Раді Вас бачити!

Розділ 54. Верховна стерва

Ніби зачарована нитка зі стародавньої легенди про Ореанду, павутина вела мене крізь тіні. Цього разу — навряд чи до зірок. Хоча ні… Ця падша «зірка» отримує від мене сповна. Простим копняком під зад я точно не обмежуся. Усміхатися в обличчя, підтримувати, співчувати горю, супроводжувати весь шлях до самого кінця — і встромити ножа в спину. Ні, навіть не ножа — цілий зачарований меч Ескалібур зараз стирчав із мого багатостраждального серця. Белла… Все це в твоєму стилі, сестро. Недарма ж тебе прокляли колеги по ремеслу та відмовилася сім’я. Ненавиджу тебе.

Ще одна жертва великої павучихи зустрілася майже одразу. Якби не дороговказна павутина, я б не помітила тіла, що непорушно лежало в коридорі третього поверху. Я проходила тут кілька разів і не звертала уваги. Або ж Лімб приховав його від мене, вичікуючи слушного моменту.

Чоловік ніби на хвилинку приліг відпочити на софі після важкого дня. Груди ще повільно здіймалися, але я й без підказки дару розуміла: ця людина не житиме. Місяць, ніби почувши мене, ковзнув своїми променями по незнайомцю, і у відповідь заблищали рожеві діаманти.

— Фокіон, — вражено прошепотіла я.

Від вроди чаклуна не залишилося ані краплі. Хто б що не думав: Смерть і краса — взаємовиключні поняття. Якби не унікальна прикраса на його поясі, то в цьому почорнілому від пухлин тілі я б ніколи не змогла впізнати яскравого, неймовірно харизматичного чоловіка, який ще цього ранку широко мені всміхався та фліртував. Здавалося, що й зараз посмішка не полишила вкрите страшними пухирями обличчя, та я знала: це гримаса болю. Як, власне, і в демона, якого він допоміг привести в цей світ. Тільки ось великого маркіза пекла подолати було набагато складніше. Чари змогли скувати його, але не перемогти.

Іскра життя ще мерехтіла в тілі Фо, але отрута невпинно випивала його час. Гірка іронія. Мов із клепсидри в кабінеті чаклуна життя полишало його крапля за краплею. Якби я не знала, що хазяїн цвинтаря тут ні до чого, то подумала б, що це його прокляття. Недарма люди кажуть: «Хто вкраде у мерців — скоро сам до них доєднається».

Стара приказка змусила мене замислитися. Зваживши всі «за» та «проти», я вирішила ризикнути. Обережними рухами, щоб не порвати вказівну павутину, я відкрила замочок на коштовному обренчі та зняла його з Фокіона.

Чоловік кволо ворухнувся і тихо застогнав, благаючи про допомогу, та я нічого не зробила. Після путрифікації рідко виживають. Духу-захиснику пощастило: він не відчував болю, тому й зміг дібратися до рятівного кола з квітів. Чаклун такого шансу не мав. Він ув’язався в мереживо інтриг не тієї відьми. Ніби яскравий метелик, Фо залетів у пута великої павучихи та став черговою здобиччю. Ця чародійка не знала пощади і не залишала свідків. Мабуть, Джованна також уже зробила свій останній подих перед тим, як замовкнути назавжди. Фредерік… Щось тобі не щастить з оточенням.

Поклавши обруч у сумку до інших речей, я кинула останній погляд на нещасного чаклуна й рушила далі. Нема чого сльози лити по розбитому глечику. Якби він мені все розповів чи хоча б натякнув — міг би вижити. Сам винен.

Ось так непомітно, маленькими кроками по доріжці з химерних інтриг та рокових знамень ми дійшли до третього факту про Лімб. Його знають усі, хто хоча б раз сюди спускався: простір тут постійно змінюється. Там, де були двері, за мить може постати глуха стіна, а замість галявини серед лісу з’явитися озеро з кришталевою водою.

Наче в театральній виставі, ніч відкрила свою завісу, явивши моїм очам чарівну і водночас лякаючу картину. У світлі повного місяця на відкритій веранді, ніби справжня павучиха у великому коконі з лози дикого винограду, сиділа жінка.

