахиляюсь і просто беру її на руки.

— Гей, що ти робиш? — хапається за мої плечі.

— Несу тебе в душ, Вів'єн. Бо якщо цього не зроблю, ти з голодухи почнеш їсти мене.

​Приймаємо душ разом, дуже швидко, бо голод дійсно бере своє, адже я теж не пам'ятаю, коли останнього разу їв. Швидко переодягаємось в чисте, спускаємось в ресторан готелю.

​Вже за півгодини стіл перед нами заставлений тарілками. Я їм свій стейк і із задоволенням спостерігаю за тим, як ця ідеальна, схиблена на контролі жінка просто відводить душу. Вона замовила пасту, морепродукти, салати і з'їдає стільки, скільки я ніколи в житті не бачив, щоб з'їдала жодна жінка.

— У тебе напрочуд гарний апетит, — підколюю її, спираючись підборіддям на зчеплені руки. — Бачиш, секс зі мною творить дива, відразу апетит з'являється.

​Бачу, як вона відправляє до рота черговий шматок креветки.

​— Відчепися, Восс. Це ніяк не пов'язано з тобою. Просто останні дні були занадто важкими. А тепер я вільна пташка. Що хочу, те й роблю. В тому числі можу навіть переспати з тобою. Ми більше не конкуренти.

Після вечері ми негласно вирішуємо, що всі корпоративні війни, хакери та проблеми почекають до завтра. Тому повертаємося в номер, падаємо в ліжко і просто засинаємо. Разом. Вона засинає, притиснувшись до мене, а я ще довго дивлюся в темряву і з жахом усвідомлюю, що мені до біса подобається відчувати її тепло поруч. Вперше в житті мені так добре, що я навіть забуваю про всі проблеми і спокійно засинаю.

​Вранці ми снідаємо та п'ємо каву на сонячній терасі. Я гортаю пошту в телефоні, оцінюючи збитки від моєї відсутності в офісі, і буденно кидаю:

— Збирайся. Після обіду летимо назад у Нью-Йорк.

​Вів'єн навіть не відриває погляду від океану. Продовжує розслаблено пити свою каву і спокійно відповідає:

— Ні.

Піднімаю очі від екрана.

— Що значить «ні»?

— Те й значить. Я нікуди не лечу. Ситуацію вже контролюють Бен, юристи і служба безпеки. Якщо я зараз повернуся, то знову занурюся в цей кошмар. Я хочу хоча б кілька днів нічого не вирішувати.

​Всередині мене піднімається протест. Для мене втеча від проблем — це слабкість. Проблеми треба знищувати на місці. Але я бачу її такою розслабленою. Бачу цей спокій на її обличчі... і раптом чую власний голос:

— Добре.

— Що? — недовірливо мружиться.

— Я сказав — добре.

— І ти полетиш назад сам?

— Ні. Я залишаюся.

​Вів'єн ховає усмішку за чашкою, а я розумію, що щойно остаточно втратив контроль над ситуацією. Вона мене заводить. Ця її усмішка змушує мене приймати якісь дебільні рішення. Інших слів просто не існує, щоб описати всю цю ситуацію.

Ну добре, розважуся декілька днів. Що може статися? – заспокоюю себе.

— Ага...– намагається втрутитися зрадник, який сидить всередині мене, та я не даю.

Я дорослий чоловік і контролюю ситуацію. 

​Ми спускаємося на пляж. Вів'єн займає найкращий лежак під парасолькою, озброюється якоюсь книжкою і всім своїм виглядом показує, що планує пустити тут коріння.

​Мене вистачає рівно на двадцять хвилин.

— Мені нудно, — заявляю, нависаючи над нею.

— Це чудово. Страждай мовчки, — навіть не дивлячись на мене, перегортає сторінку.

— Ходімо плавати.

— Ні. Пізніше.

— Вів'єн.

— Даміан.

​Через десять хвилин я не витримую, просто закидаю її на плече, ігноруючи обурені крики, і заношу в океан. Вона відчайдушно пручається, обіцяє мене вбити і закопати на цьому ж пляжі. А коли ми падаємо у воду, вона мститься — зриває з мене сонцезахисні окуляри і топить їх.

​І ми сміємося. Вперше за весь час ми щиро сміємося разом. Сміх виходить живим.

​Але лежати на пляжі — це не про нас. Погляд чіпляється за станцію прокату водного транспорту.

