Раді Вас бачити!

Вів'єн

Голова розколюється на тисячі дрібних уламків. Ох, як же болить... Кліпаю, намагаючись сфокусувати зір. Дорогі меблі, великі вікна, щільно закриті важкими шторами. Світло не яскраве. І... містер Чхве.

​Чорт. Ну що в мене за вдача така — притягувати різних падлюк? Він стоїть переді мною в такому бездоганному костюмі, ще й при цьому випромінює абсолютний спокій. Він гірше, ніж диявол. Він справжнє чудовисько з пекла. Адже диявол привабливий... я маю свого диявола, і цей диявол — Даміан. А цей — якесь чудовисько, ще й з пітними руками. Фуууу!

​«Вів, ну ти знайшла коли згадати. Навіть у небезпечній ситуації ти досі згадуєш його пітні руки?»

«Бо це гидко! І він весь огидний!» — веду внутрішню баталію у власній підсвідомості.

​Але все ж таки доводиться повернутися в цю чортову кімнату. Десь на периферії свідомості ще пульсує ім'я, яке я почула в розмові викрадачів, коли втрачала свідомість.

​— Еліас Вейн? — у горлі жахливо пересохло, та все ж таки вдається вичавити з себе ці слова.

​Чхве не дивується. Зловісно шкіриться та облизує нижню губу:

— О, містер Вейн... У нас із ним... взаємовигідне співробітництво.

​Я змушую себе дихати рівно. Паніка зараз мене вб'є, тому я хапаюсь за єдину зброю, яка в мене залишилася — за свій сарказм.

— Яка романтика, — хоча серце б'ється об ребра, як загнаний птах, я не здаюся. — А я думала, ви просто збираєте картки лояльності в психопатів.

​Чхве знову всміхається, тільки куточками губ. Очі ж залишаються мертвими, як дві бездонні ями. Він не поспішає щось робити чи говорити. Страх реально наповнює мене. Кожна клітиночка в тілі вібрує від жаху. Чому він не метушиться? Чому поводиться так спокійно?

Чхве поводиться так, ніби ми в конференц-залі й ведемо ділові переговори. Повільно підходить і сідає в крісло навпроти мене.

​— Ви весь час вважали, що це почалося через мене, чи не так? — лунає його бісячий голос.

— А хіба ні? — вигинаю брову, намагаючись непомітно перевірити на міцність стяжки на своїх зап'ястях.

— Ні, міс Кросс. Ви стали проблемою задовго до нашого знайомства.

​Я завмираю.

​«Чорт, що це може означати?»

​— Спочатку план був суто корпоративним, — продовжує Чхве, закидаючи ногу на ногу. А мені так хочеться врізати в цю його нахабну пику. — Звичайне корпоративне шпигунство великого масштабу, міс Вів'єн. Мені потрібні були технології. Не люблю ці чесні ігри. Мені нецікавий був тендер, я лише підіграв цьому тупому Паку. Ми хотіли дібратися до алгоритмів «Aether» з «Aurevia» та напрацювань з ударопоглинання від «Vantorix». Забрати всі маркетингові стратегії, фінансові моделі, контакти виробників. Фактично, ми збиралися взяти найкраще з обох компаній, щоб через підставні структури створити власну азійську лінійку.

​Чудовисько щириться, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Ми втягнули вас у цю гру з контрактом, щоб відволікти увагу. Це була лише вершина айсберга. І хоча не все склалося так, як планувалося .... Пак усе-таки підписав контракт із Даміаном, — ми ще можемо вивернути все на свою користь.

​У голові зі швидкістю світла крутяться шестерні.

— Навіщо було атакувати обидві компанії? — питаю, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині.

​— Як я й казав, ми відволікали увагу. Бо якби витік стався тільки у вас, усі б одразу почали шукати, кому це вигідно. Тому ми зачепили й «Vantorix». Перша фаза — «Aurevia»: посіяти хаос, зламати репутацію, змусити вас витрачати ресурси на внутрішні розслідування. Друга фаза — «Vantorix»: невеличкий контрольований витік, щоб створити враження, ніби атакують усіх на ринку...А третя фаза... — робить зловісну паузу. — Третя фаза мала назву «Cross».

​— Треба ж, яка честь. І чому я?

​— Бо ви надто добре робили свою роботу, Вів'єн. Знайшли те, що не мали знайти. Почали ставити зайві запитання, підставили одну людину. Ви стали небезпечною.

