Раді Вас бачити!

Аня.

Нарешті п’ятниця. Проте сьогодні це, мабуть, найважча п’ятниця за останній час.

Я сиджу у своєму кабінеті перед монітором і вкотре переглядаю карту останнього пацієнта на сьогодні. Усі дані вже внесені, записи перевірені, але я все одно повертаюся до них знову і знову, намагаючись зрозуміти, чи справді все вказала правильно. Читаю одне й те саме речення вдруге, потім втретє, але його зміст уже майже не затримується в голові.

Здається, я просто шукаю помилку там, де її немає.

Або ж намагаюся таким чином не думати про те, що за кілька хвилин до кабінету зайде Матвій.

Я відкидаюся на спинку крісла й повільно видихаю. Прокручую в голові протоколи наших розмов раз за разом, намагаючись знайти хоч одну логічну тріщину в його поведінці, але натомість знаходжу лише власну розгубленість. Я — фахівець, яка звикла тримати ситуацію під холодним контролем, розкладати людські психози на складові. Але з ним усі мої методи зовсім не працюють. Зараз я думаю про нашу майбутню розмову, про запитання, які хочу поставити і можливі відповіді на них, проте так і не можу передбачити, чого насправді очікувати від цього чоловіка.

Чомусь у мене не полишає відчуття, що він щось знає.

І саме це не дає мені спокою.

Чи мене лякає те, що він може знати? Чи, можливо, мене більше непокоїть власна реакція на нього?

Я знову переводжу погляд на монітор. Пальці мимоволі стискають мишку, хоча на екрані вже немає нічого, що потребувало б моєї уваги.

Я намагаюся зосередитися на роботі, але думки вперто повертаються до нього.

Раптом двері широко відчиняються без стуку.

«Господи, що в людини за звичка — заходити без стуку?»

Я підводжу погляд і прокліпуюся — очі втомилися й болять від довгого вдивляння у білий екран.

— Доброго вечора, Матвію. Проходьте, сідайте, — я киваю на кушетку біля стіни, а сама тим часом не зводжу з нього погляду.

Матвій зупиняється на порозі, не поспішаючи виконувати моє прохання. Через одеську спеку на ньому легкі лляні штани кольору топленого молока та світла сорочка з коротким рукавом, ледь розстебнута на грудях. Здавалося б, такий одяг викрикує про літню розслабленість і відпочинок десь біля моря, але весь його вигляд кричить про протилежне. Постава занадто зібрана, рухи вивірені, а в погляді — важкий, невидимий для інших тягар минулого, який він тягне за собою скрізь, навіть у мій кабінет.

Він не йде до кушетки. Натомість повільно закриває за собою двері і рішуче обходить стіл. Перш ніж я встигаю відреагувати, його руки опускаються на підлокітники мого крісла. Він не нависає агресивно — він просто скорочує дистанцію до критичної, змушуючи мене дивитися йому в вічі знизу вгору.

І в цю мить повітря між нами різко змінюється. Я відчуваю терпкий, свіжий аромат із легкою хвойною гірчинкою — він накриває з головою, заповнюючи собою весь простір і вмить витісняючи з голови будь-які робочі думки. 

— Ань... ти ще довго будеш від мене тікати? — він видихнув це просто мені в шию, від чого по спині тут же пробігся табун мурашок.

Проте я змусила себе швидко зібратися, чіпляючись за залишки професійної витримки.

— Я не розумію, про що ти? — я насилу набрала повітря і ледь помітно відштовхнула його рукою, повертаючи хоч якусь безпечну дистанцію. — Я на роботі, Матвію. Ти чудово знаєш, де мій кабінет. Якщо є питання чи переживання, можна було подзвонити на робочий і домовитися про зустріч. А тепер… Почнімо сеанс...

Я хотіла вимовити це твердо, але запнулася на півслові, бо Матвій, замість того щоб тиснути далі, раптом відхилився назад, прибравши руки з підлокітників. У його погляді промайнуло щось схоже на усвідомлення власної необережності — ніби він сам злякався того, як легко втрачає контроль, і тепер намагався швидко перевести тему, не бажаючи продовжувати розмову, яку щойно сам же і розпочав.

