Раді Вас бачити!

Аня.

Ще ніколи суботні ранки не здавалися мені настільки безтурботними й дивовижними.

Я прокидаюся не від різкого звуку будильника, а від терпкого аромату свіжозвареної кави та випічки, що розливається по квартирі. Мружуся від м’якого світла, що заглядає у вікна, і босоніж іду на кухню. На порозі завмираю: 

Матвій, зосереджений і по-домашньому затишний, сервірує стіл. Коли він помічає мене, його обличчя осяває широка усмішка. Він кидає все, робить кілька швидких кроків, підхоплює мене в обіймах і впивається в губи палким, пронизливим поцілунком, у якому перемішалися ранок, кава і жага.

 — Я приготував сніданок, — шепоче він, торкаючись чолом мого.

 — Ммм… я навіть не знала, що в моєму скромному холодильнику раптом завелися свіжі круасани, – лукаво підморгую йому, обвиваючи руками його міцну талію і залишаючи короткий, але пекучий поцілунок на його щетині, перш ніж ми сідаємо за стіл. — Ти мене неймовірно здивував. Знала, що ти хороша людина, але щоб романтик... Це вже вищий пілотаж.

Аромат свіжомеленої кави та хрусткої випічки заповнює кожен куточок кухні, створюючи ілюзію, що за стінами немає жодних таємних папок, небезпечних завдань і ворогів. Матвій, певно, встиг збігати до тієї затишної кав'ярні навпроти — на тарілці чекають апетитні канапки та золотаві круасани поряд із двома паруючими чашками. 

— Аня, якби наша перша зустріч відбулася не в тому кабінеті, – говорить він тихо, і його погляд стає напрочуд м'яким, щирим, оголеним, – ти б давно вже зрозуміла, який я насправді. А там… там ти тримала дистанцію, як справжня сувора вчителька. Прекрасна, недосяжна, холодна. А я сидів перед тобою, мов заляканий школяр, боячись зайвий раз дихнути, аби не сказати щось зайве. 

— Ну, в кабінеті я насамперед професіонал, Матвію, – усміхаюся я, але мої очі сміються від задоволення. – Це моя робота — тримати межі й налаштовувати на потрібну хвилю. 

— Я це чудово розумію. Ти майстерно вмієш розмовляти, я й сам готовий викласти тобі всю душу... Але така, яка ти зараз, без своєї професійної броні… – він нахиляється ближче через стіл і бере мою руку. Його пальці гарячі, шорсткі, вони обпікають шкіру зсередини. Він повільно підносить мою долоню до своєї щоки, і я гостро відчуваю колючість ранкової щетини. – Ти подобаєшся мені набагато більше. Кожна наша зустріч за межами кабінету зриває з тебе ще один шар, відкриваючи справжню тебе. І я починаю розуміти про тебе стільки всього...

Його погляд раптом стає тривожно-серйозним. Він знову схиляється і ніжно цілює внутрішній бік мого зап’ястя — не формально, а з такою глибокою ніжністю, що в мене всередині все обривається і перехоплює дихання.

Мені водночас неймовірно спокійно в його обіймах і трохи тривожно. Хочеться вислизнути з цього пронизливого погляду, перевести все на жарт або змінити тему, бо якщо він зараз наважиться на справжні, серйозні зізнання, я не певна, що зможу відповісти взаємністю, а брехати йому зараз, на світанку нашого чогось справжнього, зовсім не хочеться.

 — Матвій, – мій голос стає ледь чутним, оксамитовим, – ти навіть уявити собі не можеш, яка я буваю насправді, коли зникають правила...

Мої слова зависають у ранковому повітрі, наповнені двозначними натяками й прихованим дротом бажань. Я навмисне відводжу погляд, роблячи вигляд, що мене неймовірно захоплює крихта круасана на столі.

 — Каспер, – я нахиляюся через стіл так близько, що мої губи ледь не торкаються його гарячого вуха, і змовницьки видихаю це кодове ім'я. Потім різко відкидаюсь на спинку стільця, обдаровуючи його загадковою, хижою усмішкою. — Вчора Владові про це не сказала. Спеціально. Хотіла, щоб він трохи помучився, шукаючи відповіді. 

