Раді Вас бачити!

Моїх рук м’яко торкнулися холодні долоні. Я покликала її — і вона прийшла. Диво, що може створити суміш надії, безвиході та жаги до життя. Ця сила вкотре допомогла мені: врятувала від темряви забуття й змусила набирати повні легені кисню для нового подиху.

— З тобою мій брат. Я відчуваю його там, нагорі, — прошелестів тонкий голос з-під чорної вуалі. — Навіщо ти покликала ще й мене, відьмо? Я хоч і вартова, та не вмію битися. Я лише та, що може забрати твої сльози. Та тобі це вже не потрібно. Отже, навіщо ти мене покликала, відьмо?

— Я прошу тебе повернути річ, яку віддала тобі за послугу, — впевнено промовила я.

— Це неможливо, — знизала плечима хазяйка цвинтаря. — Те, що віддано Смерті, не повернути назад.

— Знаю, — погодилася я. — Та можна спробувати домовитися про обмін.

— Золото та каміння мене не цікавлять, — зухвало мовив дух. — Що ти можеш дати мені такого, чого я ще не маю?

— Єдине, чого ти прагнеш понад усе — спокій, — прошепотіла я. — Хіба не цього ти бажаєш отримати, коли забираєш чужу печаль? Ти хочеш спокутати свою провину й знову побачити коханого. Чи я не права?

Вона відчутно завагалася. Я зрозуміла це, хоча й не мала права торкатися її пораненого серця. Ніхто не мав. Люди залишаються людьми навіть після смерті. Вона не була винятком. Ніхто не стане забирати чужий тягар просто так.

— Що ти пропонуєш? — нарешті промовила вона.

Витягнувши з сумки прикрашений дрібними мушлями коричневий мішечок, я простягнула його сумній пані.

— Цей амулет — символ початку й кінця, — промовила я. — Він поставить крапку в твоїх стражданнях та подарує омріяний спокій. І, можливо, зустріч із коханим.

— Напевно? — перепитала вона.

— У цьому світі тебе тримає не жалоба, а сором, — прошепотіла я. — Не знаю, що ти зробила, та мені й не треба цього знати. У моїх руках — твоя остання спокута. Ти зможеш рухатися далі і рано чи пізно зустрінешся зі своїм коханим. Якщо віддаси мій кулон — цей амулет стане твоїм.

— А якщо це не спрацює? — недовірливо запитала вона.

— Тоді угоді кінець, — знизала я плечима й посміхнулася. — Це твій єдиний шанс. Інша дурепа з такою пропозицією може з’явитися хтозна-коли. Ти чекала на це побачення вічність. Чи готова ще чекати?

Морально я очікувала більш напружених перемовин і була ладна повзати на колінах, молити та ридати, аби тільки випросити цей клятий кулон. А він навіть мені не подобався! Я берегла його лише як пам’ять про вечір нашого знайомства з Алкі — не більше.

Повільними рухами хазяйка кладовища розстібнула верхні застібки своєї сукні. У сяйві місяця чорний камінець на її шиї заграв мерехтливим блиском. Вона розстібнула ланцюжок, простягнула його і забрала мішечок із моїх рук.

— Якщо ти мене обманула, відьмо, я ніколи цього тобі не пробачу, — прошелестів голос з-під вуалі.

Спокута. Багато хто прагне отримати прощення, та більшість не розуміє: для цього не потрібно купувати анафему чи жертвувати шалені кошти в храм. Відкупитися від важкого каменя на серці — погана ідея. Заплатити можна лише власною душею. Кожному, хто хоче полегшити її, слід просити про це з відкритим серцем. А чи просто це зробити — залежить тільки від вас.

Чому я про це згадала? Яку релігію можуть сповідувати відьми, певно, поцікавитеся ви. У кого ми просимо прощення? Згідно з народними віруваннями, ми тільки те й робимо, що танцюємо з дияволом біля ритуальних вогнищ голяка. Але відьми існували ще за часів, коли про диявола ніхто й не чув. З ким тоді ми повинні були танцювати раніше, щоб отримати право бути собою?

«Так, вони ж усі повії», — відповість вам пересічний містянин. — «Їм байдуже, з ким танцювати, аби тільки накликати чорне око на добрих людей». Багато б я віддала, щоб заткнути пельки таким знавцям.

Ми не потребуємо прощення від якоїсь вищої сутності. Наші гріхи — лише на нашій совісті. У яснооку богиню більшість колег по ремеслу вірять не більше, ніж у Вакха, чия мармурова статуя загрозливо нависала наді мною. Нам не треба вірити в існування того, що ми й так відчуваємо.