— Давай прогуляємось, — спокійно вимовив він, хоча в голосі все ще звучала напруга. — Мені потрібно пройтися, розвіятися. День був жахливим. У тебе ще є пацієнти?

Він тримався прямо, чекаючи на мою відповідь.

Я мовчки переводжу погляд на монітор, вдаючи, ніби перевіряю розклад, хоча й без цього чудово знаю відповідь — у графіку порожньо.

— Ти сьогодні останній, — видихаю я, відчуваючи, як у грудях зароджується липка суміш трепету й неминучості.

Я боялася йти з ним не тому, що не довіряла йому. Я боялася себе поруч із ним — того, як швидко мій холодний розум здає позиції під впливом цього чоловіка, і того, як дотики розпалюють реакцію, яку на роботі відчувати просто не мала права. А ще — думки про те, що завтра доведеться звітувати перед керівництвом за кожну хвилину, проведену поза кабінетом.

Матвій уважно стежить за моїм обличчям, помічаючи кожну зміну емоцій.

— Ти ж сама казала на минулому тижні, що зміна обстановки інколи допомагає пацієнту розкритися, — він витягує мій власний професійний аргумент із такою легкою іронією в голосі, що мені стає майже боляче від власної пастки.

Він не нависає, але його впевненість не залишає простору для маневру.

— Ходімо, — каже він уже м’якше і простягає до мене руку.

Моя голова працювала шалено швидко. Це була жахлива, самовбивча ідея, проте десь глибоко всередині я цього хотіла.

Я ж могла сказати йому прямо: ми не пара, він — мій пацієнт, і це не просто неетично, а професійний злочин — триматися за руки й отак виходити з кабінету. Але чомусь поруч із ним усі мої вивірені навички, професійні правила та етичні кодекси розлітаються на друзки. 

Я різко видихнула й одним рухом закрила ноутбук. Схопила сумку, натягла її на плече, а потім навмисно вхопила телефон і стопку папок, забиваючи обидві руки — ідеальнний захист, щоб випадково не взяти його за руку.

— Ходімо, — повторила я його слова.

Він ледь помітно вигнув брову — рівно настільки, щоб я зрозуміла: він розкусив мій маленький маневр із папками. Замість відповіді він мовчки розвернувся і вийшов із кабінету. Я пішла слідом, немов на автопілоті.

 Біля ресепшену я машинально передала папки адміністраторці й сухо попрощалася, побажавши гарної ночі.

І ту ж секунду помітила, як Мар’яна розширила очі, переводячи погляд і дивлячись то на мене, то на Матвія, який спокійно чекав поруч. У її погляді читалося кристально чисте, нічим не приховане здивування.

«От і все, — майнула в голові тривожна думка. — Якщо Мар’яна вже робить такі очі, то до понеділка про це знатиме весь колектив. А Тимофій Богданович через свою нездорову турботу про бездоганну репутацію клініки випише такого прочухана, що мало не покажеться».

Проте думка про роздратованого Тимофія Богдановича чомусь викликала зараз лише легку усмішку. За роки роботи я вже навчилася майстерно згладжувати будь-які гострі кути в розмовах із ним.

На вулиці нас одразу огорнув одеський вечір. Повітря було важким, насиченим запахом розігрітого за день асфальту, сіллю з моря і чимось солодким від вуличних кав’ярень. Година була вже сьома, але літня спека не відступала, лише змішувалася з ледь відчутним морським бризом.

Я зробила кілька кроків, різко зупинилася і розвернулася до нього, збираючись запитати, куди саме ми йдемо.

Але слова застрягли в горлі.

Я дивлюся на нього вже не як на пацієнта, а як на чоловіка, від якого неможливо відвести погляд. Він виглядав звичайно, але водночас у ньому була та прихована магнетична сила, перед якою жінки зазвичай здаються без бою. Я знала, що в нього було чимало жінок, і від цієї думки всередині раптом зашкребла неприємна, ревнива голка: а чи з усіма він поводиться так само? Чи всіх так зводить з розуму?

Стоп. Про що я взагалі думаю? Робота... — обірвала я себе, ледь стримавши роздратування на власну слабкість.

