Раді Вас бачити!

Вів'єн

Я міцніше затягую пояс халата і, зібравши залишки гордості, змушую себе вийти зі спальні.

​«Господи, як же паскудно на душі. Краще б я не прокидалася, ніж знову опинитися в одному просторі із цим монстром».

​Опинившись у вітальні, чекаю побачити вчорашній розгардіяш, але... нічого. Кімната ідеально чиста. Жодного сліду від мого вчорашнього зриву. Все виблискує. На столі знову накритий сніданок, від якого на всю кімнату пахне свіжою кавою та омлетом.

​У шлунку зрадливо бурчить. Тільки цього не вистачало. З цим монстром мені не хочеться абсолютно нічого: ні дихати спільним повітрям, ні їсти. Очі б мої його ніколи не бачили.

​Чхве вже сидить на своєму місці та тягнеться до свого еспресо. Навіть оком не моргає і не дає жодного натяку на те, що вчора тут був такий погром. Нахаба поводиться так, ніби ми в дорогому готелі на відпочинку. Від цього крижаного спокою стає моторошно. Боюся, що він будь-якої миті може вибухнути. Біс знає, чого ще від нього очікувати.

​Тому, не поспішаючи, підходжу ближче та сідаю навпроти.

​Сніданок минає в напруженій тиші. Шматок знову не лізе мені в горло, та я змушую себе трошки поїсти. Непомітно намагаюсь поглядати на Чхве, який жере з апетитом та періодично кидає на мене свої липкі, огидні погляди, від яких хочеться здерти з себе шкіру.

​Нарешті він піднімається, поправляє свій бездоганний піджак і відкриває паскудного рота:

— Дякую за компанію, Вів'єн. До зустрічі.

​І просто йде.

​Після сніданку я повертаюся до кімнати, падаю на ліжко і намагаюся не дати собі збожеволіти. Думки витісняють одна одну: від жахливих до найгірших.

​«Чи справді він потягне мене в Корею, чи просто лякає? А що, якщо він мене вб'є?»

Не знаю, скільки часу я проводжу в цих важких думках, та раптом двері відчиняються, і один з охоронців заносить у кімнату декілька пакетів.

​Кидаюся до них, щойно він іде. Більшість речей, які мені привезли — це відвертий непотріб. Знову ці жахливі напівпрозорі тканини, вульгарні сукні та білизна, яку й білизною назвати важко. Але на самому дні одного з пакетів усе ж таки знаходжу те, що шукаю: короткі, але цілком звичайні шорти і більш-менш закриту світлу футболку.

​Швидко переодягаюся. Відчуваю себе хоча б трохи захищеною. Принаймні, я більше не схожа на експонат із дешевого секс-шопу.

​Години тягнуться нестерпно довго. За вікном (яке, звісно ж, неможливо відчинити) поступово темніє. Стан просто нестерпний. Серце шалено калатає, кров закипає від безвиході. Тримати себе в руках стає дедалі важче.

​Раптом лунає знайоме пікання електронного замка. Я вся напружуюсь, очікуючи побачити Чхве. Але замість важких чоловічих кроків чую чіткий стукіт підборів. Жіночих підборів.

​«Боже, я зовсім забула, він же казав, що до мене хтось прийде».

​Двері кімнати відчиняються. Я завмираю, вдивляючись в обличчя жінки, яка впевнено переступає поріг. Елегантний діловий костюм, ідеальна укладка, холодна, зверхня посмішка на яскраво нафарбованих губах.

​Спочатку мозок відмовляється приймати інформацію, але через декілька секунд спогади б'ють, немов струмом.

— Не може бути... — ледве вичавлюю із себе.

​— Привіт, Вів'єн, — лунає знайомий голос.

​— Міранда?

Я не вірю своїм очам. Це справді вона. Міранда Кейн. Колишня співробітниця «Aurevia».

​— Я чекала декілька років, щоб побачити тебе саме такою, — вона повільно підходить до ліжка, хижо оглядаючи мене з ніг до голови. — Отже, тепер у тебе немає твоєї прекрасної посади фінансового директора та розкішного офісу. Я тебе загнала в кут. Тепер ти жалюгідна, без твоєї фірмової зарозумілості.

​Усе миттєво стає на свої місця. Усі нестиковки тепер набувають сенсу. Абсолютно зрозуміло, звідки стався витік інформації.

— Це ти, — шепочу, відчуваючи, як всередині закипає лють. — Той азійський проєкт «Aurevia» кілька років тому, який провалився через тебе.

