Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 3. Мистецтво виживати
Сонце пробивалося крізь легкі фіранки, сплітаючись у дивакуваті символи на стінах моєї спальні. За вікном лунали дзвони королівської башти. Сьогодні мав бути важливий день, але м’яка пухова подушка вперто не хотіла мене відпускати.
— Прокидайся, сонько, — прошепотів мені на вухо до болю знайомий глибокий голос із ледь помітним хрипом, і я відчула теплі губи на своїй щоці.
У нього завжди з’являвся цей прихований хрип, коли він нервував. Обряд знайомства родин — вкрай важливий для кожної пари. У королівському палаці яблуку ніде буде впасти: збереться вся верхівка знаті. Не здивуюся, якщо Леоніда зі свитою яснооких жриць також осяє своєю присутністю цей захід. Моєї справжньої сім’ї там, звісно, не буде — не вийшли кольором крові. Зате буде матінка з сестрами, і це вже щось.
— Вже пора? — пробурмотіла я, не розплющуючи очей.
— Так, моя руда голубко, вже пора. Якщо ми запізнимося — мама цьому не зрадіє.
— Твоя мати зраділа б лише одному — якби я зникла з цього світу. У такому випадку здійснилася б її потаємна мрія: щоб ти одружився з блідою міллю зі шляхетного роду, — посміхнулася я, поглянувши на нього.
Пасма смоляного блискучого волосся спадали йому на обличчя. Очі коханого усміхалися, хоча він намагався робити серйозний вигляд.
— Не неси дурниць, Маді. Мама зі всіма така. Навіть із Вілом, хоча він її рідний син.
— Бідний Віл. Минулого тижня, коли мене запросили на чай до замку, я випадково почула, як твоя мати назвала його при слугах запасним сином, — покривила я вустами. — Він хоч і легковажний дурник, але такого ставлення не заслуговує.
— Ось бачиш, у цьому ти не особлива, — відмахнувся він. — Не хвилюйся, це в неї така захисна маска. Ти ще побачиш: після весілля ви станете найкращими подругами.
— Це я не особлива? — зобразила я глибоке обурення, закусивши нижню губу.
Він присів на одне коліно, зім’явши білу постіль, і наблизився до мене впритул. Шалений запах гарячої шкіри, заморського мускусу та рожевого перцю змішався з тонким ароматом білих півоній, змушуючи моє тіло затремтіти. Я обожнювала його ранковий запах: свіжа, випрана біла сорочка і рожевий перець зводили мене з розуму. Вдихаючи цей аромат, я повільно поцілувала його, подумавши, що ранок може стати ще кращим, якщо… Та не час для пустощів — треба зібратися.
— Покоївка вже приготувала тобі ванну. Не змушуй стару Соломе чекати, — посміхнувся він.
— Так, так, звісно, — пробелькотіла я, витягуючи себе з ліжка.
Він залишив мене на самоті, кинувши останній погляд крізь шпарину в дверях. Його запах зник разом із ним, розчинившись у безмежному морі півоній, що прикрашали мою кімнату. Саме таким я й запам’ятала Алкі — усміхненим, чарівним хлопцем, закоханим у мене без тями. Коли бачиш людину востаннє, ніколи цього не усвідомлюєш. Я вже не пам’ятала смак його вуст чи блиск очей, коли він був чимось захоплений. На згадку мені залишився лише його запах.
Я гучно чхнула, клячи настирливий сморід півоній. Завжди більше любила троянди. За етикетом палацу кожному зі знаті відводили певний вид квітів відповідно до його місця в ієрархії. Наприклад, покоївка могла прикрасити свою похмуру кімнатку лише польовими ромашками, маками чи бузком, тоді як баронеси, маркізи чи герцогині вже мали право обирати витончені лілії, альстромерії, еустоми чи хризантеми. Святим дівам та жрицям богині ставили вазони з традиційними білими айстрами чи гвоздиками. Такій приблуді, як я, виділили півонії. Звісно, від сезону до сезону цей список змінювався. Бо інакше де взяти нарциси для молодих придворних панянок восени?
