Раді Вас бачити!

О дев'ятій ранку я вже сиджу з Ковалем у невеликій кав'ярні. Столик обрав спеціально так, щоб крізь панорамне скло було ідеально видно під’їзд Аніного будинку. Я намагаюсь не дивитися на годинник, але час немов застиг.

Десята... Десята нуль одна... Десята нуль п’ять... Де вона?

Я егоїстично ігнорую свого співбесідника, який сидить навпроти і виглядає не так як вчора на форумі. На його обличчі помітні темні кола під очима, і увесь його вигляд говорить про втому.

— Я вам дуже вдячний, Матвію Андрійовичу, — починає Євген — За те, що погодилися на цю зустріч… — він прочищає горло, я повільно відриваю погляд від вікна. А ще більше за те, що ви тоді врятували моїх дітей. Моїх дівчаток.

Холодний рухливий світ за склом на секунду завмирає.

— Що? — це все, що я можу витягнути з себе. Мозок заклинює, відмовляючись зв'язувати слова в єдине ціле.

Він починає розповідати. Спочатку повільно, уривчасто, а потім слова починають литися потоком — важким, брудним і болючим, від якого повітря навколо нас стає настільки важким, що нічим дихати.

— Коли почалася війна, ми гостювали у сестри дружини, на Харківщині, — він говорить не до мене, а кудись усередину себе, дивлячись у порожнечу перед собою. — Дітей відправили раніше з тіткою та її власними дітьми. А ми... ми залишилися вдома, щоб забрати документи і якісь речі першої необхідності. Вийшли за ворота, і раптом вона згадала про якусь дрібницю... Щось дурне, але дуже «важливе», побігла назад...

Коваль замовкає. Його рука, що стискає паперовий стаканчик із водою, тремтить так сильно, що рідина плескається через край. Нарешті я розумію чому він відмовився від кави, хоча і я ще не зробив жодного ковтка.

— У будинок влучив снаряд. Її відкинуло вибуховою хвилею. Вона загинула одразу... на моїх очах, — по його щоці повільно, беззвучно стікає сльоза, але він навіть не намагається її витерти.

Мені стає фізично боляче це слухати. У грудях ніби обривається якась струна. На секунду я навіть забуваю про Аню, про вікно, про те, де я знаходжуся. Мене викидає туди ж — у той самий сірий, просочений гарматною гарю і криками мозок. Я надто добре пам’ятаю ту реальність, яку стільки років намагаюся забути. 

— Я забрав її тіло, віз до дітей, бо думав, що вони мають попрощатись, мають зрозуміти, чому мама більше не пригорне, — продовжує він, і голос його хрипить від спазмів. — Але коли я приїхав на точку евакуації... те, що я побачив там, було іншим виміром пекла. Справжній людський хаос. Тисячі розгублених людей, гори валіз, перелякані дитячі очі, і над усім цим — суцільний, нерозбірливий волаючий гул. Люди плакали так, ніби з них живцем здирали шкіру.

Він на секунду піднімає на мене червоні від недосипу й болю очі.

— Я кинувся крізь натовп, розштовхуючи людей. Знайшов своїх. Вони сиділи просто на землі, на якійсь купі мотлоху, притулившись одне до одного, як пташенята. — Євген зупиняється, на секунду заплющує очі, тягнеться до склянки і відпиває трохи води, важко й болісно ковтаючи. — А сестра моєї дружини... знаєш, де вона була в цей час? Думаєш, тримала їх за руки, заспокоювала? Ні. Вона просто сіла в першу ж машину і поїхала до кордону з першими ліпшими, кинувши малих серед цього вокзального пекла... Хоча... я її тоді навіть не звинувачую. У кожного з нас у ті дні здавали нерви. Можливо, вона просто подумала, що ми з Машею вже загинули під обстрілами, а тягнути з собою ще й двох чужих, хай і рідних, голодних ротів у неї просто не вистачило ні сил, ні мужності... Страх ламає людей по-різному. 

Від його слів у мене всередині все обростає крижаною корою. Ооо, так. На початку повномасштабного вторгнення чимало людей показали своє справжнє, гниле нутро. У мене самого тоді різко зменшилося коло «друзів», бо дехто зник одразу, як тільки запахнуло смаженим, дехто перейшов на бік росіян, а дехто зовсім казав, що ми повинні здатися, що ми «один народ». Війна швидко зриває з людей маски.

