Раді Вас бачити!

Вів'єн

Вранці прокидатися у своїй квартирі незвично. Я вперше за довгий час нормально виспалась у власному ліжку, але, звісно, мій відпочинок під гарячим сонцем та без далекого гулу мегаполіса за вікнами спальні однозначно сподобався мені. Підозрюю, що частково це через те, що поруч був один нахабний красунчик, але не хочу собі в цьому зізнаватись.

​Спала я сьогодні довго — куди поспішати? Прокидаюся об одинадцятій. Кілька хвилин дозволяю собі ще полежати із заплющеними очима, прислухаючись до ідеальної тиші квартири. Але замість спокою ловлю себе на дивній і лякаючій думці: мені не вистачає тепла поруч. Рука рефлекторно тягнеться до іншого боку ліжка. Вона ніби живе своїм власним життям, але там порожньо і холодно.

​«Серйозно, Вів'єн? — миттєво прокидається уїдливий внутрішній голос. — Минула лише доба, а в тебе вже ломка за ним. Зберися, не будь ганчіркою!»

​Злюся сама на себе і нарешті сповзаю з ліжка. Тягнусь до телефону на тумбочці. Серце на секунду завмирає в дурному очікуванні: раптом від нього є якесь повідомлення? Він же обіцяв зателефонувати чи написати.

​Перевіряю. Повідомлення дійсно є. Але ім'я на екрані змушує мене розчаровано (і я ненавиджу себе за це розчарування) видихнути. Це Маркус.

​Коротке повідомлення без довгих прелюдій чи вибачень: «Вів'єн, приїдь сьогодні в офіс. Нам потрібно поговорити».

​Кілька разів перечитую ці слова. Чудово розумію, про що йтиме мова. Бен зробив свою роботу. Даміан та його люди теж доклали до цього чимало зусиль, майстерно смикаючи за потрібні ниточки. Експертиза підтвердила фальсифікацію, і тепер рада директорів «Aurevia» готова повертати свою «блудну доньку».

За дві години я вже стою перед знайомими дверима компанії. Сьогодні одягла найкращий брючний костюм. Як завжди, мої костюми — це моя броня. Іду з рівною спиною, високо піднявши голову. На обличчя натягнула свою улюблену маску холодної впевненості.

​Заходжу всередину. Спогади нахлинають раптово. Хочеться плакати, але я не дозволяю собі цього. Як же я любила цю компанію і скільки чудесних, але й важких миттєвостей тут пережила.

​Мене зустрічає той самий хол, та сама підлога, ті самі люди. Але атмосфера все ж таки якась інша. Ще тиждень тому, коли я йшла звідси після звільнення, я відчувала їхні погляди — колючі, засуджуючі. Та й чого кривити душею, сповнені зловтіхи. Коли ти забираєшся високо, завжди знайдуться ті, хто тобі заздритиме. Тоді вони шепотілися по кутках, і нікому до мене не було діла. Жоден не зателефонував і не спитав, як я.

​Тепер же все змінилося. Поки я йду до ліфта, люди дивляться на мене інакше. Хтось швидко відводить погляд, ховаючи очі з явним почуттям провини. Дехто, навпаки, запобігливо киває, намагаючись зобразити повагу. Бачу, що деякі просто завмирають, бо не знають, як правильно поводитись із людиною, яку спочатку скинули в прірву, а тепер офіційно визнали жертвою змови.

​Ну що ж, іронія долі. Ця різка зміна ставлення дратує мене. Не знаю чому. Дратує навіть більше, ніж те, як вони проводжали мене холодними поглядами, коли я йшла звідси.

​«Дивовижно, — саркастично констатую сама до себе, коли заходжу в кабіну ліфта і натискаю кнопку потрібного поверху. — Ще вчора я була корпоративною дівчинкою, шпигункою та головним розчаруванням компанії, а сьогодні я знову неймовірно талановита, незамінна Вів'єн Кросс. Яка ж усе-таки гнучка і безхребетна річ — ця громадська думка».

​Двері відчиняються на потрібному поверсі.

​«Ну ось і все, ти тут, Вів'єн».

​Доводиться глибоко вдихнути, та я впевнено крокую коридорами до кабінету Маркуса. Що ж, час отримувати свої вибачення. Але чомусь відчуття тріумфу всередині немає. Зараз я відчуваю тільки втому.

У кабінеті Маркуса на мене чекає ціла делегація. Сам Маркус, головний юрист компанії та ще один член ради директорів, який раніше завжди дивився на мене зверхньо. Зараз же він намагається зобразити на обличчі щось середнє між співчуттям і корпоративною солідарністю.

