Раді Вас бачити!

Даміан

— То кому ти будеш дзвонити? — запитує Бен, відриваючи погляд від моніторів.

​Я дивлюсь на червону точку, що блимає на мапі, і вичавлюю із себе:

— Рейну.

​Бен супиться. Звісно, він не розуміє, що я таке мелю. Ми ж щойно обговорили, що підозрюємо його, і тут я таке видаю. Мені стає навіть трохи смішно з кумедного виразу обличчя Бена.

​«Нічого, потерпи, хлопчику, зараз я тобі все поясню».

​— Ти ж щойно сказав, що підозрюєш його.

​— Саме тому ми йому і подзвонимо.

​Усі ці чотирнадцять днів я бачив дивну, але чітку закономірність. Щоразу, коли ми передавали Рейну новий напрямок пошуку, слід або виявлявся порожнім, або ми приїжджали занадто пізно. Бруклін, Квінс, покинуті склади, спалені машини — величезна купа роботи, і жодного реального результату ми не отримали за весь цей час. Тільки дурень не почав би підозрювати Еліаса та Рейна. Вони водили нас за ніс.

​І тільки цей причал Бен знайшов сам, нікому нічого не повідомляючи.

​Тому перевірити Рейна було цілком логічним кроком. Набираю його номер.

​— Ми знайшли свіжий сигнал, — кидаю, щойно він відповідає. — Red Hook. Старий склад біля двадцять першого пірса. Збирай людей, зустрічаємось там через сорок хвилин.

​Рейн абсолютно спокійно відповідає, що вже виїжджає.

​«Падлюка».

​Я скидаю виклик і всміхаюся Бену:

— А тепер подивимось, як щурі забігають.

Бен швиденько виводить на головний монітор усе, що може відстежувати. Буквально через кілька хвилин оживає один зі старих захищених каналів зв'язку «Black Harbor». З одноразового номера Рейна йде зашифрований виклик.

​— Наступний дзвінок — Еліасу, — коментує Бен, швидко стукаючи по клавіатурі.

​А вже після цього на наших очах масово активується внутрішня електронна система справжнього об'єкта на Стейтен-Айленді. Хтось запускає двигун автомобіля в підземному паркінгу. Активуються електронні картки охорони, відкривається захищений виїзд.

​— Сучий син, — гарчить Бен.

​— Обидва, — підтримую його.

​Рейн передавав Еліасу інформацію про кожен наш крок, а той спрямовував пошуки подалі від справжнього місця. Рейн, можливо, і не знав усіх деталей брудної гри Еліаса, а просто відпрацьовував свої гроші, переконаний, що це звичайні корпоративні розбірки. Проте зараз це вже не має жодного значення. Головне — ми нарешті знаємо, де її ховають.

​Тепер я вже дзвоню детективу Картеру.

Далі все відбувається дуже швидко. Я говорю з детективом, а Бен паралельно надсилає йому весь пакет даних: координати, свіжу активність на об'єкті, дані «Black Harbor», ланцюг зв'язку Рейн-Еліас та інформацію про термінове переміщення заручниці. Цього разу Картер уже не заїкається про те, що треба чекати ордерів чи ще чогось. Дійсно є безпосередня загроза життю, тому вони негайно піднімають тактичну групу.

​— Я поїду з вами, — заявляю.

​— Воссе, приїжджайте у відділок, — відповідає Картер. — Поїдете з нами, але маєте розуміти, що там може бути дуже небезпечно. Тому триматиметеся позаду нас.

​— Я хочу бути там, де вона.

​— Ще раз повторюю вам, Воссе: позаду нас. Це робота поліції. Від Вас вимагається лише не заважати.

​Мені залишається лише гарчати від люті. Та іншого виходу немає, доводиться погодитися. Але на душі стає трохи легше.

​«Невже я нарешті побачу її?»

​Мушу вже зізнатися самому собі, що ці два тижні, поки ми її шукали, стали для мене справжнім пеклом. Так, ця жінка, яка спочатку сиділа в моїх печінках, тепер пробралася прямісінько в моє серце. Схоже, я дійсно маю серце. І там боляче, я щось відчуваю.