​«Отже ж, гадюка– уявляю, як хапаю її за шию і душу. — Яка ж підла, підступна тварюка».

​— Саме так. — Міранда зупиняється навпроти мене, нахабно просвердлюючи своїм поглядом. — Я працювала над тим контрактом дуже довго, а ти, вискочка, просто «зробила свою роботу». Помітила невідповідність у витратах і одразу побігла з папочкою до Маркуса, здала мене. Мене викинули з компанії через твою надмірну старанність і зробили так, щоб я не змогла знайти роботу.

​— Я просто виконувала свої обов'язки, Мірандо. Це була кримінальна схема з відкатами. А як ти хотіла?

​— А мені начхати, чим це було! — різко підвищує голос. — Ти знищила мою кар'єру, щоб розчистити собі шлях. Але, знаєш, нема лиха без добра. Це привело мене до Еліаса Вейна. Я стала його партнером, а через нього вийшла на містера Чхве. Нове обличчя підпільної Азії.

​Вона знову бере себе в руки і солодко, отруйно всміхається.

​— Саме я придумала всю цю кампанію проти тебе. Підроблені фінансові документи, які так вчасно знайшли аудитори, історію про продаж даних, формулювання для преси про корпоративну шпигунку, яка спить із конкурентом — теж моя робота. Я навіть злила ваші реальні фото з Воссом, щоб усе виглядало ідеально. Я знала кожен алгоритм внутрішньої безпеки «Aurevia», тому зламати вас було справою техніки і часу.

​Мене нудить від її самовдоволеного тону. Мозок відмовляється осягати масштаби цього божевілля.

​— Ти побудувала цілу масштабну операцію, втягнула дві величезні корпорації, влаштувала хаос на ринку... лише тому, що ти мене ненавидиш? — шоковано запитую, дивлячись на неї, як на божевільну.

​Міранда холодно сміється.

​— О, Вів'єн, не лести собі. Звичайно, що ні. Операція була перш за все бізнесом. Ми отримали доступ до технологій, прокрутили схему і заробили мільйони, а ти... всього-на-всього приємний бонус.

— Приємний бонус, — гірко повторюю. — Як же ви задовбали! Всі вважають мене своїм бонусом. Отже, ви зламали «Aurevia». Ти знала всі наші внутрішні протоколи. А як щодо «Vantorix»? Там у вас теж була якась ображена підлегла?

​Міранда закочує очі, але на обличчі розквітає задоволена посмішка.

— Гроші, Вів'єн, банальні гроші. Натан Рід — заступник керівника IT-безпеки. Його просто купили. Він залишав бекдори, копіював службові журнали, закривав очі на витік, стирав сліди. Все геніальне – просто. У «Vantorix» все трималося суто на фінансах, а от із твоєю компанією... це був мій особистий проєкт.

​Вона підходить до стіни і легковажно розглядає манікюр.

— Чесно кажучи, я взагалі не розумію, чому ти досі дихаєш і створюєш нам стільки проблем.

​— Що ти маєш на увазі?

​— За початковим планом, який розробляли ми з Еліасом, ти мала просто зникнути за 24 години, максимум за 48. Щоб ми встигли підчистити всі хвости, перевести кошти і зникнути з радарів.

​Міранда різко розвертається до мене, і в її очах я бачу справжнє роздратування.

— Але містер Чхве вирішив змінити правила. У нього, бачите, з'явилися на тебе особисті плани. Він змінив наш ідеальний графік. Через його хвору одержимість тобою Еліас тепер змушений тягнути час, нервувати і водити за ніс поліцію та Восса. Це створює непотрібні ризики і розкол у нашій справі.

​А я шоковано завмираю. «Значить, Даміан мене не залишив, звернувся в поліцію, мене шукають. Чому він мене шукає? А як же Аліса?». Не дозволяю цим думкам поглинути мене. Потім про це подумаю. Адже не важливо хто мене шукає. Головне — щоб знайшли. Миттєво приходить полегшення.

​— Тобто ваші партнери сваряться через мене? — я вже нахабнію та всміхаюсь. — Яка прикрість.

​— Сильно не радій, — шкіриться Міранда. — Чхве награється тобою, а коли ти йому набриднеш, просто позбудеться тебе там, у Сеулі. Я прийшла лише для того, щоб подивитися, яка ти жалюгідна, і потішити своє самолюбство.

​Вона розвертається і йде до дверей.

