Раді Вас бачити!

Даміан

У конференц-залі «Vantorix» панує майже святкова атмосфера. Рада директорів задоволена, фінансовий відділ уже подумки ділить майбутні премії, а мій заступник щойно відкоркував колекційне шампанське. Містер Пак офіційно підтвердив: корейці обирають нас.

​Для мене це мала б бути одна з найбільших професійних перемог за останні кілька років. Багатомільйонна угода, яка закріплює статус компанії на азійському ринку. І так воно і є, але при цьому я дивлюсь на документи з ідеальними стовпчиками цифр і чомусь відчуваю присмак попелу на язиці.

​Я чудово розумію, що саме в цей момент відбувається в кабінеті Маркуса в «Aurevia». Вів'єн уже, скоріше за все, повернули на посаду і, напевно, щойно повідомили про рішення корейців. Я можу тільки уявити, наскільки вона розлютиться. Можу уявити, як потемніють її очі, поки вона намагатиметься не показувати, як сильно це її вразило.

​«Вона мене вб'є, — безрадісно констатую подумки. — Причому повільно. І, найімовірніше, спочатку аргументовано пояснить корейською, чому її презентація була кращою».

​Я приймаю вітання, тисну руки партнерам, киваю у відповідь на їхні тости, але всередині... чомусь порожньо.

​Так, я хотів її перемогти. Завжди хотів. Але в чесному бою. Розум проти розуму, стратегія проти стратегії, а не тому, що її компанія загрузла в сфабрикованому скандалі й корейці просто злякалися ризиків. Ми ще легко відбулися, хоча частину нашої інформації теж злили. Ця перемога тепер чомусь здається мені штучною. І я відчуваю, як це мене дратує. Я маю дати вихід своїй люті.

​Так, я трішки шантажував Вів'єн, але не збирався насправді цим користуватися. Просто хотів її трохи пригнути, бо вона тоді дійсно перестаралася, залізла в мій кабінет і хотіла викрасти інформацію. Але все ж таки я вважаю, що ми мали ще поборотися.

​Коли в кабінеті нарешті стає порожньо, я просто підходжу до вікна. Сьогодні я дійсно втомився. Дістаю з кишені телефон. Увесь день пам'ятаю про те, що обіцяв їй сьогодні зателефонувати. Розблоковую екран, відкриваю контакт «Кросс». Палець зависає над кнопкою виклику. Але я не дзвоню. ​Я просто передумав. Тому що вся справа тепер в Алісі.

Після Домінікани, після того, що було між нами з Вів'єн там, усе раптово змінилося. Тепер я зрозумів, що продовжувати стару зручну домовленість з однією жінкою і паралельно лізти в життя іншої — це брудно. Гидко навіть за моїми власними стандартами, які ніколи не відрізнялися особливою святістю.

​Я маю спочатку закінчити одне, розібратися з цим зв'язком без жодних ілюзій, а потім з'ясовувати, що, в біса, мені робити з цією Кросс, яка мене так дратує, але водночас яку я так сильно бажаю.

​«Яка раптова, безпрецедентна порядність, — глузує внутрішній голос. — Ще трохи, і ти почнеш переводити бабусь через дорогу та жертвувати на притулки для цуценят».

​Злісно блокую телефон і кидаю його на стіл. Потрібно зателефонувати Алісі і призначити зустріч. Але вона випереджає мене. Екран загоряється, вібруючи від вхідного дзвінка.

​Аліса.

​Повільно видихаю, налаштовуючись на скандал. Знаючи, що після нашої останньої зустрічі я проігнорував її дзвінки і не з'являвся цілий тиждень, я впевнений: зараз отримаю по самі яйця.

​— Слухаю.

— Даміане, — звучить її напружений голос. Відчуваю, що вона намагається говорити спокійно, але я все одно чую ці підводні камені. Вона давно відчуває, що все пішло шкереберть. — Можна дізнатися, що відбувається?

— Я на роботі, Алісо.

