Раді Вас бачити!

Розділ 4. Старі кістки

— Все ясно: королева схибила, — впевнено сказала Белла, вислухавши мою історію. — Примха долі: хотіла вбити тебе, а натомість загинув її синок.

Візок повільно покачувався під рівномірний тупіт кінських копит. Фредерік не поспішав, воліючи не привертати уваги. Птахи м’якувіні виявилися не лише красивими, а й співучими. Вони весело щебетали між собою на різні голоси, витягуючи високі ноти, і стрибали по клітках. Ця жива барвиста веселка чомусь діяла на мене заспокійливо. 

— Не думаю, — похитала я головою. — Вів’єн могла спробувати безліч варіантів: отруєння, кинджал грабіжника в темному провулку, небезпечний інцидент на полюванні — та будь-що! У крайньому випадку скористалася б послугами Воронячого Ока. Щоб убити мене, їй не потрібна була магія. Вона не знала, що я чаклунка. 

— Ти навчилася ховатися на видноті? — здивувалася жінка, витягнувши губи трубочкою. — Мадж, прийми мої щирі вітання! 

— Белла, не прикидайся дурепою, — скривилася я. — Ти справді думала, що весь палац знав, що я могла перетворити їх на попіл, і нічого не робили? Чи, може, я всіх одурманила, і вони ходили переді мною навшпиньках, як кролики перед змією? 

— Про змію ти просто зняла з вуст, — посміхнулася вона. — Легенду для тебе придумала матінка? 

— А хто ж іще? — підняла я темну брову. — Від початку й до кінця це був задум Леоніди. Святий престол давно прагнув посадити когось зі своїх на королівський трон. Із сіром Паульсом майже вийшло. 

— Еге ж, він тоді дуже вміло обернувся жінкою, щоб звабити монарха, — весело розсміялася Белла й додала пошепки: — Ходили чутки, що король прекрасно знав про Паульса, і якби їх не застукали, то все би вдалося. Ти пам’ятаєш, який тоді був скандал?

— Ні, я не настільки стара, — похитала я головою. — Коли трапилася ця прикрість у королівському ложі, я ще навіть не почала вчитися. Жила собі спокійно в північній провінції й горя не знала. 

— Поки не спалила пів села, — підтримала мене жінка. — Тільки не треба мені казати, що тобі не подобаються чари. Фіфа розповідала, що ти була з тих, хто замість ляльок клав собі до ліжка книги з обрядами на ніч. 

— Було таке, не буду сперечатися, — всміхнулася я, згадавши свою наставницю. — Як там стара жаба? Ще квакає? 

— Чорна чахотка, — похмуро відповіла Белла. — З кожним місяцем усе гірше, навряд чи дотягне до кінця світлого півріччя.

— Шкода, — кивнула я головою. — У нас були складні стосунки, особливо останні п’ять років, проте чаклункою вона була видатною. Вона навчила мене всього, що я знаю. 

— Феліцитата поїхала лікуватися на захід, у якесь невелике містечко серед гір. Там сухе повітря й гарячі цілющі джерела — саме те, що треба в її стані. 

— Все краще за брудну смердючу Міртубу, — погодилася я. — Сподіваюся, вона протягне ще трохи, щоб я могла придушити її власноруч. 

— Це вона рекомендувала тебе матінці? — зацікавилася Арабелла.

Я кивнула. Ми з Адель були молодими зірками свого покоління — майже ровесниці, майже подруги. Дві різні дівчинки з однаково сильним хистом до чаклунства. Стара Феліцитата помітила наші здібності й швидко знайшла їм гідне застосування. Тоді це здавалося великою шаною для наших талантів. У матінки багато дочок і ще більше сестер, але не всіх готують доєднатися до королівської родини.