— Прощавай, Вів'єн. Сподіваюсь, ми більше ніколи не побачимось, — голосно регоче.

​Двері закриваються. Я знову одна.

Її слова все міняють. Раніше був тільки страх, але тепер з'явилася невеличка надія. Адреналін розганяє кров венами.

​«Отже, Еліас нервує. Чхве діє не за планом. В ідеальній системі є серйозні тріщини. І Даміан... Цей диявол усе-таки шукає мене».

 Згадую нашу останню зустріч, коли ми прощалися після нашої поїздки. Його погляд. Потім згадую все, що між нами було. Стає спекотно. Тіло згадує такого бажаного чоловіка.

​«Ні, тільки не зараз, Вів'єн. Тобі треба максимально зібратися і вижити».

​Я більше не буду сидіти і чекати, поки мене запакують у валізу і вивезуть із країни. Тому наступні декілька днів я дію холоднокровно. Адже зараз моє життя — це квест на виживання і підготовку. Не хочу бути просто жертвою. Тепер я стаю спостерігачем. Вивчаю все навколо. Намагаюсь помічати всі дрібниці.

​Запам'ятовую графік охорони. Вони міняються кожні вісім годин. Намагаюся зрозуміти, чи є в камер сліпі зони. І розумію, що у вітальні їх дві: біля самого входу та за масивним диваном. Під час одного з візитів охоронця, який приносив їжу, я непомітно роздивилася його електронну картку. Також у ванній я знайшла маленьку металеву шпильку, яка якимось чином опинилася в косметичці з привезеними речами, та надійно сховала її під матрацом. Чекатиму на свій шанс.

​«Господи, сподіваюсь, ліжко не обшукуватимуть, адже цей покидьок знає, що тут ніякої зброї не може бути».

​Чхве приходив постійно, але ці два дні до мене не ліз. Лише моторошно сміявся і або снідав, або вечеряв зі мною. Та кидав свої хтиві погляди. Змушував мене перевдягатися. Тому, коли він приходив, я вдягала той одяг, який мені привезли. А коли він ішов, перевдягалася знову в шорти і футболку.

​Десь на сьомий чи восьмий день ( я вже почала втрачати лік часу в цій квартирі) починає відбуватися щось дивне. Коли Чхве з'являється, він якийсь дивний, поводиться не так, як раніше. Помітно нервує.

​«Що відбувається?» — знову атакують панічні думки.

​Але він навіть не демонструє своєї мерзенної посмішки. Після вечері ходить вітальнею туди-сюди. Чую, що йому хтось дзвонить, і його роздратовану розмову корейською. Вловлюю уривки фраз. Говорить про Даміана.

​Серце починає битися швидше. Навіть кров гупає у скронях.

​«Невже вони десь близько? Невже мене знайдуть?» — надія знову спалахує.

​Потім Чхве різко скидає виклик і жбурляє телефон кудись на диван. Дихання важке. Чоловік потирає перенісся двома пальцями.

​— Проблеми в раю? — не втримуюсь від коментаря. І, навіть уже не налякана, намагаюсь говорити навпрочуд впевнено.

​Чудовисько повільно повертається до мене. Я бачу, що він неймовірно розлючений.

​— Твій Восс не припиняє пошуки, — гарчить. — Підключив ресурси, яких не мало бути. Уже перерив півміста. Та навіть поліцію підключив. Але не думай, що це йому допоможе.

​Проте я відчуваю, як усередині розливається тепло. Адже він мене шукає. Він не повірив у ту брехню, не відступив. Цей холодний, безжальний прагматик перевертає Нью-Йорк догори дригом заради мене. Думки про Алісу та їхнє весілля відсуваю кудись на задній план. Не зараз.... Потім.

​Чхве помічає, як змінюється моє обличчя. Можливо, навіть побачив іскру надії в моїх очах. І його це ще більше бісить.

​— Але ти не розслабляйся. Ми скоро виїжджаємо. І він тебе ніколи не знайде. Ти чуєш?

​Він нависає зверху та впивається поглядом у мої губи. Я не відступаю. Вперше за ці нескінченні дні я широко всміхаюсь та впевнено дивлюся в його чорні, скажені очі.

​— О, містере Чхве, ви зовсім не знаєте Даміана Восса.

Здається, я знову сказала щось зайве, тому що з обличчя цього соціопата злітає маска. Тепер він вже гарчить, ніби дикий звір, і різко смикає мене та притискає до себе. Я навіть не встигаю відсахнутися, як він хапає мене за волосся і боляче тягне.