— Ти ігноруєш мої повідомлення, — переходить на різкіший тон та починає пред'являти претензії. — Раптово зникаєш невідомо куди. Потім я дізнаюся, що ти відлітав, повернувся і навіть не шукаєш зустрічі. Де ти був? У тебе з'явилася інша жінка? Здається, я тебе вже це запитувала.

​Я лише втомлено стискаю перенісся двома пальцями. Тільки не розбірки телефоном. Тільки не зараз, коли в мене перед очима досі стоїть Вів'єн.

​— Слухай, зараз не маю часу. Давай домовимось про зустріч на завтра. Приїжджай до мене ввечері, — перебиваю її. — Нам дійсно потрібно поговорити.

​Аліса замовкає. Звісно ж, вона не дурна жінка і занадто добре знає мою інтонацію.

​— Це через неї? — голос уже починає тремтіти, видаючи справжній страх і образу. — Через ту білявку?

А я не знаю, що сказати. Та що там не знаю? Я не хочу з нею це обговорювати. Це не її справа.

​Розглядаю нічний Нью-Йорк за вікном. Місто живе своїм життям. Жоден м'яз на моєму обличчі не здригається, коли я видаю:

— Завтра о сьомій, Алісо. Не запізнюйся, чекатиму на тебе.

​І просто скидаю виклик.

​Я чудово розумію, що саме цим мовчанням щойно фактично підтвердив усі її найгірші підозри. Але мені начхати. Усе, що мене зараз хвилює — це як пережити наступні двадцять чотири години і нарешті почути голос Вів'єн, коли між нами не стоятиме третя людина.

​«Чи захоче вона мене слухати? Чи згодиться, якщо я запрошу її на побачення?»

«Боже, та ти ж не слабак, звісно, згодиться. Хіба ти не пам'ятаєш, як вона відповідала на все, що ти з нею робив, що ти витворяв з її тілом, дурню?» — внутрішній голос ніяк не може вгомонитися.

​Звісно, я пам'ятаю. Та все одно чомусь хвилююся.

​Я — і хвилювання. Де це бачено?

Увечері того ж дня їду до Сари. Потрібно трохи провітрити мізки. Дорогою заїжджаю в дитячий магазин і купую для Гарпер якісь крихітні туфельки. Коли я віддаю коробку сестрі, вона мало не падає зо сміху.

​— Даміане, вона ще навіть не підозрює, що в неї є ноги, а ти вже купуєш їй взуття! — регоче Сара, розглядаючи мікроскопічні туфельки.

​— Нехай звикає до хорошого з народження.

​Обережно беру Гарпер на руки. Мала дивиться на мене своїми величезними очима і навіть не кліпає. Зазвичай у такі моменти я відчуваю щось абсолютно незвичне для себе — спокій. Але сьогодні навіть це не працює.

​Сара одразу все помічає. Від неї взагалі важко щось приховати. Ну, а як по-іншому? Ми з нею були доволі близькі, поки вона не познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком.

​— Ти десь літаєш, — уважно придивляється до мене. — Що з тією твоєю білявкою?

​— Вона не моя, — бурчу.

​— Дивно. Коли я бачила вас разом, твоє обличчя з цим абсолютно не погоджувалось, – тепер хитро примружується. 

Я ж лише зітхаю. Розумію, що зараз почнеться допит. Але ж хіба не заради цього я сюди до неї приїхав? Мабуть так, мені потрібна її підтримка і, можливо, якісь поради.

​«Восс і поради?» — внутрішні думки починають бунтувати.

​Та я лише переводжу погляд на Сару.

​— Ми... провели кілька днів разом у Домінікані, — неохоче зізнаюсь.

​Сара шокована, це видно по її обличчю.

​— Зачекай. Ти відпочивав із жінкою? Не просто трахався і йшов у своїх справах, а полетів з нею у відпустку?

​— Я зараз піду, — погрожую.

А ця зрадниця сміється ще більше.

— Ні-ні, стій. Я маю це почути. Ти хочеш, щоб це продовжилось?

