Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 62. Відьомська мітка
— Ти вважаєш це гарною ідеєю? — примружила очі Делія.
Після моєї раптової заяви обидві дівчини втупилися в мене, мов на божевільну, та їхні погляди були різні. Адель дивилася зверхньо, Белла — зневажливо. Багато хто вважає очі порталом у душу людини, та вони помиляються. Очі брешуть гірше за вуста. Я вже не мала дару Ілсе та не могла упевнитися в цьому, але точно знала — за зверхністю Делії завжди ховався страх і невпевненість. А тісне спілкування з Арабеллою дало зрозуміти, що вона зневажала лише те, чого прагнула, але не могла досягти. На все інше цій відьмі було байдуже.
— Дівчата, я присягаюся, що бачила її в Лімбі! Вона не була схожою на привида і мала всю силу та владу, як і при житті, — вигукнула я, — І це було не три дні тому, а сьогодні по обіді. Ви хоч розумієте, що почнеться, якщо ця гадюка вислизне з наших рук?
— Я власноруч омивала її тіло й готувала до проводів, — похитала головою подруга.
— Щиро співчуваю, — пробубоніла Белла, зробивши великий ковток зі свого кухля. — Принижуватися перед нею за життя, мати можливість плюнути їй в обличчя після смерті, і не зробити цього. Жахлива доля.
— Белла! Як ти можеш так казати? — обурилася Адель.
— Я можу, — кивнула вона. — Я й не те можу, сестро, після всього, що вона мені заподіяла. Ходімо пересвідчимося, що стара гадюка померла.
— Павучиха, — рефлекторно поправила я.
— Я знаю, що я Павучиха, — хмикнула відьма.
— Я не про тебе, — відмахнулася я. — Це ж вона першою дала тобі це прізвисько? Скоріш за все, назвала на честь себе.
Арабелла кинула на мене злий, короткий погляд, але змовчала, лише доливши в горнятко нову порцію джину.
— Добре, якщо вам усім стане від цього легше, то можна її провідати, — нарешті здалася Адель. — Але в такому вигляді ходити храмом я тебе не випущу.
— Вона прямо тут? — підняла чорну брову Белла.
— Лежить у крипті, — кивнула дівчина. — Похорон відклали через свято. Королівська родина захотіла віддати останню шану перед поверненням до столиці.
— Вони їдуть? — схвильовано вигукнула я. — Але ж його тіло ще не знайшли! Як вони можуть залишити тут Алкі?
— Вони й померлим його ще не визнали, — знизала плечима Делія. — І гадаю, що ніколи й не визнають. Народ буде ставити запитання, а відповідати вони не бажають. Занадто темна історія. Короні легше залишити місто й стерти цю історію з пам’яті.
Ось так просто, легким розчерком руки Вів’єн викреслила свого старшого сина з історії. Мого коханого Алкі не згадуватимуть на поминальних проповідях і не встановлять пам’ятника. Нікуди буде приносити квіти та ставити поминальні свічки. Він отримує менше, ніж рибалки, які не повернулися з моря додому. Тим хоча б родичі ставили на згадку камінь на цвинтарі порожніх могил. Як вона збирається спати ночами, знаючи, що він залишився десь тут, серед хвиль моря Нанджи? Я ніколи цього не зможу зрозуміти.
— Дідько! Це мій останній шанс дізнатися правду! — вигукнула я й втупилася в подруг. — Зніміть печать з дверей негайно!
— Немає в тебе ніякого шансу, — сумно похитала головою Адель. — Поглянь на своє плече.
Не розуміючи, про що вона, я скинула брудну сорочку та підбігла до скляної шафи з книгами. Наче від опіку, який нашвидкуруч загоїли чарами, на почервонілій шкірі виднівся химерний шрам .
— Як ти могла? — прошепотіла я, обережно торкаючись себе схололими пальцями.
— Ти повинна зрозуміти, я не мала вибору, мене змусили… — почала виправдовуватися Адель.
— Як ти посміла це зробити!? — несамовито закричала я, поглянувши їй у вічі. — Навіть якщо королева погрожувала тобі тортурами, вогнищем чи катувала розпеченою кочергою! Ти повинна була відмовитися! Як ти могла поставити на мені відьомську мітку?
Підступні сльози, які я весь цей час берегла для похоронів Алкі, полилися самі собою. Його тіла не знайшли й уже не будуть шукати, отже берегти їх немає для кого. Я тільки-но знову стала собою, відчула магію в жилах, щоб відразу все втратити. Ну, може й не все, але більшу частину.
— Зніми її. Благаю, — крізь сльози прошепотіла я, закривши обличчя руками.
— Ти ж знаєш, це так не робиться, Мардж, — похитала вона головою. — Був складений офіційний запит корони, його узгодили, затвердили печаткою та передали в канцелярію…
Більше цю дурепу чути я не хотіла. Відьомська мітка. Ганебне клеймо, яке ставили чарівникам та відьмам за часів старої віри. Повністю воно магію не відбере, але й вільно користуватися нею ти не зможеш. Поки клеймо не буде зламано. Якщо врахувати, що самотужки відьма, не маючи активних сил, не здатна його зняти, то це ставало страшним вироком. Навіть гіршим за смерть. Знати, що ти можеш, відчувати цю міць усередині, і не мати можливості застосувати.
Белла відставила чашку, накинула на мене сорочку та міцно обняла. Аромат гірких квітів апельсина, що линув від чародійки, цього разу не заспокоював, а навпаки — дратував. Вже вдруге я плакала в неї на плечі, і вдруге та, котру я називала зрадницею, повелася людяніше, ніж ті, кого я вважала друзями.