​Сідаю в крісло напроти них, закидаю ногу на ногу і мовчки чекаю.

​— Вів'єн, — починає Маркус. Говорить незвично м'яко, навіть обережно. — Ми отримали результати незалежної експертизи. Ті цифрові підписи були підроблені. Відсторонення і подальше звільнення... це було поспішне рішення, ухвалене під шаленим тиском.

​Юрист мовчки підсуває до мене товсту теку.

​— Тут офіційне розпорядження про твоє поновлення на посаді, — додає член ради директорів. — Зі збереженням усіх фінансових компенсацій, бонусів, які ти пропустила, та колишнього статусу. Ми також готові надати офіційне письмове вибачення і випустити публічну заяву від імені компанії, щоб повністю очистити твоє ім'я в пресі.

​Дивлюся на кляту теку. Моя перемога. Те, заради чого я зважилася на безумство, шукала допомоги у Даміана, і влипла в небезпечні пригоди. Я повинна була б зараз тріумфувати. Стрибати від радості. Відчувати, як адреналін пульсує у венах.

​Але я... не відчуваю абсолютно нічого. Чому так?

​Зараз є лише порожнеча і страшенна втома. Ця перемога здається якоюсь....штучною.

​— Дякую, — навіть не торкаюся теки.

 Маркус переглядається з юристом. Він явно нервує. Я занадто добре знаю свого боса, щоб не помітити цю мову тіла.

​— Є ще дещо, — нарешті видихає Маркус, зчіплюючи руки в замок. — Є й погана новина.

​— Звичайно, — тепер іронічно всміхаюся. — Було б дивно, якби її не було.

​— Містер Пак і його команда ухвалили остаточне рішення щодо нашого спільного проєкту.

​Я завмираю. Серце робить болісний удар об ребра.

​— Контракт отримує «Vantorix», — добиває мене Маркус.

​Я мовчу, перетравлюючи ці слова.

​— Причина не в тому, що «Aether» поганий, — поспішає пояснити він, ніби виправдовуючись. — Навпаки, їх вразив наш продукт і твоя презентація. Але корейська сторона не захотіла чекати завершення нашого внутрішнього розслідування. Вони не могли ризикувати багатомільйонним запуском на фоні скандалу з витоком даних. «Vantorix» на той момент виглядав стабільнішим і безпечнішим партнером, хоч у них теж був витік. Проте не такий як у нас. Корейці просто зробили логічний бізнес-вибір.

​Ось тепер мене пробиває.

​Бо це був мій контракт. Місяці роботи. Моя стратегія, мої безсонні ночі та ідеальні розрахунки.

​І його отримав Даміан Восс.

​Я чудово розумію, що він не вкрав його в мене спеціально. Хоча й шантажував спочатку. Корейці самі ухвалили рішення. Але гіркота від усвідомлення цього не покидає.

​«Прекрасно! Він отримав контракт, він отримав тебе, і, схоже, остаточно розхитав твою психіку. Восс цього місяця явно перевиконав план».

​Як професіонал, я розумію логіку містера Пака. А як людина — хочу просто зараз когось придушити. Бажано, одного конкретного чоловіка з крижаним поглядом.

​— Але акції «Aurevia» вже почали відновлюватися після заяви про зовнішню кібератаку, — додає Маркус, намагаючись підсолодити пігулку. — Найгірший сценарій вдалося зупинити. Наша репутація не зруйнована. Ми вистоїмо, Вів'єн. Особливо, коли ти повернешся до роботи.

​Він дивиться на мене, очікуючи, що я візьму ручку і підпишу папери. Що я з вдячністю прийму цю подачку, кинуся рятувати компанію і працюватиму вдвічі більше, щоб компенсувати втрату корейців.

​Та я просто повільно підводжуся з крісла.

​— Мені треба подумати, — видаю їм напрочуд спокійно.

​Маркус щиро дивується. Звісно ж... адже очікував на слухняну дівчинку.

​— Вів'єн, ми повертаємо тобі посаду. Повністю.

— Я почула.

— Тоді в чому проблема?

​А я й сама не можу йому нормально відповісти. Бо проблема вже не в «Aurevia».

​За останні кілька тижнів у моєму житті змінилося надто багато речей, які я вважала непорушними. Робота, якій я віддала всю себе, виявилася зовсім не надійною. Мій ідеальний контроль над життям виявився жалюгідною ілюзією. Чоловік, якого я щиро ненавиділа і вважала ворогом, став людиною, за якою я до болю сумую вже через добу розлуки. Перемога, заради якої я буквально жила, тепер належить цьому самому конкуренту.