​Тут я вже зависаю. Сказати «ні» язик уже не повертається. Але і впевнене «так» – я не знаю. Демонструю хижу посмішку.

— Я не знаю, чого я від цього хочу, — відповідаю максимально чесно.

​Сара закочує очі, і починається її режим суворого терапевта, від якого я вже відвик. Бо зараз вона застосовує його виключно до свого чоловіка.

— Тоді почни з простого. Ти хочеш бачити її завтра?

— Так, хочу.

— А післязавтра?

Задумуюсь.

— Звісно, що теж хочу.

— Хочеш, щоб вона спала з іншими чоловіками?

​Мене аж пересмикує від цієї думки.

​«Ти подиви на нього, пересмикує його. Сам трахав двох жінок одночасно, а коли думає, що жінка може одночасно з кимось теж спати, його пересмикує. Фу, який ти телепень!» — катує внутрішній голос.

​— Саро, я такого не хочу, звісно. Жодному чоловікові це не сподобається.

​Сара ж лише тріумфально регоче:

— Вітаю, братику. Ти вже десь на півдорозі до стосунків.

​О, я ненавиджу її за цю логіку. Особливо тому, що вона працює безвідмовно.

​— Завтра я зустрічаюся з Алісою, — переводжу тему, щоб трохи збити її запал. — Збираюся все закінчити. Ці недостосунки ні до чого хорошого не приведуть.

​Сара миттєво стає серйозною і схвально киває. Ні, вона не ненавидить Алісу. Вона просто зрозуміла суть.

— Правильно, тримати одну жінку поруч, коли твої думки зайняті іншою — це нечесно. Послухай, ніхто не просить тебе завтра ж купувати каблучку. Спробуй для початку хоча б видимість нормальних стосунків. Побачення. Дзвінки. Вечері. Можливо, навіть запитувати, як у людини минув день.

​— Звучить виснажливо, — кривлюся.

​— Даміане, ти керуєш корпорацією, впораєшся. — голос сестри тепер звучить тепліше, але остання фраза все ж таки лунає як попередження: — Тільки не тягни надто довго. Жінки не сидять на полиці, поки ти вирішуєш, що відчуваєш.

— Добре, Саро, я подумаю над твоїми порадами. Вони дуже влучні, як завжди.

​— Ха-ха-ха! Хоч би раз ти прислухався до моїх порад, — щиро сміється сестра. — Ходімо, повечеряємо.

​— Добре. Давай, я згоден.

​— Тільки я заберу Гарпер, їй вже час спати. Вкладу в ліжечко. А ти зачекай мене на кухні.

​Вечір ми проводимо за розмовами. Говоримо про компанію, про якісь буденні дрібниці — це допомагає хоч трохи заземлитися. Згодом приїжджає чоловік Сари, ми доволі мило спілкуємося за вечерею, і вже пізно ввечері я їду додому.

​Наступного дня на роботі видається неймовірно багато справ. Адже ми підписали корейський контракт, тому навалюються документи, юристи, прес-релізи, нескінченні переговори з азійською стороною. Компанія гуде, наче вулик, а я... а я знову і знову думаю про Вів'єн. 

Чорт.

​Кілька разів рука тягнеться до телефону. Хочеться зателефонувати чи хоча б написати. Можливо, запитати, як вона пережила новину про мій тріумф, і послухати її прокльони. Проте я вперто себе зупиняю.

​«Спочатку Аліса, потім Вів'єн. Зроби все в правильному порядку хоча б раз у житті», — переконую себе.

​Але іронія в тому, що саме ця моя раптова "правильність" усе й зіпсує.

​Увечері повертаюсь додому виснажений. Наче з мене витягли всі соки. Робочих завдань мені виявилося мало, тому я ще поїхав на тренування, щоб остаточно скинути всю напругу та випустити пару.

​Аліса приїжджає рівно о сьомій. Заходить у квартиру розлючена, як тигриця. Одразу видно — налаштована на серйозний конфлікт. Навіть очі недобре блищать.

