Раді Вас бачити!

Розділ 51. На півшляху у ніч 

Факт, що після моїх слів Аксерткан вітром помсти примчить у Літній палац, щоб особисто заткнути мені рота, не потребував доказів чи обґрунтувань. Іншого я й не очікувала. Мабуть, він уже встиг змінити свій розшитий золотом парадний костюм на обладунки та осідлати коня. Він ненавидів ганебне слово «альбінос» усім серцем. Я це знала, тому й натиснула на найболючішу рану. Отака я погань: ладна образити старого друга, бо попри все хочу вижити. 

Ані силою, ані знаннями Аксерткан не поступався іншим чародіям. Ба більше — хлопець мав гострий розум та жагу до знань. Якби він виявився посередністю, то за незвичну вроду ніхто б і слова не сказав, а може й навіть пожалів бідного хлопця. Талант — єдине, чого не можуть пробачити наші колеги по ремеслу. 

Коли за примхою долі я відбила Аксертана від натовпу, який хотів його стратити, і відвезла до столиці, то й гадки не мала, наскільки хлопцеві буде важко там обжитися. Я й сама багато разів чула на свою адресу фразу «руда повія», але швидко заглушила цей зміїний шепіт. Показова демонстрація сили над однією зухвалою відьмою принесла свої плоди: більше за моєю спиною не шепотілися, або робили це настільки тихо, що звертати увагу не було потреби. 

Аксертан, або, як його тоді вже звали, Антатоль, у свою чергу випив повний кухоль гірких насмішок. Усі вони намагалися зламати його, але не розуміли, що кожне образливе слово робило хлопця лише більш упевненим. Чужа думка не завадила чародієві прокласти собі шлях до успіху. Куди б зараз не вів мій власний шлях — нічого доброго я не очікувала. 

«Відьми не повинні боятися проявів магії», — казала Феліцитата. — «Вони самі її найстрашніший прояв». Бравурні слова старої вчительки втратили вагу, зіткнувшись із похмурою реальністю. З чола стікав липкий піт, ноги відверто тремтіли, а все єство веліло триматися подалі від палацу. 

Ні, воно навіть не говорило — воно кричало на все горло, щоб я бігла звідси світ заочі. Щось подібне я відчувала того дня, коли мене готували до першої зустрічі з Леонідою. Дивний збіг, але це була єдина чародійка, перед обличчям якої я губилася й відчувала себе не вартою уваги дрібнотою. Тоді мені також хотілося бігти байдуже куди, аби тільки не до її апартаментів. Навіть похмура перспектива опинитися на ешафоті вже не здавалася такою поганою. 

— Зберися, Мардж, — прошепотіла я сама собі. 

Я не очікувала, що мене це підбадьорить — просто захотілося почути щось окрім тиші. Мовчазний парк навіював лише думки про невідворотність смерті. Сподіваюся, не моєї.

Ознаки темної магії були скрізь. Звичайні люди не змогли б їх побачити, адже магію відчувають по-іншому. Вона — тонкий голос інтуїції, що пронизує тіло посеред темного провулку в бідному портовому кварталі. Вона — той самий страшний сон, який липким потом стікає з чола після пробудження. Вона — твоя власна тінь, що не відображається в дзеркалі. 

Хоча фізичні ознаки завжди існують, мало хто надає їм значення. Насамперед — це запах. Чорна магія завжди смердить. Спершу я злякалася, що в маєтку відбулася кривава різанина, але швидко заспокоїлася: джерелом смороду були мертві щури. Тіла сотень, якщо не тисяч, гризунів валялися по всьому саду.

— Гірка іронія долі. Слуги багато років усіма силами намагалися зменшити поріддя сірих шкідників, вдаючись до різних екстраординарних засобів, а треба було лише покликати чаклуна. Це врятувало б від хімічних опіків шкіру рук не однієї покоївки, — криво всміхнулася я, пнувши ногою тушку товстого пацюка, що валялася на мощеній піщаним гранітом доріжці. 

Лише дарма нові чоботи забруднила. Мертве тільце лопнуло, немов перезріла слива, й розлізлося смердючим слизом. Якби я не була в цьому парку кілька днів тому, подумала б, що цей пацюк лежить на сонці не один тиждень. Присівши навпочіпки, я обережно роздивилася залишки. Нутрощі тварини вкривали огидні чорні бульбашки. Я вже бачила подібне і це не віщувало нічого доброго. 

Путрифікація. Прискорений час, стиснутий у кілька секунд болючої агонії. Процес руйнування починається миттєво, і те, на що зазвичай потрібні дні або й тижні, проходить за лічені хвилини. Шкіра втрачає вологу, стаючи сухою, тонкою та блідою, наче старий папір. А потім вкривається мережею дрібних тріщин, крізь які витікає не кров, а темна масляниста рідина. 

Дар мені нічого не відповів, тож залишалося два варіанти: або це зробила потужна магія, або всіх цих гризунів ужалив павук з роду тредесімгаттатус. Отрута маленького чорного диявола за своїм проявом доволі схожа на путрифікацію. Тринадцять червоних плям на його спині означають Смерть — усі місцеві це знають. Та навряд чи в палаці знайшлося стільки павуків. 

