Раді Вас бачити!

Наступний сеанс зривається.

Мені раптово повідомляють із клініки, що Аня захворіла. Горло одразу стискає неприємний спазм — я звичним рухом одразу ж перезаписуюся на наступну п’ятницю, на шосту вечора. У голові миттєво починає вибудовуватися чіткий, майже стратегічний план.

Те, що вона занедужала, тривожить мене більше, ніж хотілося б зізнаватися самому собі. А раптом їй справді дуже погано?Чи є в неї вдома все необхідне, чи здатна вона навіть підвестися, щоб піти до аптеки?

У середу я не витримую. Заїжджаю до нашої кав’ярні, беру дві кави та той самий ніжний десерт із ягодами, який вона колись замовляла. Мені просто життєво необхідно зробити для неї хоч якусь малесеньку приємність. Прошу Арсена — якраз працюємо в парі — занести пакунок до її під’їзду.

— Це що, новий метод вербування клієнтів? — бурчить він, підозріло дивлячись на коробочку, але все ж киває.

Коли ми знову сідаємо в машину, Арсен зазирає у дзеркало заднього виду, хмуриться і здає звіт:

 — Ну, сходив. Вона була вдома... Виглядала блідою, втомленою, волосся розпущене. Спочатку взагалі не зрозуміла, що відбувається, дивилася так, ніби хотіла пристрелити мене поглядом. Запитала, хто я взагалі такий і чому їй щось носять.

 — І що ти сказав? — напружуюся я. 

— Сказав, що від клієнта, який хоче вибачитися за скасований сеанс. Віддав коробку і втік, щоб не перетворитися на камінь від її погляду. Ти знаєш, що у неї вбивчі очі? Якби я постояв ще хвилину, розповів би їй усю свою біографію.

Я лише мовчки угукую, дивлячись на дорогу, а в грудях чомусь теплішає.

Робота того тижня затягується до пізньої ночі. Один із клієнтів занадто довго узгоджує деталі безпеки. Зранку я не їду до офісу — знаю, що за це мені від Влада знатно влетить, але мені байдуже. Я їду до її будинку. Купую гарячу каву, свіжу випічку і йду на штурм.

Коли за дверима лунає клацання замка і вони відчиняються, я застигаю. Аня стоїть на порозі в легкому шовковому халаті кольору топленого молока. Тканина м’яко облягає вигини її тіла, а глибокий виріз і легка недбалість видають те, що під халатом, схоже, нічого немає. Вона виглядає знеможеною, блідою, але від цього чомусь ще більш привабливою.

— Матвій? Що ти тут робиш? — її голос звучить хрипко від застуди, а зелені очі дивляться з неприхованою розгубленістю та переляком.

 — І тобі привіт, — намагаюся посміхнутися якомога спокійніше. — Ти не вийшла пити каву, тож я вирішив принести її сам. Як ти почуваєшся?

Дивлячись на неї таку — вразливу у своїй хворобі — я ледь стримую шалений порив просто підхопити її на руки, занести в спальню і закрити від усього світу. Огорнути тим теплом, якого вона зараз потребує, вилікувати власним дотиком і не випускати, поки хвороба не відступить.

— Дякую... мені вже краще, — вона на секунду опускає погляд, а потім нервовим рухом запахує халат щільніше, але це тільки підкреслило лінії грудей. — Але сьогодні так спекотно... Навіть виходити нікуди не хочеться, а ще голова болить і мабуть температура. Я б запросила тебе всередину, але… — вона злегка відкашлялася, прикрившись долонею і прочистила горло — не хочу заразити. Дякую за каву, Матвію.

Вона забирає пакунок, і важкі двері починають повільно зачинятися. 

— До зустрічі, — кидає вона вже крізь вузьку щілину.

На роботі я з’являюся із запізненням, і Влад зустрічає мене крижаним поглядом.

— Матвій. Ти чого вимикаєш телефон із самого ранку? Я просив бути на роботі ще дві години тому.

Він різко підводиться з-за столу, і в його очах читається відверте роздратування. Мій розум тим часом усе ще десь там, у тісній передпокої її квартири, серед запаху кави та шовку.