​Але в мене після цього довгого дня немає сил одразу кидатися в бій.

​— Дай мені десять хвилин, — втомлено кидаю, проходячи повз неї до спальні. — Мені треба в душ.

​Вона невдоволено підтискає губи. Бачу, що збирається щось сказати, але я не слухаю. Мені просто необхідно змити з себе цей день, перш ніж ставити крапку в наших стосунках.

Я заходжу у ванну та насолоджуюсь теплою водою. Струмені б'ють по спині, трохи знімаючи напругу в м'язах. Я стою під душем і прокручую в голові розмову, яка має відбутися. Як сказати все швидко і чітко, без зайвої драми? Чи, може, потрібно щось пояснювати?

​«Ти здурів? Які пояснення? Відший її і все», — невгамовний внутрішній зрадник тут як тут.

​Я навіть не підозрюю, що саме в ці хвилини лунає дзвінок у двері моєї квартири. Не чую, як Аліса їх відчиняє, не знаю, що там відбувається. Не знаю, що по той бік стоїть жінка, чий голос я так хотів сьогодні почути.

​Шум води надійно ховає від мене момент, коли Аліса самовдоволено бреше про наше майбутнє весілля, випльовуючи отруту в обличчя Вів'єн, і проганяє її геть.

​Це все я дізнаюся потім.

​Коли я нарешті виходжу з ванної кімнати, одягнувши чистий одяг, у квартирі на диво тихо. Аліса сидить на дивані у вітальні.

​«Якась вона дивна», — лунає непрохана думка.

​Щойно була така зла, а тепер сидить абсолютно розслаблена. Поглядаю на неї скоса. На обличчі якийсь дивний вираз, якого я не можу собі пояснити.

​Що ж. Вирішую налити собі трохи віскі і нарешті почати цю розмову.

Відпиваючи віскі, сідаю в крісло навпроти неї. Не бачу сенсу зволікати чи ходити довкола.

​— Нам треба закінчити наші стосунки, Алісо, — кажу спокійно, але твердо.

​Вона кліпає. Розслаблена поза миттєво зникає. Спочатку на обличчі з'являється нерозуміння. Потім вона видавлює із себе нервовий смішок.

​«Дивись, дивись, як мила кішечка перетворюється на смертельну тигрицю».

​— Закінчити стосунки? — повторює мої слова. — Ти зараз жартуєш?

​— Ти чудово знаєш, що я ніколи не жартую про такі речі. Наша домовленість вичерпала себе.

​Аліса підскакує з дивана. Наелектризованість повертається в секунду.

​— Два роки, Даміане! — переходить на крик. — Два роки я грала за твоїми правилами, дебільними правилами. Терпіла твою холодність, зникнення, твої умови. А тепер ти вирішив викинути мене заради якоїсь повії?

​Мовчки відпиваю ще віскі. Мій спокій, здається, дратує її ще більше. Але всі ці істерики на мене ніяк не впливають.

​— Отже, ти трахав її? — запитує прямо, просвердлюючи мене поглядом.

​— Подробиці не твоя справа. І це нічого не змінює.

​— Ще й як змінює! — вже нервово сміється, та я бачу, що вона починає плакати. — Що, Даміане? Невже ти закохався?

​«Так і знав, що з'ясування стосунків легко не пройде».

​Слово зависає в повітрі. Закохався? Поринаю в думки. Звучить надто солодко і безглуздо для мене. Я не знаю, що це таке, але й заперечувати, як робив це раніше, не можу. І, мабуть, не хочу, бо треба дійсно розібратися — може, я й справді закохався....

​— Я не знаю, як це називається. — Нарешті дивлюсь їй прямо в очі. — Але я знаю одне: я не хочу продовжувати стосунки з тобою, думаючи при цьому про іншу жінку. Це неправильно.

​Аліса кривиться, ніби я дав їй ляпаса.

​— І що? — боляче відбиває у відповідь. — Думаєш, вона захоче тебе? Думаєш, ти потрібен їй?

