Спочатку:
На сторінку книги
Розділ 53. Дві маски Вакха
Вже бозна‑скільки часу я тинялася залитими місячним світлом коридорами Літнього палацу і не могла його впізнати. Розкішний маєток не встиг стати для мене домом, але я провела тут достатньо часу, щоб закохатися у його вимощені дорогим пісочним мармуром просторі зали, розписані стіни, які перетворювали кімнати на підводне царство, та головне — солоний аромат моря, яким, здавалося, він просочився повністю. Усе це розчинилося в сірих путах магії, ніби й ніколи не існувало.
Сіре павутиння перетворило будівлю на нічний кошмар, від якого хотілося якнайшвидше прокинутися. Хоча я так і не помітила жодного павука, їхні творіння звисали химерним серпанком зі стелі, перекривали проходи та перетворювали кришталеві люстри на клубки ниток. Щоб пройти далі, часто‑густо доводилося витягувати з сумки ножиці, які випадково забула забрати Актавшан. Тупе лезо набагато краще справлялося з павутинням, ніж мої руки.
Спочатку я думала, що мене веде за собою голос. Він то розливався у просторі гучним сопрано, і здавалося, що його таємнича володарка ось‑ось опиниться за наступними дверима, то стихав до майже нечутного шепоту, гублячись у тінях.
Так тривало, поки дорога знову не привела мене до мармурової статуї Вакха. Бог світився білизною в місячному сяйві, ніби випромінюючи світло зсередини. Я оглянула його, ще раз іронічно підмітила, що кленовий листочок могли б почепити й більший, як для такого велета, і втомлено вмостилася на підлогу.
Переступаючи поріг, я гадала, що мене тут чекатимуть. Повинна ж існувати причина, чому захисне закляття пропустило мене в маєток. Але, вочевидь, зустрічати ніхто не поспішав.
— А що ти очікувала, Мардж? Червоної доріжки з пелюсток троянд? — прошепотіла я самій собі.
Чого я насправді очікувала, було важко сказати. Можливо, бійки з демоном після короткої й болючої сутички з гадом Фо. Все гучніше лунала в голові думка, що я просто гаю час. Та це було неможливо. Лімб просто не знає, що це таке. У первісні часи, коли земля була молодою й народився Лімб, хтось великий і могутній просто забув додати в нього цю природну величину.
Чарівники вважають, що мить створення припала на фазу Селени, тому весняна повня залишилася тут навіки. У кожного вона була різною: тепла та лагідна, містична й загадкова чи холодна та пронизлива. Все залежало від тебе. Ця повня була напрочуд гнітючою.
Коли ти потрапляєш в астральний простір — час для тебе зупиняється. Навіки залишитися в Лімбі, щоб уберегти себе від старості та смерті — не варіант. У будь‑якому разі твоє тіло залишиться в реальному світі і буде підкорятися всім його законам. Та є відмінність: фізичні відчуття твого тіла тут стають несуттєвими.
Мабуть, саме через це Фіфа перемістилася в уявний світ — щоб не відчувати страшного болю на смертному одрі. Хтось назве її боягузкою, яка тікає від проблем, а не пробує їх подолати. Так вважатиме кожен, хто не відчував болю сильнішого за порізаний палець. Хотіти позбутися болю — не соромно. Питання лише в тому, яким чином ви це робите. Думка про стару наставницю змусила мене згадати, чого вона мене вчила:
— Запам’ятай, люба: навіть у повністю голої відьми завжди повинні бути козирні карти в рукаві, — лунав у голові її голос.
Де взяти ті самі рукави зараз — було для мене загадкою. Щось же в мене має бути? Висипавши вміст своєї сумки на мармурову підлогу, я задумливо розглянула варіанти. Пляшечка із закляттям пошуку, від якої вже не було жодної користі, світилася бляклим сяйвом. Не дивно. Пункту призначення я досягла.
Двома пальцями, щоб не обпекти їх, я обережно повернула пляшечку назад до сумки. Окрім загадкових подарунків від острівної відьми, з якими я не розуміла, що робити, там ще були ножиці, які забула забрати Актавшан, мій маленький записник та рубінові підвіски з полум’яними птахами. Ну й чорне дзеркало з обсидіану, звичайно. Не густо. Куди поділилися всі інші речі — годі було й питати.
— Як же вона там казала? — силкувалася згадати я слова Естер.
Зазвичай я не скаржилася на погану пам’ять, але патетичні розмови про вічність давалися мені важко. Слухати розповіді Анатоля взагалі було нестерпно. Філософські роздуми про високі матерії навіювали на мене сум.
— У будь‑якого магічного предмета повинна бути своя ціль. Невже не можна нормально розповісти про властивості подарунків? — гнівно пурхнула я, напружуючи пам’ять. — Як же там було? Коричневий освятив якийсь великий змій. Він символізує кінець і початок усього сущого, а інший благословила його дружина. Наче блакитний — це шлях, а коричневий — її початок і кінець. Подивимося, як мені це може допомогти.
Взявши блакитний мішечок, я задумливо покрутила його в руках і обережно розв’язала. Повітря наповнили аромати котячої м’яти, чорного перцю та чогось віддалено схожого на лемонграс. З першого погляду це був звичайний мішечок, набитий сумішшю трав. Нічого особливого. Хоч зараз можна було б зробити з нього смачний чай.