— Вони побачили мене, і в їхніх очах загорілася така дика, божевільна надія, — Коваль знову відводить погляд, стискаючи щелепи. — Надія, що все позаду, що тато прийшов, і що мама десь тут, просто за рогом...

Я раптом чітко, до болю в скронях згадую той епізод. Дві перелякані дівчинки у брудних куртках, які сиділи на вокзалі й не могли нічого пояснити, лише механічно повторювали дитячими голосами, що тато скоро приїде.

— Я сів навпочіпки, взяв їхні крихітні холодні рученята в свої і сказав те, що буквально розірвало мені душу на шматки, — продовжує він, і кожен звук дається йому з величезним зусиллям. — «Я піду шукати маму, а ви маєте їхати в автобусі. Ви мусите бути в безпеці, чуєте? Я вас знайду... обов'язково знайду». Вони дивилися на мене своїми величезними очима й не розуміли, чому я залишаюся.

По щоках Євгена котяться гіркі сльози, і я відчуваю, як у власному горлі стає поперек важкий, болючий клубок. Він уже зовсім не намагається стримуватися, випускаючи назовні те, що душив у собі.

— А я не міг їм сказати, що їхньої мами більше немає... — шепоче він, і голос його остаточно зривається. — Не мав права руйнувати їхній останній світ посеред цього жаху...

Коли той автобус рушив, я залишився стояти в тому натовпі. Мені треба було йти ховати свою жінку.

Голос Коваля зривається остаточно. Він на мить закриває обличчя долонями, але одразу бере себе в руки — звичка виживати й тримати обличчя навіть тоді, коли всередині все згоріло до тла.

— Я вас розумію, Євгене... — кажу я тихо, відчуваючи, як у роті пересихає. — Ми тоді втратили стільки побратимів, яких навіть поховати по-людськими не могли. Земля горіла під ногами.

— Потім я через волонтерів дізнався, хто саме супроводжував ту колону і вивіз моїх дітей до Львова, — він випрямляється, дивлячись на мене з таким виразом, від якого стає незручно. — Бачив репортажі про ваш підрозділ, чув ваш позивний, як виявилося це фамілія. Хотів знайти раніше, подякувати особисто, але все не складалося. А тепер... маю таку можливість.

Він дістає з кишені темну візитку й повільно просуває її через стіл до мене.

— Я не знаю, чим можу віддячити за врятоване життя моїх дівчаток. Але якщо колись знадобиться допомога — будь-яка, у будь-якій ситуації — просто наберіть мене.

Я мовчки беру візитку, кидаючи швидкий погляд у вікно, де все тихо і спокійно, де люди мирно йдуть у своїх справах, а не ховаються від постійних обстрілів в укриттях. Де навіть Анін під'їзд на мить втратив свою колишню значущість. Я знову пропустив через себе цей біль, ці жахливі моменти, які так ретельно закопав у найглибших надрах своєї підсвідомості. Розмова з Ковалем перевернула все всередині, змусивши торкнутися оголених нервів.

— Я просто зробив те, що зробив би на моєму місці кожен нормальний чоловік, — бурмочу я, відводячи очі. Мені завжди була гидкою роль героя в таких історіях.

— Повір, я за своє життя бачив чимало «нормальних», — гірко посміхається Коваль, поклавши долоню на стіл. — І мало хто став би панькатися з чужими переляканими дітьми посеред того пекла.

Ми замовкаємо. Важкий тягар минулого зависає над нашим столиком, приглушуючи навіть гамір кав'ярні.

І в цей момент тиші я чую його. Знайомий, легкий, дзвінкий голос десь збоку.

Я різко обертаюся і бачу Аню.

Вона йде до барної стіки, спокіно розмовляючи по телефону. Свіжа, відпочила, впізнавано граційна, у простій білій блузці, недбало заправленій у світлі джинсові шорти. На її плечах грає ранкове сонце, а обличчя випромінює спокій. 

Євген простежує за моїм поглядом, помічає її і миттєво підводиться, розмашистим рухом запрошуючи до нашого столика.

— Ого, яка приємна зустріч! — її зелені очі на секунду розширюються від відвертого здивування, коли вона помічає мене поруч із Ковалем.

— Сідай, — кажу я, різко відсуваючи для неї важкий дерев'яний стілець.

