Раді Вас бачити!

Ненавиджу хворіти. 

А тим паче влітку — у цю розкішну пору року, коли місто пахне розпеченим асфальтом, морем і свободою, коли хочеться жити й жадібно ковтати кожен сонячний день. А я, як на зло, простудилася...

Відповідно, з клініки мене негайно відправили на лікарняний, аби не наражати на небезпеку пацієнтів. З одного боку, це навіть принесло полегшення — я могла сховатися у своїй квартирі. Але з іншого... думка про те, що цього тижня ми не зустрінемося з Матвієм і що я втрачаю час, розриваючися між правдою та брехнею, буквально випалювала зсередини.

Мені надсилали нові звіти. Я гортала їх через силу, але з кожним днем усе менше вірила цим рядкам. У них скрізь проступала фальш.

Як мій бос міг так жорстоко помилятися?Чи це все ще чиясь ретельна перевірка на міцність?

Але якщо це перевірка, то що саме я маю зробити? З’явитися перед Каспером і сказати в очі, що його «залізобетонні» докази — це фальшивка? Чи довести до кінця роль холоднокровного мисливця, встоявши перед чоловіком, який одним поглядом змушує мої легені забувати, як дихати? Показати, що я першокласний фахівець?

Я люблю складні загадки, але ця перетворилася на мінне поле, де кожен наступний крок віддавався тупим, пульсуючим болем у скронях.

У цих лихоманкових роздумах я й провалялася кілька днів.

Прокидаюся вранці від настирливого дзвінка у вхідні двері. Першим рухом — обережно зазираю у вічко:

«Якийсь незнайомець? Можливо, помилився адресою?»

Коли я відчиняю двері, на порозі стоїть кур'єр — молодий хлопець, який мило, трохи зніяковіло посміхається і простягає мені крафтовий пакунок: — Це... це від пацієнта, який дуже хоче вибачитися за зірваний сеанс, — бурмоче він.

Я ледь не сміюся йому в обличчя. Так і повірила. Жоден із моїх пацієнтів у клініці не знає моєї домашньої адреси — окрім Матвія.

Беру пакунок, захлопую двері й зазираю всередину. Там — гаряча кава і наполеон — той самий десерт. Він чітко запам’ятав, що саме я замовляла тоді, у кав'ярні.

Незважаючи на залишки втоми й ломоту в тілі, день раптом здається напрочуд вдалим. Я навіть дивлюся легкий фільм, готую собі щось просте, наводжу лад у квартирі. Температура ніби відступила, але звідкись усередині взялася ця дивна, нервова енергія.

Вперше за весь лікарняний я прокидаюся без будильника. Тільки-но виходжу з ванної, загортаючись у легкий махровий рушник — волосся ще вологе торкається плечей, залишаючи прохолодні краплі на шкірі — у двері знову дзвонять. Накидаю легкий атласний халат і знімаю рушник, щоб він не заважав.

Зазираю у вічко — і завмираю. Там стоїть Матвій. У руках — два паперові стаканчики з кавою.

Я відчиняю двері, хоча чітко розумію: це грандіозна, небезпечна помилка. Тонка тканина халата прилипає до ще вологого після душу тіла, безсоромно підкреслюючи силует, який я зовсім не планувала йому демонструвати. 

— Матвій? Що ти тут робиш? — мій голос звучить різко, занадто нервово. — І тобі привіт, — його темний погляд повільно, пропалююче ковзає по моїй фігурі, а потім знову підіймається до очей.

 — Ти не прийшла пити каву туди, куди я звик, тож я вирішив принести її сам. Як ти почуваєшся?

«Як я почуваюся? Херово, чорт би тебе побрав! І зовсім не через простуду. А через те, що ти знову з'явився на моєму порозі — такий нестерпно турботливий, теплий, живий, той, кому мені так неймовірно хочеться довіритися, розчинитися в ньому, плюнувши на всі інструкції... і водночас той, кого я не маю права підпускати ближче ніж на кілометр».

— Дякую... мені вже значно краще, — я лихоманково запахую халат тісніше, роблячи тільки гірше, бо тепер тканина натягується на грудях, і я бачу, як він помічає цей рух. — Але сьогодні... так шалено спекотно. Навіть носа з дому висувати не хочеться. Та й голова болить, і мабуть... температура знову піднялася.