— Гідроцикли, — киваю в бік берега. — Перевіримо, чи ти така ж смілива на воді, як і в офісі.

В очах миттєво спалахує азарт.

— Той, хто програє, ввечері виконує одне бажання переможця, — кидає виклик, одягаючи рятувальний жилет.

Я самовпевнено посміхаюся:

— Ти зараз сама собі підписала вирок, Вів'єн.

​Ми вилітаємо за буйки на шаленій швидкості. Солоні бризки б'ють в обличчя, адреналін зашкалює. Я вириваюся вперед, але ця хитра лисиця підрізає мене на повороті біля дикої скелястої бухти, обдає мене хвилею води і з переможним криком першою влітає на мілину.

​Я глушу мотор, зістрибую у воду по пояс і підходжу до неї. Спокусниця сидить на своєму гідроциклі : вся мокра, задихана, розпущене волоссям прилипло до її тіла, а ще вона переможно всміхається.

— Я виграла, Восс! Готуйся виконувати бажання!

​Її тріумф, цей дикий адреналін після гонки і те, як апетитно вона виглядає на тлі пустельного дикого пляжу, куди ми запливли, зривають мені дах остаточно.

Я хапаю її за талію, стягую з гідроцикла просто у воду, розвертаю до себе спиною, та притискаю до скутера.

​— Ти шахраювала на повороті, — гарчу їй на вушко. Я вже такий збуджений, що ледве тримаюся. Припадаю гарячими поцілунками до її шиї позаду.

— Переможців не судять, — важко дихаючи, шепоче вона. Відчуваю, що дівчинка плавиться під моїми руками. Це ще більше заводить.

​Руки нетерпляче ковзають по її мокрому тілу. Стискаю ці спокусливі вигини. Спускаю трішки з неї плавки прямо там, у воді, притискаючи до гідроцикла. Вів'єн злегка вигинається. 

Ідеально.

Сонце палить наші плечі, хвилі б'ються об наші тіла, приховуючи нас від усього світу.

Більше не можу стримуватися.

​А далі — тільки швидкість, яка не поступається нашій гонці. Жорсткі, глибокі поштовхи, від яких вона стогне занадто гучно. Дуже добре, що ми забралися подалі від людей. Це дико, нестримно і настільки гаряче, що я вибухаю швидше, ніж будь-коли в житті.

Цього мало. Хочу її знову. Насолодитися нею. Хапаю на руки та несу на пляж. Обережно опускаю на теплий пісок та нависаю над нею. Заглядаю в очі, в яких бачу своє відображення та цілую. Спочатку виходить доволі ніжно, та потім Вів'єн сама поглиблює поцілунок.

— А ти ненаситний! – відривається від моїх губ та обхоплює мене ногами. А я...не можу говорити. Зараз я зосереджений лише на ній, на цій пристрасті, що зпалює мене зсередини. Відсторонююся щоб зняти з неї цей бісячий купальник, а з себе плавки.

Чорт, вона ідеальна. І така солодка.

З цими думками знову накидаюся на спокусливі губи, а далі вже спускаюся гарячими поцілунками до шиї, поки мої руки нещадно мнуть жіноче тіло. Дряпає мою спину. Дівчинка теж на межі.

— Даміане! Не тягни! — звучить досить вимогливо.

Посміхаюся. І я....ну а що я? Двічі запрошувати мене не потрібно. За секунду опиняюся знову в ній.

— Яка ти чутлива! І така гаряча штучка....– починаю нещадно рухатися в ній. Солодкі стогони заповнюють цей пляж. Ми знову згораємо в нашій пристрасті. Дозволяємо собі.

Мені кінець, – приходить нещадна думка, та я лише прискорююсь.

Сонце вже майже ховається за горизонт, забарвлюючи небо над Карибським морем у багряні кольори, коли ми повертаємося з пляжу виснажені, з піском на шкірі, але задоволені.

​Я розумію, що в нашому готельному номері немає усамітнення, якого я хочу. Для Даміана Восса це не проблема. Один дзвінок адміністрації, кілька щедрих транзакцій — і за пів години для нас орендують усамітнену приватну віллу-бунгало на самому березі океану, з власною терасою та кухнею. А доставка вже привезла туди все необхідне.

​Ми переїжджаємо туди. Я приймаю швидкий душ, натягую чисті лляні штани і виходжу на простору кухню. Вів'єн уже там. Сидить на високому стільці, загорнувшись в який завеликий халат, із келихом білого вина в руці.

