Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 63. Підписаний приговор
Белла зістрибнула з підвіконня й, підхопивши мене під руку, повела до сусіднього приміщення. Невеличкий будуар із нічною вазою, бочкою чистої води та зеленкуватим від часу бронзовим тазом відділяли від колишнього кабінету Леоніди декоровані двері. На столику біля крихітного віконця стояло кілька пакунків, дбайливо перев’язаних червоними атласними стрічками. Відьма зухвало схопила перший і поспіхом розв’язала банти.
— Ти ж не проти, якщо я гляну першою, сестро? — посміхнулася вона, витягнувши капелюшок із темного оксамиту.
Я глянула одним оком і відмахнулася. Хай дивиться — мені все одно вже нікуди його носити. Натомість я налила воду в таз і почала вмивати почервоніле від сліз обличчя.
— Хто це прислав? — примружила очі відьма. — Такий несмак можуть носити хіба що в якійсь далекій провінції. Ага! Якась сестра Роза з Шарту. Не впевнена, де це знаходиться. Ви знайомі?
— Кілька разів зустрічалися по справах, — кивнула я. — Я робила вигляд, що цікавлюся благочинністю, а вона займалася сирітськими домами для дівчат. Це була частина легенди Леоніди: продемострувати вищому суспільству мою добросердечність.
— Оце вона пожартувала, — покривила вустами жінка. — А ця Роза робила вигляд чи справді опікувалася нашими?
— Грала свою роль тільки я, — промовила я, стираючи рушником із очей сум. — Роза — добра жінка. Вона збирала кошти на якусь школу…
— Богиня свята, а це що таке? — водночас захоплено й перелякано вигукнула відьма.
Я поглянула через її плече й скривилася. У великій коробці, обтягнутій білим оксамитом, лежав інкрустований помаранчевими сердоліками срібний обренч.
— Не тільки Леоніда мала чорне почуття гумору, Мардж. Інакше навіщо відьмі дарувати срібло? — нервово посміхнулася Белла, роздивляючись небезпечну коштовність.
Обережно, щоб не торкнутися місячного металу, дістала конверт із дорогого паперу й відкрила його. Все стало зрозуміло: так пожартувати могла тільки інша відьма. Та сама відьма.
«Любій Маджері в день весілля, від Феліцитати. Якщо ти читаєш цей лист, значить я…»
— Пише, що помирає, — не дочитавши до кінця, я кинула конверт на стіл і відвернулася. — Я це вже знаю: ми бачилися в Лімбі. Стара доживала останні дні, а передати родову коштовність було нікому. В неї вся сім’я загинула багато років тому.
Белла недовірливо розгорнула конверт і з діловим поглядом пробігла очима по аркушу.
— Вона просить її відвідати, — пробурмотіла вона, розбираючи звивистий почерк старої наставниці. — І знову Шарт! Якесь зачароване місто… Вперше про нього чую — і відразу двічі поспіль. Може, з’їздиш?
— У західну провінцію їхати не менше двох тижнів. Я вже не встигну побачити її живою, — похитала я головою. — Який у цьому сенс?
— Химерно, чи не так? Спочатку Алкі загинув, потім Леоніда, тепер Фіфа, — промовила Арабелла, повернувши записку до коробки. — Замість свята — суцільні похорони. Що тебе тут тримає?
— Він, — тихо відповіла я. — Я не зможу спокійно спати, поки не з’ясую все й не знайду винних.
— Облиш ці нісенітниці, — втомлено промовила Арабелла. — Свого принца ти вже не повернеш. Тільки себе занапастиш.
— Як ти можеш таке говорити? — обурилася я. — Я гадала, що ти мене розумієш. Ти також втратила свого чоловіка, билася за нього й досі не можеш забути.
— І чого я досягла? — сумно всміхнулася жінка. — Все життя ховалася в темних підземеллях, тікала від псів матінки, наче скажений щур, і постійно чула прокльони сестер у спину. У погоні за минулим я ризикувала майбутнім. Фредерік усе дитинство мене майже не бачив. Добре, що він відкрив мені очі.