— Були непередбачувані обставини. Що там у нас? — зводжу брови, намагаючись повернути фокус на роботу.

Влад важко зітхає і знижує голос до змовницького шепоту:

 — Слухай мене уважно. У мене для тебе новини, і вони мені зовсім не подобаються. За тобою почали стежити. Поки що неясно, хто саме і наскільки глибоко копають, але уже сіли на хвіст. Постарайся найближчими днями не робити ніяких дурниць і не встрявати в самостійні розслідування. Артему теж ні слова, йому поки що знати не треба. Зрозумів?

Я киваю, хоча думки вже далеко. Слідкування? Після всього, що ми бачили на фронті, чиїсь примітивні «хвости» в мирній Одесі викликають радше холодну іронію, ніж страх. Але розслаблятися не можна.

Він робить коротку паузу, піднімаючи на мене погляд з лукавим прищуром.

— До речі, як твоя терапія? Ганна Федорівна виявилася шарлатаном, чи ти вже нарешті розібрався зі своїми бзиками?

Я чудово розумію, що від цього хитрого лиса нічого не приховаєш — він знає про мої відвідини клініки краще за мене самого. Тому я лише мовчки, крізь зуби, угукаю у відповідь. Влад загадково посміхається, розвертається і виходить з кабінету.

Решту дня я проводжу на автопілоті, розриваючись між робочими задачами та навязливою тривогою у грудях. А о п'ятій вечора, щойно закінчується зміна, я вже сиджу за кермом. Мозок вимагає зупинитися, але машина сама вивертає в бік її району.

Я паркуюся в тіні акацій неподалік знакової арки. Глушу двигун. Усередині все натягнуте, як струна. 

І раптом — вона.

Вона ж казала, що хворіє, що спека нестерпна і вона сидітиме вдома... Брехала? Грала у якісь свої ігри?

Аня з'являється у променях весняного одеського сонця, невимушена, у легкій пляжній туніці поверх купальника, з великою сумкою на плечі. Мої зуби мимоволі стискаються до скрипу. Ну звісно. Температура і слабкість.

Я чіпляюся на хвіст, тримаючись на безпечній відстані у потоці машин, поки вона неквапливо крокує до узбережжя. Сьогодні вона ніби навмисно розтягує час, кожним рухом демонструючи якусь зухвалу свободу.

На пляжі вона знаходить вільний простір, скидає туніку, і мій погляд на секунду застрягає на її тілі. Це не глянцева, знежирена картинка з Instagram. Це жива, розкішна жінка з м’якими, апетитними вигинами, від яких просто перехоплює дихання.

На ній відвертий бікіні. Глибокий V-подібний ліф підтримує важкі, повні груди третього розміру, акцентуючи на спокусливій лінії декольте, а високі трусики-танго підкреслюють округлість стегон і пружність сідниць. Її тіло — чисте катування для моєї витримки.

У голові одразу малюється яскрава, майже звіряча картинка: я притискаю її до гарячого піску, її пальці вплітаються мені у волосся, дихання змішується з гуркотом прибою, і я входжу в неї глибоко, жорстко, випалюючи всі сумніви й заборони.

Наяву вона робить кілька плавних, ледачих гребків у воді, а потім виходить на берег. Вода стікає струмками по її загорілій шкірі, збігаючи між грудьми, по животу і нижче, у найпотаємніші глибини. У штанах стає настільки тісно, що дихати важко.

Вона лягає на живіт, розгортає книгу і завмирає під сонцем. Де ж її вічні подруги чи колеги? Чому вона одна? Ця її самотність робить її ще більш бажаною і водночас недосяжною.

Наступні два дні перетворюються на випробування. Я завантажений по горло, але щовечора зриваюся і їду під її дім. При цьому я постійно, як на голках: куди б не йшов, на кожному кроці перевіряю, чи немає за мною хвоста. Вуличні дзеркала, відображення у вітринах, різкі розвороти на розі — я ретельно вираховую можливе стеження, про яке попереджав Влад. Проте нічого підозрілого чи незвичного не помічаю.