​Думаю про цю нестерпну нахабу. Вона засіла скрізь: і в голові, і в серці, і в паху. Здається, мені без неї відверто погано.

​«Ех, Воссе, попав ти нарешті. Може, хоч тепер станеш нормальним мужиком», — єхидно підкидає внутрішній зрадник.

Не знаю, скільки проходить часу, але ось ми вже зі спецназом на причалі. Навколо темно і дуже-дуже тихо, що дивно. Чути лише, як чорна вода б'ється об причал. Доволі моторошний звук, мушу вам сказати. Тіло зводить від напруги, яка просто висить у повітрі. Небезпекою просякнутий кожен вдих і видих.

​Це якийсь приватний закритий комплекс. Тут високі ворота. На території стоять позашляховики без номерів. Бена ми залишили в нашому мобільному пункті, щоб він заглушив систему камер і електронні замки.

​Поліція починає штурм. Мене, звісно, змушують триматися позаду. І я просто божеволію від кожної втраченої секунди.

​Чую удари. Крики. Різкі звуки пострілів.

​Розумію, що, скоріш за все, вона там, усередині. Так і хочеться порушити накази Картера, побігти вперед, шукати і нарешті знайти. Нарешті побачити, що з нею все гаразд. Серце виривається з грудей.

​«Фух», — зупиняюсь на секунду. — «Треба заспокоїтись. Треба взяти себе в руки».

Ось спецназ виламує одні двері. Потім інші. Я пробираюся слідом за ними. Коли ми нарешті завалюємося в кімнату, що я бачу? Чхве. Отже, все-таки він. Недаремно ми тоді про нього згадали і подумали, що він може бути причетним.

​Поліція вже наказала Чхве кидати зброю. А я тільки й можу вимовити:

— Я знову тебе знайшов.

​У грудях розливається тепло. Навколо хаос. Поліцейські кричать, цілячись у Чхве:

— Сер, повторюємо ще раз: зброю на підлогу!

​Але для мене їх не існує. Дивлюсь тільки на Вів'єн. Про себе відмічаю все. Вона схудла. Бліда, під очима залягли глибокі тіні. Помічаю також на шкірі жахливі темні синці. У мене аж темніє перед очима. Звір усередині мене гарчить і вимагає просто зараз прикінчити цього виродка голими руками. Але я дивлюсь на Вів'єн, щоб не зірватися. Я розумію, що зараз вона набагато важливіша. Помста почекає.

​Зрештою Чхве кидає пістолет. Поліцейські валять його на підлогу та одягають наручники.

Тепер я можу дозволити собі підійти до Вів'єн.

​— Вона все одно вже не та жінка, яку ти знав, — лунає отруйна фраза від покидька Чхве, що звивається на підлозі.

​Не хочу навіть повертати голови в його бік. Руки аж сверблять, щоб зламати йому шию.

​— Ти взагалі її не знаєш, — холодно відрізаю та знову наближаюся до Вів'єн.

​Я вже поруч. Хочу бути обережним, але не знаю, як це. Адже за весь час нашого знайомства я то хапав її, то притискав до себе. А зараз я просто зупиняюсь перед нею на відстані одного кроку. Дивлюся в її бездонні красиві очі.

​— Можна? — сам дивуюся, що це питаю.

​Вів'єн спочатку дивиться на мене, а тоді сама кидається назустріч і врізається мені в груди.

​Ось тут я вже не витримую та обіймаю її. Максимально обережно, звісно. Хотів би обійняти сильніше, але вона і так здригається в моїх обіймах, тому я ще послаблюю хватку.

​— Обережно, — шепоче.

​— Чорт, вибач, — ніжно проводжу рукою по заплутаному волоссю. — Все, я тут. Я поруч з тобою.

​Вів'єн втикається обличчям мені в груди, міцніше хапається за мій одяг. І ми так і стоїмо, поки навколо метушиться поліція і з'являються медики.

