Раді Вас бачити!

Матвій

— Привіт, Влад. Щось трапилося серйозне, якщо ти покликав мене до себе? — запитую в свого Командира (це його позивний) друга, а тепер щей бізнес-партнера.

Влад мовчки кивнув на крісло навпроти. Розуміючи, що розмова буде довгою і неприємною, я важко впав у шкіряне сидіння.

— Ну, в чому справа? — не витримав я, зводячи брови в запитальній дузі.

Влад глибоко зітхнув, ніби збирався з думками, і пильно подивився на мене.

— Матвію, годі це приховувати. Останній рік ти геть не схожий на себе. Роздратований, неуважний, вибухаєш через кожну дрібницю. Це все через Віку? Випила з тебе всі соки...

— Влад, стоп! — я різко перебив його, відчуваючи, як у грудях закипає лють. — Мені просто потрібен час, і все владнається. Завжди так було! Чотири роки разом — це тобі не квіточки збирати... 

Перед очима на секунду спливають ті казенні кабінети з обов'язкових післявоєнних комісій, де за рік після перемоги нас намагалися «полагодити» за суворими методичками, не бачачи за папірцями живих людей.

 — А вже тим паче з якимись психологами–шарлатанами, які лише чекають, щоб здерти з мене гроші за свої дурні, нікому не потрібні поради! Так, мені боляче. Але я не піду ні перед ким розкривати свою душу!

Влад слухав, не перебиваючи. Але його погляд був твердим і непохитним — той самий погляд командного пункту, коли рішення прийнято і обговоренню не підлягає. Він повільно схрестив руки на грудях:

— Ми дружимо десять років, я бачив тебе в різних станах, але таким — ніколи. А той інцидент з клієнтом минулого тижня... це була остання крапля. Це вже не порада, Матвій, це наказ. Ти підеш на один прийом до Ганни Федірівни.

— Влад...

— Якщо доведеш мені, що вона шарлатанка і тобі справді не потрібна допомога, я відчеплюся. Але на прийом ти підеш.

Я мовчу.

— А якщо будеш брикатися, — додає він, ледь усміхнувшись, — я особисто візьму тебе за руку й затягну в кабінет. Сам знаєш, сили мені вистачить.

— Добре…

Це все, що я можу з себе вичавити. 

Я замовк. Сперечатися з Владом було марною тратою сил. Його залізна воля ламала й не таке.

Це я зрозумів ще там — на війні, коли ми виживали плече до плеча. Влад завжди умів знаходити вихід із найбожевільніших ситуацій, а ми виконували його плани, бо він був нашим стратегом, нашим Командиром. Цей позивний ми придумували ще під обстрілами, та він так і прилип намертво.

Зараз у нас із ним була власна охоронна справа. Влад був мізками та паперами, а я... я ніколи не вмів всидіти на місці. Возитися з паперами чи сидіти в офісі — точно не моє. Хоча Влад неодноразово пропонував мені займатися лише підбором працівників і керівництвом на відстані, я все одно їздив на найскладніші завдання. Бо хто зробить роботу краще, ніж ти сам? Ми рідко сперечалися. Та й навіщо? Я і так знав: якщо Влад узявся за щось, він дотисне.

— Давай номер, я якось... запишуся, — буркнув я, остаточно здаючись.

— Я вже записав, — Влад самовдоволено посміхнувся. — Завтра, 17:00. Клініка «Лілея».

Він простягнув мені клаптик паперу, вирваний із блокнота, з написаною від руки адресою. Я навіть не здивувався — він завжди все знав наперед і прораховував кожен мій крок.

Наступного дня я вже стояв у холі розкішної приватної клініки, налаштований скептично й уже шкодую, що погодився. Після липкої, спекотної одеської вулиці, де асфальт плавився під ногами, тут, за скляними дверима, зустріла приємна, майже крижана прохолода кондиціонерів. Але навіть вона не могла охолодити мого роздратування. Мені не потрібна допомога. Я тут лише тому, що Влад мене дотиснув, і я хочу якомога швидше вийти звідти, щоб довести другу: ніякий психолог мені не потрібен і я чудово справляюся сам.