Якби я не розуміла, наскільки небезпечною є ситуація, то розреготалася б на все горло. Це все сильно нагадувало одну з тих дурних казок, які так любила Делія. Щоб вкрасти владу, зла відьма занурила королівський палац у вічний сон, засіла у високій вежі та плела полотно зі змов і проклять. У неї навіть веретено було в руках! Чародійка намотувала на нього павутиння, безупинно промовляючи потаємні слова. Від Белли такого ганебного кліше я не очікувала. Що-що, а оригінальності цій відьмі ніколи не бракувало.

Майже як у хазяйки кладовища, її високу зачіску з чорного блискучого волосся покривала тонка траурна вуаль. Витончена настільки, що мереживо здавалося невагомим. Легкий вітерець сколихнув його, і я ледь втрималася від крику. Моє серце впало і розбилося на друзки, а замість нього відкрилася зяюча діра образи.

— Твою ж мать! — зірвалася з моїх вуст лайка, достойна портових кварталів. — І як я тільки могла вам довіряти весь цей час?

Почувши мій вереск, елегантним рухом жінка відклала веретено, підняла з обличчя вуаль і криво посміхнулася. На мене дивилися іронічно-пронизливі, немолоді сірі очі.

— Ані сивини, ані зморшок, — ледь змогла вичавити з себе я. — Бачу, темна магія вам неабияк пасує, матінко Леонідо… Щоб вас чорти драли в повний зріст!

— Чого я тебе вчила, Маджері? Окрім манер, звісно. Ніколи й нікому не довіряй, — стомленим голосом промовила чародійка. — Досить називати мене матінкою, я відреклася від престолу. Чи поштові голуби з новинами не долітають у катакомби, якими ти повзала через свою дитячу примху — робити перше, що спаде на думку?

— Навіщо ви це зробили? — вигукнула я. — Навіщо вбили Алкі? Він був повністю у моїй владі!

— Не лести собі, люба. Над принцем Алкінестром була влада сильніша за кохання, — холодно відрізала Леоніда. — Демон давно заволодів розумом і тілом майбутнього монарха. Довго він не протягнув би. Якби його коронували, ми понесли б великі збитки. Треба було рятувати ситуацію і королівство.

Вона говорила так, ніби всі загиблі були лише іменами в книзі обліку. Холодний розрахунок — і не більше. Ані співчуття, ані розкаяння не відобразилися на обличчі колишньої голови Святого престолу. Лицарі, супровід, прислуга та всі інші з того клятого кортежу стали лише черговими головами, по яких до своєї мети йшла велична та неповторна Леоніда.

— Рятувати?! Про що ви кажете? Ви всіх повбивали, а мене через це кинули за ґрати! Ви божевільна! Справжня верховна стерва! — не тямлячи себе від люті, я забула, чому боялася цю жінку довгі роки.

Дарма я це зробила. Ніколи не варто забувати, з ким ти спілкуєшся. Те, що я спочатку прийняла за високу зачіску відьми, відкрило вісім червоних, сповнених люті очей і випустило буро‑слизьку рідину мені в обличчя. Відсахнувшись від смертельної отрути, я впала на підлогу й відповзла на кілька кроків, тримаючи безпечну дистанцію.

— Манери, — суворо нагадала вона. — Я стільки часу витратила, а ти так і залишилася ні на що не здатною селючкою. Підібрала кращу вчительку, якій було під силу витримати твій запальний норов, звела з розумницею Адель, а ти зрадила мене! Зрадила нашу справу!

— Зрадила? — обурилася я. — Ви з глузду з’їхали! Я й кроку не могла ступити, не отримавши вашого схвалення.

— Чому ти не послухалась мене, дурне дівчисько? — втрачаючи контроль, вигукнула вона. — Звичайно! Це ж непосильна ноша для такої яскравої особистості — робити те, що велено! Це ти винна у всіх смертях! Через твій характер загинула купа народу, а наша країна стоїть за крок від хаосу!