Боги, духи та інші потойбічні істоти сприймаються нами так само, як людьми сонячне світло чи холодний протяг. Приємно, коли промінчик лагідно лоскоче тобі обличчя, та варто заснути просто неба в сонячний день, і твоя шкіра перетвориться на суцільний опік. Здається, до цього все йшло.

Статуя Вакха ще не ожила, і Шакс не прийняв свій справжній облік, але нутро підказувало мені, що мить «чарівного» перетворення не за горами. Біле світло, що плинуло від мармуру, почало різати око, тому я намагалася не дивитися в той бік. Але й споглядати траурний образ хазяйки кладовища я теж не хотіла.

Під час нашого знайомства під вуаллю виявилося моє власне обличчя, що, відверто кажучи, було моторошно. Нікому не раджу передчасно побачити на собі відбиток смерті. Нервово смикнувши головою, я поправила рукою настирливу прядку рудого волосся. За час перебування у тілі Ілсе я вже й забула, наскільки впертим може бути мій неслухняний чуб.

Притримавши поділ довгої сукні, пані в чорному зробила глибокий реверанс і простягнула до мене руку в атласній рукавичці. Не розуміючи її жесту, я про всяк випадок зробила кілька обережних кроків назад. Легенький вітерець ніжно сколихнув кринолін, і вона ступила перший крок.

Не знаю, чи чула вона якусь музику, чи та була їй не потрібна, але хазяйка цвинтаря закружляла в променях нічного світила, ніби під софітами бального залу. Віддано й емоційно вона здіймала руки догори, робила граціозні уклони та вишукані пластичні піруети. Цей танець із тінями був тільки її. Чорною лебідкою вона пливла по залитому повнею атріуму, ніби й не торкаючись підлоги.

Хоча чому «ніби»? Підлоги для неї не існувало. Дух пані в чорному витав у повітрі, віддаючи всю себе танцю. Вона кружляла по атріуму, доки її хтось не взяв за руку. Холодні промені намалювали високу статуру молодого чоловіка в строкатому тільнику з матроським коміром та капеліні. Він непомітно з’явився на місячній доріжці, ніби завжди там і був. Пані в чорному ніжно розсміялася, побачивши його, і відкинула чорну вуаль.

Вона була аніскільки не схожа на мене: широке обличчя з повними рожевими щічками, невеличкий акуратний ніс та чорняве волосся, зібране в зачіску. Ще зовсім юна — мабуть, щойно закінчила жіночу академію. Він також був юнаком, який вирушив за мрією на край світу. Та зрештою море й Смерть не змогли перемогти їхнє кохання.

Міцно обійнявшись, пара, сплетена з тіней та місячного світла, кружляла над атріумом у повільному танці. Видовище настільки мене зачарувало, що я й не помітила, як мереживо хазяйки цвинтаря почало втрачати чорноту. Місяць нещадно випалював його своїм сріблом, проявляючи справжню сутність.

— І як я одразу не зрозуміла? — прошепотіла я тремтячим від сліз голосом.

Сукня, яка здалася мені траурною, виявилася весільною. Трохи старомодною й пафосною, але в таких не ходять на похорон. Тільки під вінець. У мене також була така — залишилася в зім’ятому скелею екіпажі. Десь усередині прокинулося відчуття справжнього спокою. Вона знайшла те, що шукала: спокуту, яка поставило остаточну крапку в потоці сліз та страждань. Вона змогла пробачити саму себе і зустріти його.

Врешті-решт ми самі наділяємо символи значенням. Так чинять люди, коли обирають подарунки; так чинять відьми, коли прикрашають вівтарі до свят; так чинять і духи, коли втрачають зв’язок із матеріальним світом, усвідомивши, що їх більше нічого не тримає. Саме таким символом став самотній танець сумної пані у місячних променях.

Через брак знань про острівну магію я не була впевнена, як саме спрацює мішечок грі-грі. Мені потрібно було лише легенько підштовхнути хазяйку кладовища. Щоб вона повірила, що може отримати омріяну свободу від тягаря, який лежав на її багатостраждальній душі.

— Тобі більше не треба забирати чужі сльози. Ти вільна, — пошепотіла я, проводжаючи духів, які м’яко танули в потоці світла весняної повні. — Сподіваюся, ви більше ніколи не загубите один одного.

Тіні розчинилися, але їхній танець навіки закарбувався у моїй пам’яті. Кожен, хто колись шукав прощення, повинен знати: світло не знищує темряву, воно просто приймає її в свої обійми. Примарні закохані пішли так само тихо, як і з’явилися, залишивши мені на згадку кулон зі шматочком чорного дзеркала, мішечок грі-грі, що втратив свою силу, та головне — надію, що я також колись зможу себе вибачити.