— Ну що, все роздивилася? — його низький, злегка насмішкуватий голос вивів мене з очікування. Він зловив мій погляд і впевнено скоротив ту мінімальну дистанцію, що залишалася між нами. — Ходім. Покажу тобі одне місце, де можна видихнути.

Він простягнув руку, злегка зігнувши її в лікті — не нав'язуючи долоню, а просто даючи мені вибір. Я на мить застигла, дивлячись на його пальці. Розум кричав, що не потрібно цього робити, потрібно зробити крок назад і просто йти поруч. Але натомість я зробила крок уперед і сама торкнулася його руки, взявши під лікоть.

Так природніше для сторонніх очей, якщо нас хтось побачить, — миттєво знайшла виправдання для себе моя внутрішня захисна реакція. Хоча насправді я просто хотіла відчути це тепло ближче.

Він усміхнувся куточком рота — ледь помітно, але в його погляді проскочила іскра задоволення від того, що я прийняла правила цієї гри.

До його машини ми йшли мовчки. Щойно ми опинилися всередині, Матвій завів двигун — тихий гул мотора вмить розірвав тишу, а автоматичний клімат-контроль одразу потужним потоком прохолодного повітря збив липку вуличну спеку.

Салон наповнився знайомим шлейфом його парфумів із нотками терпкого кедра, що змішувалися з легким ароматом свіжості від автомобільних дефлекторів. Це замкнуте простір раптом зробило повітря між нами густим і напруженим. Дихати стало складніше, ніби кисню в салоні різко зменшилося.

 Дорогою заїхали в невеличкий прибережний ресторанчик узяти суші з собою, а ще Матвій попросив офіціанта завернути в папір пляшку крижаного брюту й два келихи.

Всередині мене холодно майнула перша чітка думка: він робить це навмисно. Загорнута в крафтовий папір пляшка, сутінки, пустий пляж, спекотне повітря — ідеальний арсенал, щоб остаточно розмити мої професійні межі та змусити втратити залишки контролю. Питання лише в тому, чи усвідомлює він сам, наскільки прорахованим є кожен його крок, чи це його інстинктивна гра хижака.

Проте я промовчала. Не стала заперечувати.

Ми приїхали на порожній , закритий від сторонніх очей шматочок узбережжя, куди звичайних перехожих просто не пускала охорона. Але для Матвія, схоже, не існувало закритих дверей чи заборонених зон — пара дзвінків, і шлагбаум перед нами піднявся.

Він упевненим жестом розстелив на ще теплому піску широкий темний плед, а поруч поставив пакунок із ресторану. Ми опустилися на плед і мовчки взялися розкладати суші. Рухи були повільними, ніби ми тягнули час, свідомо відтерміновуючи той момент, коли доведеться почати справжню розмову.

Я відчувала, як повітря наелектризовується.

Корок від шампанського глухо тріснув, і в прибережну тишу різко влилося шипіння та легка піна. Він налив іржаво-золоте вино у високий келих і простягнув мені.

Я вагалася надто довго.

Пити з пацієнтом? Порушувати останню тонку межу? Але пальці самі торкнулися тонкого скла. Мені була потрібна ця крижана бульбашкова рідина — не для того, щоб він розговорився, а щоб заглушити той дикий внутрішній дзвін, який попереджав про небезпеку. Я робила це не як професіонал. Я робила це тому, що хотіла відчути хоч якесь полегшення.

Він обперся на лікоть і прицінився до мене своїм важким, майже оманливо спокійним поглядом.

— Ну що? Подобається? — запитав він.

Його питання прозвучало двозначно. Я злякалася, що він говорить зовсім не про шампанське і не про вечір.

Щоб сховатися від цього погляду, я відвела очі на темну воду і тихо промовила, обводячи поглядом безлюдний берег:

 — Я люблю вечорами приходити на море... — мої слова тонули в шелесті хвиль, звучали трохи несміливо. — Тут завжди тихо і спокійно, проте навіть для закритого пляжу тут занадто тихо.

Він ледь помітно, майже хижо усміхнувся куточком рота. 

— Ти ж не думала, Аню, що я приведу тебе туди, де нас хтось зможе турбувати, — його голос пролунав надто низько, змушуючи шкіру покритися сиротами. — Я знав, що тобі сподобається саме тут.