— Яка гидота! — пурхнула я, закривши ніс від нестерпного запаху. 

— Ну, нарешті! — тихесенько пропищало поруч зі мною. — Скільки можна було чекати? 

Від появи неочікуваного голосу серед вкритого трупами парку я відстрибнула, пильно вдивляючись у клумби, заплетені ніжними зірками барвінку.

Серед квітів почулося слабке копирсання, і з зелених паростків визирнула перекошена від болю морда ховраха. Голова тварини була вкрита химерними пухирями, а у великих чорних очах стояли сльози. Якби я не знала, що гризуни не вміють плакати, то навіть розчулилася б. Скоріше за все, це були гнійні виділення. Встати на лапи тварина не могла — лише повзла, чіпляючись за землю міцними пазурами. 

— Ти хто такий і чому на мене чекав? — здивовано прошепотіла я. 

— Ви, мабуть, знущаєтесь, — розлючено закрехтів ховрах. — Чуєш, відьмо? Нікого розумнішого поруч не знайшлося? Чи вони спеціально вирішили спершу на смерть відправити дурепу, як ти? 

— Ти дух-охоронець? — зрозуміла я. — Кобольд, чи як там? 

— Еге ж, самий час потеревенити про життя та розібратися у моїй заплутаній генеалогії, — скривилося від болю створіння. — Чому ти сама? Напали на королівський палац!

— Кавалерія вже в путі, — заспокоїла я його, оглядаючи пухирі на хутрі. — Що тут сталося? Де всі робітники маєтку? 

Не знаю, чи зможе одужати дух, але для людини таке закляття — майже смертний вирок. Кобольду пощастило, що він не здатен відчувати болю. Навіть якщо вчасно надати допомогу, рани від нього заживають надзвичайно важко. Світла магія з трудом справляється з наслідками, бо закляття залишає відбиток тліну в самій структурі тіла. На місці дії лишаються грубі білі рубці, які ніколи не відновлюють чутливості й завжди залишаються холодними на дотик. 

— Де-де? В повній дупі! Не знаю, чи живі вони, але я бачила багацько тіл, коли втікала з клятого будинку, — кобольд вилаявся так брудно, що в будь-кого б вуха відпали.

Таких грубих слів я не чула навіть від Делії, а вона у питаннях лайки була ще та майстриня. Деякі я навіть не зрозуміла, але запам’ятала про всяк випадок. Високородні панянки лише з першого погляду здаються добре вихованими та чемними, але практика показувала: більш чорноротих жінок у світі не знайти. І чому їх тільки вчать у школах благородних дів? Мабуть, саме цього й навчають у першу чергу. 

— Чому так довго? Я кличу на допомогу вже бозна-скільки часу! Думала, так і помру тут, на самоті, й ніхто не поплаче над моєю могилкою, — схлипнув дух. 

— Що ти верзеш? Кобольди й гобліни перетворюються одразу на дим, коли помирають. Яка могилка може бути у духа? — здивувалася я. 

— Одинока і дуже сумна! — обурилося створіння. — Століттями служиш вірою та правдою, а тобі замість «дякую» — дуля без масла! Навіть квітів ніхто не принесе, щоб провести в останню путь. 

— Ти буквально зараз сидиш у колі квітів, — парирувала я, оглядаючи їх пелюстки. — Можу заспівати похоронний гімн, щоб тобі було веселіше. 

— Дуже смішно, — скривив мордочку ховрах. — Тобі ніхто не казав, що замість почуття гумору в тебе шмат лайна? Засунь свій гімн знаєш куди? Чи підказати? 

— Стулися вже, — перебила я кобольда, не бажаючи вислуховувати більше лайки. — Їстівні дари тобі мають підносити щедрі, як платню за роботу. Чому робиш із себе ображеного? 

— Кожну повню? Якби ж то! Тримай рота ширше, — роздратовано пурхнув дух. — У цьому палаці мешкають самі жлоби! Поки сам себе не нагодуєш, ніхто й не згадає про твоє існування. 

— В якому сенсі? Це ж святий обов’язок хранителів замків чи дворецьких… — промовила я й зупинилася. 

Клятий Бреголь і справді приклав до цього руку. Якщо не підносити духам дари, вони слабшають, а разом із ними сходить нанівець захист будинку. Вочевидь, цей вижив лише тому, що ми з Беллою нагодували його кілька днів тому. У кобольда навіть вигляд змінився: з дрібної сірої миші дух виріс до середнього за розміром ховраха. 

— Це все твої родичі? — перелякано спитала я, дивлячись на мертвих тварин. 

— Я зараз помру від твого невігластва. Звичайно — ні! Сама ж тільки-но сказала, що ми на дим перетворюємося, — мерзенно пропищало створіння. — Ми спробували сховатися поміж справжніх пацюків, коли тікали, та це не допомогло. Чому так довго ніхто не приходив? Я ж не вбогу халупу канцеляриста охороняю! 