— Мені до Ганни Федірівни, на п'яту. — мій голос пролунав зайво грубо.

Адміністраторка, сяюча білявка в білій сорочці, підняла на мене ідеально підведені очі.

— Третій кабінет, праворуч.

Я кивнув і попрямував у зазначеному напрямку, відчуваючи, як під ребрами важко б'ється осад від учорашньої сварки. Майже як перед вилазкою в тил ворога: ти ще не знаєш, що там буде, але вже наперед готовий до найгіршого. 

Підходжу до кабінету, не стукаючи, а просто рішуче відчиняю двері та переступаю поріг.

За столом сидить... дівчина. На вигляд їй десь двадцять сім, не більше — молода, занадто зелена ще для такої роботи. Здається, що вона щойно закінчила університет і прийшла на таких, як я, відточувати свої студентські методички.

«І ось ця дівчинка має поставити мене на шлях істинний?» — блискавкою пролітає в голові зневажлива думка.

Вона різко відриває погляд від ноутбука. Її очі – зелені, заворожуючі, впиваються в мене. У них немає ні злості, ні паніки, лише спокійна, незворушна увага. Ніби вона не просто дивиться, а сканує мене, читає щось понад моїм злим образом.

— Доброго дня. Ви, як я розумію, Матвій?.. Як вас по-батькові? — її голос спокійний, але в ньому немає тієї штучної солодкості, як у дівчини на ресепшені. Вона підводиться, підходить ближче.

— Просто Матвій. — мої слова звучать значно жорсткіше, ніж я планував.

— Я — Ганна Федорівна. Але для клієнтів – просто Анна. — вона ледь помітно посміхається, але її погляд не теплішає. Він залишається проникливим, важким. Мені здається, ніби він пронизує мене наскрізь, і від цього чомусь виникає дурне бажання відвести очі. 

Вона мовчки показує рукою на кушетку.

— Лягайте, будь ласка. Так буде зручніше розслабитися. — просить вона, але це звучить як наказ.

— О, зашибісь! — не стримуюсь я, згадавши розпечену вулицю і розлютившись іще більше. — Я пропхався через усю літню Одесу, щоб просто полежати, сподіваюся, ваша канапка того варта.

Вона не відповідає на провокацію. Її обличчя залишається спокійним, але очі... Мені ніяково від її вбивчого погляду, і це без перебільшення: здається, якби можна було вбивати поглядом, я б давно уже здох.

Я сідаю на крісло поруч із кушеткою, відчуваючи, як під тонкою тканиною сорочки спина покривається липким від напруги потом.

— Ну що, ставте свої запитання, — кидаю я, і в голосі мимоволі дзвенить колючий, викликиий сарказм.

Аня цього наче не помічає. Вона не намагається грати в турботливу лікарку чи приховувати втому. Просто сідає навпроти — рівно, зібрано — і кілька секунд мовчки дивиться на мене своїми дивними, майже пронизливими зеленими очима. Від цього погляду шкіра на потилиці покривається сиротами.

— Ви дуже не хочете тут бути, — говорить вона тихо.

— Нарешті хоч хтось зрозумів, — хмикаю я, стискаючи підлокітники крісла так, що в пальцях з'являється біль.

На її блідих губах проступає ледь помітна, майже невидима усмішка.

— Але прийшли.

— Бо мене змусили.

— Влад?

Я завмираю на секунду, а всередині все різко спускається кудись у шлунок.

— Ви його знаєте?

— Ні. Це було нескладно здогадатися, адже він записав вас на прийом — вона стискає ручку, якою робить нотатки.

— Тоді навіщо питати, якщо й так усе знаєте?

— Щоб ви самі це сказали. — Я криво всміхаюся, відчуваючи, як закипає злість.

— Гарний початок, можливо, ще погадаєте на кавовій гущі? — я намагаюся її сильніше вколоти, хоча здається панцир в якому вона сидить, зовсім не відчуває цього.

— Можете сісти зручніше, — пропускає вона мімо вух мій випад. — І просто говоріть, якщо захочете.

Я різко відкидаюся на спинку крісла, випростовуючи ноги.

— А якщо не захочу?

