Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 58. Срібне око богині. Частина 2
Стиснувши величезний кулак, Шакс зім’яв маску, перетворивши її на попіл. По великих, прикрашених гострими пазурами пальцях демона потекла бура рідина. Чиє серце розчавив велет, залишилося для мене загадкою. Та, вочевидь, Леоніда знала відповідь. Відьма несамовито закричала і жбурнула в нього ще одну плиту, зробивши цим тільки гірше.
Залишки липкої павутини, що оповила могутній торс велета, лопалися одна за одною. Закляття було зламано та остаточно втратило силу. Він жбурнув у нас вцілілу маску, але промахнувся. Вона впала десь позаду, відбивши чималий шмат від стіни.
Білий мармур обсипався з його кремезного тіла, оголюючи оксамитово‑червону шкіру. Недарма він здався мені неймовірно гарним у променях місячного сяйва. Старовинні гримуари всі як один описують демонів потворними створіннями пекла. Або всі вони помилялися, або мені довелося зустріти кращий екземпляр.
Вродливим, у загальному розумінні цього слова, його було назвати важко. Вольове підборіддя, могутні руки та міцні м’язи, зріст, десь як дві мене — все це було несуттєвим. Сила та влада, яку він випромінював, зачаровували. Здається, я зрозуміла, чому стара віра поклонялася демонам, немов богам. Від них неможливо було відвести очей.
Стряхнувши з чола виноградний вінок, він звільнив золоті роги, кліпнув чорними, як ніч, очима й загорлав що було сили. У чомусь я його розуміла. Я б теж так реагувала, якби Леоніда наклала на мене павуче закляття. З пащі Шакса вирвалося люте полум’я. Повітря Лімба наповнилося запахом сірки, копченої паприки та перцю, политого міцним к’янті.
— Насичений, гарячий, ніби в нього додали спецій, але не яскравий, — згадала я цей смак. — Саме цей вогонь обвалив на мене скелю.
Світ сколихнувся. Стіни примарного палацу дали тріщину. Демонічний жар випалював астральний простір, змушуючи Лімб тремтіти. Злякавшись пекельного створіння, навіть місяць на якийсь час зник із небосхилу, зануривши атріум у суцільну темряву.
— Задоволена? — перелякано вигукнула Леоніда. — Через тебе він звільнився!
— Я ще й винна? — обурилася я, відступаючи від демона. — Це ваші безглузді удари розірвали павутину, яка його тримала!
— Не треба було за ним ховатися! Дурне дівчисько! — відрізала вона й поринула в бій.
— Не захотіла отримати по голові мармуровою брилею й відразу стала дурепою! — відповіла я. Та вона мене не почула, надто була зайнята чаклуванням.
Звичайна відьма володіє стихією лише в одному її прояві. Якщо ви випадково подумаєте, що в цьому немає нічого особливого, то можу вас запевнити — це не так. Жив колись на світі один чародій, який умів керувати комахами. На перший погляд — дурниця якась, а не магія. Але він вже довгий час очолює таємну канцелярію Святого престолу. Мошва приносить старому кнуру Манару секрети зі всієї країни, і він вдало розпоряджається цими знаннями. Дар ніколи не буває дрібним чи несуттєвим. Рішення, як його використати, завжди залишається за тобою.
Обдаровані відьми та чародії володіють двома, трьома або й чотирма проявами стихії в період свого розквіту. Мене вважали перспективною, адже крім полум’я я вміла використовувати світло ьа тепло. Стихією Фіфи була вода, проте вона завжди більше полюбляла її холодну та тверду форму — лід.
Голова Святого престолу володіла набагато більшими силами. Хтось вважав, що всіма проявами своєї стихії, тому вона й вважалася верховною. Не знаю, чи це справді так. Ніколи не було можливості перевірити межі могутності Леоніди.
У будь-якому разі її сили було важко переоцінити. Дивлячись, як стара чародійка поспіхом промовляла закляття, створювала големів із мармурових колон палацу та вирощувала кам’яні ліани з підлоги, я, як ніколи раніше, раділа, що цього разу ми були на одній стороні. В цей момент було неважливо, погана ця жінка чи хороша. Я навіть не задумалася, чи можна їй довіряти. Вона щиро хотіла зупинити клятого демона, як і я. Коли справжнє зло стоїть на порозі, союзників не обирають.