​— Отже, твоє бажання. — спираюся обома руками на стільницю, уважно вивчаючи її розслаблене обличчя. — Я готовий до всього. Здивуй мене, Вів'єн.

​Подумки я вже перебираю варіанти, наскільки далеко вона зайде у своїх сексуальних фантазіях, враховуючи наш недавній марафон на пляжі. Можливо вона навіть захоче домінувати наді мною. Бурна фантазія підкидає надто яскраві картинки.

Чорт...я знову хочу її...

​Але Вів'єн повільно попиває вино та, здається нікуди не поспішає. Ще й дивиться на мене такими невинними очима.

Що ж ти задумала, відьмо?

— Сьогодні ти готуєш вечерю.

​Аха ха, вона тебе зробила, – вибухає в моїй голові.

— Це все? — невпевнено зводжу брову. Сказати, що я здивований – це нічого не сказати.

— І ти миєш посуд, — додає, переможно посміхаючись.

​Я лише хитаю головою. За хвилину переді мною на столі лежать свіжі стейки тунця, овочі та зелень, привезені з найкращого ресторану.

​Вів'єн мовчки спостерігає, як я майстерно нарізаю інгредієнти, розігріваю сковорідку і додаю оливкову олію.

— Звідки такі кулінарні навички в мільйонера? — повільно крутить келих в руці, та так звабливо виставляє ніжку.

Граєшся зі мною, дівчинко? Ну ну. Отримаєш у мене по своїй солодкій дупці згодом..

— До того, як я заробив свій перший мільйон, мені теж треба було щось їсти. — кидаю стейки на розпечену сковорідку, насолоджуючись шипінням. — А ще... моя сестра завжди ненавиділа готувати. Хтось мусив це робити. Батьків у нас немає, ми жили з тіткою. Вона не надто дбала про нас. Не переймалася, що ми будемо їсти. Тож довелося навчитися готувати.

​Я сам не розумію, чому це бовкнув. Зазвичай я не згадую про своє дитинство. Ні з ким і ніколи. Це зачинена кімната в моєму мозку, ключі від якої я давно викинув. Але тут, під шум океану і пильний погляд Вів'єн, щось змушує мене відкритися.

​Вів'єн відставляє келих. Погляд миттєво стає серйозним.

— Розкажи мені про Сару. Мені сподобалася твоя сестра.

—Я багато працював, щоб вона отримала освіту, але вже на третьому курсі сестричка вискочила заміж. Я не проти, адже чоловік у неї чудовий. Тепер у них з'явилася Гарпер. — перевертаю тунця лопаткою, уникаючи її погляду. — А ти? Чому ти так затято контролюєш кожну дрібницю у своєму житті, Вів'єн? Ніби якщо ти хоч на секунду відпустиш віжки, світ розвалиться.

​Вона якийсь час мовчить. Тільки задумливо стукає вказівним пальцем по склу келиха.

— Тому що він розвалиться. — сумно усміхається своїм думкам. — Батькам ніколи не було до мене діла. У них своє життя . Мене фактично виростила бабуся. Вона була жінкою з твердим характером. Хоч вона мене й любила, проте коли я підросла завжди перевіряла чи ідеально я виконала всі завдання. З дитинства я засвоїла один урок: ніхто не прийде на допомогу. Якщо ти хочеш, щоб щось було зроблено правильно — зроби це сама. І ніколи нікого ні про що не проси.

​Я вимикаю плиту, перекладаю їжу на тарілки і ставлю одну перед нею.

​«Ось звідки ця патологічна потреба все контролювати», — проноситься в голові. Вона просто боїться покластися хоч на когось, бо звикла, що всі в кінцевому підсумку її підводять. А вона дивиться на мене, і я бачу в її очах дзеркальне розуміння. Вона бачить мій страх близькості. Мою звичку відштовхувати людей до того, як вони відштовхнуть мене.

​Сидимо в напівтемряві приватного бунгало, їмо приготовану мною вечерю, і ця розмова оголює нас набагато сильніше, ніж будь-який секс, який у нас був до цього. Якось мені не комфортно, чи що. Я вже оголив душу, та не впевнений, що це була хороша ідея. Між нами лише секс. Сім'ю я не хочу. І є ще Аліса...

Все це доволі складно, здається вперше в житті я не знаю, що робити.