— Ви про те, що закохала в себе принца, чи про те, що не приїхала з тюрми одразу до вас? — запитала я, потираючи забиту щиколотку.

З усіх сил я старалася підібрати правильні слова. Біль із реального світу сюди потрапити не міг, та це не означало, що тут було неможливо травмуватися чи померти. Примарний Лімб у цьому був дуже схожий на наш світ. Помирати було ще зарано.

— Так, так, і ще сто разів — так! — махнула вона рукою. — Тобі дали просте доручення: всміхатися вельможам, поки Адель виконає всю роботу! І що ти зробила? Причарувала принца та змусила взяти тебе в дружини! Нечуване нахабство: простолюдинка стає королевою!

— Нікого я не причаровувала, — обурилася я. — Белла проводила «Корда венефіка». Вам не може бути це невідомо.

— Нахабне дівчисько, завжди думала, що розумніша за інших! — пурхнула вона.

Я так і не зрозуміла: це було сказано мені, чи вона вкотре кляла Беллу. Ще раз пильно глянувши на її обличчя, в моєї голові з’явилася одна слушна думка. Слова вже блукали на вустах, та я їх стримала. Зараз не час розбиратися в причинах їхньої ворожнечі.

— І де б я була, якби вас слухала? — підняла я брову. — Настоятельницею занюханого монастиря в якійсь віддаленій провінції?

— Ти прожила б довге, сповнене всіма радощами життя, — похитала вона головою. — Коли ти вже зрозумієш? Влада не варта того, щоб її отримувати.

— І це каже мені друга за владою жінка в країні. А в деяких питаннях і взагалі — перша, — майнула думка в голові. — Ні, вона точно збожеволіла. Я читала, що темна магія накладає на розум відьом сумну печатку, яка забирає розум, та не думала, що побачу це на власні очі.

— Вона забирає в тебе найдорожче та руйнує все, до чого може дотягнутися, — тим часом не зупинялася Леоніда. — Повір мені, я випила цей келих до дна. Під час гонитви за владою я втратила найцінніше у світі.

— Він був моїм світом, — перервала я її проповідь. — А ви його відібрали в мене.

— Ти ніколи не знала справжнього принца Алкінестра, що б собі не думала, — в’їдливо всміхнулася вона, і по її обличчі пробігла тінь. — Він помер ще до вашого знайомства, під час клятої поїздки на південь. Ти лише продовжила його безглузду агонію.

— Цього не може бути, — не повірила я. — Чи ви думаєте, що я настільки безталанна, що не змогла б відчути поруч із собою одержимого?

— Я пробачила тобі цю помилку. Ти сама була під чарами довгий час, тому й нічого не помічала, — великодушно промовила вона, ніби це мало мене якось розрадити. — Пам’ятаєш той чарівний кулон із чорним камінцем? Яка зворушлива історія: принц зустрічає на балу незнайомку, закохується в неї без тями та дарує коштовну прикрасу. Просто казка якась!

— Вона не була коштовною, — покривила я вустами. — Я знаю правду: в кулоні — нічого не вартий шматок чорного дзеркала.

— Дарма ти так, — похитала вона головою. — Кулон дуже коштовний, та тобі, жадібній до блискучих камінців дурепі, цього не зрозуміти. Адель повинна була його забрати та принести мені. До речі, він зараз із тобою? Я чула, що ти встигла його прихопити, поки твоя подружка гаїла час.

— Ні, — похитала я головою. — Але якби й був, то я б нізащо вам його не віддала. Такій потворі, як ви, я б і зношеного черевика не дала.

— Шкода, — кивнула вона. — У такому випадку я буду змушена відібрати його силою.

— А ось це навряд чи у вас вийде, — всміхнулася я. — Для цього доведеться поборотися з самою Смертю. Ви готові до цього?

Такої реакції я від стриманої Леоніди не очікувала. Обличчя колишньої голови Святого престолу перекосилося від люті й стало схоже на одну з масок у руках лжебога. Павук на її голові несамовито застрекотав хеліцерами, відчуваючи злобу хазяйки, і з них почала капати отрута.