Переконавшись, що наче чисто, я перемикаю всю увагу на неї. Картина повторюється з точністю до години: пляж, сонце, самотність, книга і цей дивний, майже відчутний на відстані сум у її очах. Я не підходжу. Просто дивлюся, випалюючи її образ на сітківці очей.

У суботу ввечері я вирішую надихнути Надію та Артема скласти мені компанію на морі. Я чудово розумію, що чинню дещо підло, використовуючи вагітну жінку як прикриття для власних маневрів, але війна навчила мене простого правила: на війні всі засоби добрі, якщо вони ведуть до мети.

Надя світиться від щастя, що ми нарешті вибралися на узбережжя після шостої, коли спека спадає. Артем, знаючи мій «план капкан», перед виходом кидає на мене знаючий погляд і лукаво підморгує:

— Не хвилюйся, шефе, я могила.

Ми спускаємося до води. Я навмисно веду їх уздовж шезлонгів, ніби шукаючи ідеальне місце, поки не помічаю її. Вона лежить на спині, закинувши руки за голову, розслаблена й засмагла.

— Аня? Привіт. Ти тут... сама? — мій голос звучить із удаваним здивуванням, хоча серце гамселить об ребра як сухецьке.

Вона повільно зсуває сонцезахисні окуляри на кінчик носа, і в глибоких зелених очах спалахує легка, лукава іскра. 

— Матвій? Як бачиш, сама, — вона обводить рукою простір навколо. — А ви... компанією?

У цей момент Надя напружується, її жіночий індар вловлює напругу в повітрі швидше, ніж будь-хто інший. 

— Якщо ми тут затримаємося надовго, я піду сполоснутися. Тьома, складеш компанію? — різко кидає вона.

 — Так, сонечко, ходімо, — Артем миттєво зорієнтувався, тягнучи її до води. — Думаю, кращого місця ми не знайдемо.

Аня легко киває, дозволяючи нам залишитися поруч. Я розстилаю рушник, відчуваючи шкірою її погляд. Повільно, демонстративно скидаю футболку, потім шорти, даючи їй можливість оцінити результат годин у спортзалі. Я падаю на свій лежак, повертаючись до неї. 

— Ну і як самопочуття? — запитую, обережно торкаючись пальцями гарячого піску. 

— Значно краще, хоча слабкість ще відчувається, — вона знову натягує окуляри, намагаючись відгородитися.

 — Можливо, спробуємо воду? Складеш компанію?

 — Можливо, пізніше. Читаю цікаву книгу.

Не витримавши, я різко підводжуся і йду до прибою. Вода приємно охолоджує розігріте тіло. Пропливши кілька метрів, я повертаюся назад і бачу її зі спини: вона знову перевернулася на живіт, тонкі зав'язки купальника ледь тримаються на загорілій лопатці, а апетитні вигини тіла так і просяться під долоню.

У мене в голові народжується дурна, хлопчача ідея.

Я підпливаю до самого берега, виходжу з води, підходжу до її лежака абсолютно безшумно і... різко струшую мокре волосся прямо над її спиною. Прохолодні бризки падають на шкіру.

Аня підстрибує на лежаку, як від удару током, і різко обертається. У її зелених очах мечеться справжній, дикий вогонь:

 — Матвій, ти зовсім здурів?! Хіба можна так лякати людину?! 

— Хотів трохи збити спеку і підняти тобі настрій, — усміхаюся я, зумисно не відводячи погляду від її грудей, що здіймаються від швидкого дихання.

Вона вже набирає повітря в легені, щоб видати мені потужну лекцію про особисті кордони, але тут з води повертаються Надя з Артемом. 

— Ого, яка енергійна атмосфера! — сміється Надя, падаючи на свій рушник. — Звідки ви взагалі знаєте одне одного?

 — Аня... професійно лікує мої мізки, — кидаю я з іронією в голосі

. Аня лише загадково кривить губи в усмішці, уникаючи прямих пояснень. 

— Ой, бачу, у неї чудово виходить! — задоволено тягне Надя. — А то я вже думала, що колишнього Матвія ми втратили назавжди. Та сучка Віка всі соки з нього випила за роки... 