Прикривши очі, я спробувала використати дар Ілсе. Амулет ґрі‑ґрі слабко запульсував барвистими іскрами, прокидаючись від сну. Зазвичай магія має один колір, а ця була ніби веселка на небі. Я торкнулася її, витягнула кілька райдужних ниток, випустила їх назовні й, у передчутті чогось цікавого, широко розкрила очі. На превеликий жаль, нічого не відбулося. Дорога не з’явилася під моїми ногами, а статуя стародавнього бога непорушно нависала наді мною, мовчки насміхаючись.
Щось із ним було не так. Одну руку з маскою стародавній бог витягнув уперед і ніби роздивлявся її з химерною усмішкою. Маска сміялася йому у відповідь. Іншу маску він сховав за спину.
— Може, таким чином він вказує шлях? — майнула в голові думка, але я відразу її відкинула.
Не було сенсу витрачати шалену кількість сили, щоб перемістити в Лімб такий великий і безглуздий вказівник. Якщо Вакха не існувало в реальному королівському палаці, отже його сюди перенесли для чогось особливого. Будь‑що в Лімб не пронести. Це не лавка товарів з уцінкою і не склад для усілякого мотлоху. Навіть платиновий перстень із лілією, який змінив мій вигляд, сюди потрапити не зміг. Загалом я розуміла чому, та хвилювалася, як це вплине на справжнього Ілсе. Якщо під час суду він змінить облік на свій власний, то буде ще те видовище.
Лімб приймає не фізичне тіло, а душу. Речі, які були зроблені без душі, ніколи не зможуть перетнути кордон, бо не мають цінності для всесвіту.
«Чому тоді не пропадає одяг?» — певно, поцікавитеся ви.
Чи кожні бабусині панталони або потерті чоботи, які були на вас у момент переходу, обов’язково зроблені з душею? Все просто: одяг — це частина відбитку вас самих. Частина образу, яка врізалася в пам’ять, якщо забажаєте.
Статуя не була частиною палацу. Вона навіть за стилем аніскільки не нагадувала витончене оформлення, а навпаки — виділялася білою плямою серед темного атріуму. Я обійшла її по колу, потім ще раз і втупилася в широкі груди мармурового гіганта. Так минула мить, а може й більше. Хто знає, скільки часу пройшло, поки до мене нарешті дійшло: моя власна тінь оминала Вакха всіма можливими способами. Як би я не ставала, затуляючи світло місяця, мармур незмінно світився білизною.
Глибоко видихнувши, я зібралася з думками та наважилася торкнутися Вакха. Побачене мене шокувало. Він був не білий, а ніби зшитий з уламків ночі! Темрява навіть поруч не стояла з його чорнотою. Статуя скидалася на бездонну діру, що відкривала шлях у світ набагато гірший за Лімб.
Замість вінка зі стиглого винограду чоло потворного бога прикрашали два закручені роги, а замість масок він тримав у руках два чорні серця. Вони ритмічно здригалися й здавалися живими. Та це була лише магія. Химерна, страшна магія. Тонкі ниті павутиння оповили кремезне тіло, намагаючись стримати його. Судячи з усього, їм поки це вдавалося. В образі не змінилося лише одне: химерний вираз обличчя, що застиг у німому крику. Недарма мені від початку здалася дивною його посмішка. Це був звіриний оскал.
Стряхнувши головою, я відігнала морок побаченого. Божевілля якесь! Такого просто не може бути. Лімб завжди показує лише правду. Чому ж цього разу він вирішив видати демона за мармурову статую? Чи, може, йому не залишили вибору?
— Облиш нісенітниці, Марджері. Хіба ти мало останнім часом бачила того, чого не може існувати в природі? Отож бо, — прошепотіла я, торкнувшись павутини.
Вона пульсувала в моїх руках, мов жива артерія, через яку качали кров чорні серця в його непорушних долонях. Легенько натиснувши, я відчула, як нитка лопнула, заливши пальці бурим слизом. У ту ж мить моє тіло пронизала хвиля нестерпного болю. Зігнувшись навпіл, я впала на підлогу, тремтіла, кричала й думала, що зараз збожеволію. Порвана павутина, або що це було насправді, випала з рук, продовжуючи виштовхувати все нові й нові порції смердючої рідини. Біль повільно почав відступати.
— Яка гидота, — прошепотіла я, витираючи тремтячою рукою штани. — Якій скаженій відьмі спало на думку накачати демона болем?
Дурне питання. Я й так розуміла, кому саме. Вірогідно тій, хто не так давно казав мені, що духи не відчувають болю, бо це сумна участь живих людей. А отже, якщо якимось чином змусити демона відчути біль, це може спантеличити його та зупинити на якийсь час.
Обережно тримаючись за одну з ниток, що оповили скам’янілого бога, я повільно покрокувала в темряву. Не її я очікувала тут побачити. Та все було очевидно: павутиння, знання про духів, екстравагантні ідеї… Або я сильно помиляюся, або павучиха стала на хибний шлях. Вона заплатить за свій вибір. Заплатить за смерть Алкі.