​Поки дивлюся на цих чоловіків у дорогих костюмах, не можу зрозуміти одне : я взагалі більше не знаю, чи хочу повертатися в те життя, за яке ще кілька днів тому готова була битися.

​— Дайте мені кілька днів, — не чекаючи відповіді, виходжу з кабінету.

Просто вибігаю на вулицю, щоб ухопити ковток свіжого повітря. Згадую, що так і не написала Слоун. Чого відтягувати? Відкриваю месенджер і пишу коротке повідомлення, адже сил на розмови зараз просто немає:

​«Я повернулася. Ти сьогодні вільна?»

​Відразу прилітає відповідь. Здається, що вона навіть не додрукувала, а просто вдарила по клавіатурі великими буквами:

​«Я ВЖЕ ЗБИРАЮСЯ. Вино чи текіла?»

​Дивлюсь на екран, і на моєму обличчі вперше за день з'являється щира посмішка. Відписую:

​«Так, бери все».

​Слоун з'являється ввечері як справжнє стихійне лихо. З нею завжди так. В одній руці тримає пакет з алкоголем, в іншій — якісь пакети з їжею, а на плечі теліпається ще декілька сумок, очевидно, з подарунками. Свою подругу я знаю.

​— Спочатку я тебе обійму, — безапеляційно заявляє, кидаючи пакети прямо на підлогу в коридорі. — Потім уб'ю за те, що ти зникла, а потім ми нап'ємося. Саме в такій послідовності.

— Слоун, я вже скоро зіп'юся з усіма цими проблемами.

​Проте вона не бажає слухати й міцно стискає в обіймах. Ця неймовірна жінка пахне якимось таким же неймовірним тропічним парфумом і випромінює справжнє щастя.

​Потім подруга тягне мене на кухню, де одразу ж починає розпаковувати свої скарби. Слоун не була б Слоун, якби привезла звичайні сувеніри. Подумки всміхаюся. Вона знає, як підняти мій настрій.

​На стіл лягає дуже красивий шовковий комплект білизни кольору шампанського.

​— Тобі знадобиться, — підморгує, не звертаючи уваги на те, що я закочую очі.

Далі з'являється витончений, тонкий золотий браслет із маленькою підвіскою-мушлею та крихітним діамантом. Одразу після нього — неймовірна мінімалістична скульптура з перламутрової мушлі на чорній кам'яній підставці. Що ж, мушу визнати, вона виглядає страшенно дорого і стильно. Я ніколи не сумнівалася в смаках Слоун. Це явно впишеться в мій інтер'єр. Слідом на стіл відправляється баночка елітної парфумованої олії після засмаги.

​І, як вишенька на торті, — абсолютно безглуздий магніт на холодильник у вигляді пузатого фламінго в сонячних окулярах.

​— Це щоб ти не забувала, що я іноді буваю придуркуватою, — коментує, відкорковуючи пляшку.

​Ми сідаємо за стіл. Спочатку говорить Слоун, а я лише мовчки дозволяю їй це зробити. Мені просто необхідний цей перепочинок від власних проблем. Подруга ж буквально сяє. Загадковий чоловік, із яким вона втекла від роботи, нарешті запропонував їй стосунки. Без усіх цих модних «побачимо», «не люблю ярлики» чи «живімо моментом». Нарешті. Сподіваюся, що їй трапився нормальний чоловік. Більше того, він запропонував їй переїхати до нього. Подумки ставлю йому дев'ять балів із десяти. Поки не познайомлюся особисто, десять балів він не заслужив.

​Попиваю шампанське та мало не давлюся алкоголем.

​— Ви скільки взагалі разом? — шоковано кліпаю очима.

— Достатньо, — відмахується подруга та так щиро всміхається.

— Слоун, «достатньо» — це не цифра.

— Не будь бухгалтером, Вів, — дзвінко сміється.

​І з абсолютно щасливим обличчям починає розповідати, який він уважний, який неймовірний відпочинок організував. А ще він слухає все, що вона говорить, та запам'ятовує навіть найменші дрібниці.

​— І секс, Вів... Господи... — примружується і закочує очі. — Я думала, що знаю, що таке хороший секс. Але, здається, я була якоюсь жалюгідною аматоркою.

— Мені вже страшно питати деталі, — нервово всміхаюся.

— І правильно робиш, дівчинко.