Магія — дивна річ. Їй байдуже до чиїхось умовностей чи правил: вона сама їх встановлює й може пустити однаково глибоке коріння як у дівчинці з маленького села, так і в заможній панянці, що з народження носила діаманти. Кажуть, столичні алхіміки шукають ключ до розкриття магічних здібностей людей, досліджуючи їхню кров. Не знаю, що вони там прагнуть знайти. У моїх батьках нічого надзвичайного не було, як і в інших кровних родичах. Після того, як мене привезли до монастиря, я ще кілька разів бачилася з ними. Два чи три рази поверталася додому, щоразу розуміючи: це вже не мій дім. Так я вирішила шукати власний. І знайшла його тут, у сонячному Пенефорісі.

— Дами, ваша зупинка! — крикнув Фредерік. 

Белла коротко кивнула йому і прошепотіла:

— Треба прогулятися пішки до моєї схованки, — скомандувала вона. І, тримаючись за руки, ми зістрибнули з візка. 

За час моєї неочікуваної сповіді ми встигли проїхати велику відстань. Портове місто Пенефоріс складалося з чотирьох районів. Усі вони були настільки різними, що де б ти не опинився — зорієнтуватися на місцевості було неважко. Величні палаци та гострі шпилі адміністративного району Аргентума змінилися більш простими, але охайними будиночками з черленими глиняними дахами. На їхніх перших поверхах розташувалися шинки, крамнички та лавки, де виднілися товари з усіх куточків світу. Я поглянула навсібіч, вдихаючи повітря. Запаху моря майже не було. Натомість воно пахло випічкою, прянощами, хімічною фарбою для шкіри й трохи віддавало рибою. Не потрібно було довго гадати, де ми знаходимося.

— Ховаєшся в Аєрамі? — спитала я, впізнавши торговельний район міста. — Я знайшла твою нитку, навіть не спітнівши. Чи ти гадаєш, що матінка не зможе зробити те саме, якщо захоче? 

— Ти мене знайшла, бо я тобі дозволила, — криво всміхнулася відьма. — Недарма мене дражнили павучихою. Матінка всім дасть фору в тонких мистецтвах, але якщо вона тебе не бачить, то й зробити нічого не зможе.

Я вважала інакше, та не хотіла сваритися з нею через матінку. Що вміє чи не вміє голова Святого престолу, відомо лише їй самій. Зуб даю, Леоніда саме на це й розраховувала: що ми з Беллою швидко перегриземося й розбіжимося. Тому, мабуть, і псів з Ордену Білої Айстри досі не було видно поруч. 

Придивившись до строкатого натовпу заморських купців, які снували зграйками вулицею, я не помітила нічого незвичайного. Місто не відчуло смерті Алкі. Люди не плакали, не перев’язували чоло чорними стрічками й не покривали обличчя траурними вуалями. Від двох дівчат, що проходили поруч, краєм вуха я почула, як вони обговорюють його смерть як доволі буденне явище. 

Ну що ж — у цьому є сенс. Хто він для них був? Ще один принц, який не дотягнув до корони? Скільки таких уже було й скільки ще буде? Він їм не родич і не коханий, щоб убиватися з цього приводу. Це не їхнє горе. Воно мало бути моїм. Але не стало.

— Ти мене чекала через те, що Фреді щось побачив? — спитала я, міцніше схопившись за долоню Белли.

— Фредерік не любить скорочене ім’я. Цим він схожий на батька, — виправила вона мене. — Так, я тут через нього. Тільки не задирай свого кирпатого носа. У будь-якому випадку я потрібна тобі більше, ніж ти мені. Не забувай про це. 

Мені було байдуже, що вона собі думає, аби тільки допомогла вибратися з халепи. Я знизала плечима й подалася крізь барвистий натовп. Вдале місце для схованки знайшла Белла, нічого й казати. Аєрам, найвіддаленіший від моря район, був справжнім людським мурашником. Купці зі всього світу з’їжджалися сюди, щоб торгувати на його площах своїми товарами. Тож ніхто з сусідів не здивувався б, побачивши у вікні навпроти незнайоме обличчя чи дивно одягнену людину. Белла звернула у вузький провулок, заставлений дерев’яними ящиками, й почала протискатися вглиб.