​«Підставила? Кого я підставила?» — відчайдушно перебираю в голові всіх колег.

​А він уже піднімається з крісла та, чорт забирай, наближається до мене. Втискаюся в спинку крісла, але не відводжу погляду. Бізнесмен у ньому зникає. На його місце приходить хтось інший. Темний. Одержимий.

​— Спочатку ви були просто ім'ям у файлі, який треба було стерти. — зупиняється занадто близько і нахиляється до мого обличчя. — А потім я побачив вас наживо.

​Чхве простягає руку і повільно, майже невагомо, проводить пальцем по моїй щоці. Мене аж нудить від цього дотику. Різко смикаю головою, скидаючи його руку.

​— Не торкайтесь мене!

Очі чудовиська спалахують шаленим вогнем.

​— Ви відшили мене. Причому не один раз. Це було... принизливо, — нахиляється ще ближче, так, що губи майже торкаються моїх. Я відчуваю його дихання і жар, що лине від нього. — Мені не подобається, коли мені кажуть «ні».

​— Тоді вам дуже не пощастило познайомитись зі мною, — сичу йому прямо в обличчя.

​Він знову шкіриться та, слава Богу, випрямляється.

​— Побачимо. Ми тут не залишимось. Це місце було лише тимчасовою зупинкою, поки мої люди не переконаються, що за нами немає хвоста. Наступні кілька днів ви проведете в набагато комфортніших умовах, де ніхто... абсолютно ніхто не зможе вас почути.

​— Ах ти ж виродок! Збоченець! Ти не посмієш торкнутися мене, або я тебе придушу, тільки-но звільни мене! — голос зривається на крик, стримувати лють більше немає сил. — Ти такий мерзенний виродок, що, навіть якби ти був останнім чоловіком на Землі, я б не поглянула на тебе!

Я бачу, як він за секунду змінюється. Скаженіє. Реально перетворюється на чудовисько.

​«Ой-ой. Здається, треба було прикусити язика. Та вже надто пізно».

​Він підлітає до мене і щосили дає ляпаса.

​Голова різко відкидається назад від цього нищівного удару. В очах миттєво темніє, щока спалахує нестерпним болем, в роті з'являється металевий присмак крові.

​«Ох ти ж, бляха-муха... Хто його вчив так бити жінок? Та про що я взагалі думаю? Хіба чудовиська розуміються на тому, що жінка — це ніжна квіточка, з якою не можна так поводитись?»

​Стогонучи намагаюся вирівнятися, та хапаю ротом повітря. Куточком ока помічаю, як Чхве хапає зі столу склянку з водою. Наступної миті він вже жорстко фіксує моє обличчя, здавлюючи щелепи. Силоміць відкриває мені рота і вливає туди рідину.

​Я давлюся, намагаюся відсахнутися і виплюнути, але він грубо затискає мені губи, змушуючи ковтнути гірку суміш.

​— Ти нарвалася, курво, — верещить в обличчя, поки я задихаюся. — Я навчу тебе, як потрібно поводитися зі справжніми чоловіками. Спочатку провчу тебе, а вже потім поїдемо туди, куди я сказав.

​Хімія діє майже миттєво. Кімната починає нестримно кружляти, звуки перетворюються на в'язкий шум. Я остаточно вимикаюся, поринаючи в густу темряву.

​Свідомість повертається ривками. Голова важка, ніби налита свинцем, у скронях пульсує тупий біль.

​Розплющую очі. Спочатку вловлюю червонувате світло. Потім, коли зір фокусується, мене прошиває від жаху. Тіло ледве слухається, але я розумію, що стою, а мої руки міцно зафіксовані. Специфічний запах шкіри, воску та металу миттєво б'є по нервах.

​Я вже не в кімнаті. І я в одній білизні.

​Не може бути – я в одній із тих огидних тематичних кімнат у клубі Еліаса Вейна. Саме в таких декораціях я бачила, як шмагали жінку, коли нам з Даміаном влаштували ту прокляту екскурсію.

«Чорт, що я тут роблю?»

​Тілом біжать табуни крижаних мурах. У голові все ще паморочиться від тієї гидоти, яку він у мене влив. Треба щось придумати. Паніка огортає мене у свої сталеві обійми. Якщо я не знайду виходу, він зробить зі мною щось справді страшне.

​Раптом чую, як клацає замок і відчиняються бічні двері. Намагаюсь сфокусувати погляд.