​— Це вже моя проблема.

Вона аж стискає кулаки. Невже збирається підключити фізичну сторону? Тепер я бачу не просто істеричну жінку, а ту, якій дійсно боляче. Проте мені байдуже. Я сказав їй правду.

​— Я ж давно казала, що хочу більшого, Даміане. Я просила тебе... а ти мене не чув. Хоча ні. Ти сказав, що подумаєш. Чому тоді для неї ти готовий змінювати правила, а для мене — ні?

​— Саме тому я зараз і закінчую наші стосунки. — намагаюся говорити м'якше, але все ж таки залишаюся непохитним. — Бо якщо я продовжу спати з тобою після того, як знаю, що ти хочеш більшого, а сам хочу іншу жінку, це вже буде не наша домовленість, а підле використання. Я не збираюся більше так вчиняти.

​— Який ти став правильний, Даміане, — гірко кидає. — Раніше ти таким не страждав.

​— Замовкни, Алісо.

​Вона мовчки, ледь відкривши рота, дивиться на мене. Я бачу все: і біль, і злість, і лють. Але зараз мені байдуже. Хочу просто закінчити це, і щоб вона пішла звідси.

​Дівчина різко розвертається і хапає свою сумочку.

​— Ти ще пошкодуєш про це, Восс, — кидає вже біля дверей. — Навіть не уявляєш, як пошкодуєш.

​Двері гучно грюкають.

​«Фух, позбувся цієї фурії».

​Отже, тепер я сам. У квартирі знов панує тиша. І від цього приходить полегшення. Фізично я сильно виснажений за останні дні, а морально відчуваю, ніби з плечей хтось зняв важкий вантаж. Усе, крапка. З цим покінчено.

​Дивлюсь на годинник. Уже пізно. Проте все ж таки дістаю телефон і відкриваю чат із Вів'єн. Повідомлень від неї немає. Вона теж не писала.

​Палець завмирає над клавіатурою, набираю два слова: «Не спиш?»

​Дивлюся на них кілька секунд, потім стираю.

​Ні, не сьогодні. Я надто втомився, щоб починати ще одну важку розмову або, ще краще, обмінюватися саркастичними повідомленнями. Сьогодні я вже зробив усе, що мав. Завтра зателефоную їй. А ще краще — поїду до неї. Нарешті між нами не буде цієї брехні. Завтра все проясниться.

​Задоволений цим рішенням, я відкладаю телефон на тумбочку і йду спати.

Вранці відчуваю дивну свіжість у голові, якусь аж незвичну після останніх подій. Тому, заваривши міцну каву, розглядаю ранковий Нью-Йорк — це мій незмінний ритуал. Сьогодні я відчуваю, що готовий до змін. Тому, взявши телефон, знаходжу контакт Вів'єн і натискаю виклик.

​Довгі монотонні гудки. Ніхто не відповідає. Потім клацає автовідповідач.

​«Ну, звісно, вона злиться. Я б теж злився на її місці».

​Вона ж, напевно, знає про те, що я отримав контракт, нібито переміг її, ще й вчора не вийшов на зв'язок. Враховуючи її характер, вона має повне право влаштувати мені холодний душ.

​«Ух, гаряча дівчинка».

​Відчуваю, як накочує хвиля збудження, коли згадую її губи, її ідеальне тіло. Скільки цікавого нас може чекати попереду.

​«Ну, вже не зараз. Як же це невчасно».

​«У сенсі невчасно? — одразу підкидає внутрішній наставник. — Секс завжди вчасно. Війна війною, а секс за графіком має бути. Чи тобі лінь знати?»

​Відганяю ці нав'язливі думки та відкриваю месенджер. Швидко друкую: «Кросс, візьми слухавку, нам треба поговорити».

​Відправляю. Відкладаю телефон і їду в офіс.

​Проходить кілька годин. Між зустрічами та підписанням купи паперів постійно перевіряю екран, проте тиша. Повідомлення навіть не прочитане. Дивно. Дзвоню ще раз. Знову автовідповідач.