— Може, вже досить блукати? За нами немає хвоста, я б помітила, — пробурмотіла я, боляче вдарившись боком об один із ящиків. 

— Вже майже на місці, не скигли, — кинула через плече Белла й зупинилася біля високої, порослої бурим мохом глухої стіни.

— Відразу кажу: лазити по таких стінах я не вмію, а всі розповіді про наші польоти — лише забобони. Ти й сама це знаєш. 

— Знову хтось поставив тут цей непотріб, — незадоволено кинула вона мені, пнувши ногою дерев’яну бочку. — Допоможи її посунути, однією рукою я не впораюся. 

Поклавши зціплені в замок руки на бочку, ми підняли її та перенесли під іншу стіну. Руки виявилися міцнішими, ніж я звикла. Велика дубова бочка не стала важкою ношею для статури Ілсе. Виходить, зміна зовнішності — це не морок чи ілюзія, а справжня трансформація. Цікаво, що ще я зможу робити в цьому тілі. 

Під бочкою знайшовся вхід до підземелля, закритий металевою решіткою. Белла витягнула один із камінців і без проблем відкрила її, звільнивши прохід.

— Як низько ти пала, — цокнула я язиком. — Я туди не полізу, навіть не проси. 

— Після королівського палацу все, що нижче рівня моря, негідне тебе? Нагадай королеві розвести багаття на постаменті, щоб це відповідало твоєму рівню, — в’їдливо посміхнулася жінка й зробила крок у темряву. 

— Дуже іронічно, я вражена, — буркнула я собі під ніс, прямуючи за нею.

Спільними зусиллями ми з Беллою запалили масляний ліхтар. Ще вчора я могла б зробити це одним пальцем, прикликавши полум’я. Тепер довелося діяти звичайним людським способом. Матінка може відчути мою магію, якщо я застосую її в незахищеному від всевидячого ока богині просторі. 

Тіні відповзали, звільняючи нам шлях. Під ногами хлюпала вода. Шкіряні черевики Ілсе швидко набрали вологи й розм’якли. Треба буде дістати інші — у цих далеко не втечеш. Дивно, Аєрам же ніби далеко від моря. Звідки ж узялося стільки води? Вона вела мене заплутаними коридорами, вдивляючись у мітки на стінах. Навіть тут, серед вологої темряви, каміння зберігало свій яскравий жовтий колір.

— Що це за місце? — спитала я, вдивляючись у темряву. 

— Старі катакомби. Ти ж пам’ятаєш казки про монстрів підземелля? Так ось, це не казки, — в’їдливо посміхнулася Арабелла. 

— І що нам очікувати? Не хотілося б світитися, — напружилася я. 

— Сподіваюся, що в цьому не буде потреби, — без звичної посмішки сказала дівчина. — Тут живе якась істота. Точно хижак, судячи з іклів. Бачила його кілька разів — нічого особливого.

— Не треба мене залякувати, я не дурна школярка. Якби це було правдою, Орден Білої Айстри вже знав би про це, — не повірила я.

— Ти бачиш, щоб я сміялася? — суворо спитала жінка. 

— Так ти не жартуєш? Міфічна істота? Прямо під Аєрамом? — я схвильовано округлила очі.

— Псам Леоніди байдуже на нього. Воно не шкодить людям, тож навіщо витрачати час? Іноді вкраде свинячу тушу з чийогось підвалу чи загризе собаку — і на цьому все, — легковажно відмахнулася Арабелла, — До того ж головному псу доведеться замазати свої замшеві черевички об цей бруд, якщо йому спаде на думку сюди залізти. 

— О, так ти не в курсі? — прошепотіла я їй у спину. — Головний пес спочив. Матінка зараз шукає нову кандидатуру.