​Після вечері я мовчки збираю порожні тарілки і йду до раковини, вмикаючи воду. Бажання переможця — закон. Але зараз я відчуваю, що програв набагато більше, ніж просто гонку на гідроциклі. Я поступово програю цій жінці себе.

Та яка різниця. Трахни її в кожному кутку цього розкішного бунгало, і буде тобі щастя, — Диявол всередині мене підкидає єдине можливе, на його думку, рішення проблеми. Та я не впевнений, що тепер цього вистачить. Контроль я не хочу втрачати. Але що робити з цим новими відчуттями - теж невідомо.

Наступного дня погода все ще така сонячна і бездоганна. Красиве блакитне небо, чисте повітря. Сьогодні ми вирушаємо на екскурсію на острів Саона на приватному катамарані.

​Бірюзова вода навколо настільки прозора, що видно кожен камінчик на дні. Ми зупиняємося у природному басейні серед океану, де у воді плавають величезні морські зірки. Вів'єн стоїть по груди у воді, тримаючи в руках одну з них, і вперше за весь час вона, схоже, абсолютно щаслива та безтурботна. А ще — розслаблена і неймовірно красива.

​«Про що я тільки думаю?»

​Не витримую, підпливаю до неї ззаду, обіймаю за талію і притискаю до себе. Це до біса приємні відчуття. І такі відчуття тільки поряд з нею.

​Вона відкидає голову мені на плече та мружиться від сонця.

— А знаєш, — шепоче, повертаючи обличчя до мене. — Ти тут майже нормальний.

— Не ображай мене, — закочую очі, хоча сам ледве стримую усмішку.

— Я серйозно.

— Це ще гірше, Вів'єн.

​Але в її словах є правда. Тут, далеко від скляних веж Манхеттена, пліток і корпоративних війн, ми ніби скидаємо свою броню. Дозволяємо собі розслабитися, насолодитися життям. Хоча, я думаю, важливіше, з ким ти поряд намагаєшся скинути свою броню та розслабитися. А місце — це уже другорядне.

​Ми максимально насолоджуємося цією екскурсією. Час від часу я поспіхом цілую Вів'єн то в щічку, то в шию, то вкраду пристрасний поцілунок в губи. Вона посміхається, але не проти такої нашої близькості.

Але справжнє випробування чекає на нас ввечері. Ми вирішили сходити в невеличкий, але атмосферний карибський бар на узбережжі. Повітря досі доволі гаряче. А в барі пахне ромом і сигарним димом.

​У кутку грають місцеві музиканти наживо. Ритм доволі запальний. Це мікс бачати і меренге. Вів'єн бере собі мохіто та прислухається до музики. Спочатку вона мовчить, проте згодом переводить погляд на мене і лукаво підморгує.

— Тільки не кажи мені, що ти не вмієш танцювати.

— Я керую мільярдною корпорацією, Вів'єн. Танці під латиноамериканські ритми не входять до мого щоденного розкладу.

— Тобто ти хочеш сказати, що Восс, який розносить конкурентів у пух і прах, здається перед звичайними рухами стегнами?

​А далі підводиться з високого стільця, бере мене за руку і тягне до невеличкого танцмайданчика.

— Ходімо, це буде видовищно.

​Я піддаюсь просто тому, що не вмію відмовляти цій жінці, коли вона дивиться на мене так самовпевнено. Ось, нарешті, я приймаю цю істину, але їй про це поки не скажу.

​Вже за хвилину, коли я притискаю її до себе і ми починаємо рухатись в такт повільної чуттєвої бачати, ситуація змінюється. Ритм у мене в крові, мозок миттєво зчитує малюнок танцю. Я впевнено веду її, а вона притискається до мене всім тілом.

​«От чортиця».

​Кожен її рух — це чиста провокація. Мої руки на її талії обпалюють шкіру навіть через тонку тканину сукні. Вона мене знов запалила. А музика вже грає голосніше і голосніше. Між нами така напруга, що, здається, ще хвилина, і я просто вибухну.

​Ми танцюємо близько, занадто близько. Я дивлюсь в її очі, які потемніли від пристрасті, і розумію, що ніякі корпорації, вороги, мільйони зараз для мене не мають значення. Для мене зараз є тільки цей спекотний острів, ми і божевільна хімія між нами, яку ми зараз навіть не намагаємось контролювати.

​Нахиляюсь і пристрасно цілую її. Чортиця відповідає.

Пристрасть нас настільки захопила, що ми ледве добираємося до нашого бунгало. Я не пам'ятаю, як ми розплатились у барі, як дійшли до дверей. Танці, алкоголь, солоне повітря і ця божевільна електрика між нами зробили свою справу.

