Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 60. Королівське правосуддя
— Маджері! — востаннє пролунало з темряви моє ім’я.
Потім була сама тиша, але спокій небуття тривав недовго. Шкіру на обличчі обпалив пекучий біль. Від обурення та здивування я забула, що померла, і відкрила очі. Повітря наповнював їдкий чорний дим, від якого перехоплювало подих. Поруч зі мною протупотіло з десяток ніг у грубих черевиках. Вочевидь, володарі цих ніг носили відра з водою.
Підо мною відчувалося щось вологе. Зав’язана на животі брудна сорочка, була вщент мокрою, ніби мене викупали в калюжі. Прагнучи знайти когось, аби помститися за неповагу до мертвих відьом, я втупилася в червоне від люті обличчя Белли. Жінка рішуче занесла руку та уже була готова завдати наступного удару. Схиблена відьма навіть померти спокійно не дає! Щоб уникнути ляпасу, я почала швидко рухати кінцівками, відповзаючи на кілька кроків.
— Нарешті прокинулася. А ми вже думали, що ти вирішила піти по стопах Герострата, — насмішливо пролунав чоловічий баритон.
— Кого? — не зрозуміла я, шукаючи поглядом джерело голосу.
Авжеж, хто б іще міг так тонко іскрити знаннями. На мене дивилися усміхнені, майже прозорі очі Анатоля. Хто б сумнівався, що йому смішно. Йому завжди було смішно, коли я потрапляла в халепу. Білявий виродок умів роздратувати.
— Це одна з легенд, — відмахнувся хлопець. — Жив колись чоловік, який спалив храм стародавньої богині задля вічної слави.
— Це якась метафора, чи я справді встигла спалити чийсь храм? — не зрозуміла я.
Я ще не розуміла, що сталося, де я та чому всі так дивляться на мене, але збиралася це з’ясувати.
— Зараз у подружки спитаєш. Давай, допоможу піднятися, — проказала Арабелла, подавши руку.
Все тіло боліло, ніби мене прив’язали до коня й протягнули по центральному проспекту міста. Може, так і було? У голові блимало. Нога нестерпно боліла, і, здається, була підвернута, та це було не найстрашніше. Коридор, у якому я оговталася після подорожі в Лімб, міг належати тільки одному місцю — храму Святої Йови.
Я ніколи не розуміла, чому колишню королеву возвели в ранг святих, та й не хотіла знати. Якщо я тут — отже, ми перемогли демона і вона змогла мене витягнути. А це, у свою чергу, означає, що підпис під моїм вироком уже стоїть. Тільки я одна бачила, як Леоніда чаклує в примарному замку, і тільки я знала, що саме вона стоїть за вбивством Алкі.
— Я ходячий мрець, — зірвалося з вуст усвідомлення свого становища.
— Не драматизуй, — відповіла Белла. — Може, ще й болить, але я загоїла всі серйозні поранення. Відпочинеш кілька днів, змиєш бруд — і будеш як нова. А волосся можна й підстригти.
— Яке волосся? — зупинилася я й торкнулася голови.
Так, мої руді коси були обпаленими й виглядали, мов собачий хвіст, але вони залишалися моїми, а це означало…
— Що з Ілсе? Він живий? — вигукнула я.
— Тобі ніхто не казав, що варто задуматися над кар’єрою в театрі, Сестро? Такої гри з масками я ще ніколи не бачив. Сцена за тобою плаче гіркими сльозами, — задоволений нікому не зрозумілим жартом реготнув Анатоль.
— Все з ним нормально. Не галасуй, — втішила мене Белла й махнула Анатолю.
Він скривився, але нарешті стулив писок. Я мала рацію: у будівлі щось горіло. Полум’я було невеликим, але таки яскравим і знайомим. Я потягнулася до нього подумки й зрозуміла:
— Я підпалила її улюблений храм. Вона точно мене вб’є.
— З ким не буває. Ти була не при собі, — прошепотіла Белла й махнула Анатолю. — Зараз треба думати про майбутнє.
— Хіба в мене воно ще є? — прошепотіла я.
Белла не відповіла. Жінка відкрила двері та жестом запросила мене зайти першою. Невідворотне відчуття химерного дежавю заполонило розум. Ця кімната була дуже схожою на ту, що я щойно бачила у мареві сну. Як сестра-близнючка: ніби й така сама, але водночас зовсім інша. Ті ж гобелени на стінах, вишукані меблі, велика статуя богині, яка розвела руками, ніби запрошуючи кожного поринути в її дбайливі обійми. Підлоговий годинник із маятником, що безупинно відлічував час, пробив сім разів. До нього відразу долучилися дзвони храмової башти, сповіщаючи світ, що настав вечір.
Зі всією можливою помпою денне світило повільно прямувало до горизонту. Велике свято, як-не-як, можна й не поспішати. Золотавий промінь ковзнув по моєму обличчі, і я відчула потік енергії, за яким вже встигла скучити. У вас колись німіла кінцівка, що ви не могли нею поворухнути? Коли втрачаєш внутрішню іскру, відчуття майже те саме. Те, до чого ти звик багато років, просто перестає тебе слухатися. Тепер це відчуття зникло, розчинившись у вечірньому світлі.