​Заходить Чхве. Я абсолютно не очікувала побачити його таким. Він одягнений у чорний шкіряний костюм, а в руці повільно покручує справжній батіг.

​«О Боже... Він що, збирається мене ним бити?!»

​Відчуваю, як у горлі стає нестерпно сухо, наче я наковталася піску. Кімната кружляє перед очима ще швидше. Я шоковано витріщаюся на нього, на цей його хижий, зловісний оскіл, від якого холоне кров. Дихати стає нічим. Мозок просто відмовляється обробляти цей жах, темрява знову накриває мене з головою, і я вдруге втрачаю свідомість.

​Не знаю, скільки часу я провела в небутті. Але коли знову приходжу до тями, то відчуваю під собою м'який матрац.

​Я вже не в тій жахливій кімнаті.

​«Невже це мені просто наснилося? Невже той батіг і клуб Еліаса були лише хворою грою моєї підсвідомості під дією седативного?»

​З неймовірним полегшенням усвідомлюю, що лежу на просторому ліжку в якійсь великій, непогано обставленій кімнаті. Намагаюся спертися на лікті, хоча перед очима все ще трохи пливе. Швидко оглядаю себе. Руки й ноги цілі, я ні до чого не прив'язана.

​Але варто мені опустити погляд нижче, як полегшення миттєво випаровується. На його місце приходить пекучий сором та жах.

​«Що за...»

​На мені вдягнена якась вульгарна сексуальна сукня. Вона максимально коротка, зроблена з чорної дрібної сіточки, абсолютно прозора, така, через яку просвічується кожна лінія тіла. На ногах — мереживні панчохи з підв'язками та туфлі на височезних шпильках, у яких навіть стояти було б важко. Зазираю під сукню.

​«О Боже, мені ще й білизну змінили...»

​Комплект на мені максимально прозорий і тоненький, із крихітних клаптиків тканини, які скоріше провокують, ніж щось приховують. Хтось роздягав мене, поки я була без свідомості. Хтось торкався мене, натягуючи ці панчохи та сукню.....і білизну.

​«Боже, який збоченець... До кого я потрапила?!»

​Я інстинктивно смикаюся, щоб натягнути на себе ковдру і хоч якось прикритися, але не встигаю. Двері різко відчиняються.

​І до кімнати знову заходить це чудовисько.

Я застигаю, не в змозі навіть поворухнутися. Чхве повільно підходить і завалюється в крісло навпроти ліжка.

​— Ну що, красуне, заспокоїлась? Поговоримо? — лунає до огидного буденний тон. — Сьогодні я більше тебе не чіпатиму, не бійся. На сьогодні з тебе досить. Але іншого одягу в тебе немає. Будеш розважати мене і ходити по дому саме в цьому. А якщо не виконаєш наказ... я візьму тебе силою, а потім просто пристрелю.

​Немов для того, щоб переконати мене в серйозності своїх слів, він дістає з-під піджака пістолет і зводить курок.

​Я шоковано спостерігаю за цим жестом, не в змозі навіть відкрити рота. Так ми й сидимо, витріщаючись одне на одного хвилину чи дві. Тиша в кімнаті – нестерпна! Я чую лише своє прискорене дихання, і він здається теж.

​Нарешті я змушую свої голосові зв'язки працювати і наважуюсь запитати:

— Це ти мене перевдягнув?

​— Звісно, лялечко. Ти ж тепер моя іграшка, — відкидається на спинку крісла, не випускаючи зброю з рук. — Я маю право робити з тобою все, що забажаю. Скажи дякую, що я зглянувся над тобою в клубі.

​«Отже, це було не марево...» — пролітає в голові крижана думка. Я справді була там, у тій кімнаті.

​— Усе-таки я подумав, що було б занадто шкода псувати таку ніжну, оксамитову шкіру батогом, — продовжує із хворою мрійливістю в голосі. — Я знайду на тебе інші знаряддя впливу. А зараз вставай, ми йдемо вечеряти. Якщо відмовишся — я вже озвучив, що з тобою буде. Повечеряєш зі мною, і я піду.

​Він підводиться, ховаючи пістолет назад у кобуру під піджаком.

— Але я приходитиму щодня. Ти житимеш тут. Охорона стоїть за дверима. Усі замки електронні, відчиняються лише моєю чіп-картою. Стіни повністю звукоізольовані — можеш кричати скільки завгодно, тебе ніхто не почує. Посидиш тут кілька днів, звикнеш до свого нового статусу, а потім ми полетимо в Корею.