Він сьогодні був зовсім іншим. Не пацієнт у кріслі кабінету, а чоловік, який із легкою впевненістю переписував усі правила гри. Ця трансформація одночасно збуджувала і лякала до тремтіння в колінах.

Мені терміново потрібно було повернути хоч видимість контролю. Зробити хоч щось, щоб повернути нас у звичні професійні рамки. Я різко підняла келих, дивлячись йому прямісінько в очі.

— Ну що ж, Матвію, — мій голос прозвучав дещо дзвінкіше, ніж хотілося б. — Тоді пропоную продовжити наш сеанс... тут.

— Почнімо, — він легко цокнувся об мій бокал. Його погляд над краєм кришталю був важким і занадто прямолінійним.

Ми відпили. Шампанське обпалило горло прохолодою, але не притупило те напруження, що пульсувало між нами. Коли Матвій відкрив контейнер із суші, я зрозуміла, що за весь день — сповнений дзвінків, паперів і тривожних пацієнтів — не з'їла й крихти. Організм вимагав їжі, тож я взяла рол. Він виявився напрочуд смачним.

— Ммм... Це дійсно чудово, — вирвалося в мене, і я одразу відчула внутрішній укір за цей зайвий прояв емоцій.

Я різко згадала про інше — те, що почало тривожити мене все сильніше. Протягом усього вечора він не сказав жодного слова про те, що мало б стати предметом нашої «розмови». Жодних скарг, жодних симптомів, жодних одкровень, за які я могла б чіплятися як психотерапевтка.

І тепер, дивлячись на порожній пляж, сутінки, шампанське і його зосереджений погляд, я остаточно зрозуміла очевидне: ми приїхали сюди точно не заради сеансу. Цей статус «лікарки і пацієнта» він розвіяв ще на під'їзді сюди, перетворивши все на зовсім іншу, набагато небезпечнішу гру.

— Ну що ж, Матвію, — я спробувала повернути голосу професійну твердість, хоча всередині вже все занепокоєно тремтіло. — Годі ходити навколо. Що ти насправді від мене хочеш?

Він не відповів одразу. Спочатку допив своє шампанське, а потім — немов у повільній зйомці — підчепив паличками ще один рол і відправив його до рота. Я зловила себе на тому, що занадто пильно дивлюся на його рухи. Це виглядало неприпустимо естетично й зосереджено. Усвідомлення того, як саме я на нього дивлюся, обпалило сильніше за алкоголь. Щоб приховати збентеження, я зробила ще один, занадто великий ковток брюту.

Я спробувала підчепити паличками наступний шматочок, але пальці зрадницьки ослабли. Дерев'яні палички не слухалися, і рол безпорадно впав назад у коробку.

А потім він зробив те, чого я зовсім не очікувала.

Не поспішаючи, Матвій підхопив своїми паличками той самий шматочок і простягнув його до мого рота. Жест був настільки нахабним, настільки відверто інтимним, що будь-який натяк на «терапевтичні межі» остаточно розсипався на порох.

Я на мить застигла. Розум кричав, що треба відхилитися, різко зупинити його, згадати про статус лікарки. Але тіло діяло за іншими законами. Підкоряючись якомусь сліпому імпульсу, я ледь помітно розтулила губи, приймаючи його пропозицію. Мої губи на секунду торкнулися дерев'яних паличок.

У повітрі наче обірвалася якась струна.

Матвій видав тихий, глухий видих, немов від фізичного болю. Його погляд потемнішав, налившись таким важким, майже хижим голодом, що мене пронизав холодний піт. У ту ж секунду я чітко усвідомила всю небезпеку нашої гри. Він чудово знав, що робить. Він прораховував кожен мій рух, ламаючи мене крок за кроком. І я дозволяла йому це.

Але за мить він різко відсахнувся, повністю розвіявши наелектризовану атмосферу єдиним легким рухом.

— Ходімо пройдемося, — кинув він, і його голос знову став майже буденним, позбавленим будь-якого напруження. — Помочимо ноги.

Ця різка зміна тональності дезорієнтувала ще більше, ніж попередній спалах пристрасті. Проте я відчула майже фізичне полегшення — це був шанс перевести подих, вирівняти пульс і спробувати судорожно зібрати залишки власної професійної гідності назад до купи.