​І раптом якось зовсім невчасно лунає її тихий голос:

— А як же твоя наречена?

​Я аж завмираю.

«Невже вона серйозно зараз вирішила розмовляти про Алісу? Вів'єн у своєму репертуарі».

​— Що? — лише й можу вичавити із себе.

​— Аліса сказала, що ви одружуєтесь.

​Мене знову ніби струмом вдарили. Ніби шандарахнули по голові, прибили, потім оживили і знову шандарахнули. Мабуть, тільки зараз я починаю усвідомлювати, наскільки сильно це її вразило тоді.

​— Вів'єн, це була брехня.

​Вона піднімає голову і дивиться на мене з виснаженням.

— Звичайно.

​— Я серйозно, Вів'єн. Це правда, — дивлюсь їй прямо в очі. — Я запросив її того вечора, щоб остаточно поставити крапку в наших стосунках. Я не міг далі бути з тобою, поки у нас із нею залишалося хоч щось. Ти прийшла, поки я був у душі. Я навіть не знав, що ти приходила, поки пізніше не перевірив камери безпеки і не побачив, що це вона відкрила тобі двері. Я порвав з нею того ж вечора. І все. На цьому все.

​У неї починають тремтіти губи.

— А мені вона сказала, що ви одружуєтесь...

​Дивно чути від неї такі слова. Зважаючи на те, в якому вона зараз стані... Але якась внутрішня частина мене відверто тішиться цьому. Адже це означає, що я їй теж не байдужий.

​— Я подумала, що Домінікана для тебе нічого не означала, — надламано зізнається вона.

​Я обережно торкаюся її щоки.

— Я шукав тебе п'ятнадцять днів, Вів'єн, — нахиляюсь трохи ближче і додаю вже тихіше: — Думаю, це досить переконлива відповідь.

​Навіть намагаюся злегка всміхнутися, щоб хоч якось розрядити цю напружену обстановку.

Медики, нарешті дочекавшись своєї черги, акуратно відтісняють мене і намагаються забрати її до швидкої.

​— Я нікуди не поїду, — Вів'єн вже виставляє свої колючки, хоча ледве тримається на ногах. — Я хочу додому.

​Не перестаю дивуватись, що навіть у такій ситуації вона хоче здаватися сильною.

​Ще два тижні тому я б просто наказав їй замовкнути, закинув би на плече і відніс до машини. Проте зараз усе інакше.

— Я хочу, щоб тебе оглянули, — легенько торкаюся її руки.

​— Даміане... — починає вона своїм фірмовим впертим тоном.

​— Будь ласка, Вів'єн. Я прошу тільки про це.

​Вона миттєво замовкає і навіть зависає. Поглядає на мене так, ніби в мене щойно виросла друга голова. Б'юсь об заклад, у її голові зараз проноситься щось на кшталт: «Даміан Восс щойно сказав "будь ласка"? Мене точно викрали в паралельний світ».

​Так, це дійсно про мене. Я дійсно це зробив, сказав це чарівне слово. Здається, це трохи розряджає важку атмосферу. Врешті-решт вона зітхає і погоджується. У мене ніби камінь з душі зняли.

​Біля карети швидкої допомоги я збираюсь залізти всередину слідом за нею, проте медик зупиняє мене і звертається безпосередньо до Вів'єн:

— Ви хочете, щоб він поїхав з вами?

​І це правильно. Після того, що цей виродок із нею робив, вибір має належати тільки їй. Я напружуюсь, мовчки чекаючи на її рішення. Дійсно ж невідомо, що він з нею робив, але я сподіваюсь на краще, що сильно він їй не нашкодив.

​Вів'єн переводить погляд на мене, розглядає моє виснажене обличчя і нарешті тихо відповідає:

— Так, я хочу, щоб він поїхав з нами.

​Сідаю всередину. Дорога проходить в абсолютній тиші. Я поклав руку поруч з її рукою. До одуру хочу стиснути її долоню, відчути, що все добре, переконатися, що вона справді тут, але не дозволяю собі. Змушую себе тримати дистанцію, бо вона і так натерпілась чужих дотиків проти своєї волі.