— Маєток обплутали якісь чари, — похитала я головою. — Ніхто тебе не почув. 

— А ти тоді як тут опинилася? Мимо проходила й вирішила зазирнути на вогник? — насупився кобольд. — Чи ти заодно з тією потворою?

Я цокнула язиком, усвідомлюючи всю небезпеку ситуації. Ай, справді! Чому я змогла сюди потрапити? Якщо ніхто зі Святого престолу не почув духа-охоронця, що було складно організувати з магічної точки зору, то просте пошукове закляття Фредеріка не мало б мене сюди привести, а отже… 

— Мене тут чекають. Інакше все це не має сенсу, — схвильовано прошепотіла я. 

— Отже, заодно, — злобно зиркнув очима дух-захисник, зробивши хибний висновок із моїх слів. — Всі ви відьми однакові, немає вам віри. 

— Не верзи дурниць, — вигукнула я. — Якби я була заодно з тим, хто наклав чари, то вже б звернула тобі шию, а не вислуховувала маячню. Швидко розповідай усе, що знаєш, кобольде. Кого бачив? Що чув? Про що здогадуєшся? Мені треба знати, хто всередині! 

— Ще не зрозуміла, тупа курка? У палаці демон, і не аби який, — насупився дух. — Я йому не рівня. 

- Чому ти сказала, що всі відьми однакові? – зупинила я балакучого духа, - Це відьма наклала закляття на маєток?

— Так, — спохмурнів ховрах. — Ще одна недолуга відьма, що пішла в нього на поводу. Ви чимось із нею схожі.

— Ще раз назвеш мене тупою чи недолугою — я розчавлю твою порожню макітру, як горіх. Зрозумів? — гнівно відрізала я. — Якщо використали таку потужну магію мороку, то, скоріш за все, замок запечатали. Як ти зміг утекти, захиснику? 

Особливої доблесті від духів я не очікувала. Те, що він зміг вижити після путрифікації — вже неабияка вдача. 

— Центральний вхід тоді ще не був закритий, — відрізав дух. — Чари дістали мене, коли я бігл парком. Ледь зміг до барвінку дотягнутися, а він уже мене підлікував. 

— Нічого собі, — подумала я, кинувши оцінюючий погляд на маєток, що виднівся з-за дерев. — Зазвичай путрифікацію накладають, коли об’єкт знаходиться поруч, а цього разу дистанція була чималою. Яка ж сила на таке спроможна? 

— Боротися не було сенсу, — ніби читаючи мої думки, продовжував дух. — Я вирішив покликати на допомогу. Сидів тут, чекав, аж поки ти, відьмо, не зайшла на територію маєтку. 

— Правильне рішення. Сама б так зробила на твоєму місці, — кивнула я. — А чому це ти постійно називаєш мене відьмою? Я втратила свою магію, хіба не бачиш? 

— Як ще мені тебе називати? Фея Моргана з Оркнейських островів? — в’їдливо пискнула істота. — Ти народилася відьмою, потороч! Це твоя сутність! Ніщо у світі не може в тебе цього відібрати.

— Сиди тут і тільки спробуй подохнути, — нагримала я на духа. — Скоро з’являться монахи з ордену, і треба, щоб ти їм усе переказав. 

— Я й без тебе розберуся, що мені робити, — в’їдливо прокрехтів дух. — Розкомандувалася тут, ніби стала королевою. 

— Ось тут маєш рацію, бісеня, — з гіркою усмішкою подумала я. — Лише королева відьом здатна зварити таку кашу… або ж колишня королева. Та навіщо їй це? 

Далі сперечатися зі сварливим кобольдом не мало жодного сенсу. Тільки час дарма витрачаю. 

— Чуєш, відьмо, — пропищав наостанок дух. — Усередині залишилися мої діти. Якщо зможеш, спробуй урятувати когось із них. Ми хоч і не маємо душі, та не безсердечні.

Я мовчки кивнула йому й покрокувала до маєтку, збираючись із думками. Зможе дочекатися дух до приїзду ординців Білої айстри чи ні — вже не мало значення. Було б добре, якби він підтвердив мою версію, особливо те, що я з’явилася тут уже після нападу демона, а не до.

Відчуття занурення у стародавню моторошну казку ставало сильнішим із кожним кроком. Ніби темний вир, воно поглинало мене у свої глибини, змушуючи мимоволі затримати дихання. Ні, не від смороду, що витає садом, — від передчуття чогось великого та неминучого. У цей момент я зрозуміла, що означають слова «стрибок віри».

Якби я й справді хотіла вшитися звідси, то вже б не змогла. Двері головного входу були широко розкриті, а в глибині зіяла темрява. Я відчувала, як тіні оживають. Вони не просто огортали мене — вони вели, немов невидимий провідник у глибини забутого світу. Ніби сама ніч оселилася в королівському палаці та кликала мене на ім’я.

На півшляху у ніч я зловила себе на думці: ну хто ж іще добровільно сунеться в маєток, де навіть тіні здаються надто балакучими? Тільки така дурна відьма, як я.