— Тобі тут спокійно, що ти тут відчуваєш? — намагаюся зав’язати хоч якусь професійну розмову, аби прикрити власний сумбур. — Мені тут подобається, а ще подобається те, що ти поруч і нікуди не втікаєш, бо просто немає куди... — він зупиняється, різко обертається до мене, і я тону в його погляді. Глибокому, прямому, такому, що, здається, випалює наскрізь. У мене перехоплює дихання.

— То що, ти вирішив мене вбити? — з моїх губ виривається нервовий, короткий смішок — різкий і фальшивий, яким я намагаюся прикрити паніку. — Завезти на закритий пляж і закопати в пісок?

Матвій не ображається. Навпаки, куточки його губ поволі виписують повільну, небезпечну усмішку. Він не каже ні слова. Просто робить крок уперед, в один ривок притягує мене за талію до себе і впивається в губи.

Це не ніжний поцілунок. Це напад — жорсткий, владний, упевнений у своїй перевазі. Його інша рука летить мені на потилицю, пальці боляче й міцно вплутуються в коси, збираючи їх у жмут і відкидаючи голову назад. Я відчуваю легкий, гострий біль — солодкий і пекучий водночас, від якого всередині все згоряє.

Його долоня зсувається нижче, на сідницю, з силою стискаючи її і притискаючи мене так щільно, що між нами не залишається повітря. Я не стримую тихого, хрипкого стогону, який він одразу ловить своїми губами. Мої руки самі, без жодного дозволу розуму, знаходять його шию, вчіпляються в плечі, відповідаючи на цей шалений тиск.

Голка розсудливості десь на дні свідомості б'є на сполох. Ти — лікарка. Він — твій пацієнт. Це катастрофа. Але останній рік життя, повний самотності, тиску клініки, страхів і цієї нестерпної напруги між нами, вимагав розрядки. Моє тіло кричало про те саме, що й його.

Він на мить відривається, залишаючи мої губи розпеченими й припухлими, а його гарячий подих обпалює чутливу шкіру на шиї. Повільно, з розстановкою, він проводить язиком нижче, а потім знову різко піднімається до мого вуха, виводячи з розуму. Від цього по спині котиться шалений табун мурашок.

Його великі долоні знову охоплюють моє обличчя, змушуючи дивитися тільки на нього, і він знову впивається в губи — тепер уже з голодом, який межує з люттю. Я тону в цьому водоверті, остаточно втрачаючи будь-яке поняття про час, статус і місце.

Моя долоня ковзає по його спині, пальці відчувають напругу кожного міцного м'яза під тонкою тканиною. А за мить — його твердий, недвозначний збуджений спалах упирається в мій живіт.

Він навіть не вагається — міцно підхоплює мене під сідниці, піднімаючи вгору. Я чіпляюся за нього, мої ноги самі, інстинктивно, обвивають його талію. А він несе мене кілька кроків уперед, не припиняючи цілувати, поки пальці через тонкий одяг мчать по моєму тілу.

Один рух — і він опускає мене на м'який темний плед, сам нависаючи зверху, закриваючи собою нічне небо і зірки.

— Що ти хочеш, щоб я з тобою зробив? — його губи рухалися по моїй шиї, а гарячий подих обпікав шкіру. Легкий поцілунок за вухом змусив мене мимоволі сіпнутися і притиснутися до нього ще ближче.

— Скажи... хочеш, щоб я тебе трахав? — його низький шепіт увірвався прямо в мозок, сирий, грубий, позбавлений будь-якої фальшивої ніжності.

Мій розум відчайдушно бив на сполох: Стоп... Зупинись! Але тіло вже давно ухвалило рішення замість мене. Дихання збилося, а слова ледве вилетіли з розпечених грудей:

— Так... Хочу.

Я сказала це. Навіть не подумавши про наслідки. У цю хвилину вони здавалися повною нісенітницею.

Його рука, тепла і тверда, ковзнула вгору вздовж мого стегна. Пальці впевнено й невідступно підняли поділ сукні, наближаючись до того місця, де кожна клітина тіла зводилася від болісного очікування. Він цілував мої груди через тонкий шар тканини, навіть не намагаючись вивільнити їх із мереживного ліфа — так, ніби насолоджувався цією перешкодою.