І тільки королева мала право обирати троянди для оздоблення своїх покоїв та урочистих заходів. Королева квітів — лише для королівських осіб, і крапка. Нічого, коли я займу її місце, то матиму цілі сади троянд усіх кольорів та сортів, які тільки зможуть дістати мої піддані. І я ніколи не заборонятиму слугам зрізати їх для себе. Хай радують їхнє серце так само, як і моє.
Пінна вода з пелюстками лаванди стікала по натертій червоною глиною шкірі. Пахуча багнюка змушувала тіло сяяти білизною й цінувалася у вищих колах суспільства. Якби хтось тоді сказав мені, що в майбутньому я буду приречена керувати її поставками до столиці, я б лише розсміялася. А може, ще й плюнула б у цього недоумка, щоб знав, що меле.
— Сніданок уже подано, пані. Ваша улюблена страва — ягнятина під кисло-солодким винним соусом Емілія-Романья з гарніром.
— Ти мене балуєш, Соломе, — посміхнулася я, розчісуючи волосся. — Такими темпами я не влізу в сукню.
— Вам знадобиться багато сил у такий важливий день, — сказала вона, допомагаючи впорядкувати мої довгі коси.
— Сил у мене вдосталь. Поїм на прийомі, а зараз треба виглядати ідеально, — відрізала я.
— Вибачте, що дозволяю собі зайве, але худоба вже не в моді, пані. Хоча б чаю випийте, — обережно додала вона.
— Я не питала твоєї думки, — сказала я, відбираючи в неї гребінь. — Краще подай сукню та допоможи мені вдягнутися.
— Вибачте за мої слова, пані. Зараз усе принесу, — потупила погляд служниця.
— Звісно, принесеш. Могла б і мовчки це зробити. Тебе сюди прислала королева лише з двох причин: шпигувати за мною та приносити речі, — подумала я, проводжаючи поглядом пристаркувату Соломе.
Може, вона й застара для покоївки, та зі своїми обов’язками справлялася краще, ніж молодші коліжанки. За лічені хвилини мені завили волосся розпеченим сталевим прутом, зашнурували корсет, зав’язали всі банти на сукні та застібнули прикраси. Дивитися в дзеркало не було необхідності, щоб зрозуміти: я виглядала більш ніж достойно для прийому правлячих монархів.
Хто б сумнівався, що так і буде. Королева-мати сама прислала сукню та прикраси для цього заходу. Звісно, я розпорядилася повністю перешити вбрання, змінивши фасон на більш модний. Модистка чаклувала над ним кілька днів, але позбутися клятих шовкових бантів остаточно так і не вдалося. Прикраси я навіть не думала змінювати: фантастично зелено-блакитні аквамарини пасували і до моїх очей, і до ніжно-блакитної сукні. У цієї жінки справді є смак на коштовності — з цим фактом сперечатися немає сенсу.
Соломе таки вмовила мене випити чашку чаю. Я ледь встигла насолодитися ароматним напоєм, коли у двері двічі постукали.
— Ваша карета чекає, пані, — сказав мій паж.
— Хвилину, Ілсе. Я вже готова, — кинула я через плече, недопивши чай із горнятка.
— Я би на вашому місці змінила пажа на когось із придворних дам, — похитала головою покоївка. — Якось це неправильно, що чоловік усюди супроводжує майбутню принцесу.
— Тобі не варто за це хвилюватися, бо ти ніколи не будеш на моєму місці, — відрізала я. — Уже вдруге за ранок нагадую тобі, що не бажаю слухати непрохані поради.
Соломе змовчала, незадоволено піджавши зморшкуваті губи. Не буду ж я їй розповідати, що Ілсе — єдиний, кого дозволили мені залишити зі старої свити. Він став останньою ниткою, яка пов’язувала мене з колишнім життям. Після остаточної домовленості про наш із Алкінестром шлюб я перебралася до Літнього палацу Пенефоріса. Королева-мати персонально відібрала для мене слуг, не побачивши загрози лише в хворобливо-худорлявому молодому хлопці. Знала б вона, якого лиса пустила у свій курятник, повний недолугих придворних дам. Серед багатіїв він був, як риба у воді.
