Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 1. Гра з масками
Десь далеко били монастирські дзвони, сповіщаючи південне місто про початок нового дня. Ранковий вологий весняний холод пробирав до кісток, закрадаючись у саме серце. На диво, його крижані обійми виявилися корисними: коли замерзаєш — усі інші думки стихають разом із тілом. Біль і відчай відступають, і в голові лишається лише одне — як не померти в цій темній камері.
Близькість моря відчувалася навіть тут, за міцними стінами тюремного замку. Волога з повітря збиралася на жовтому камені стін і цівками стікала на брудну, притрушену старим сіном підлогу. Хто думає, що королівські каземати відрізняються від будь-яких інших, той жорстоко помиляється.
Не те щоб я знала багато подібних місць, але для простого народу слово «королівський», у якому б контексті воно не вживалося, чомусь асоціюється лише з коштовностями, золотом і розкішшю. Так ось, можу запевнити: сталева діва тут не із золота, а диба не обтягнута розшитою діамантами парчею. Слава богині, поки мала можливість лише краєм ока побачити ці шедеври технічної думки. Час грає не на мою користь. Усе ще може бути попереду…
Сталеві двері скрипнули, відволікаючи мене від сумних думок про бентежне життя, і пролунав бас тюремника:
— Підйом, відьмо. До тебе прийшов візитер.
— Не може бути! Ти вижив… і повернувся по мене! — прошепотіла я, не вірячи власним очам.
У темному дверному отворі з’явилася постать у каптурі, і десь глибоко заблищав промінь надії. Якщо він вижив, то не може покинути мене тут. Просто не має такого права.
— Ти гарно попрацювала, щоб цього не сталося, клята відьмо, — смачно сплюнув дебелий вартовий на брудну, засалену підлогу.
Чоловік зробив кілька кроків, відкинувши сірий каптур. Ледь спалахнувши, проблиск надії згас. На білу шкіру візитера впали бляклі промені світла, що з трудом пробивалися крізь решітку на вікні. У мене опустилися руки.
— Авжеж, це ти, Ілсе, — прошепотіла я. — Яка ж я дурепа… Ніхто не виживає, коли шмат скелі зносить у прірву.
Хлопець прибрав із чола смоляне волосся й мовчки поглянув на вартового. Той коротко кивнув і зачинив за собою двері тюремної камери. Щойно ми залишилися на самоті, Ілсе схопив мої захололі руки й швидко зашепотів:
— Нічого не бійся. Матінка з Адель вже працюють над твоїм звільненням.
— Яка з цього користь? — спалахнула я. — Вів’єн у будь-якому разі відправить мене на вогнище. Їй вистачило б і меншого приводу, а тут — подарунок долі: смерть улюбленого синочка!
— Тихіше, тихіше, — благав він, затуляючи мені рота рукою. — Ще не все втрачено. У нас є беззаперечні свідчення, що не твоя магія призвела до загибелі принца.
— Візниця наважився заговорити? — не повірила я й одразу спохмурніла. — Немає сенсу чекати від нього правди. Він служить королю й не дасть свідчення на мою користь.
— Так би й сталося, якби королева Вів’єн встигла накласти на нього свої руки. Але ми були швидшими, тож шанс є.
— Він у матінки? Вона його розговорила? — вигукнула я.
— Вона й мертвих може розговорити. Ти ж знаєш її можливості, — криво усміхнувся Ілсе.
Мені було не до сміху. Матінка може й має неабияку владу, проте страх перед владою — велика проблема. Простий народ радше злякається розгніваного королівського лицаря, ніж привида чи старих кісток, які вирішили прогулятися його вітальнею. Такі вже часи. Нічого святого.
Про справжню магію забули, і її більше не вважають загрозою. Більшість відьом давно сховалися за сірими каптурами, які подарувала їм нова віра в яснооку богиню. Демони покинули наш світ, не витримавши боротьби з силами світла, а інших стародавніх міфічних створінь можна зустріти лише у зовсім віддалених, безлюдних місцях.
Натомість світ заполонили всюдисущі алхіміки з їхніми еліксирами та пентаклями, механіки, які створюють усе нові й нові машини для мануфактур і заводів. І лише королівська влада, як була основною силою, так і залишилася. Король помер — хай живе король!
Малих дітей уже не налякати байками про потойбічних істот, а від драконів залишилася лише згадка у вигляді коштовних барвистих самоцвітів, які насправді не мають до цих величних створінь жодного відношення. Проте матінка є матінка. У її сивинах ховаються численні приховані таланти та секрети.