Але раптом він завмер. Абсолютно.

Різко відірвався від мене, сів, а за мить і зовсім підвівся на ноги, простягаючи мені руку.

— Я б зараз зняв із тебе все до останньої нитки і трахнув прямо тут, — сказав він, без тіні сумніву чи поспіху. — Але я не хочу, щоб твою розкішну дупу оцінював увесь патрульний катер морської охорони. Тому пропоную продовжити в мене.

Він ривком допоміг мені підвестися. І тільки тоді, коли адреналін у крові трохи спав, я почула вдалині — ледве помітний, монотонний гул мотора. З-за ближнього мису випливав катер із виразним службовим проблисковим маячком. Я здивовано подивилася на Матвія: як він міг почути його заздалегідь? Але згасла пам'ять про його минуле підказувала очевидне: він ніколи не розслабляється, його інстинкти завжди налаштовані на максимальну частоту.

— То що відповісиш на мою пропозицію? — Матвій залишив швидкий, гарячий поцілунок на моїх губах і абсолютно буденно, ніби нічого щойно не сталося, почав збирати наші речі.

У мене в голові вибухнув хаос.

Я не могла поїхати до нього. Якщо в його будинку вже встановлені приховані камери, то завтра вся оперативна група буде покадрово переглядати і цинічно обговорювати записи про те, як я...

Від однієї цієї думки сором сперечався з диким, хворим азартом, від якого перехоплювало дихання. У вухах різко сплив голос мого керівника під час останньої розмови:

«— Аня, тобі не здається, що ви досить часто випадково зустрічаєтеся? Можливо, він зацікавився тобою? Ти ж сама знаєш: у тому районі за пів року він майже не з'являвся, а останні два тижні — щодня. Подумай, це шанс. Ми зможемо дізнатися все, якщо ти будеш трішки приязнішою...»

Чому я згадую ці слова саме зараз, дивлячись, як він готується забрати мене до себе?

— Що, знову думаєш, як втекти? — його голос пролунав занадто близько.

Я здригнулася. Він підійшов абсолютно непомітно, нахилився, і його погляд став важким і просвічуючим наскрізь.

— Але сьогодні я не дам тобі цього зробити. Сьогодні я зроблю з тобою все, про що думав усі ці місяці. З тієї самої першої зустрічі в кав'ярні.

Він зробив паузу, даючи мені відчути всю вагу сказаного.

— Саме тому я погоджувався на всі твої маніпуляції з сеансами. Хотів дізнатися, яка ти справжня. Не та зібрана лікарка у своєму кабінеті, а та, якою ти буваєш наодинці з собою. Я слідкував за тобою. Шукав ці зустрічі. Тому ми й пересікалися так «випадково».

Я залишалася крижано-спокійною, жодного здивування. Чому він узагалі вирішив, що я не помічала його інтересу? Адже я ще під час сеансів відкрито вказувала йому на те, що сталінг — це аж ніяк не норма. Тоді він, правда, став діяти обережніше, намагаючись не світитися, але колеги із групи зовнішнього спостереження доповідали мені про кожен його крок. Я знала про нього все.

Гра перейшла на рівень, де кожен наступний рух міг стати фатальним для обох. І я свідомо зробила свій найризикованіший хід.

— Поїдемо... краще до мене, — вимовила я, намагаючись тримати голос рівним. — Мені... мені потрібно забрати деякі папери для звіту. А потім я буду твоя. Цілком.

Це була нахабна, безсоромна брехня. Я не хотіла їхати в його будинок під камеру, але й відпускати його не збиралася. А моя квартира хоча б не прослуховувалася СБУ (принаймні, я на це сподівалася).

Матвій спостерігав за мною з таким виразом, ніби сканував кожну нервову клітину під шкірою. А потім повільно усміхнувся — без тіні таємничості, лише з відвертим задоволенням хижака, який розгадав маневр здобичі.

— Приймається, — кинув він, обхопив моє обличчя долонями і поцілував так, ніби підписував договір кров'ю. — Поїхали.

Він підхопив речі, і ми рушили до машини. Кожен крок по холодному вечірньому піску лунав у тиші як застереження, але звернути назад уже не було жодних сил.