Боже, яке ж у неї щасливе обличчя. І я щиро радію за неї, адже вона на це заслужила. Ми з нею завжди були подругами по нещастю. Але паралельно десь глибоко всередині мене щось болісно шкрябає. Слоун отримала ту саму чіткість і визначеність, якої мені зараз так відчайдушно бракує.

​«А що ж твій красунчик?» — думки всередині просто шаленіють. Можливо, він усе-таки зважиться на стосунки зі мною?

​Але тут темна сторона моєї підсвідомості відверто глузує:

«Та де там. Він всього-на-всього награвся. Отримав свій контракт і тепер успішно забув про все. Як завжди, знову стане холодним і трахатиме свою Алісу. Тож забудь про нього».

​Уф! Я вже така зла, що, якби він зараз потрапив мені до рук, точно отримав би смачного ляпаса.

​«Та за що? — щиро дивується янгол на правому плечі. — У тебе ж було з ним стільки прекрасних моментів!»

​«Ага, — миттєво вставляє свої п'ять копійок бісенятко. — Але це не звільняє його від того, що він паскуда. Можливо, він узагалі все сам і підлаштував!»

​«Та ну, бути цього не може», — відмахуюся від усього цього рою думок.

​— Ну, а тепер твоя черга, — Слоун підливає нам у келихи. — Викладуй все.

​— Мені треба тобі багато чого розповісти, — зітхаю, бо розумію, що зараз доведеться знову пережити весь той хаос.

​— Я принесла досить алкоголю. Закусочка в нас теж смачненька, — Слоун зручніше вмощується на стільці. — Отже, починай. Я слухаю тебе дуже уважно, подруго.

І я починаю розповідати. Викладаю всю історію, нічого не приховуючи. Мені просто життєво необхідно скинути цей тягар із плечей і почути її тверезий погляд зі сторони.

​Розповідаю про витік даних, фальшиві докази, про відсторонення, а потім — моє звільнення, від якого земля пішла з-під ніг. Далі — про пригоди в ангарі та про «друзів» Даміана, які допомагали нам. Про те побачення з липким типом поки що не розповідаю. Можливо, він усе-таки відчепиться від мене. Далі розповідаю про втечу в Домінікану і... Даміана.

​Поки я говорю, Слоун стає дедалі тихішою. Для жінки, яка зазвичай не замовкає ні на секунду, це ознака крайнього шоку. Вона навіть перестає пити своє шампанське.

​А коли я доходжу до того моменту, як Даміан знайшов мене в Пунта-Кані та залишився зі мною, Слоун навіть відставляє свій келих на стіл.

​— Стоп, — піднімає руку. — Він полетів за тобою в Домінікану?

— Так, — обережно киваю.

— Сам?

— Так.

— І залишився з тобою?

— Слоун...

— І ти досі сидиш тут і розповідаєш мені, що «не знаєш, чи ти йому потрібна»?! — уже майже пищить моя подруга.

​Я ж лише зітхаю, покручуючи в руках напівпорожній келих.

​— Але ж він мені нічого не запропонував. Ніяких стосунків. Нічого не сказав про те, що буде далі, коли ми повернемося в Нью-Йорк. Ми просто... були разом.

​Від усвідомлення цього щось неприємно скручується в шлунку.

— Просто... були разом? — подруга примружує очі, наче слідчий на допиті. — Секс був?

— Був.

— Багато?

— Слоун! — відчуваю, як до щік приливає кров.

— А що? Я збираю статистику, — невинно кліпає віями.

​Але вже за мить вона стає серйозною. Всі жарти миттєво випаровуються.

— Подруго, він тобі подобається чи ти закохалася?

​Спочатку я мовчу. Збентежено розглядаю золотисту рідину в келиху. Цього мовчання вже достатньо, адже Слоун читає мене як відкриту книгу.

​— Мабуть, подобається, — тихо зізнаюсь я. — А може, і кохаю. І саме тому я не хочу лізти до нього першою з усіма цими питаннями.

​Я знову розповідаю про Крістіана, про те, скільки разів була тією жінкою, яка вкладала в стосунки сильніше, ніж отримувала назад. Ділюся тим, що Даміан взагалі не схожий на чоловіка, який хоче сім'ю, стабільність чи хоча б передбачувані стосунки.

​— А ще... Ще є Аліса, — нагадую їй про це.

​Ця думка сидить у моїй голові як отруйна скалка, яку я ніяк не можу витягнути.

​— Я чудово знала, на що погоджувалась, — додаю, щоб вона не подумала, ніби я жаліюсь. — Він мені нічого не обіцяв. Я не роблю з нього винного, бо сама погодилась на такі тимчасові стосунки.