Цей захід сонця був зовсім іншим. Ніякого червоного гротеску чи мінливої гри тіней. Сонце було весняним, ніжним і сором’язливо ховало свої повні боки в пелерині легкої вечірньої димки над морем. Але це не було головною відмінністю. Кімната наче й була та сама, та відчувалася зовсім по-іншому. Я озирнулася й зрозуміла, що могло стати причиною.
Кімната була справжньою пасткою, яку зазвичай ставлять на диких звірів. На обтягнутій кремовим оксамитом софі біля порожнього каміна розвалилася королева Вів’єн. Вона була не сама. Поруч сиділа Адель і розливала чай по горнятках, замріяно наспівуючи щось собі під носа.
— Прокинулася нарешті, — монотонно, без жодних емоцій проказала королева. — Пощастило тобі. Я вже думала їхати звідси.
— Егеж, щастя в мене цілий тиждень б’є через край, — прошепотіла я. — І чомусь завжди по голові.
Белла непомітно, але відчутно штовхнула мене рукою, змушуючи замовкнути, та зробила короткий уклін. Я голову схиляти не збирався.
— Чаю? — спитала Делія, вишуканим рухом вказавши на філіжанку.
Тон старої подруги був настільки буденним, ніби ми зустрілися в міському парку, щоб обговорити хлопців, моду та останні плітки. Гадаю, одна з цих тем точно мала б спливти, але зовсім з іншого боку. Арабелла підштовхнула мене до єдиного порожнього стільця. Я рішуче зробила крок і всілася на нього, ніби на лаву підсудних.
Адель обнадійливо всміхнулася й кивнула. Я лише похитала головою: досить із мене чаю, дивитися на нього не можу. Вона недовірливо примружила очі, але не наполягала. Мовчання затягувалося, тож я вирішила зробити хід першою. Будь-яка розмова схожа на гру в шахи: хто робить перший хід, той і задає тон.
— Де… — почала я, але мене обірвали.
— Ілсе відпочиває, з ним усе добре, — проказала вона, не дивлячись мені у вічі. — Ви скоро побачитеся, не хвилюйся.
— Добре, я рада, що з ним усе гаразд, та спитати хотіла не про нього, — похитала я головою. — Де вона?
— Ти про кого? — примружила очі подруга.
— Не грай зі мною, Делія. Мені вже в печінках сидять ваші з нею інтриги! — пригрозила я, але, подивившись у розгублене обличчя подруги, вирішила уточнити: — Я маю на увазі матінку, звісно!
— Гадала, що ти чула останні новини… — невпевнено почала вона, та договорити я їй не дала. Зараз мій час говорити.
— Мені байдуже, що вона відреклася від престолу! Де Леоніда? Я хочу поглянути в її брехливі очі й натовкти пику!
— Маджері, зупинись, будь ласка… — пробелькотіла дівчина, піднявши руку.
— Ти не розумієш, Делія, — вигукнула я, більше не бажаючи тримати це в таємниці. — Це все вона! Весь цей час — це все була вона…
Королева високо підняла голову, пильно дивлячись на мене, та зараз етикет був останнім, про що хотілося думати. На кону стояло моє власне життя.
— Леоніда померла.
Слова подруги змішалися зі звонами великої башти та потонули в моїй голові. Усвідмовши це, я розреготалася, ляскаючи в долоні
— Звісно! Старе стерво не пережило зустрічі з демоном, а розгрібати після себе безлад доведеться мені!
— Мадж, я не знаю, про що ти говориш, — м’яко промовила дівчина, взявши мене за руку. — Вона померла три дні тому.
— Ні, ні, цього не може бути! Це фокус, чергова інтрига, щоб мене підставити! — захитала я головою, вириваючи свої руки з її долоней. — Я щойно бачила її в клятому Лімбі! Вона хотіла мене вбити, напустила павука, а потім…
— Мадж! Зупинись та вислухай! — вже без посмішки крикнула на мене Адель. — Ти багато чого пережила за останній тиждень, і я це розумію. Ми всі багато пережили. Ти допомогла розкрити змову проти корони та врятувати королівського нащадка.
— Алкі помер! Якого ще нащадка? — вигукнула я і згадала.
— Ваша світлість, ви самі бачите, що пані Маджері не при собі, — знову перебила вона, звернувшись до королеви. — Можна нам відійти на хвилину?
— Не при собі? Ні, я цього не помітила. Здається, вона завжди була такою, — протягнула Вів’єн, склавши вузькі губи в трубочку. — У мене немає часу на ваші теревені. Приведіть бранця!
Я міцно схопилася за бильця стільця. В голові майоріла лише одна думка: «Навіщо кличуть Ілсе? Що від нього хоче змія Вів’єн?» Арабелла, яка непорушно стояла за моєю спиною, мовчки кивнула та зникла за дверима.