​Скрикую від гострого болю. Але він буквально волочить мене до спальні. Я намагаюсь відбиватись, дряпаю йому руки, але він фізично набагато сильніший. За мить уже жбурляє мене на ліжко так, що я навіть забуваю, як дихати. Не встигаю підвестись, як він уже навалюється зверху своїм гидким тілом та притискає мене міцніше. А далі дістає з кишені стяжки і за лічені секунди зв'язує руки та фіксує зап'ястя до узголів'я ліжка.

​— Пусти, виродку! — кричу щосили, вигинаючись, але він лише скаженіє.

​Руки починають грубо та безжально блукати моїм тілом. Мне тіло так сильно, що, напевно, залишаться синці. Потім різко хапає за підборіддя, здавлюючи щелепи, і впивається в губи жорстоким каральним поцілунком. Це не має нічого спільного з пристрастю — це лише насильство, спроба принизити і знищити. Запихає свій огидний язик мені до рота, чим викликає новий напад нудоти.

​Я намагаюсь зібратися і щосили кусаю його за губу.

​«Отримуй, виродку!» — подумки шаленію.

​Чхве шипить та відсторонюється, витирає губу. Груди важко здіймаються, а очі горять чорним, хворим полум'ям. Дивиться на мене кілька секунд, ніби бореться з бажанням розірвати мене на шматки прямо тут або втілити свої хтиві бажання. Та все ж не наважується більше накинутись на мене, піднімається, осмикує свій піджак і, бачу, що намагається повернути контроль над ситуацією.

​— Ти ще благатимеш мене, — шипить та швидко залишає кімнату.

​«Боже, що робити? Я ж прив'язана. Невже він мене так залишить?»

​Але за декілька секунд він повертається з ножем. Дивиться на мене і насувається як хижак. 

Не можу шевелитися. Не можу дихати. Не можу нічого.

Він же не...? ще мить і я втрачу свідомість.

Та він лише розрізає стяжки та пулею вилітає з кімнати.

Наступного дня почуваюсь максимально жахливо. Як і підозрювала, все тіло в синцях і мені вже хочеться вити від безвиході. Коли мене вже знайдуть? Коли я звільнюсь від цього монстра? Здається, що гірше вже не може бути, але як же я помилялася. Вдень мене кудись перевозять. На пристань... Дуже страшно, проте я тримаюся.

Чудовисько повертається ввечері. Але цього разу він не сам. Чхве грубо заштовхує до кімнати молоду жінку. На ній вульгарний макіяж, відверта червона сукня. Проте я бачу, що вона тремтить і боїться. А я немовби приросла до дивана. Не можу ні вичавити з себе ні слова, ні пошевелитися. Та Чхве підходить близько до мене. Знову хапає мене за обличчя, змушуючи дивитись просто йому в очі. 

—Ти нарвалася. 

Далі відходить, дістає пістолет і недбало приставляє його до скроні повії. Жінка тихо та жалібно схлипує. А я кам'янію.

— Якщо ти відвернешся або заплющиш очі, Вів'єн, – звучить мертвий голос, проте напрочуд спокійний. — Я прострелю їй голову, а наступна куля буде твоєю.

 Серце зупиняється. Дивлюсь на дуло пістолета, на сльози дівчини. Розглядаю обличчя цієї незнайомої дівчини і розумію, що він не жартує. Він хворий. Божевільний. 

— А тепер дивись, - моторошно шепоче, не відриваючи від мене свого хтивого погляду. — Дивись уважно, що буде з тобою щоночі, коли ми приїдемо в Корею. Приємного перегляду. 

Далі штовхає жінку до столу. Наступні пів години - це найгірші тортури в моєму житті. Він не зводить з мене очей, поки грубо використовує жінку. Трахає її у всіх можливих позах, а вона верещить. Кімнатою лунають огидні звуки: вологе шльопання тіла об тіло, важке дихання монстра, тихі стогони болю дівчини, якій він періодично затискає рот. Мене нудить. Горло стискають спазми. 

«Не відвертайся. Дивись крізь них. Дивись на стіну або крізь неї», — наказую собі подумки, поки ховаюсь у власному розумі. Подумки рахую, намагаюсь згадати запах кави у своїй улюбленій кав'ярні. Згадую сміх Слоун, поцілунок Даміана.