Вона сідає. І від неї одразу віє якимось дивним, незвичним ароматом — чи то солоний морський бриз, чи то легкий прив'ялий полин із прибережних схилів. Зовсім не її звичний парфум. У голові на мікросекунду спалахує гаряча іскра ревнощів: невже в неї хтось є? 

Від її професійного погляду не приховаєш нічого: вона миттєво помічає і червоні, підпухлі очі Євгена, і те, наскільки напружена моя поза, ніби я готовий стрибнути в будь-яку секунду. Але виняткова тактовність і розуміння кордонів не дозволяють їй запитати про це прямо.

— Ви... ви що тут робите вдвох? — запитує вона, переводячи спантеличений погляд з мене на Євгена і назад.

— Я прийшов особисто подякувати Матвію за те, що він колись зробив для моєї родини, — спокійно пояснює Коваль, розслабляючись і знову перетворюючись на ввічливого, шляхетного чоловіка — від того надломаної, скаліченої людини не лишилося й сліду. — Ми вчора випадково перетнулися, я зупинився неподалік, у «Кипарисі», а Матвій запропонував це місце. А ти сама як тут опинилася?

— Я живу у сусідньому будинку, — вона махнула рукою у бік знайомого аркового входу. — І завжди п'ю каву саме тут. Звичка.

Наступні кілька хвилин вони занурюються у легку професійну розмову про психологію, методики, якийсь черговий форум. А я сиджу поруч, мовчки спостерігаючи. Вона говорить захоплено, енергійно, красиво жестикулює, і кожне її рух — цей легкий поворот шиї, спадаюче на плече пасмо волосся — чомусь викликає дику, первісну потребу простягнути руку і просто торкнутися її шкіри.

Незабаром Євген кидає погляд на дорогий годинник на зап'ясті й різко підводиться.

— Мені вже час… — каже він, вибачливо посміхаючись.

Він міцно, по-чоловічому тисне мою руку. 

— Ще раз дякую вам за все, Матвію.

Потім обертається до Ані, бере її тендітну долоню і якимось надто вільним, майже галантним рухом підносить до губ, затримуючи поцілунок на шкірі довше, ніж дозволяють суворі правила простого колегіального етикету.

 — Аню, ви надзвичайно тонкий фахівець. Сподіваюся, наша сьогоднішня зустріч — не остання в Одесі.

Цікаво... — у грудях знову неприємно зашкребло. — Він до всіх так залицяється чи в нього на неї якісь свої плани?

Аня при цьому помітно червоніє, зніяковівши, мов першокурсниця на кафедрі.

— І я сподіваюся, Євгене, — відповідає вона з легкою усмішкою.

Коли він розвертається і зникає за скляними дверима кав'ярні, за нашим столиком посисає неприємна, напружена пауза

— Ти вчора так раптово зникла з форума... — я не витримую, кидаючи в лоб запитання, бо мої нерви й так натягнуті як струна.

Вона коротко знизує плечима, ховаючи посмішку за краєм свого паперового стаканчика. 

— Знайомий запропонував підвезти додому. Я була дуже втомлена не бачила сенсу відмовлятися... — в її очах спалахує наглий, грайливий вогник. — А що, ти сумував без мене?

— Така ти мені подобаєшся набагато більше, ніж в кабінеті, — відповідаю прямо, не відводячи погляду від її губ. — А ти думаєш, там було весело сидіти? Слухати ці нескінченні занудні розмови ваших мозгоправів...

Вона спершу награно хмуриться, зводячи брови до перенісся, а за секунду заливається дзвінким, чистим сміхом.

— То я мозгоправ? Отже, ось чому ти періодично з'являєшся в полі зору — думаєш, я тобі мізки на місце поставлю? — вона схиляє голову набік, дивлячись на мене з викликом. — До речі, коли ти знову запишешся на сеанс? 

— Ще не знаю, зараз завал на роботі, — брешу я в очі, хоча насправді вже планую записатися на наступну зустріч.

Вона підводиться, збираючи свої речі. Зупиняється на секунду, дивлячись на мене з легким лукавством у зелених очах, і тихо промовляє: 

 — Зателефонуй... Ти ж чудово знаєш, який у мене щільний графік. 

Від її запаху цього дивного морського парфуму по спині знову бігають розпечені мурашки.

Я сиджу за столиком і дивлюся їй услід, поки вона впевненою ходою віддаляється вздовж вулиці. І в голові крутиться одне й те саме питання: це вона зараз відверто фліртувала зі мною, чи мені знову мерехтять примари власних бажань?