​Та раптом я відчуваю легкий дотик. Вів'єн сама обережно зачіпає мою руку своєю. Це приємно. Я миттєво реагую і м'яко стискаю її пальці. Здається, це невеличкий жест, але зараз, після всього цього пекла, це набагато інтимніше, ніж, наприклад, секс.

У лікарні Вів'єн одразу забирають на обстеження. Мені ж доводиться чекати, як на голках, тому я міряю злими кроками коридор.

​Нарешті виходить лікар. Від нього лунає вердикт: численні синці, в тому числі від стяжок на зап'ястях, сильне виснаження, легке зневоднення і колосальний стрес. Можливо, невелике ушкодження м'яких тканин, але нічого критичного. Жити буде.

​Жити-то буде, але мені від цього не легше. Я лише міцніше стискаю кулаки. Думки про цього покидька просто випалюють мозок. Я чітко бачу картинки, як вбиваю Чхве та решту, хто пов'язаний із цим. Ми це так не залишимо, розплетемо клубок до кінця.

​Лікар наполягає залишити її хоча б на ніч під наглядом. Поліція теж тут як тут. Детектив Картер уже топчеться в коридорі, бажаючи отримати свідчення.

​Я відкриваю двері в палату. Вів'єн лежить на ліжку і виглядає вже трохи краще. Мені відразу стає легше. Лікар зупиняє детектива на порозі і чітко відрізає:

— Не сьогодні. Дайте їй відійти, це може почекати до завтра.

​Картер щось там лається, проте йде. А я задоволений, що хоча б сьогодні від Вів'єн відчепляться.

— Нарешті тут знайшлась хоч одна розумна людина, — трішки розслабляюся.

​Вів'єн лежить під крапельницею. Здається, їй не дуже комфортно, проте все ж вона промовляє:

— Не підлещуйся до лікаря, Даміане.

​Хочу того чи не хочу, але я всміхаюся, бо вже повертається її фірмова гострота. Згодом сідаю поруч із нею.

​А ще через деякий час у палату влітає Слоун. Заплакана, розпатлана, ніби бігла сюди через усе місто. Вона кидається до ліжка і обережно, але міцно обіймає Вів'єн. Плаче, лається, одночасно засипає купою запитань: чи вона їла, чи їй щось принести. І саме в цей момент Вів'єн нарешті дозволяє собі здатися і розплакатися в обіймах найкращої подруги.

​Я ж мовчки відходжу вбік. Потрібно дати їм простір.

​Не витримую цього емоційного всплеску та виходжу в коридор.

Слоун ловить мене там десь через п'ять хвилин. Бачу, що очі в неї ще червоні від сліз, але погляд дуже рішучий.

​— Ти справді зробив усе можливе, щоб знайти її!!!

— Так, звісно, — відповідаю не вагаючись.

​Слоун свердлить мене своїм неможливим поглядом.

— Тоді не облажайся тепер.

​— У вас із моєю сестрою один навчальний посібник? — не втримуюсь, щоб не підколоти.

​Це дарує нам обом коротку мить розрядки. Слоун починає тихо сміятися. Потім злегка обіймає мене, і ми разом повертаємося до палати.

​Пізніше, коли всі емоції трохи вщухають, Слоун рішуче заявляє, що сидітиме тут усю ніч. Але Вів'єн раптом зупиняє її:

— Слоун, їдь додому. Я напишу тобі, коли мене відпустять.

​— Ти впевнена? — подруга здивовано кліпає очима.

​Вів'єн злегка червоніє та поглядає на мене.

— Так, більш ніж.

​Для мене це зараз означає більше, ніж будь-які слова подяки. Вона захотіла, щоб я залишився поруч. Сама вирішила, що саме зі мною сьогодні почуватиметься в безпеці.