​І я починаю дратуватися? Так. Мене це сильно дратує. Але потім чомусь відчуваю тривогу. Вів'єн могла б послати мене до біса, могла б написати навіть кілометрове повідомлення, де б згадала про мою пихатість, корейців і розклала б мені все по поличках, чому я такий зарозумілий і нестерпний. Але просто промовчати — це не в її характері. Вона ніколи не тікала від конфлікту.

​Знову набираю номер. Результат той самий.

​«Щось не так».

​Від цієї думки стає недобре. Тому, довго не думаючи, скасовую наступну зустріч із фінансовим відділом, навіть не пояснюючи причин. Далі вже спускаюсь на підземний паркінг і стрибаю в машину.

​За двадцять хвилин я вже паркуюся біля її будинку. Швидким кроком заходжу у вестибюль. Черговий консьєрж, літній чоловік у бездоганній уніформі, піднімає погляд від журналу. Обличчя одразу розпливається у ввічливій усмішці впізнавання.

​— Містер Восс? — вітається. — Ви знову до міс Кросс?

​Я завмираю. Кров у венах раптом застигає.

​— Що означає «знову»?

Консьєрж кліпає, явно збитий з пантелику моєю реакцією.

— Ну... ви ж були тут вчора ввечері? Десь після дев'ятої. Я зв'язався з міс Кросс, і вона сама дозволила вас пропустити. Але я не бачив, щоб вона після цього виходила, а тому, мабуть, вона вдома...

​Відчуваю, що я кудись відлітаю. Можливо, я навіть злякався. Дивлюся уважно на консьєржа, відчуваючи, як стискаються щелепи.

— Я вчора тут не був.

​Чоловік блідне.

— Але... чоловік у темному пальті... Він назвався вашим ім'ям, містере Восс. І міс Кросс сказала: «Нехай підіймається».

​— Охорону. Негайно! — рикаю, перехиляючись через стійку. — Де у вас тут кімната з камерами? Швидко, подивимось записи.

​Він не сперечається, за хвилину ми вже в тісній кімнаті охорони. Я ж просто відштовхую молодого охоронця від моніторів і сам сідаю за пульт.

— Час. Коли точно це було? — вимагаю, змушуючи охоронця вводити пароль.

— Вчора, приблизно о 21:15, — лунає від консьєржа.

​Відмотую записи. Камера з її поверху. 21:10... 21:12... 21:15 — порожній коридор. Я придивляюсь до тайм-коду в кутку екрана. Секунди йдуть, але тінь від лампи на підлозі не змінюється.

— Запис замінили, — констатую. — Це професійна підміна. Де журнал по ліфту?

— Порожній у цей час, сер. Ніхто не підіймався.

​І тут мене накриває страх, якого я не відчував уже багато років, та навіть стискає горло. Отже, вони все підчистили. Це було підлаштовано.

​— Камера у вестибюлі. Покажи вхідні двері за цей час, — тут же наказую.

​Охоронець швидко перемикає файли, і ось ми бачимо фрагмент. 21:13. Двоє чоловіків, обидва в темному одязі. Один із них високий, у чорному пальті — схожому на моє — спеціально стоїть так, щоб його обличчя було приховане від камери, трохи відвернувшись до стіни. Саме він говорить із консьєржем. Саме його ім'я почув консьєрж і передав Вів'єн. І вона відчинила.

​Відчинила, бо думала, що за дверима стою я.

​Мозок починає працювати в пришвидшеному темпі. Мені хочеться розтрощити стіну голими руками. Схоже, це було викрадення. Моє ім'я використали як ключ, щоб змусити її відчинити ці кляті двері.

За мить вже вилітаю з кімнати охорони, на ходу дістаючи телефон. Знаходжу номер Бена, набираю. Гудки тягнуться нестерпно довго, а я все більше лютую.

​— Восс? — лунає здивований голос.