​Я шоковано кліпаю очима. Це нестерпно. Мене нудить від самої його присутності, від того, як сітка цієї сукні треться об шкіру, але...

​«Думай, Вів'єн. Думай. Ти бачила, на що він здатний. Зараз не час випробовувати його терпіння».

​Мені потрібен план. Мені потрібно вижити. А для цього необхідно, щоб він просто пішов. Я змушую себе піднятися з ліжка, почуваючись абсолютно голою та вразливою на цих височезних підборах, та в цій огидній сукні. Йду за ним.

​Ми виходимо у простору вітальню. На великому столі вже накрита шикарна вечеря. Наче ми в дорогому ресторані, а не в моїй персональній в'язниці.

​Я сідаю на краєчок стільця. Шматок не лізе в горло, але я змушую себе механічно різати м'ясо і класти його до рота. Чхве сидить навпроти, і постійно намагається порушувати мій особистий простір.

— Ти сказав... ми поїдемо в Корею? — голос тремтить, попри всі спроби триматися.

​Він перехиляється через стіл. Маслянистим поглядом облизує кожен сантиметр мого тіла під цією жахливою прозорою сіткою. Далі простягає руку і намагається накрити мою долоню своєю.

​Я різко відсахуюсь, відсмикуючи руку.

​Чхве ж тільки відкидає голову і сміється. Так гучно і задоволено, що мені знову стає погано від його хворобливої втіхи.

​— Звісно. А ти як думала? — ліниво бере келих. — Що я залишуся в цьому дурному Нью-Йорку? Полетимо на мою батьківщину. Будеш там моєю персональною лялькою. Покірною і гарною. А якщо не будеш слухатись... віддам тебе своїй охороні. Вони трахатимуть тебе по черзі щодня.

​Я ледь не падаю зі стільця. Кімната знову починає плисти перед очима від жаху, який накочується крижаними хвилями.

​— Ну-ну. Не прикидайся недоторканою, — знову лунає від нього, і очі звужуються в небезпечні щілини. — Я все одно тебе зламаю, Вів'єн. Мені не хочеться брати тебе без твоєї згоди. Тому, коли я тебе зламаю, тобі стане абсолютно байдуже, коли, як і де я тебе трахатиму. І ти ще й сама проситимеш. А поки що... просто звикай.

​Далі він уже нічого не говорить. Просто мовчки вечеряє, з апетитом нарізаючи стейк, періодично кидаючи на мене погляди і зловісно всміхаючись. А мені вже шматок не лізе в горло, я навіть не торкаюся їжі.

​Закінчивши вечерю, він неспішно піднімається з-за столу і підходить до мене ззаду. Я ціпенію, коли його важкі долоні лягають мені на плечі. Він нахиляється до самого вуха, обпалюючи шкіру гарячим подихом:

​— Солодких снів, Вів'єн.

​М'яко торкається губами моєї скроні у хворобливій імітації ніжності. Після цього він випрямляється і йде геть.

​А я немов би приросла до стільця. Не можу навіть поворухнутися, шкіра горить від огиди в тому місці, де він мене поцілував. Я сиджу, вдивляючись у порожнечу, і з жахом слухаю, як за ним закриваються двері.

Я сиджу так, мабуть, із півгодини.

​Тіло ніби закам'яніло. У вітальні панує мертва тиша. Але раптом щось усередині мене вибухає. Пружина, яка весь цей час стискалася від жаху, вистрілює з неймовірною силою.

​Лють — сліпа, гаряча і неконтрольована — змітає залишки заціпеніння. Я різко підриваюся зі стільця. Задихаючись від емоцій, змітаю все зі столу.

​Увесь цей розкішний посуд, кришталеві келихи, тарілки з недоїденими стейками — все це летить на підлогу, та мені байдуже. 

— Падлюка! Виродок! Монстр! – дозволяю злості вийти з мене.

​Важко дихаючи, я дивлюся на цей погром, але мені цього мало. Злість усе ще випалює мене зсередини.

​Розвертаюся і рішуче прямую до спальні, а звідти — до просторої ванної кімнати, оздобленої темним мармуром. Руки тремтять, проте я безжально стягую з себе цю огидну прозору сукню. Просто розриваю тонку сітку, не дбаючи про те, щоб зняти її обережно. Туфлі летять у куток, та вдаряються об стіну. Слідом за ними — панчохи і ті жалюгідні клаптики мережива, які він назвав білизною. Я відкидаю їх від себе так, ніби вони отруйні.