— Що ти з ним зробила, скажена дівко? — зненависливо крикнула вона. — Лише ціле дзеркало може повернути демона у його світ!

— Віддала хазяйці кладовища в обмін на допомогу, — знизала я плечима. — Я б запросила її сюди для бесіди, та не знаю, як це зробити. Але в мене є щось краще. Ви нічого не маєте проти прикрас із рожевими діамантами? — спитала, жбурнувши до ніг чародійки крадений обренч.

У моїй уяві все мало виглядати інакше: більш тріумфально, значуще, а може й пафосно. Все-таки не щодня вдається обіграти саму Леоніду в її улюблену гру. Та, гадаю, виглядало це жалюгідно. У моїх руках вже не було фізичної сили Ілсе, і кидок вийшов заслабкий. Золотий обренч не пролетів і кількох кроків, лунко впавши на підлогу веранди. Жінка прискіпливо глянула на нього й скривила гримасу.

— Це має щось означати? — зневажливо спитала вона.

— Для мене — ні, але я знаю декого, кому ця річ надзвичайно важлива, — тріумфально посміхнулася я. — Досить ховатися в тінях, блідий пане. Я знайшла останню коштовність.

Та хоча б цього разу чортів мрець не почав викаблучуватися й з’явився миттєво, як справжній володар тіней. Ви ніколи не замислювалися над тим, що люди залишаються собою й після смерті? Кажуть, Смерть і вогонь близькі за своєю суттю: і одне, і друге руйнує сталі форми, залишаючи після себе попіл. Та жодна з цих сил не здатна змінити людську природу.

— Щось мені підказує, що ти знову захочеш змінити умови нашої угоди, відьмо, — прошелестів вітер у моїх вухах.

Який кмітливий мрець попався. Мабуть, за життя був бюрократом з Аргентуму. Деякий час мені здавалося, що за плечима Леоніди хтось стоїть, але я ніяк не могла його роздивитися. Образ високого пана то виринав із темряви, то розчинявся в місячному світлі, наче чекав, коли я його покличу. Кляті вельможі — завжди їх треба представляти й запрошувати.

— Правильно зрозумів, — цокнула я язиком. — Можеш забирати свій клятий скарб, а натомість подаруй мені коштовність, яка тобі вже не потрібна. Виграй мені трохи часу.

Як я й думала, до довгих прелюдій колишня верховна відьма не вдавалася. І чи бувають верховні колишніми? Нас спеціально навчають блискавичній реакції, адже лічені миті, поки ми промовляємо замовляння чи малюємо в повітрі сигіл, можуть коштувати нам життя.

Я не розчула, яке закляття вона промовила, але від його потужності в мене волосся стало дибки. На моє щастя, воно було спрямоване не в мою сторону. Померти вдруге хазяїн цвинтаря все одно не міг, а вигнати його з Лімба — завдання складне навіть для могутньої відьми. Ця астральна площина лежить між світом живих і царством мертвих, а отже не належить ані нам, ані йому. Тому за мерця я не переживала. З’явилися важливіші приводи.

Павук застрекотав гострими хеліцерами, зістрибнув із голови відьми й чкурнув у мій бік. Я вдарила його по голові сумкою, відкинувши якнайдалі, та швидко ретирувалася з веранди. Перед тим, як пірнути в темряву Лімба, я поспіхом дала мерцю останню пораду:

— Вона боїться кістяних драконів! — крикнула я, зникаючи в темряві.

Почув він мене чи ні — було неважливо. Якщо так, то Леоніда зустрінеться з найстрашнішим кошмаром своєї молодості, що в даних умовах аж ніяк не може бути погано. А якщо ні — це вже проблема мерця. У будь-якому разі мене чекало дещо гірше за Леоніду. Хитра відьма затягнула в Лімб демона , де він не може нікого вбити, та це не вирішувало глобальної проблеми. Шакса треба повернути додому і мені залишалося придумати, яким чином це зробити.

Ще б вижити було бажано, але це вже виходило за межі моїх очікувань.