Ця ніч у лікарні, мабуть, найважча, проте водночас і найспокійніша за всі ці останні два тижні. Я постійно сиджу в кріслі біля її ліжка. Відчуваю себе, звісно, страшенно виснаженим, але сон усе одно не йде. Медсестра періодично заходить, перевіряючи стан Вів'єн. Спочатку в неї була одна крапельниця, потім поставили ще одну. Її навіть змусили... точніше, вона навіть змогла трохи поїсти. На певний час моя дівчинка заснула, але я так і не зміг відключитися.

​Раптом Вів'єн прокидається, і лунають її тихі слова:

— Ти жахливо виглядаєш.

​Я злегка всміхаюся:

— Дякую. Але відкрию тобі секрет — ти теж не краще.

​— Міг би зараз і збрехати, — підтискає губи.

​— Ти прекрасна. Так краще?

​— Звісно. Це вже набагато краще, — а тепер всміхається.

​Обличчя в неї ще досить бліде. Всередині все стискається від усвідомлення, наскільки інакше все могло скластися. Я б міг більше ніколи не почути її голосу. Більше ніколи не побачити її. Хочеться просто випалити ці думки із себе, адже тепер вона тут, поруч. Нам ще потрібно буде серйозно поговорити, але зараз головне — щоб вона відновилася.

​Вів'єн не знає, куди подіти погляд. Така кумедна зараз. То дивиться на стелю, то знову переводить очі на мене. А потім запитує вже серйозніше:

— Ти справді весь цей час шукав мене?

​— Звісно, Вів'єн. Щодня.

​— Але чому? — чую тремтіння в її голосі.

​Я міг би зараз придумати сотню раціональних причин. Міг би віджартуватися або з'їхати з теми, як робив це раніше. Але не цього разу. Тому я дивлюся їй прямо в очі і кажу абсолютно чесно:

— Бо думка, що тебе може більше не бути, виявилася для мене нестерпною.

​Вів'єн мовчить, лише її очі зрадливо блищать у напівтемряві палати . І мені подобається бачити, як чуттєво вона реагує на мої слова.

​Я нахиляюся трохи ближче до неї, створюючи більш інтимну атмосферу.

— Я більше не збираюсь удавати, що те, що між нами відбувається, нічого для мене не означає.

​Вів'єн дивиться на мене якимось довгим поглядом. Не можу зрозуміти, що він означає, але потім її обличчя розслабляється.

​— Здається, ти довго до цього доходив.

​— Я знаю, але такий я вже .... складний.

​— І я тебе так довго чекала... цілих два тижні.

​— Знаю, сонечко.

​— А ще ти вкрав контракт, — очі раптом спалахують диким вогнем. — Знаєш, що я тобі за це зроблю?

​Я ж лише пирхаю:

— Я його не крав. Усе було чесно.

​— Все одно ненавиджу тебе.

​— Чудово, — відкидаюся на спинку крісла. — Значить, ти повертаєшся до свого нормального стану. І що ж ти зі мною зробиш?

​В її очах танцюють бісики.

— Побачиш. Хай-но мене тільки випустять із цієї клятої лікарні.

​Вона починає сміятися. Її сміх зараз — найкраще, що я чув у всьому світі.

​Зрештою ліки починають діяти, і вона знову позіхає. Така втомлена, але водночас розслаблена. Перед тим як остаточно відключитися, вона простягає руку в мій бік:

​— Даміане...

​— Що? — миттєво опиняюсь поруч.

​— Нікуди не йди сьогодні.

​Я обережно беру її руку у свою.

— Нікуди не піду. Вранці прокинемося тут разом.

​Вона так і засинає, тримаючись за мою руку. А я ж дивлюся на неї і думаю про те, що ще два тижні тому боявся навіть самому собі зізнатися в тому, що відчуваю до неї. А зараз ця відповідь абсолютно очевидна.

​Але ні, я сьогодні про це не говоритиму. Сьогодні для цього не час. Сьогодні мені цілком достатньо того, що вона дихає, тримає мене за руку і знову поряд зі мною. Я зможу її захистити.

​Про все інше ми посваримось завтра. Головне — тепер у нас є це завтра.