​Двері зачиняються за нашими спинами, і я несамовито притискаю Вів'єн до стіни в коридорі. Мої губи знаходять її шию, потім ключиці. Цілують, прикушують, а руки вже нетерпляче позбавляють її від одягу.

​Знову без ніжних прелюдій. Ми обоє відчуваємо такий голод, який розпалили на танцмайданчику, що тепер це вимагає негайного виходу.

​Вів'єн доволі голосно стогне, запускає пальці мені у волосся, притягує мене ближче і втискається в моє тіло. Я підхоплюю її, і вона обвиває мене ногами. Цілуючи до божевілля пристрасно, несу її на наше ліжко.

​Кинувши її на ліжко, роздягаюся, а вона поїдає мене поглядом і злегка всміхається.

«Ох же ж чортиця зваблива!»

​Я ще швидше позбавляюся одягу. Потім навалююся на неї. Цілую по черзі груди, спускаюсь до живота і нижче, цілую внутрішню частину стегон.

​Чую від Вів'єн палке:

— Даміане!

​Її тіло починає тремтіти.

«Отже ж, чутлива дівчинка».

Не витримую і входжу в неї.

Мої поштовхи стають дедалі різкішими. Потім перевертаю її спиною до себе і входжу ззаду. Від цього градус нашої пристрасті злітає до максимуму. Наші стогони наповнюють кімнату, зливаючись у неймовірно збудливий аудіококтейль. За кілька хвилин ми обоє вибухаємо.

​Притягую її до себе, слухаючи шалене серцебиття в її грудях. Через кілька хвилин, трохи віддихавшись, підхоплюю її на руки і несу в душ. Спочатку я чесно мав намір, щоб ми просто помилися. Але коли вона повернулася до мене спиною і почала звабливо тертися об мій член, я не витримав. Прогнув її, та знову увійшов у неї під струменями води.

​Тільки після цього ми нарешті заспокоїлись і міцно заснули. Дика пристрасть виснажила нас обох.

Та серед ночі я прокидаюся. Невже я виспався? Поряд із цією жінкою спати довго не виходить. Тому мені залишається роздивлятися темну стелю і роздумувати, що робити далі.

​Вів'єн міцно спить, поклавши голову мені на груди. Її дихання спокійне, одна рука розслаблено лежить на моєму животі.

​Раптом на тумбочці коротко завібрував телефон. Екран спалахує. Намагаючись не розбудити Вів'єн, я тягнусь за ним. Це повідомлення від Бена. Зашифрований канал.

​«По K-17 є рух. І це вам не сподобається. Але поки не хочу писати в мережі. Aurevia офіційно підтвердила зовнішнє втручання. Рада директорів зараз переглядає рішення щодо Вів’єн. Повернетеся — поговоримо».

​Я перечитую текст декілька разів. Реальність. Вона нікуди не зникла. Корпоративні війни, зради, хакери — все це чекає на нас там, за межами цього острова. Основний сюжет нашої гри не зупинився.

​Спочатку я хочу розбудити її, щоб сказати, що її ім'я вже очищують. Але вона так спокійно спить, розслабивши обличчя в місячному світлі. Нехай поспить. Адже вона хотіла нічого не вирішувати, поки ми тут, на цьому острові. І я дам їй ще декілька цих спокійних днів.

​Тому спокійно блокую екран і відкладаю телефон екраном донизу.

​Повертаю голову до Вів'єн. Я відчуваю тепло її тіла і її приємний запах. Відчуваю, як рівно б'ється її серце. Мої пальці зариваються в її волосся. Воно таке ніжне і приємне.

​«Ще кілька днів, — кажу сам собі, дивлячись у стелю. — Ще кілька днів цієї відпустки. Потім ми повернемося в Нью-Йорк, і все стане як раніше. Вона — успішна керівниця відділку, я — її конкурент. Ми розберемося з "третьою фазою", розмажемо конкурентів і повернемося до звичного життя».

​Я намагаюсь не панікувати, коли думаю про те, якими будуть наші стосунки після повернення додому. Переконую себе в правильності думок, що це просто тимчасова слабкість.

​«Так. Саме так і буде».

​Але в темряві моєї власної підсвідомості тихо і дуже чітко озивається внутрішній голос:

«Ну звісно, Восс. Продовжуй собі брехати».