— Але ж ти не зупинилася! Ти й досі намагаєшся з’ясувати, хто зачаклував ту стрілу, що влучила в серце Маркуса, — не втрималася я. — Я чула це від Актавшан. Ти не залишила пошуків.
— Постривай, я ніколи не… — примружила очі Белла, та нас перервали.
У кабінеті почулися чиїсь тихі кроки. Я рішуче відчинила двері, збираючись жбурнути в Адель щось важке, але зупинилася. Замість колишньої подруги переді мною стояли дві дівчинки. Одна тримала в руках сіру сукню монахині та міцні черевички, а інша — купу ганчір’я.
— Луїза, — повеселішала я. — Рада бачити, що з тобою все гаразд.
— Ми знайомі? — округлила очі дівчинка.
— Взагалі-то так. Тільки я виглядала інакше, — посміхнулася я. — Пам’ятаєш чорнявого хлопця, з яким уклала договір у борделі? Це була я під мороком.
— Якщо так, то ви не виконали домовленість, — суворо поглянуло на мене дівча.
— Вона зробила все, що змогла, — встряла усюдисуща Белла. — Будь певна, у Ванні не було шансу зберегти життя.
— Зараз мова не про пані Джованну. Я ж бачила коштовності — за такі вбивають без роздумів, — похитала вона головою. — Ви обіцяли мене навчити нашого ремесла. Білявий чоловік забрав мене з борделю та привіз сюди. Сказав, що відтепер я буду працювати служкою. Це й є обіцяне навчання ремеслу?
— Мене звати Афродезія, — перебила подругу незнайома білява дівчина, врятувавши мене від необхідності відповідати. — Матінка Адель попросила тут прибрати.
— Яке чудернацьке ім’я, — пирснула за моєю спиною Белла. — Але звучить гарно. Я мала честь знати одну твою тезку. Видатна була жінка й дуже впливова.
Біляве дівча випрямило спину, почервонівши від гордості, але швидко понурило очі. По-хазяйськи, без стуку, до кабінету зайшла одна з монахинь із парою порожніх діжок. Не звертаючи на нас жодної уваги, вона відправила дівчат по воду, закрила вікно й, прискіпливо понюхавши вміст чайних чашечок, похитала головою.
— Щось не подобається? — з викликом спитала Белла, відпивши джин із пляшки.
— Ні, пані, — відрізала вона, відвівши погляд і почала складати дорогий порцеляновий посуд у звичайне дерев’яне відро.
— Матінка Адель, — спробувала я на смак ці слова й скривилася.
Гидко це усвідомлювати, але вона скоро стане головною, і з цим доведеться навчитися жити далі. З владою верховної важко сперечатися, маючи клеймо відьми на шкірі. Белла має рацію — треба забиратися звідси.
Дочекавшись, поки дівчата звільнять будуар і почнуть працювати, я взяла сукню з чоботами та попрямувала перевдягатися. Груба сіра тканина колола шкіру, чоботи виявилися трохи завеликими, але це все одно було краще, ніж лахи, які дісталися мені від чорнокнижника. Сумно поглянувши в маленьке люстерко на своє обпалене волосся, я прийняла той факт, що його варто обрізати. З таким гніздом на голові нормальні люди не ходять.
— Десь тут лежали ножиці, — промовила я, оглядаючи кабінет. — Дівчата, ви не брали?
— Я їх забрала, — знизала плечима монахиня. — Гадала, що вони нікому вже не потрібні.
— І давно монахині тягнуть собі в кишені все, що погано лежить? — в’їдливо підмітила Белла. — Очі богині не заважають?
— До чого тут богиня? Це мої ножиці, — здивувалася жінка. — Матінка Леоніда, богиня упокой її душу, позичила їх тиждень тому.
— Дурня якась! Ви, мабуть, помилилися, — похитала я головою. — Це ножиці моєї знайомої, і їх треба повернути.
— Це ви помиляєтесь, пані, — грубо відповіла жінка й витягнула тупі ножиці Актавшан. — Ось бачите клеймо? Це мітка, що стоїть на більшості храмового майна.