Здібності хлопця не були помітні звичайному оку, доки він сам не забажає їх розкрити. У його вірності мені не було жодних сумнівів. Я зміряла суворим поглядом балакучу Соломе й у його супроводі попрямувала довгими коридорами.
— Карети виставили в неправильному порядку, — ніби випадково прошепотів Ілсе.
Говорити при слугах було небезпечно, тому я обрала собі кімнату в найдальшому крилі палацу. Довгий шлях давав час на роздуми, роблячи коридори єдиним місцем, де можна було бодай трохи поспілкуватися без зайвих вух.
— І що це має означати? — не зрозуміла я.
— Ваша буде їхати першою, — пояснив хлопець. Я різко зупинилася, і він мало не наштовхнувся на мене.
— Це не за протоколом. Принц має їхати першим — за правом крові. Потім його свита супроводу, далі лицарі, осяяні благодаттю корони, а тільки після них — я.
— Ось і я подумав, що її світлість Вів’єн не може не знати цієї традиції. Карети поставили по-іншому не випадково, — схвильовано прошепотів він.
— Ти ж не думаєш, що стара вириця задумала мене вбити на очах свого улюбленого синочка? — недовірливо посміхнулася я.
Хлопець примружив очі й проникливо поглянув на мене. Я повільно видихнула й здалася:
— Добре, раз тебе це непокоїть, то я попрошу Алкі змінити порядок.
— Розумне рішення, — кивнув він.
Зовнішній світ зустрів мене звичним для південного міста галасом та метушнею. На півночі, звідки я родом, поводяться зовсім по-іншому. Люди, що зростали серед суворого холоду та негоди, не відкриватимуть рота без нагальної причини. І байдуже, підходяща вона чи ні. На півдні ж язик за зубами зовсім не тримали, незважаючи на постійний вітер із моря.
Ілсе виявився правим. Моя червона карета стояла на чолі церемоніальної процесії одразу за прапороносцями. Розвернутися у дворі палацу було ніде, а перестановка карет забрала б занадто багато часу. Його й так обмаль, тож на це ніхто не піде. Їхати недалеко, і порядок можна буде змінити вже безпосередньо перед в’їздом до резиденції правлячого монарха в Аргентумі. Я ще раз уважно оглянула карету й похитала головою:
— Що б Ілсе не здавалося, краще перестрахуватися, — подумала я.
Ігноруючи червону карету, я попрямувала до синьої.
— Пані, ви переплутали. Вам в інший бік, — зупинив мене вартовий.
— Мені в той бік, куди дивляться мої очі. Геть з дороги, — наказала я.
А це вже було справді дивним. Жоден вартовий, навіть лицар, не мав права заговорити зі мною, поки я не звернуся до нього першою. А цей базікає, ніби я звичайна служниця. Кремезний хлопчина крадькома глянув на побратимів, ніби питаючи, що робити далі, і з дороги не відійшов.
— Ну що ж… На гірський хребет він не схожий, — подумала я й обійшла його.
— Погана прикмета — бачити нареченого до весілля, — підтримав побратима інший вартовий.
— Ви з глузду з’їхали? Я ж бачила його півгодини тому! Ти взагалі розумієш, до кого звертаєшся, солдате? — знервовано вигукнула я.
— Так, пані, — потупив очі солдат і звільнив шлях. — Прошу вибачення.
Я відчинила двері й без підніжки заскочила до синьої карети. Коханий широко розкрив очі від моєї неочікуваної появи.
— Алкі, тут коїться щось недобре!
— Чого ти кричиш, голубко моя? — спокійно спитав він.
Алкінестр був похмурим і мовчазним. Від його ранкової усмішки не лишилося й натяку. Білу мереживну сорочку перетягувала криваво‑червона шовкова краватка зі шпилькою у вигляді золотого альбатроса. Очі птаха з чорної шпінелі блищали моторошним світлом. Чорне, біле й червоне. Жодної миті я не повірю, що такий яскравий гротеск могла обрати хтось інший, окрім його любої матінки. Красиво, але не святково. Так вельможі вдягаються на похорон, а не на шлюбну церемонію.