Брехня. Насправді температура давно спала. Палало зовсім інше — та проклята папка з фальшивими доказами на столі в кімнаті, зрадницьке серце, яке категорично відмовлялося вірити у його провину, і заборонене, пекуче бажання, якому я не мала права піддаватися.

Я забираю каву і пакунок, голосно, демонстративно кашляю для правдоподібності й починаю зачиняти двері.

 — Гарного дня, — кидаю крізь вузьку щілину.

Але щойно замок клацає, я притуляюся чолом до холосного дерева дверей і заплющую очі. За стіною — він. Я фізично відчуваю його присутність на сходовій клітці. Мені нічого не вартує знову повернути ключ, розчинити двері й видихнути: «Заходь... благаю, залишся. Доведи мені, що все це — брехня».

Але я не роблю цього. Роблю крок назад, другий — і на ватних ногах плентаюсь на кухню.

Я лютую на власну слабкість. Перша дика думка — просто викинути цю каву й десерт у смітник. Але кому я зроблю гірше? Собі? Тому я сідаю за стіл і мовчки починаю пити каву, відчуваючи, як солодкий присмак осідає на язиці. 

«Боже, як мало людині потрібно для щастя...» — гірко посміхаюся сама собі. А вже за секунду мозок прошиває холодна, твереза думка: ми ніколи не будемо разом. Навіть якщо він кристально чистий перед законом — він мій пацієнт, а я його лікарка. Між нами прірва. Крапка.

Мій внутрішній монолог обриває різкий дзвінок мобільного.

 — Аню, ти чому не звітуєш, що «об’єкт» знову навідується до твоєї квартири? — голос Каспера в трубці лунає холодно і звинувачувальне. Звісно, за ним стежать 24/7. Дивно, чого він не набрав мене ще вчора. — Це ідеальний шанс, Аню. Розведи його на повну відвертість. Трішки твого жіночого шарму, трохи флірту — і він викладе тобі всі карти на стіл... — бос коротко сміється і кидає слухавку.

Яка ж огидна дурня. Невже цей цинік не бачить очевидного? Матвій не винен. І я клянуся, що доведу це.

Коли полуденна спека трохи спадає, повітря стає не таким густим, я беру сумку і йду на міський пляж. Я чудово знала, що він стежить за мною. Мені це прямим текстом передали з управління.

Я розкладаю рушник, скидаю легкий сарафан і заходжу в прохолодне, солоне море. Вода одразу змиває липкий піт і напругу, що скупчилася в м'язах. Я пливу далеко від берегу, відчуваючи, як сонце пече спину, і чітко знаю: з берега за мною спостерігають темні, уважні очі.

Я дозволяю собі розкіш уявляти, що він відчуває зараз, дивлячись на мене у воді. Як би я не намагалася обдурити власний розум, ці думки приносили занадто солодке, гріховне задоволення.

Коли я виходжу на берег, струшуючи воду з волосся, і лягаю на лежак, відкриваючи книжку, букви розпливаються перед очима. Жодне слово не затримується в голові. Увесь мій світ звужується до однієї точки: чи підійде він? Що я скажу, якщо він зараз опиниться поруч?

Але він не підходить. Я лежу годину, другу, зрештою збираюся і викликаю таксі. Дивлячись у бічне дзеркало заднього виду, я чітко бачу, як його машина плавно зривається з місця і їде слідом на безпечній відстані.

Я — кваліфікований психолог, яка просто зараз повністю, катастрофічно втрачає професійну об'єктивність через власного пацієнта.

Наступні два дні пролітають як у маренні. Сценарій повторюється: він приїжджає ввечері, я виходжу до моря, купаюся, намагаюся читати, граю свою небезпечну роль і щомиті відчуваю на собі його невидиму присутність.

А потім настає субота.

Я приходжу на пляж раніше, розкладаю речі, заплющую очі під темними окулярами, насолоджуючись прибоєм хвиль. І раптом над собою чую знайомий, низький голос: 

— Аня? Привіт. Ти тут... сама?

Я знімаю окуляри, різко примружуючись від яскравого сонця. Поруч із ним стоїть вагітна жінка і високий той самий чоловік, якого я бачила тоді у кавярні. Проте зараз він вдає, що вперше мене бачить.

 — Матвій? Як бачиш, сама, — я обводжу рукою порожній простір довкола, намагаючись додати в голос крижаної байдужості.