— Як ви збиралися його позбутися? — вигукнула я, з відкритим ротом споглядаючи дива, які вона творила в мене на очах. — У вас був якийсь план? Чи ви вічно збиралися тримати його тут і чекати, поки я принесу дзеркало?
— Ніхто тебе чекати не збирався, — відповіла вона, зв’язуючи Шакса кам’яними зміями. — Дзеркало повинні були відібрати й принести мені, а далі — вже справа техніки. Я й гадки не маю, як ти сюди потрапила!
Здогадка, чому закляття перенесло мене в Лімб строю відьми, у мене була. Ще й яка! Але це було неважливо. Ось хто найняв вбивцю з ордену Воронячого Ока. А я думала, що це королева не пошкодувала на мене шалених грошей. Я відігнала нав’язливу думку вдарити підступну вирицю в спину й вигукнула:
— Дзеркало в мене! Що з ним робити?
— Дзеркало — це ключ до дверей. Але пам’ятай: воно не вибирає, кого замикати. Якщо твоя воля похитнеться, воно може обернутися проти тебе. Якщо ти просто триматимеш його, воно буде лише шматком обсидіану. Використай ліве око богині, — прокричала вона, — Та спочатку, допоможи мені! Треба його затримати!
Роки брали своє. Закляття витягували з неї надто багато сили. З кожним наступним сигілом вона дедалі більше ставала схожою на засушену мумію.
— Як? — не зрозуміла я. — У мене ваша каблучка відібрала всі сили!
— Справді? — з натугою вигукнула вона. — І де вона зараз?
— А й справді, — майнула думка в голові. — До мене повернулося руде волосся та зелені очі. Чому б не повернулася й магічна іскра?
Довго кликати не було потреби. Якщо ти впевнений, що в тобі жевріє дар, то ось моя порада: не треба довго думати, вийде чи ні — дій! Поруч не було джерела вогню, тож я звернулася до єдиного, що дарувало світло серед вічної ночі Лімба.
Місяць. Його лагідні, невагомі потоки сяйва заливали атріум крізь великі вікна палацу. Я підхопила їх і зробила те, за що більшість алхіміків могли б убити — перетворила срібло на золото. У метафоричному сенсі, звичайно. Білий лебідь, створений із срібних променів, розправив крила, перетворюючись на вогняного птаха. Побороти демонічний вогонь я не могла й не бажала, але дещо інше зробити сил у мене вистачило.
Підлога перетворилася на розпечену лаву. Я змусила твердий полірований мармур згадати ті давні часи, коли він був ще молодим, гарячим і стікав із жерла вулканів західних гір. Кремезні ноги велета провалилися в нього, мов у болото.
Стомленими рухами чародійка невпинно малювала в повітрі сигіл за сигілом, глибше забиваючи демона в рідкий вогонь. На мій превеликий жаль, великої шкоди моя магія йому не спричинила — навіть шкіра не обгоріла. Та розрахунок спрацював: демон забив руками по розпеченій лаві та загруз.
— Так тримати, дівчинко! — розсміялася Леоніда. — Довго нам його не втримати. Вороши дупою!
Двічі просити мене не було потреби. Повня дивилася на мене своїм срібним оком, запрошуючи до дії. Хоч я й не молилася богині, як ідолу, та зараз була готова зачитати всі гімни зі святої книги — усі три, які пам’ятала. Залишалося тільки знайти щось, чим можна було намалювати символ. Як на зло, нічого подібного під рукою не було.
— Яка ж я дурепа! Могла б хоч шматок крейди прихопити чи, як Белла, — зерно, — подумки я кляла себе, воліючи відшукати бодай щось підходяще.