— Багато крові він у мене випив. Сумувати не буду, — прошепотіла Белла. — Ця жінка завжди без зусиль знаходила амбітних молодиків, готових віддати життя за її інтереси. 

Після її слів у мене побігли мурахи по шкірі, а з рота повалив пар.

— Ти мене заморозити хочеш? — сіпнулася я від пронизливого холоду. 

— Я тут ні до чого. Вода та повітря ніколи мене не слухали, чи ти забула? — відмахнулася дівчина. — Бачу, ти не в курсі сумної історії міста.

— Якої ще історії? — зацікавилася я. 

— Ще за часів Морана Міцного, коли він готувався до війни за острови, у Пенефорісі побудували мережу тунелів, щоб непомітно пересуватися під землею. Спершу це навіть працювало, аж поки не виникла одна прикра проблема. 

— Проблема була в тому, що без мапи тут не розібратися? — криво всміхнулася я.

— Звичайно ні, тут не так складно орієнтуватися, як здається, — махнула вона чорною гривою. — У розмові з чародійками завжди забуваю, що їхній справжній вік оманливий. Ти занадто молода й не можеш пам’ятати той жах, який відбувався в Пенефорісі. Моран, звісно, був рішучим дядьком, грізним, але не надто розумним. Побудувавши вузькі підземні катакомби, він геть забув про одну проблему — куди дівати тіла померлих? Його генерали не придумали нічого іншого, як вмуровувати загиблих у стіни. Саме від них віє холодом. Звичайні люди майже його не відчувають, а нас пробирає до кісток. Я вже майже звикла.

— Так ось чому моє серце скоро перетвориться на бурульку, — з жахом прошепотіла я, оглядаючись навколо. — І скільки їх тут? Я чула, що бій за місто був короткий, і вороги швидко відступили.

— Це офіційна версія корони, а вона завжди бреше. Їх тут сотні, якщо не тисячі, — пролунав сумний голос жінки, — Досі бачу їхні обличчя, коли засинаю. Я була тут у ті часи: готувала зілля, настоянки, допомагала разом із сестрами лікувати й перев’язувати поранених. 

— Так ось, як ти зустріла свого пірата, — захоплено вигукнула я. — Він був того вартий? 

Вона зупинилася і поглянула на мене. Чорне вугілля її очей блищало сльозами в мінливому світлі маслянки, а з носа йшла пара від холоду. 

— Він вартий кожної секунди мого життя і навіть більше — він вартий усіх, кого я знала й кого ще зустріну на шляху. Окрім Фредеріка. Ти зрозумієш це, коли покохаєш. 

Я знизала плечима й відвела від неї погляд. Я вже це зрозуміла й відчувала те саме кожної хвилини. Але арахні цього знати не треба. Хай думає, що Алкі був лише звичайним завданням матінки — не більше й не менше за інших. 

Я чула її сумну історію. Арабелла заплатила високу ціну за своє кохання: її жорстоко покарали за зв’язок із ворогом, відреклися й намагалися скувати її сили. Вона змогла втекти, страждала, боролася за свого чоловіка… і зрештою програла. Серце смаглявого моряка зустріло стрілу, яку зачаклувала одна з її сестер. Вона так і не дізналася, хто саме наклав те закляття. Ніхто не виграє в матінки, коли вона сідає за стіл і роздає карти. 

Після цього Белла зненавиділа нас усім серцем, не розрізняючи правих і винуватих. Але, будучи при надії, вирішила повернутися. Леоніда проявила неабияке милосердя, прийнявши загублену дочку додому. Не можна кидати напризволяще ще ненародженого чаклуна чи відьму — у нас так не роблять. Дитина не несе відповідальності за дії своїх батьків. До того ж, Белла носила прізвище Ле’Гардіа, а це був не порожній звук у вищих колах суспільства: старий рід, багато зав’язків. На честь одного з її пращурів навіть назвали вулицю в Аргентумі.