— Надю, — Артем м'яко, але твердо обриває її, кидаючи на мене застережливий погляд. 

— Що? Я правду кажу! — вона закочує очі й відкидається на спину.

 — Гормони грають, — вибачливо шепоче Артем до нас, обіймаючи Надію за талію.

Аня мовчки підводиться з лежака, рішуче йде до води. Я не думаю ні секунди — зриваюся і йду слідом.

Вона заходить по груди у воду, намагаючись плисти від мене подалі. Я наздоганяю її за кілька потужних гребків. Коли вона зупиняється і намагається повернутися назад, я опиняюся занадто близько.

 — Поплаваємо разом? — шепочу просто їй у вухо, відчуваючи запах її шкіри, змішаний з сіллю і морем.

 — Матвій, це погана ідея. Дуже погана... — вона робить різкий крок назад і зникає під водою, адже там глибина.

Але я вже занадто близько. Щойно вона виринає, я не даю їй оговтатися — різко підхоплюю на руки, притискаючи її вологе, гаряче тіло до свого. Вона інстинктивно хапається руками за мою шию. На секунду все навколо завмирає: шум прибою зникає, залишаються лише її важке дихання, шалений стукіт сердець і наші погляди, що пропалюють одне одного наскрізь.

Потім вона різко, з останніх сил відштовхується від моїх грудей, виривається і поспіхом іде до берега, навіть не дивлячись у мій бік. Мені доводиться залишитися у воді ще на кілька хвилин, бо сховати шалене тілесне збудження просто неможливо.

Коли я виходжу на сушу, Аня вже збирає свої речі у швидкому темпі. — Було приємно познайомитися, — кидає вона крижаним, офіційним тоном, навіть не піднімаючи очей.

 — Куди ти зірвалася? Зачекай, я всіх нас завезу додому на машині, — роблю крок до неї. 

— Матвій, я вже викликала таксі, воно за хвилину буде тут. Дякую за «компанію». До зустрічі, — останні слова вона адресує конкретно мені, а потім кидає через плече решті компанії: — Бувайте!

— Мені здається, чи вона тільки що втекла від тебе, як від вогню? — сміється Артем, спостерігаючи, як вона стрімголов мчить з пляжу.

 — Матвій, серйозно, це вона — та сама таємна причина, чому ти останнім часом став таким похмурим і зосередженим? — допитується Надя. 

— Без поняття, здається, я їй просто огидний, — зітхаю я, дивлячись на дорогу, де вже сховався її силует.

 — Що за дурниці? Та вона ж з’їдала тебе очима, коли ти до неї підійшов! — махає рукою Надя. — Твоя колишня знатно промирила тобі мізки. Ти їй подобаєшся, і це бачить навіть сліпий. Запроси її нормально кудись поїсти, а не чіпляйся на пляжі, як школяр!

 — Обов'язково запрошую, — відповідаю я, відчуваючи, як у грудях розгорається дикий, нестримний азарт.

Годиною пізніше, коли я завіз Артема з Надею по домівках, мій телефон різко розривається дзвінком. На екрані — Влад. 

— Матвій, зміни в планах. Клієнт прилетів раніше, ніж очікувалося. Потрібно терміново з'явитися в офіс для інструктажу. 

— Який офіс, вечір суботи... 

— Без зайвих розмов. Справа державна і дуже делікатна. До речі, готуйся: завтра о 12:15 у тебе виліт із Борисполя до Польщі. Поки що на три дні. Бери тільки мінімум речей.

Зв'язок обривається короткими гудками.

Я застигаю посреди кімнати з телефоном у руці. Поїздка в іншу країну напередодні п'ятниці? Напередодні нашої зустрічі з Анею поза межами кабінету, коли всі маски вже злетіли?

Ні. За жодних обставин. Я повинен бути в п'ятницю о шостій вечора саме там, де обіцяв. Навіть якщо для цього доведеться перевернути весь світ догори дриґом. І хай навіть за мною стежать ГУР, СБУ чи сам чорт лисий — мені абсолютно байдуже. Головне — зробити те, що я задумав.