— Випий клятий чай, — одними губами прошепотіла Делія.
Пити я не збиралася. Забагато було охочих напоїти мене чимось, і майже завжди за цим стояв недобрий намір. Та подруга так виразно округлила очі і наполегливо підсунула до мене філіжанку чаю, що я здалася.
— Грець з тобою, — здалася я і зробила маленький ковток.
— Бачиш, — посміхнулася вона. — Це було нескладно.
У напої точно був якийсь секрет. Розум накрила тепла пелена й усвідомлення: якщо мене отруять, то хоч помру спокійно та більше не побачу цю зрадницю. Швидка смерть за мною не прийшла. Гарячий чай розтікся по шлунку, подарувавши омріяний спокій. Якби ще не смердів квітами півоній, ціни б йому не було.
Белла не змусила себе довго чекати. З гордо піднятим підборіддям вона відчинила двері та впустила в кімнату вартових. Двоє чоловіків тримали під руки заковану в сталеві кайдани високу жінку в чоловічому камзолі. Один із них грубо вдарив її ціпком. Ноги жінки підкосилися, і вона впала навколішки перед нами.
— Джованна… — зірвалося з моїх вуст. Вона сумно поглянула на мене, міцно стиснувши кулаки.
— Отже, ви знайомі? — криво посміхнулася Вів’єн. — Я не здивована. Ти ніколи не вміла обрати гідну компанію.
— Ми бачилися лише раз, — почула я власний голос. — Вони зі спільником Фокіоном допомогли викликати демона, який убив Алкі.
Очі королеви небезпечно заблищали. Мені здалося, що вуста відкривалися самі собою і вимовляли слова незалежно від моєї волі. Не те щоб я хотіла приховати деталі нашого з Джованною знайомства, але й докладати королеві не збиралася. Поглянувши на чай, у голові майнула думка: підступна Делія домішала в напій зілля! Але навіщо? Чого вона прагне досягти? А ще називала мене подругою!
Королева хмикнула, поглянувши на мене, та запитала:
— Хто ще про це знає?
— З живих, окрім мене, тільки Арабелла та її син, — висковзнуло з моїх вуст, і я відразу затулила рот рукою.
Чаша сповіді. Кожен ковток змушує душу розкритися, а слова стають незворотними. Пелюстки чорних півоній, пилок нічних братків, що викликає марення, та сік отруйних ягід беладони, розведений так, аби не вбивати, а змушувати казати істину. Я принюхалася до чаю та крадькома кинула погляд на Адель.
— Треба незабути їй віддячити за таку смакоту, — майнула в голові думка. — Добре, що про крила метеликів забула та не додала смолу ладанника. З ними було б зовсім кепсько. Тоді б я говорила все, що думаю, а не тільки те, про що питають.
Здається, я й так уже наговорила вдосталь. Вів’єн загрозливо піднялася, повільно знімаючи шовкові рукавички з рук, і підійшла до Ванні.
— В мене тільки одне питання: хто був замовником? — страшним голосом проказала королева. — Місцеві князьки? Повстанці з островів? Чи, може, той заморський покидьок, який вже кілька років збирається оголосити нам війну?
Джованна не відповіла. На мить мені здалося, що вона й не могла цього зробити. Губи жінки були так міцно стиснуті, ніби їх зашили грубими нитками.
— Мовчиш? — сухо спитала Вів’єн. — Ну, то замовкни навіки.
Крик мимоволі зірвався з моїх вуст. Коротке гостре лезо, яке ховалося в складках темної сукні королеви, швидким розчерком розітнуло шию чорнокнижниці. Червона, мов останній захід сонця, кров забила фонтаном із горлянки Джованни. Жінка закрехтіла, хапаючись за життя, і з гуркотом упала на підлогу. Не минуло й кількох зітхань, як очі закотилися, і вона спустила дух.
Втиснувшись у спинку стільця, я з жахом дивилася, як Вів’єн зневажливим рухом витерла свій клинок об камзол одного з охоронців і знову сховала в приховану кишеню.
— Приберіть це сміття, — кинула через плече королева, крокуючи до дверей.
Белла услужливо відчинила двері, пропускаючи монархиню з вартовими.
— Королівське правосуддя вражає, еге ж? — нервово хмикнула Белла. — Якби ти не випила чай, була б на її місці.
— Вона теж мене змушувала випити чай, — одними губами прошепотіла я, — Це не може бути збігом.
Перебуваючи у мареві, хиткими кроками я підійшла до мертвої жінки. В останніх променях сонця на закривавленій шиї блищав амулет. Коли Вів’єн розсікла шию Джованни, то випадково порвала його ланцюжок. Я обережно потягнула за нього, і на мене дрібними червоними рубінами поглянула бараняча голова.
— Хрисмаллос. Такий самий, як і був на шиї Фокіона, — задумливо проказала я. — Запасний син. Ось де ховається відповідь.