— Краще спитай, що мамина лялечка Адель за це отримала, — прошепотіла мені на вухо Павучиха.
— Авжеж, завжди існує власна вигода, — вигукнула я, відсторонившись від відьми. — Що вона тобі запропонувала? Місце при дворі? Шлюб із майбутнім монархом? Гроші тебе ніколи не цікавили, але статус — зовсім інша річ.
— Підтримку, — слабким голосом відповіла Адель, відвівши очі. — У Святому престолі почався розкол після смерті Леоніди. Голос корони багато значить для конклаву. А отже я зможу…
— Геть з моїх очей, бачити тебе не хочу, — відрізала я, відвернувшись до вікна.
Тепле морське повітря м’яко дмухало в обличчя, висушуючи гіркі сльози. Делія знала, що нічого ціннішого за магію в моєму житті не було. Я не мала шляхетної родової лінії, статків чи владних покровителів. У мене була лише я.
— Ти з легкістю наважилася поставити на моїй спині хрест. Краще б ножа встромила, — промовила я, витираючи сльози.
— Ти вчинила так само заради власних амбіцій, — пролунало з-за спини. — Коли дозволила Алкінестру закохатися в тебе. Ми ділили одне серце на двох, доки ти не вирішила, що тобі воно потрібне цілим.
— Нарешті ти чесна зі мною, — захитала я головою. — Я ніколи в житті нічого не відбирала в тебе силою. А в тебе було чимало, щоб я могла привласнити.
— Мардж, я справді… — прошепотіла вона, та я її обірвала.
— Я сказала, пішла геть! — крізь підступні сльози вигукнула я.
— У сусідній кімнаті лежать твої весільні подарунки, — промовила вона, зашурхотівши подолом сукні. — Весілля не відбудеться, тож більшість я пожертвувала на благочинність, але дещо залишилося. Тобі варто на них поглянути.
— Гори в пеклі, Адель, — відрізала я, не вдостоївши її погляду.
У повітрі затріскотіла магія. Голою спиною я відчула, як колишня подруга зняла з дверей печатку. Ось чому в мене не вийшло самотужки подолати гальдрастав. Обидві відьми прекрасно знали причину. Розуміли, що я нічого не зможу вдіяти з охороною королеви, тому й не пустили мене. Не знаю, дякувати їм за збережене життя чи проклинати. Але поки дякувати не хотілося.
— Я попрошу когось принести тобі сукню, — сказала вона наостанок, тихо зачинивши за собою двері.
Сонце повільно згасало, занурюючись у велику бухту Пенефоріса. Його золотаві промені зникали один за одним серед пінних хвиль, поступаючись темряві ночі. Я відчувала себе однією з них — таким самим промінчиком, що повільно тане на горизонті. За них я не хвилювалася. Завтра сонце знову підніметься з небосхилу, щоб дарувати світло всьому живому. Я вже так не зможу. Суворим рішенням Адель загасила мою іскру, немов свічку, залишивши на вустах присмак гіркого попелу.
— Не картай себе, краще випий, — співчутливо сказала Белла, протягнувши мені пляшку з залишками джину. Пити не хотілося, і я лише похитала головою.
Відьма застрибнула на широке підвіконня, вмостившись спиною до сонця, й ковтнула з пляшки.
— Може, підемо подивимося, що тобі залишила ця паскуда? — запропонувала вона, м’яко підштовхнувши мене коліном.
— Яка різниця, якщо вона забрала в мене найцінніше, — прошепотіла я, дивлячись на строкату юрбу на площі.
Десятки палаток розмістилися на площі Святого Слова перед храмом, перетворивши її на ще один торгівельний майданчик. Натовп пив молоде вино, співав хвалебні гімни, смакував солодощі та дари приходу весни. Без жодної емоції я дивилася на них, розуміючи: я вже ніколи не засміюся. Просто не знайду приводу, щоб це зробити.
— Я не знаю, чула ти чи ні, але я також носила відьомську мітку. Її зняв Конклав перед народженням Фредеріка, щоб не нашкодити дитині, — холодно промовила Белла, поглянувши на мене. — І, як бачиш, я все ще жива. Ти також зможеш пристосуватися.
Очі розширилися самі собою. Якби моя щелепа могла відвалитися від цієї новини, то вона вже була б двома поверхами нижче й загубилася серед натовпу.
— Збожеволіти! І це зробила її власна матір! — не повірила я, мовчки роздивляючись смаглявий профіль відьми в останніх променях сонця.
— Чи ти думала, що я від хорошого життя навчилася співпрацювати з алхіміками, ворожками та духами? Я не дарма вивчила всю практичну магію, якою володіють чорнокнижники, — криво посміхнулася вона. — Втрата активної сили — це трагедія, але не смертний вирок. Коли магія зачиняє перед твоїм носом двері, завжди залишається хвіртка, якою можна скористатися. Ми не ті, кого так просто можна зламати, сестро.
Вона не була схожою на Леоніду. Може, волоссям чи високими вилицями, але все інше було геть інше. Попри всі заслуги колишньої голови Святого Престолу, красунею вона не була. А ось Белла… У її образі було щось чаруюче. Таку красу слід зображати на картинах, щоб дивувати нащадків. Давно вже не будучи юною дівою, вона й досі змушувала чоловіків та жінок звертати шиї, коли крокувала вулицею. Навіть проста сіра сукня монахині не змогла зіпсувати її вроду. А це вже діагноз: якщо мишаче вбрання не могло нічого зіпсувати, то вже нічого не зможе.
— Досить плакати над розбитим глечиком, — криво посміхнулася я, витерши сльози. — Пішли глянемо, що я отримала на своє весілля замість «жити довго та щасливо».