​«Даміане...» — подумки кличу його, поки перед очима розгортається ця відразлива сцена. «Будь ласка, де б ти зараз не був, поспішай. Я не знаю, скільки ще зможу це витримати».

​Нарешті Чхве закінчує і грубо відштовхує дівчину на підлогу, одягається та впивається в мене поглядом.

— Ну що, сподобалась вистава? Насолодилась сповна? Скоро на її місці будеш ти.

​А я мовчу. Дивлюсь на нього, але не можу вичавити із себе жодного слова. «Який хворий виродок... як тільки земля носить таких хворих виродків», — встигає пролетіти в голові.

​— Вставай, — це він вже говорить до жінки, грубо хапає її та веде до дверей, і вони зникають.

​Боюся, що він повернеться і зробить це зі мною, та він не з'являється. А мені весь цей час погано. Згадую про Слоун, Бена і тримаюся за думку про те, що Даміан десь там, за цими стінами, шукає мене. Я не зламаюсь. Не дам йому цього задоволення.

​Не з'являється він і наступними днями. Можливо, щось трапилось. Чому його немає? Я вже не знаю, що думати.

​День п'ятнадцятий.

Нарешті він залітає у кімнату. Я відчуваю, як наелектризувалося повітря. Бачу, що він блідий. Відчайдушно віддає якісь накази охоронцям, та я вже не вловлюю слова. Здається, мій мозок відмовився працювати.

​Чую тільки: «Нас знайшли». А може, він сказав: «Майже знайшли». Далі вже наказує:

— Збирайте речі. Виїжджаємо сьогодні вночі.

​Серце обривається. Не завтра, не через тиждень — це станеться сьогодні. Я не витримаю цього.

​Він підлітає вже до мене.

— У нас мало часу. Вставай. Не змушуй мене використовувати силу.

​— Яка прикрість, — звучить мій хриплий голос. Я змушую себе сісти рівно і подивитися на нього зі зверхньою посмішкою. — А я тільки-но почала звикати до цього п'ятизіркового сервісу.

​Та Чхве лише грубо хапає мене за підборіддя. Відчуваю, як його пальці боляче впиваються в шкіру, змушуючи підняти голову.

— У Сеулі ти перестанеш так розмовляти. Забудеш про свій сарказм. Я тебе зламаю. Будеш красивою, покірною лялечкою, і все.

Дивлюся прямо в його скажені очі. Здається, страх повністю випарувався. Зараз я відчуваю тільки ненависть — настільки сильну, що, здається, от-от вибухну.

​— Ти вже два тижні це повторюєш, — кидаю йому в обличчя. — Щось не дуже виходить, чи не так?

​Обличчя монстра перекошується. Він замахується, щоб вдарити мене, і я вже готуюся до пекучого болю, але раптом... лунає шум.

​Спочатку десь зовсім далеко чути удар, потім крик. Чхве завмирає. Рука так і зависає в повітрі. Я ж перестаю дихати та намагаюся вловити кожен звук.

​Ще один удар, цього разу набагато ближче, а за ним — різкий звук пострілу в коридорі. Охорона за дверима починає кричати, чується гуркіт падаючого тіла. Чхве миттєво відскакує від мене і вихоплює пістолет, направляючи його на двері.

​«Вони тут. Боже мій, вони справді тут. Я врятована?»

​Секунди розтягуються у вічність. Лунає ще один постріл, який зносить замок. Двері, які здавалися абсолютно неприступними, відлітають усередину.

​У кімнату завалюється поліція, і позаду них я вихоплюю поглядом Даміана. Мимоволі ковзаю поглядом по ньому: хоч поліція і заступає його, але я бачу, що він весь у чорному, злий, страшенно виснажений, зі щетиною. Його очі — це очі шаленого хижака, який нарешті дістався до своєї цілі. Усі ці емоції чітко проступають на його обличчі.

​Поліція оцінює ситуацію.

— Сер, кидайте зброю! — кричать до Чхве.

​А Даміан сканує кімнату поглядом та потім бачить мене. Він завмирає.

​Світ навколо перестає існувати, зникає кімната, зникає Чхве, зникає поліція та запах пороху. Залишаються тільки ці знайомі темні очі, в яких зараз змішалися відчай, лють і абсолютне полегшення.

​— Восс... — виривається з моїх губ видих, який я навіть не контролюю.

​Його груди важко здіймаються. Та далі я чую глибокий голос, від якого мене пробирає до самих кісток:

— Я знову тебе знайшов.