— Алкі! Ці солдафони не пускали мене до тебе! — поскаржилася я, скрививши обличчя.
Розігрувати дівчину в біді я навчалася у найкращої актриси, яку бачив світ. Адель не мала рівних у ситуаціях, що вимагали гри на чужих емоціях. Майстерно й граціозно вона перебирала душевні струни людей, граючи на них власну мелодію, наче на скрипці. Алкі суворо звів брови, повільно вибрався з карети й мовчки поглянув на вартових.
— Це непорозуміння, — пробелькотів один із них.
— Вона просто переплутала карети. Ми хотіли допомогти, — підтримав його інший.
— У мене немає часу зараз із вами розбиратися, але не думайте, що я забуду про цей інцидент до вечора, — прохрипів він.
Голос дуже його підводив у такі хвилини. Здавалося, що він ось‑ось перетвориться на розгніваного ведмедя й пошматує всіх навколо, але я знала — все навпаки. Він був переляканий до нестями й ледве міг говорити. Алкі перевів свої мінливо‑сірі очі на мене й подав руку.
— Може, поміняємося каретами? Мені ця більше пасує до кольору сукні, яку надіслала твоя матінка, — випалила я перше, що спало на думку. — А червона пасуватиме тобі до краватки.
Хлопець усміхнувся. З‑за хмар над морем визирнуло сонце і перетворило сіру сталь його очей на прозору блакить.
— Ти єдина, хто може мене отак просто розрадити. До того ж ти краще розбираєшся в лахах, які надсилає мама, та в дурному етикеті, — знизав він плечима. — Хай буде так, якщо тобі більше подобається.
— Ось і добре, — кивнула я.
Він заскочив до карети, міцно поцілувавши мене наостанок. Як виявилося згодом, це був наш останній поцілунок. Прапороносець засурмив у ріг, і карета повільно рушила з місця, поступово набираючи швидкість. За вікном промайнув зелений сад, де вже розквітли дерева ліріодендрону. Якраз вчасно: з тюльпанового дерева можна було скласти гарний букет для піднесення в храмі Святої Йови на свято. Я вже не пам’ятаю, чи саме про це думала в ту хвилину, але точно щось на кшталт подібної дурниці.
З такими легковажними роздумами екіпаж вивіз мене на вулиці Аурума. Цей район недарма в народі називали золотим. Коли я вперше потрапила сюди на прийом до одного з вельмож, то ледь не зомліла від кількості блиску. Жовтий камінь, з якого були зведені всі будинки, ніби світився зсередини, відбиваючи сонячні промені. Покоївки тут носили прикраси з перлів, бірюзи та різнобарвного бурштину, а про вбрання панянок годі й казати.
Із сірої церковної миші за лічені тижні я перетворилася на амбітну панянку з півночі, якій судилося підкорити це місто. Такий наказ віддав Святий престол, і пручатися я не стала. Не заради матінки, богиня збережи її бентежну душу, а заради себе. Тут, на цих вулицях, серед шановних містян, панських прийомів та блискучих прикрас, я зрозуміла: я й справді амбітна та маю право задовольняти не лише чужі бажання, а й власні.
І першим справжнім моїм бажанням став він. Не багато, не мало — принц Алкінестр. Мене готували до ролі шлюбної партії його молодшому братові Гравілону. Матінка вирішила, що ми підходимо одне одному і я можу стати чудовою противагою інфантильній натурі молодого монарха. Натомість Адель повинна була стати наступною королевою. Я безсоромно привласнила її долю, причарувавши Алкі своєю харизмою та гострим розумом. Вона згодом звинувачувала мене у використанні справжніх чар, але в цьому не було потреби. Чорнявий принц справді мене покохав.
Мабуть, я задрімала чи відволіклася. Карета наїхала на камінь і підстрибнула, змусивши мене поглянути у вікно.
— А куди ми їдемо? Нам же в інший бік, — подумала я, побачивши блакитну стрічку моря.