— Так, вона така, — прошепотіла я. — То що ж мені, просто сидіти й чекати, доки все вирішиться?
— Ні, — похитав він головою. — Тобі не можна тут залишатися. Якщо ми здобудемо перевагу в суді, то твої шанси дожити до останнього слухання — нульові.
— Згодна. Якщо я випадково загину, довести мою провину буде простіше, — покривила я вустами.
Хоч ми з королевою й на дух одна одну не переносимо, мушу віддати їй належне — в її діях завжди присутня логіка та раціоналізм. Іноді вони відверто перекручені, але краще вже так, ніж як у тюхтія-короля. Звичайно, якщо відьма мертва, то й доводити нікому нічого не потрібно. Можливо, за інших обставин ми могли б стати близькими подругами. Так казав Алкі. Але не судилося. Наші стільці завжди стояли по різні боки столу, як і наші інтереси.
— Королеві не важлива правда. Вона жадає помсти, і я в цьому її підтримую, — погодилася я. Сама б власноруч спалила того, хто забрав у мене коханого. Навіть багаття не знадобилося б.
— Слухай уважно, другого шансу в нас не буде. Ззовні на тебе чекає екіпаж. Він відвезе тебе до храму Святої Йовим, де чекатимуть матінка з Адель. Говори їм нічого, окрім правди. Зрозуміла? Вони й так усе знають, але важливо, щоб ти нічого не приховувала. Ні в якому разі не виходь з екіпажу, доки тобі не відчинить двері інша чаклунка. Каблучка повинна потрапити до наступного джерела сили. Інакше чари розвіються.
— Ти знущаєшся? Які ще чари? Я навіть свічку запалити не можу! — ледь втрималася я від крику. — Ти що, забув, де ми?
— Як таке можна забути? Після стількох років я тут майже як удома, — покривив вустами юнак.
Він зняв срібну печатку зі своєї руки й надів її на мій вказівний палець, пошепки промовляючи заклинання.
— Навіщо це? — скривилася я від болю. — Ти гадаєш, мені мало тортур? Все одно не спрацює!
Шкіру запекло, ніби замість срібла до пальця доторкнулося розпечене залізо. Моя магія могла б захистити від впливу цього металу, але в стінах тюрми вона не діяла. Стародавній договір між Святим престолом та королівською сім’єю замикав на моїй силі невидимі кайдани. Проте в Ілсе, мабуть, був якийсь план. Інакше він не був би настільки впевнений у успіху.
Біль ставав нестерпним. З очей мимоволі полилися гіркі сльози. Здавалося, що срібна печатка пропалить мою плоть до кісток. Хлопець усе шепотів і шепотів, не зупиняючись ані на мить. За дверима почувся приглушений галас і кроки.
— Я наказувала нікого до неї не пускати! — десь далеко репетувала жінка.
— Швидше, милий Ілсе, — прошепотіла я крізь біль. — До нас йдуть гості.
Від натуги з чола хлопця великими краплями котився піт. Що б він не робив — або його замовляння починало діяти, що малоймовірно, або мій палець від срібла перетворювався на шмат чорного вугілля. Голова пішла обертом. Я оступилася й, поглянувши в його обличчя, скам’яніла. Сірі сталеві очі Ілсе налилися яскравою зеленню, контури обличчя змінилися, ставши тоншими й жіночнішими, а волосся насичувалося кольором розпеченої міді.
— Не розумію… Як ти це робив? — прошепотіла я, торкаючись його нового обличчя. — Що це за магія така?
— Немає часу на балачки, — відрізав він, скидаючи з себе одяг. — Швидше перевдягайся, а я займу твоє місце.
Я хотіла одразу заперечити, але з острахом поглянула на себе. Мій зріст справді змінився. З-під подолу спідниці виступали довгі ступні, корсет став затісний і тріснув на спині, а на видовженому вказівному пальці блищала срібна печатка з білою лілією.
— Досить стовбичити! — гаркнув він.
Звук його голосу змусив мене оговтатися від здивування. У зазвичай м’якому баритоні хлопця прорізалися гострі металеві ноти вереску. Цей голос міг належати лише одній людині у всьому всесвіті — мені.
— Вартовий повинен виграти нам трохи часу, але якщо ми не встигнемо — то на шибеницю він заради нас не піде. Знімай швидше свої лахміття.