Спостерігаю, як на його обличчі проступає усмішка, і розумію: Влад уже намацував цей слід. мабуть просив Матвія про нього дізнатися.

— Аня, ти справжній слідчий під прикриттям, – сміється він, і в цьому голосі звучить не просто іронія, а справжнє, дике захоплення цією небезпечною грою в шпигунів. 

— Я з дитинства легко сходжуся з людьми, – зізнаюся я, повільно помішуючи ложечкою каву, дозволяючи звуку дзенькоту заповнити паузу. – А багаторічна практика психотерапевта навчила мене головному: як непомітно вести людину туди, куди потрібно мені, створюючи ілюзію, що це її власна ідея. — Роблю паузу, фіксуючи його зацікавлений погляд. – Скажи-но мені, ти колись чув про такого собі... Кабана?

Його темні зіниці миттєво звужуються, погляд стає колючим і гострим, як лезо.

 — Щось чув, але розказуй деталі, мені вже цікаво... 

— Так от, звати його Юрій, він був моїм першим завданням, — я вимовляю це ім'я з легкою посмішкою. – Надзвичайно самовпевнений кретин, він думав, що я ще один психолог і якщо він цілу годину буде розповідати мені, якісь історії свого життя, я навіть слухати не буду.— Я злегка нахиляюся вперед, моє декольте відкривається, і я бачу, як погляд Матвія миттєво опускається туди, а потім повертається до мого обличчя. — Мені було фізично гидко сидіти поруч із ним. Тому я завжди залишалася у своєму кріслі, навпроти. Але я всі його розмови записувала на диктофон, а інколи навіть камери дивилася, щоб побачити вираз його обличчя.

Моя рука несвідомо тягнеться до шиї, пальці зариваються в шкіру, наче я намагаюся стерти з пам'яті липкий осад від того пацієнта. 

— Я слухала ці аудіо ночами, роблячи позначки в блокноті. Звичайних пацієнтів я веду інакше — короткі тези, симптоми. А з цим кнуром... я марила лише тим, як швидше закрити його справу. А він перся до мене щотижня і безкінечно тарахкотів про своє жалюгідне життя.

Я роблю коротку паузу, дивлячись кудись у простір між нами, занурюючись у спогади. 

— А потім, на другому місяці його сеансів, я почула це: малесеньку, але фатальну нестиковку. На першому ж сеансі він бив себе в груди, що нікому у світі не довіряє і взагалі є похмурим вовком-одинаком, який не має друзів. А тут раптом почав буденно розповідати про «старих вірних товаришів» і якісь грандіозні спільні плани. У мене в голові клацнуло: ось вона, та сама ниточка, за яку варто смикнути. І я потягнула.

Я піднімаю погляд на Матвія — його очі такі глибокі, що в них можна потонути, і це дає мені дивну наснагу продовжувати.

— ...і от я просто запитую між іншим, як давно вони товаришують із цими міфічними людьми. І цей самовпевнений бовдур з гордістю заявляє, що більше трьох років! — Мої пальці нервово й водночас грайливо гладять дерев'яний край столу. — Тоді я лагідно підводжу його до теми: “мовляв, чи хочете ви поділитися деталями, це ж тебе розвантажить.” І що ти думаєш? Цей Кабан починає захлинаючись белькотіти про їхні закриті зустрічі, хвастаючись, що саме він там головний мозок, що всі його слухають і заглядають до рота. — Я з легким здивуванням хитаю головою, ніби досі не вірю у людську дурість. — Я вдавала абсолютне захоплення, просила розказати більше. І він... розколовся. Здав дату, час і навіть локацію наступного збору.

Я роблю глибокий вдих, відчуваючи, як адреналін знову б'є в жилах, оживляючи ті спогади. 

— Це було неймовірно! Я передала все Касперу. Його хлопці приїхали... і попали на справжнє шоу егоїста-невдахи.— Гірка усмішка торкається моїх губ. – Звичайно, тоді їх не взяли – вони просто балакали. Але ми зрозуміли головне: Наш кнур – просто пішак. Базікало з манією величі. Такого ідіота я ще не зустрічала.