Жінка рішуче розвернулася й повела мене далі в суцільній тиші. У бічних проходах капала вода, а мешканці підземелля шурхотіли довгими сірими хвостами. Я вслухалася в цей ритмічний шум, весь час повертаючи голову назад. Чим далі ми йшли, тим більше мені здавалося, що за нами стежать із темряви. Чи, може, це лише примара після розповідей Белли про мерців, які знайшли тут останній притулок?

Багато арок, що підтримували стелі катакомб, завалилися від часу, перекривши проходи. Кілька разів нам доводилося повертатися й шукати інший шлях. На щастя, їх тут було чимало. І як тільки Белла орієнтується в цій павутині схожих один на одного коридорів? Точно павучиха. 

Зненацька вона зупинилася, зняла з голови хустинку й швидко накинула її на ліхтар, зануривши нас у темряву. Шурхіт став гучнішим, перетворюючись на скрегіт, схожий на металевий. 

— Що воно таке? — спитала я й одразу відчула, як жінка затулила мені рота рукою.

Десь попереду було щось велике. Я відчувала його запах — схожий на мокре хутро, просочене мускусом і виваляне в багнюці. Потім гостро запахло гнилою плоттю та водоростями. Я затулила ніс, намагаючись уберегтися від цього смороду, й інтуїтивно звернулася до вогню поруч.

Белла вдарила мене в бік, але було запізно. Хустинка, що лежала на ліхтарі, яскраво спалахнула, розігнавши темряву. Мабуть, мій крик чули навіть у центрі міста. Попереду стояла потвора, якої ще не бачив світ. Скрегіт і шурхіт, що весь час не давали мені спокою, виявилися не металом, а людськими кістками, з яких складалося її тіло. Шкіри майже не було — вона висіла лахміттям на плечах, наче плащ. Очі були білі, як сніг, а рот, чи те, що ним здавалося, зяяв безліччю гострих кривих зубів.

Я вже була готова атакувати — добре, що вогню зараз було вдосталь. Але чудовисько заверещало, наче кажан, побачивши яскраве світло, й зникло в темряві.

— І це нічого особливого? — перелякано вигукнула я. — Белло, ти що, з глузду з’їхала? Це ж кістяний дракон! Справжній, а не якесь крилате бозна-що, яке алхіміки малюють у своїх бестіаріях! 

— Ну і що? — знизала вона плечима. — Ці створіння доволі погано вивчене явище. Він не становить для нас загрози. Принаймні, в подібному ще не був помічений. Фредерік навіть знайшов із ним спільну мову. 

Я задихалася від гніву. Як? От як можна знайти спільну мову з купою гнилих кісток? У певному сенсі я погоджувалася з судженням Арабелли. Кістяні дракони, чи точніше — кістяні химери, були містичним породженням хаосу та смерті. Простіше кажучи, це частини кількох людей, які з невідомої причини вирішили об’єднатися й ожити. У них може бути п’ять рук, шість ніг чи десять голів. Скільки кінцівок було в цьому конкретному випадку, я не роздивилася. Але точно більше, ніж треба.

Коли в одному місці з’являлося багато трупів, їх не ховали, не проводили обрядів і не промовляли поминальних молитов, а поруч було джерело природної сили, то міг виникнути такий монстр. Тіла просочувалися магією й могли постати з мертвих. Яким чином і за яких умов породжувалися ці створіння, ніхто до кінця не знав. Іноді вони виникали, а іноді — ні. Чаклуни та алхіміки сторіччями билися над дослідами, щоб розкрити природу цього містичного явища, та поки що терпіли фіаско. 

У народу нашого королівства є одна доволі погана звичка — не ховати мертвих ворогів і не проводити поминальних обрядів над їхніми тілами. Люди вірять, що таким чином вони не можуть доєднатися до своїх рідних у потойбіччі, і це ослаблює їхній рід, а значить — і країну загарбника загалом. Згодна, гідна кара — залишити їх без можливості знайти спокій. Але від цього є й деякі побічні ефекти. 