Ми з Беллою зірвалися з місць і втупилися в непримітну закарлючку на сталі. Я її бачила, та гадала, що це звичайна вм’ятина від постійного використання. Руки відьми відчутно тремтіли, коли вона повертала ножиці монахині. Та обурено поклала їх у кишеню сукні, взяла відра з червоною від крові водою й, пошепки забурмотівши щось про дурних жінок, вийшла з кабінету.
— Ти щось розумієш? — нарешті я вичавила з себе.
— Розумію, що навіть коли вона померла, інтриги продовжуються, — вражено прошепотіла Белла. — Але тут доречне інше питання: чи знала про це Делія? Вона довше за нас розглядала ті ножиці.
Белла виразно поглянула на мене, схопила за руки й гаряче зашепотіла:
— Тобі треба забиратися з Пенефоріса. Так далеко, щоб тебе не знайшли.
— Не кажи дурниць, Белла, — відмахнулася я. — Я нікуди не поїду, поки…
— Поки не помреш? Алкі вже не повернути, зрозумій це! За своє життя ти здобула величезну кількість ворогів, і всі вони, дізнавшись про мітку на твоєму плечі, захочуть встромити ножа в спину!
— Там уже немає вільного місця. Все забронювали подруги, — проіронізувала я. — Але куди мені їхати? Де сховатися?
— Хоча б у Шарт! Якщо я не знаю, де він знаходиться, то й інші не знайдуть його на мапі! А легенду ми тобі придумаємо.
— Ти здуріла! В мене немає грошей! — вигукнула я. — Я втратила всі зв’язки, ніхто не стане мені допомагати! Кому потрібна відьма без сил?
— Я тобі допоможу, — рішуче відповіла жінка й покрокувала до письмового столу. — І Адель також. Тільки вона не відразу про це дізнається.
— Що ти надумала? — не зрозуміла я, дивлячись, як відьма методично обшукує кожну шухлядку.
— Останній наказ Леоніди, — відповіла вона з-за столу. — Дівчата, прямуйте у лазарет, знайдіть там хлопця на ім’я Ілсе й приведіть його сюди.
Луїза з Афродезією застигли навпочіпки біля червоної плями й виразно подивилися на Беллу.
— Чого розсілися? Негайно! — закричала вона, змахнувши рукою.
Ось тепер я це побачила. Хоч Арабелла Ле Гардіа зовні не була схожа на свою матір, носила інше прізвище й не хотіла мати з нею нічого спільного, та вони були однієї крові. Влада, що відчувалася в голосі, й рішучість, яку неможливо було приховати, пов’язували жінок незримими нитками. Що б не дкмала стара вириця, її донька пішла не в батька.
Дівчата аж підскочили від її крику, покидали ганчірки та, пробурмотівши: «Так, матінко. Звісно, матінко», хутко вибігли з кабінету.
— Що ти збираєшся з цим робити? — запитала я, дивлячись, як жінка вихопила перо з чорнильниці та поспіхом писала щось на шматку аркуша.
— Я дописую наказ, який вона вже підписала, — мугикнула відьма собі під ніс. — У якому монастирі вона збиралася відкрити школу для дівчат… Та як її? Ну, та, що прислала тобі той потворний капелюх.
— Сестра Роза, — ніби крізь сон відповіла я. — Монастир Святого Брухоса, чи якось так.
— Чудово, що Леоніда не встигла дописати розпорядження, — задоволена своїм трудом, відьма роздивилася лист в останніх променях сонця й дмухнула на чорнила.
— Ти мене відправляєш у монастир? — понурила я погляд.
— Королівський палац тобі вже не світить, люба. А відправляти відьом на вогнище чи до в’язниці я не люблю, — криво всміхнулася вона. — Тож це найкраще, що зараз можна придумати. Ніхто не знає тебе в провінції, а королева та інші не підуть війною проти Святого престолу, — закінчила вона й протягнула мені аркуш. — Якщо ти станеш його офіційною частиною, звісно.
Тремтячими руками я забрала в неї підписаний вирок.
«Святий престол та її святість Леоніда відпускають усі гріхи ігумені Маджері й призначають її настоятелькою монастиря Святого Брухоса та однойменної академії для видатних дівчат…»
— Хто в це повірить? Яка ще добіса академія в провінції? — скривилася я. — І де там візьмуться видатні дівчата?
У двері тихо постукали.