Матвій посміхається кутиком губ і на моїх очах повільно стягує футболку. Я на секунду затримую погляд на його засмаглому, рельєфному тілі з легкими шрами від старих поранень — м'язи рухаються під шкірою настільки природно й потужно, що від цього видовища перехоплює подих. Боже, благаю, зупини мене. Не дивись.

Він мовчки лягає на сусідній лежак, і все моє єство реагує на його близькість диким, натягнутим струною тяжінням. Мені неймовірно хочеться присунутися ближче, вдихнути запах його розпеченої шкіри.

 — Як самопочуття? — запитує він тихо.

 — Краще... але ще трохи дошкуляє кашель і слабкість, — брешу я, дивлячись куди завгодно, тільки не на нього.

Він підіймається і йде в море. Я залишаюся на лежаку, але не можу відвести очей від того, як він розтинає воду. Щоб приховати шалений пульс, який б'ється в горлі, різко перевертаюся на живіт і заплющую очі.

За секунду на голу спину падають крижані бризки — холодні краплі скочуються від лопаток прямо до попереку. Я різко підскакую, сідаю і обертаюся — він стоїть наді мною, мокрий, з краплями води на пружних грудях, і посміхається. 

— Матвій, ти що, здурів?! — зривається у мене дещо кокетливо, хоча яка вже до біса різниця? Ми давно перетнули всі можливі й неможливі межі лікарської етики.

 — Хотів трохи освіжити твої думки, — парирує він із темною, іронічною іскоркою в очах.

Повертаються його друзі, і розмова переходить на жарти. Надія, усміхаючись, кидає в наш бік: « Здається, ти, Матвію, знайшов когось, хто здатен вправити тобі мізки». Я через силу натягую на обличчя ввічливу посмішку, хоча всередині все тримається на чесному слові.

Не витримуючи цієї напруги, я встаю і різко йду до води.

Він миттєво опиняється поруч, скорочуючи відстань до мінімуму. Я відступаю на крок назад, намагаючись тримати дистанцію — і в цей момент дно під моїми ногами раптом різко провалюється. Несподівана глибока хвиля накриває мене з головою, вибиваючи повітря з легень.

Злякано виринаючи, відкидаючи мокре волосся з обличчя, я інстинктивно кидаюся до нього, вчепившись руками в його плечі. Його сильні, гарячі руки миттєво обхоплюють моє тіло, притискаючи до себе так щільно, що між нами не залишається повітря. Я фізично відчуваю його тверді груди, гарячий живіт і... очевидне, нестримне бажання, яке він навіть не намагається приховати.

Це неправильно. Це фатальна помилка. Я не маю права...

З останніх сил я різко відштовхуюся від нього, розриваючи цей небезпечний зв'язок, і майже вибігаю на берег, не озираючись. Починаю лихоманково збирати свої речі в сумку. 

— Було дуже приємно познайомитися, — кидаю його друзям на ходу. 

— Куди ти поспішаєш? — його низький голос буквально пропалює спину. — Зачекай, я всіх вас завезу додому... 

— Матвій, дякую, я викликала таксі, — мій голос звучить крижано, штучно й надто твердо.

Добравшись до квартири, зачинивши за собою двері, я буквально сповзаю спиною по дереву на підлогу. Сльози застилають очі, котяться по щоках — гарячі, безсилі сльози. Я хотіла його з такою шаленою, руйнівною силою, що від цього боліло десь під ребрами.

Тремтячими руками я знову витягую з сумки прокляту папку, висипаючи на підлогу папери. Передивляюся невідповідності. Дати, які штучно не сходяться. Фотографії, які виглядають занадто постановочними, ідеальними до нудоти. Докази, які кричать занадто голосно — так, ніби хтось навмисно хотів, щоб у них повірили без жодних сумнівів.

Його жорстко підставляють. А я... я замість того, щоб стати його щитом, знову тікаю, ховаючись за маскою холодної неприступності, бо банально боялася власних почуттів.

Я підводжуся, хитаючись, підходжу до дзеркала в коридорі й дивлюся на своє відображення — зблідлу, розпатлану, зламану жінку. 

— Ти не можеш бути з ним, Аню, — шепочу я вголос своєму відображенню. — Навіть якщо він кристально чистий. Навіть якщо він герой. Навіть якщо він кохає тебе. Ти — його лікарка. І це правило ніколи, ні за яких обставин не зміниться.

Я мала б ненавидіти його за те, що він зробив із моїм життям. Але чомусь... чомусь це зовсім не виходить.