​Відкручую кран на повну. Залізаю під струмені води, навіть не чекаючи, поки вона нагріється. Вода обпікає, але мені байдуже. Я хапаю мило і починаю несамовито терти шкіру. Скроні, плечі, руки. Тру так сильно, що шкіра червоніє і починає пекти.

​«Змити. Треба все це змити».

​Мені потрібно змити з себе його огидний погляд, його дотик, слова. Змити всю цю огиду, якою він мене забруднив.

​Вийшовши з душу, я нарешті відчуваю себе трохи чистішою, але все ще абсолютно спустошеною. Знаходжу на вішалці великий білий рушник і м'який махровий халат. Щільно загортаюся в нього, зав'язуючи пояс на два тугих вузли, ніби ця махрова тканина може стати моїми обладунками.

​Повертаюсь до спальні і в повному безсиллі падаю на величезне ліжко. Згортаюся калачиком, міцно обхопивши коліна руками.

​У голові рояться думки. Тисячі думок б'ються в черепі, наче оси. Як звідси вибратися? Де знайти слабке місце в цій електронній в'язниці? Як довго я зможу триматися, перш ніж він перейде до дій? Де зараз Даміан? Чи він шукає мене?

​Але виснаження — емоційне та фізичне — врешті-решт бере своє. Організм просто відмовляється працювати далі на таких обертах, і я навіть не помічаю, як заплющую очі і провалююся у важкий, тривожний сон.

Свідомість повертається повільно. Ще навіть не розплющивши очей, я всім тілом відчуваю важкий погляд. Хтось на мене витріщається.

​Думки миттєво повертають мене до жахливої реальності. Я в пеклі? Схоже на те.

​Різко розплющую очі та сідаю на ліжку, інстинктивно хапаючись за краї халата.

​— Доброго ранку, Вів'єн, — лунає паскудний голос.

​Чхве сидить у тому самому кріслі.

— Бачу, ти не послухалась моєї поради і змінила одяг.

​Він зловісно витріщається і так либиться, що мені до хочеться відрізати йому макітру. Але нічого, ми це ще виправимо.

​— Сьогодні тобі доставлять інший одяг, — продовжує буденним тоном. — А зараз ми поснідаємо. Увечері до тебе прийде одна гостя.

​— Що ще за гостя? — хриплю.

​— Дізнаєшся. А заодно дізнаєшся і всю правду про себе, Вів'єн.

​Він повільно піднімається з крісла і підходить до мене. Попри весь свій страх, я миттю підскакую на ноги, готова відбиватися.

​— Не рухайся, Вів'єн. Я сказав, ляж на ліжко, — його тон миттєво стає сталевим. — Інакше я тебе пристрелю.

​А далі знову витягає з-під піджака пістолет і направляє його на мене.

​Я змушую себе підкоритися. Повільно опускаюся назад і лягаю, витягнувшись рівно, наче струна. Чхве підходить впритул і схиляється наді мною. Відчуваю, як холодні пальці торкаються скроні, повільно спускаються до щоки, ковзають по шиї і зупиняються на западинці між грудей.

​А потім він впевнено розв'язує пояс мого халата.

​Серце просто вилітає з грудей. Здається, кожна клітинка мого тіла розсипається на друзки і збирається наново в суцільний, паралізуючий жах. Невже він надумав зґвалтувати мене просто зараз, попри те, що обіцяв не чіпати?

​— Не бійся, лялечко, — розкидає поли халата в боки, та впивається в мене поглядом. — Я всього-навсього погляну.

​Він жадібно поїдає мене очима, ковзаючи поглядом по вигинам тіла. Від цього погляду шкіра покривається сиротами, і нудота підкочує до горла.

​— Яка ж ти красуня... — шепоче майже благоговійно. — Неймовірна красуня. І вся моя.

​За мить нахиляється і м'яко цілує мене просто в живіт.

​Я заплющую очі, відчуваючи, як моє серце зараз просто зупиниться від огиди, паніки та власного безсилля.

​Він випрямляється, ховає зброю і спокійно кидає:

— Ну все, ходімо снідати. І радій, що я сьогодні в гарному настрої. А то змусив би тебе голою зі мною снідати.

Тримайся, Вів. Тебе знайдуть...якщо не Даміан, то є Слоун, Бен....вони точно вже мали помітити моє зникнення. Правда ж?