​Слоун довго розглядає мене та барабанить пальцями по столу. Здається, зараз вона видасть свій вердикт. І я точно знаю, що це не буде порада в стилі «сиди, плач і чекай на його дзвінок».

— Значить так, Вів, — Слоун безапеляційно вказує на мене пальцем. — Ти працюєш у міжнародній компанії з великими контрактами. Вже встигла попрацювати шпигункою. Але запитати чоловіка, що між вами відбувається, тобі страшно?

— Я не боюсь, — відхрещуюсь від неї.

— А брехати негарно, — фиркає подруга. — Ти поїдеш до нього.

— Ні.

— Так.

— Слоун...

— Вів'єн, ти поїдеш. Не потрібно освідчуватись йому в коханні чи пропонувати народжувати дітей, а також купувати лабрадора. Просто запитай, що, в біса, між вами відбувається.

​Нахиляється ближче і говорить уже м'якше:

— І якщо він скаже, що це був лише секс — прекрасно. Принаймні ти перестанеш катувати себе. Якщо ні — ще краще. Я хочу, щоб ти заспокоїлась. Ми ж сучасні жінки.

​Ми сперечаємось майже весь вечір. Далі продовжуємо випивати. Слоун ще кілька разів майстерно повертається до цієї теми. Тисне на мене. Зараза. Видає такі точні аргументи, що чи то під дією алкоголю, чи то під дією сама не знаю чого — я здаюся.

​— Добре, — піднімаю руки вгору. — Я поговорю з ним, обіцяю.

— Ось! — тріумфально вигукує Слоун. — Нарешті повернулася жінка з яйцями.

— Вони в мене завжди були.

— Судячи з твоєї історії, зараз вони переважно у Восса.

— Але ж він чоловік, так і має бути.

— У сильних жінок теж є яйця. Все. Закрили цю тему.

​На щастя, в мене вистачає розуму не їхати до нього напідпитку посеред ночі.

Наступний день проходить у суцільному нервовому очікуванні. Вранці, прокинувшись із легким похміллям, я вже сто разів пошкодувала про свою обіцянку. Опівдні набираю повідомлення Даміану, але стираю його, так і не відправивши.

​Ближче до вечора телефон усе ще мовчить. Він так і не зателефонував, хоча обіцяв мені. Цей факт починає мене відверто злити. Від Маркуса теж тиша. Невже так легко змирилися з тим, що я взяла час подумати? Цікаво, цікаво.

​Думки знов повертаються до Даміана.

«Ну, звісно, я зателефоную тобі», — злісно іронізую, міряючи кроками квартиру. — «Даміане, ти навіть у романтичних обіцянках працюєш як служба доставки — часовий проміжок від восьмої ранку до 23:59».

​Саме ця злість остаточно мене підштовхує поїхати до нього. Все-таки їду без попередження. Одягаюсь не як на побачення, але й не випадково, щоб він не думав, що я виряджалася для нього. Обираю чорні вузькі брюки, кашемірову водолазку кольору слонової кістки, довге темне пальто, а волосся залишаю розпущеним. Користуюся парфумами. Виглядаю красиво і стильно, але мій вигляд не кричить про те, що я три години чепурилася заради нього.

​По дорозі до нього в таксі я подумки репетирую:

«Даміане, нам треба поговорити» (надто банально).

«Що між нами?» (звучить жалюгідно, як у підлітка).

«Восс, визначся вже, що ти зі мною робиш!» (ще гірше, якась істеричка).

​До його дверей я доходжу вже максимально роздратованою на саму себе і на нього. Біля дверей зупиняюсь, гіпнотизую їх, роздумуючи, чи не повернутися назад, але все-таки тисну на кнопку дзвінка. Хоробра я все-таки.

​За дверима чуються кроки. Нервово поправляю волосся і тієї ж секунди подумки даю собі ляпаса за цей жест. Але двері вже відчиняються.

​Всі слова, які я так старанно репетирувала, миттєво застрягають у горлі, бо на порозі стоїть не Даміан. Бачу Алісу.

​Звісно, вона ж не роздягнена. На ній елегантна чорна сукня, волосся ідеально зібране. Здається, вона приїхала сюди не п'ять хвилин тому і відчуває себе тут повною господинею. Уява за одну секунду домальовує все найгірше і найяскравіше.

​Спочатку Аліса кліпає очима, впізнаючи мене, а потім її погляд стає крижаним.

— Що ти тут робиш? – вбиває мене поглядом.