​— Ти не знаєш, де Вів'єн? — не витрачаю часу на привітання.

​— Вона точно не зі мною. Вдома, мабуть? Ми говорили вчора ввечері і...

​— Її немає вдома. Її, здається, вчора викрали, десь о 21:15. Двоє людей. Один назвався моїм ім'ям, щоб вона відчинила.

​На тому кінці чути глуху лайку.

​— Я ж казав їй, — лунає від Бена. — Я казав їй, що треба негайно повідомити тебе, але вона категорично відмовилась.

​— Про що повідомити? — зупиняюсь посеред вестибюля, не звертаючи уваги на людей навколо.

​— Про K-17. Я розплутав частину коду. Інформацію зливали на азійський корпоративний канал. Одне з повідомлень пройшло через пристрій, напряму пов'язаний з кабінетом Чхве.

​Чхве. Згадується прізвище. Точно. Він же в команді Пака. І це він тоді танцював з Вів'єн на вечірці.

​— Це ще не все, — продовжує Бен, швидко клацаючи по клавіатурі на фоні. — Одноразовий телефон, який ми знайшли в порту, був куплений через компанію «Black Harbor Logistics». Це старий канал Еліаса Вейна.

​«Еліас? Чхве? Якого біса тут відбувається?»

​— Чому вона відмовилась телефонувати мені? — цікавлюся.

​Бен мовчить. Здається, обдумує.

​— Не знаю, Даміане. Вона була якась... розбита. Здається, щось сталось. Вона сказала, що сама з усім розбереться.

— Ти зможеш відстежити її переміщення за вчорашній вечір? Де вона була до того, як повернулася додому? Мені потрібні всі камери.

​— Дай мені трохи часу, — кидає Бен і відключається.

​А я ж чекаю та міряю кроками вулицю біля її будинку. Потім телефон знову оживає.

​— Восс! — у голосі Бена відчувається напруження. — Вона їздила до тебе.

​— Що?

​— Камери з таксі та вулиці. Вона приїхала до твого будинку десь приблизно о 19:30. І вже хвилин за десять вийшла звідти та поїхала додому.

​«19:30».

​Згадую, що приблизно я робив у цей час. Точно! Саме тоді я був у душі, а в квартирі була Аліса.

​Миттєво відкриваю додаток безпеки власного будинку, підтягую записи з камер свого поверху за вчорашній вечір. Ось ліфт відчиняється. Вів'єн виходить. Підходить до моїх дверей. Дзвонить. Двері відчиняються. Я не бачу, хто стоїть всередині, але чудово знаю, хто це. Вів'єн завмирає. Стоїть так хвилину. Потім двері зачиняються прямо перед її носом. Вона розвертається до камери, і навіть на не зовсім якісному відео я бачу, що її обличчя абсолютно бліде.

​Усе відразу стає ясно. Ось чому вона не сказала Бену звертатися до мене. Ось чому поїхала додому сама і не написала мені ні слова.

​Не вагаючись ні секунди, набираю номер Аліси. Дівчина бере слухавку не одразу.

​— Що тобі треба, Даміане? Зрозумів, що помилився?

— Що ти їй сказала? — гарчу на неї.

​Аліса мовчить. А далі вже намагається ухилитись:

— Кому? Я не розумію, про що ти...

— Що. Ти. Їй. Сказала? — повторюю кожне слово окремо, ледь стримуючи бажання розтрощити телефон об стіну.

​І тут Аліса здається. Від образи та злості гарчить у трубку:

— Сказала, що ми одружуємось! Ну і що? Ти все одно мене кинув заради неї.

​Перед очима на секунду темніє. Відчуваю таку лють, що бракує повітря, але водночас мене накриває страшною провиною. Ця моя раптова правильність і мстива ідіотка в моїй вітальні — усе це призвело до того, що Вів'єн відчинила двері викрадачам.

​Я ж не витрачаю час на сварку чи пояснення.

— Більше ніколи мені не телефонуй, — гарчу і натискаю відбій.