Багато проблем це принесло Святому престолу. Усі мої брати й сестри по ремеслу повинні стежити, щоб усі тіла в окрузі, де вони живуть, були освячені силою богині. Після масового постання жертв чорної хвороби це записали до обов’язків кожного члена Святого престолу. 

Матінка Леоніда власною персоною обійшла всі округи чималої столиці Міртуби й промовила таємні слова над кожним полеглим, ким би він не був. Дізнавшись про це, простий народ ледь не здійняв бунт, і популярність нової віри в яснооку богиню суттєво знизилася. Проте народна пам’ять коротка. 

Матінка Леоніда щось нашептала в одному кутку, щось — в іншому, виділила чималі гроші на сирітські будинки, відкрила кілька початкових шкіл, і з часом про це забули. Але своєї справи Леоніда не припинила: усі поля битв та братські могили були методично перевірені й освячені. Як таке створіння могло з’явитися й прожити багато років тут, під землею процвітаючого великого міста? 

— Здуріти можна! — тільки й змогла вимовити я. 

— Пішли, — сказала жінка, обережно відкидаючи тліючу хустку в калюжу. — Ти застосувала силу. Отже, матінка могла це відчути. Молися богині, щоб загальний некромантичний фон підземелля приховав тебе від її ясного ока. Треба робити ноги, поки вони в нас ще є. 

— Еге ж, поки їх не відгриз знайомий твого синочка, — спохмурніла я, прямуючи за жінкою в темряву.

— Коли ти стала такою наляканою почварою? — тихо спитала вона. — Та Маджері, яку я зустріла кілька років тому на прийомі графа де Бозольє, була зовсім іншою: рішучою, мужньою, безстрашною чаклункою, яка й живого черв’яка з’їсть, якщо це буде потрібно для досягнення бажаного. А зараз що? «У підземелля не полізу — фу, там брудно й темно. А ще страшний монстр бігає». 

— Черв’яків я ніколи не їла, — сухо зазначила я. 

— Їх, може, й ні. Та сирого вугра на прийомі ти запхала собі по обидві щоки, щоб привернути увагу принца. Потім ходила весь вечір, як фарширований хом’як, поки всі сторонилися рибного смороду від тебе, — посміхнулася Белла. 

— Але ж спрацювало, — знизала я плечима. — Я дізналася від його покоївки, що Алкі любить дари моря й не розуміє, чому їх ніхто не подає на світських прийомах. Для нього це здавалося дивним: у столиці мало риби, а тут нею нехтують. Ось я й вирішила його здивувати. 

— Про це й кажу, — кивнула вона. — Ти робила несподівані ходи, підіймала ставки й вигравала. А зараз що з тобою сталося? 

Я вже хотіла відповісти їй, що це все через кохання, звинуватити Алкі у власній м’якотілості, але схаменулася: 

— Чого це я нерішуча? Замість того, щоб підкоритися волі матінки й сховатися під її спідницею, я з тобою блукаю темними підвалами серед мерців та монстрів! Це недостатньо рішуче, на твій погляд? 

— Нарешті! Довго ж я чекала, поки ти збагнеш це самотужки, — суворо сказала жінка. — Від твоїх сліз і розпачу не буде жодної користі. 

— Приїхали. Один раз дала слабину — і одразу стала ні на що не годною плаксою. Сама мене розвела на емоції й сама ж у цьому звинуватила! Підступна, клята відьма випробовує мене на міцність, — подумала я, прямуючи за нею. — Треба тримати себе в руках і не вестися на її провокації. Ворогів я заводжу швидко, а зараз розраховувати можу тільки на неї. 

Так ми й ішли темними катакомбами, розмірковуючи кожна про своє. Шурхіт зник, і тепер було чутно лише монотонний звук крапель води, що лунав звідусюди. Може, кістяний монстр не такий уже й небезпечний? Як показує практика, не все химерне зовні таке саме й усередині. Сподіваюся, я про це ніколи не дізнаюся.