Королівська процесія мчала вузькою дорогою під навислими скелями. Коріння височенних сосен сплелося зміїним кублом, тримаючись з усіх сил за край, аби не зірватися вниз. Згори посипалися дрібні камінці: один упав на дах карети і з гуркотом скотився на землю. Слідом градом посипали його менші брати. З іншого боку звивистої дороги зяяла прірва, під якою плескалося тепле море Нанджи. Тупіт копит наростав — ми відчутно набирали швидкість, прагнучи проскочити небезпечну ділянку шляху.
— Ще одна зміна, — прокричав голос.
Балансуючи на краю провалля, до мене наближався Ілсе. Його обличчя здавалося холодним і зосередженим.
— Що ти кажеш? Чому ми тут опинилися? — не розчула я його. Хлопець скерував свого чалого коня ближче, та все одно доводилося перекрикувати тупіт копит і скрип коліс.
— В останню мить її світлість перенесла прийом до малого палацу. Їй здалося, що зайва помпа не потрібна, тож вона влаштувала зустріч у камерній атмосфері, — прокричав він чиїсь слова.
— Вона здуріла? Це ж їхати бозна-куди! Чому нас не попередили? — обурилася я.
— Як виявилося, попередили твого майбутнього чоловіка, — відповів Ілсе, перекрикуючи шум моря.
Той факт, що стара вириця Вів’єн передумала, мене не здивував. Але щоб так раптово — це вже вкрай дивно. І чому Алкі навіть не згадав про зміну планів?
— Забагато підозрілого за один ранок, — подумала я.
Зі скель знову почало сипатися каміння. Воно весело застрибало по даху карети, змусивши Ілсе пригнутися. Десь у районі серця захололо, ніби в груди встромили крижану бурульку. Вона повільно танула в глибокій рані, витягуючи силу з сердешної жили. Цього неможливо було побачити, прямуючи дорогою, та мені й не треба було. Всім своїм нутром я відчула вгорі спалах вогню. Не простого, у лісі таким нікого не здивуєш. Хтось прикликав стихію. І це була не я.
— Зупиняй карету! — несамовито гукнула я.
— Що? — хлопець то не почув, то не зрозумів мене.
— Зупиняй карету, кажу! Мерщій!
Навіть якби він почув мене з першого разу і якимось дивом зміг змусити візницю зупинитися, це нічого б не змінило. На моїх очах скеля, що нависала над дорогою, почала руйнуватися. Це вже були не дрібні камінці, які стукали по даху та лицарських латах, не завдаючи суттєвої шкоди. Це були цілі брилі жовтої породи, що зносили вершників і перевертали екіпажі.
Один із таких велетів упав перед нашою каретою, забравши з собою у прірву лицаря разом із конем. Візниця потяг за поводи, та важка карета так швидко зупинитися не могла. Перелякані коні загарцювали від шуму й страху, колеса наїхали на щось — і карета перекинулася. Мене сильно вдарило об дерев’яну стінку, аж зірки посипалися з очей. Тримаючись за голову і плутаючись у дурній довгій сукні, я насилу вибралася з пастки.
Каменепад не стихав. Здавалося, скеля багато років чекала слушної нагоди, аби поховати нас живцем під своєю вагою. Її уламки зі страшним гуркотом падали один за одним, змітаючи всіх на своєму шляху. Ілсе кудись зник. Я не вважаю це зрадою — хлопець насамперед рятував себе, і це природно. Я б теж двічі подумала, перш ніж лізти під кам’яну лавину когось витягувати.
Зібравшись із духом, я зосередилася й підняла руки вгору, прикликаючи силу. Сонячні промені сплелися півколом, закривши карету від наступної падаючої брилі. Жовта каменюка вдарилася об тонку перешкоду, яка не мала б її зупинити, та розсипалася дрібним піском. Приголомшений візниця, тримаючись за закривавлену голову, обігнув екіпаж і сховався за моїм заслоном. Йому пощастило більше, ніж коням.
У ту мить падаюче каміння з неба здалося чолов’язі небезпечнішим, ніж я з сяючим ореолом над головою. А могло бути й інакше: цей недоумок міг кинутися в обійми смерті, замість того щоб сховатися за мною від загибелі. По волі богині, зберегши йому життя, я зберегла і своє. Він виявився єдиним, хто достеменно бачив, як саме я використала свою силу.