Я поспіхом здерла з себе понівечену сукню. У ній і раніше важко було впізнати дороге, пошите на замовлення вбрання, а моє раптове перетворення зовсім перетворило його на ганчірку. Хлопець — чи вже не хлопець, а моя майже точнісінька копія, без жодного сорому схопив її та почав натягувати на себе. Коли я спробувала допомогти, він відмахувався й лише благав швидше одягнути його камзол.
Добре, що чоловічий одяг простий. Якби мене рятувала жінка, так швидко перевдягтися я б не змогла. Я навіть почала заздрити: його сіра сорочка та штани легко застібнулися на мені й сіли, наче рідні. Хоча чому «наче»? Якщо він став моєю копією, то я — його. Магія дивна річ. Скільки років живу, а щоразу захоплююся тим, на що вона здатна.
— Стій! — раптово вигукнула я, все зрозумівши. — Якщо ти — це я, а я — це ти, то якщо в матінки нічого не вийде, тебе замість мене стратять! Я не можу цього допустити, Ілсе, — перелякано захитала я головою. — Ні, ні, я не така, як вона…
Від мого осяяння про можливий розвиток подій у його погляді нічого не змінилося. Ані краплі страху чи зневіри не промайнуло в зелених очах, які ще хвилину тому належали мені. Він випрямився, гордо піднявши підборіддя, й суворо відповів:
– Тоді вам прийдеться зробити все, щоб цього не сталося. Суд припадає на повню, і трохи часу є. Використай його з розумом.
Мене заціпило. Ну, тепер усе стало зрозумілим. Якщо я так розмовляю з усіма, то не дивно, що маю багато ворогів. Треба бути м’якшою з людьми, якщо не хочеш, щоб тобі натрусили блювотних трав у чай чи підставили підніжку, аби провчити.
За дверима почався ґвалт. Здавалося, що пів ринкової площі прийшло подивитися на мою ганьбу й тепер відчайдушно товпилося в черзі, аби кинути в мене гнилий помідор. Враховуючи, що зараз не сезон овочів, то це мало бути щось значно важче.
Ілсе ледь встиг зав’язати панчохи на ногах, коли двері відчинилися, й на порозі з’явилася ніхто інша, як королева Вів’єн власною персоною. Опора та надія всіх жінок королівства, найнебезпечніша гадюка, яку бачив цей світ, і моя майбутня свекруха. Принаймні, вона мала стати нею до вчорашнього дня.
Я не здивувалася, не побачивши жодного натовпу позаду неї. Ця невгамовна жінка хоч і носить титул королеви, але й десятьом базарним торговкам могла б з легкістю дати фору у сварках та криках. Переляканий вартовий та його старшина тихо маячили за спиною тендітної, вже не молодої жінки в атласній сукні, темній, як ніч.
— Ти! — сказала вона, ткнувши в мене пальцем. — Як ти посмів прикриватися печаткою Святого престолу, щоб потрапити до неї у в’язницю?
Поглянувши на срібну печатку, прикрашену білою лілією, в мене закралася здогадка, чому спрацювало замовляння Ілсе. У кожному договорі, яким би він не був, завжди існують свої шпарини. Як цей перстень, наприклад. Коли Святий престол створював захист тюремного замку, він не міг не залишити запасний план — про всяк випадок. Ніколи не знаєш, коли це знадобиться. Цікава іграшка… треба буде більше про нього дізнатися.
— Не розумію, чому мені тут не можна бути? — оговталася я, намагаючись говорити чужим голосом.
На мій погляд, це виглядало жалюгідно: зуби заважали язикові, горлянка пересохла, а голос тремтів. Натомість Ілсе чудово справлявся зі своєю роллю. Він випрямив спину й прошипів:
— Ти можеш залякати будь-кого, крім мене. Я чиста перед богинею.
— Я ще навіть не починала, — хижо всміхнулася жінка, витягнувши губи в тонку нитку. — Виведіть його й більше нікого не пускайте. Навіть якщо припхається сама голова Святого престолу Леоніда. А ми з пані Маджері поспілкуємося по душах.
— Дідько! Дідько! Дідько! — кричали мої думки, поки вартові вели мене під руки коридорами тюрми. — Бідний Ілсе не готовий до психологічних ігор старої гадини. Він нічого мені не винен і пішов на тортури, а може й на вірну смерть, добровільно. Він цього не заслуговує. А отже, я зроблю все, щоб його витягти. І врятувати себе.