Очі самі собою знайшли амулет грі-грі, що одиноко лежав на підлозі. Забрати на той світ подарунок острівної відьми хазяйка цвинтаря не змогла. Він зробив свою справу та залишився звичайним мішечком без жодних магічних сил. Боляче закусивши губу, я щосили кинулася до нього. Демон вивергав полум’я зі своєї пащі, махав руками, намагаючись порвати кам’яні кайдани Леоніди та вирватися з вогняного озера. Вони тріскалися, розлітаючись на шматки, але стара відьма встигала створювати нові.
Ледь ухилившись від розпеченого шматка мармуру, я тінню просковзнула на інший кінець атріуму і тремтячими руками розв’язала ланцюжок. Срібною змією з нього висипалася звичайна дрібна морська сіль.
— Дідько! — вилаялася я.
Кликати ще одне породження пекла не було потреби — мені й одного вистачало, але іншого слова в цей момент якось не знайшлося. Якщо мені хтось колись скаже про співпадіння, я плюну йому в пику!
Сіль — кристалічна пам’ять Землі, що зберігає енергію тисячоліть. У простій солі, яка коштує на півдні чверть мідяка за глечик, прихована стародавня та потужна магія. Навіть прості люди використовують її не лише для приготування страв. Будь-яка продавчиня з торговельної площі Рю Де Ре Воллє знає: «Розсипте тонку лінію на порозі, щоб відвернути небажане. Прийміть ванну, додавши щіпку солі у воду, і відчуєте, як вона змиває втому після важкого дня».
І вона буде права. Сіль була найпростішим та водночас найпотужнішим символом чистоти й незламності. Її білосніжні кристали здатні, мов губка, поглинати енергетичну тінь, розсіювати негатив і створювати незримий, але непорушний бар’єр навколо простору. Сіль і Місяць — кращого поєднання годі було й шукати.
— Сіль — це межа між тим, що було, і тим, що більше не буде. Місяць — це рух від темряви до звільнення. Я прокладаю шлях, що поверне демона у його світ. Я обираю світло. Я пам’ятаю, хто я, — прошепотіла я й розсипала вміст мішечка на чорне дзеркало.
Далі слова знайшлися самі собою. Римовані строфи злітали з вуст, ніби я готувалася заздалегідь до цього виступу. Шкода лише, що, крім демона та старої курви Леоніди, їх ніхто не почує.
Повна блакить, з’єднай три світи,
Щоб істину світлу в собі зберегти.
Хай промінь, що лине крізь воду й кров,
Поверне нам пам’ять, спокій і любов.
Нехай розірветься туману вуаль,
Місяць змиває тривогу й печаль.
Що було забуте у вирі століть,
Прокинеться знову і знов зазвучить.
Крізь попіл і терни, крізь темряву ночі,
Цілюще джерело відкриє нам очі.
І три ті світи, що злилися в один,
Подарують душі довгожданий спочин.
Мій палець стрімкими рухами намалював простий символ. Його можна було зустріти будь-де: від величного храму Святої Йови в центрі Аргентума та входів до заможних маєтків, аж до бідняцької хатини моряка в порту, де набожна жінка зобразила ліве око богині тупим цвяхом на підвіконні.
Білим кроликом місяць пробіг по солі, яку я розсипала на імпровізованому вівтарі. Від присутності могутнього зла поруч символ яскраво спалахнув, обпаливши пальці.
Лімб відчув мою магію і здригнувся. Мармурові колони примарного плацу почали руйнувати та падати одна за одною. Згори впав великий шмат розмальованого стелі і розбився на друзки.
— Треба забиратися звідси! — крикнула я Леоніді. — Зараз тут усе завалиться!
— Розбий дзеркало! — крикнула вона у відповідь, перетворюючи арку палацу на кам’яного птаха. Він змахнув крилами, та чималою вагою притиснув демона до підлоги.
Витягнувши сталеві ножиці Актавшан, я замахнулася й з усієї сили встромила їх у чорний обсидіан. Дзеркало засяяло нестерпним блиском, пішло тріщинами і луснуло. В очах замайоріла веселка. Похитнувшись, я спробувала відновити рівновагу, та вхопитися вже не було за що.
Останнє, що я запам’ятала, була доволі логічна думка: «Невже я померла?».
Та відповісти на це питання мені не судилося. Темрява накрила мене з головою.