Я різким рухом відставляю порожню чашку, і мої рухи стають швидкими, наповненими внутрішньою енергією.

— Наступного разу я знову підвела його до розмови про "друзів". Сказала, що це його розслабляє. Я щей запитала, як пройшла зустріч і він звичайно почав розповідати про те, як його всі слухають і роблять все, що він каже, але мені не була потрібна ця дурня, тому я не витримала і запитала, що саме він каже робити своїм друзям.

Я роблю драматичну паузу, дивлячись Матвію прямо в очі. 

 — І він вивалив усе! Здався з потрухами. Розповів, що через два дні вони передаватимуть величезний масив секретної інформації, яку збирали цілий рік, якомусь таємничому «Краксу». І що передаватиме цей пакет саме наш Кабан. Місця зустрічі він не назвав до кінця, але це вже була перемога. — Моє обличчя темнішає. — Цей Кракс був примарою, його ніхто ніколи не бачив у обличчя. А тут тупий маріонетковий керівник Юра власноруч привів усю мережу до його ніг. У результаті їх взяли з всіма доказами. У двох машинах лежали сервери з усім сховищем. — Голос мій звучить жорстко. — Зрадників засудили на довгі роки, майно конфіскували під нуль. Але та сіра кардинальна фігура, яка завербувала Кабана і вивела на Кракса... її так і не знайшли. Досі шукають. Ось таке моє перше успішне завдання.

Я замовкаю, відчуваючи, як відголоски тих напружених днів раптом навалюються на плечі важкою втомою. Матвій слухав мене весь цей час не ворухнувшись, затамувавши подих. Його погляд був настільки глибоким і пронизливим, що здавалося, він бачить мою душу наскрізь. Коли я нарешті замовкаю, він повільно, хрипко запитує:

 — А скажи... зі мною тобі теж було так само важко, страшно чи гидко знаходитися поруч на початку? 

— Коли ти вперше зайшов у мій кабінет, тоді я ще не знала, що ти не просто пацієнт. Я дізналася згодом... – мої губи розтягуються в усмішці, –на наступних сеансах, я хотіла тебе спопелити поглядом. Але в тобі було щось таке... щось, що змусило мене сумніватися в папці з перших же хвилин. Я хотіла дізнатися, який ти є насправді. І в мене вийшло навіть краще, ніж я сподівалася.

Я допиваю залишки холодної кави одним ковтком, різко підводжуся з-за столу і, кидаючи на нього грайливий, викличний погляд, кидаю: 

— Знаєш що? Пропоную перенести нашу бесіду на більш зручний диван. 

Матвій реагує блискавично, як хижак на здобич. Його обличчя розпливається в широкій, голодній, оскаленій посмішці. Він зривається з місця, робить кілька довгих кроків, одним рухом обвиває мої стегна і піднімає мене в повітря, притискаючи до себе так міцно, що перехоплює дихання. 

— Матвій! – з моїх губ виривається здивований, дзвінкий писк, у якому перемішалися і переляк, і шалене збудження.

 Він несе мене до вітальні, не зводячи з мене очей, і акуратно, але з власницьким трепетом укладає на м'яку поверхню дивана. Сам нависає зверху, розгортаючи своє гаряче тіло так, щоб закрити собою весь світ навколо. Його важка долоня впевнено лягає на моє стегно, а погляд горить справжнім полум'ям. 

— Аня… я впевнений, що сама доля звела нас у цьому дивному світі, – його голос звучить низько, хрипло, з надривом. Він низько схиляється до мого обличчя. – Я хочу розгадати тебе всю. До останньої потаємної смужки твоєї душі. Але спершу...

Його гарячі губи жорстко і жадібно знаходять мої, і цей поцілунок уже не залишає жодних сумнівів: усі розмови закінчено, починається зовсім інша глава нашої історії.

Мої любі читачі, буду безмежно вдячна за ваші коментарі і сердечка, також можете підписатися на мене, щоб не пропустити нові розділи, в також книги... Попереду ще багато цікавинок ❤❤❤️