— Тоді помовчимо.

Ця спокійна, абсолютно байдужа до мого виклику відповідь дратує сильніше, ніж якби вона почала читати мені довгі психологічні лекції.

Ми мовчимо. Хвилина, а може, менше, але тягнеться вона цілу вічність. Тиша в кабінеті стає важкою, майже фізично відчутною — чути лише гул кондиціонера і власний важкий, збитий пульс у скронях.

— І довго ми так сидітимемо? — не витримую я першим, кидаючи погляд на свій наручний годинник.

— Поки ви не зрозумієте, що можете не грати переді мною роль хлопця, якому на все байдуже.

Я різко переводжу на неї погляд, відчуваючи, як у грудях підіймається гаряча хвиля.

— Ви мене навіть не знаєте.

— Саме тому мені не потрібно вам нічого доводити і ні в чому переконувати. Ви в безпеці, Матвію. Можете розслабити плечі.

Чорт. Вона справді вміє зачіпати за живе без жодних зусиль.

— Добре. Тоді давайте швидше, у мене ще справи, охоронна фірма сама себе не проконтролює.

Аня киває, приймаючи правила гри.

— Розкажіть, що сталося насправді? — її голос звучить м'яко, але в цій м'якості відчувається такий сталевий стрижень, який неможливо прогнути.

І ось тут щось усередині мене болісно стискається, наче пружина, яку перетягнули занадто сильно. Я різко відводжу погляд убік, дивлячись у світлу стіну.

— Нічого не сталося.

— Ви зараз злитеся.

— Я не злюся, — цідимі крізь зуби слова звучать так різко, що сам розумію всю брехню.

— Добре.

Її неймовірний, крижаний спокій ламає мою оборону швидше і ефективніше, ніж будь-який тиск чи допити. Я кілька секунд дивлюся в підлогу, борючись із власним горлом, у якому пересохло так, ніби я добу йшов пустелею. Потім видихаю все повітря разом із застарілим болем.

— У мене просто... паршиво на душі. Досі. Після того, як Віка...

Слова застрягають у горлі гострою кісткою. Я судомно ковтаю, намагаючись повернути контроль над власним голосом.

— Вона просто взяла й поїхала. Навіть нічого нормально не пояснила. Залишила дурний повітряний поцілунок у месенджері — і зникла.

Я замовкаю, але тепер уже пізно зупинятися.

— Згодом я дізнався правду. Вона давно була з іншим. А коли йому запропонували роботу за кордоном, вона просто спакувала валізи й поїхала разом із ним.

Гіркий сміх виривається сам.

— Чотири роки. Ви уявляєте? Чотири роки стосунків.

Аня мовчить. Не співчуває. Не перебиває. Просто слухає.

І я продовжую.

— Я дарував їй квіти просто так. Виконував її найдивніші примхи. Пам'ятав, яку каву вона любить, які фільми ненавидить, куди хотіла поїхати. Цілував її, любив її...

Я стискаю пальці.

— І був дурнем. Бо думав, що цього достатньо.

У грудях стає тісно.

— Виявилося, ні. — Кілька секунд у кабінеті панує тиша, лише чути як гудить кондиціонер. — І тепер у мене часто зривається дах. Навіть на роботі.

Аня трохи нахиляє голову.

— Розкажіть про те, що турбує.

Я зітхаю.

— Три дні тому накричав на клієнтку.

— Через що? — вона ніби витягує з мене зізнання.

— Вона почала висувати свої вимоги. Хотіла, щоб ми забезпечили їй непомітний проїзд до коханця. — Мій сміх виходить коротким і злим. — І мене просто переклинило.

Я проводжу долонею по обличчю.

— Я не просто розлютився. Я хотів її буквально викинути з машини. Замість цього почав читати нотації, кричати на неї. Вона, звісно, відповіла тим самим: «Я плачу вам гроші!» Мої хлопці ледь устигли мене відтягнути.

Замовкаю. Дихати стає трохи легше.

— Але знаєте, що найгірше?

Аня чекає, нічого не запитує.

— Усе, що я їй кричав, насправді хотів сказати Віці. — Голос стає тихішим. — Тільки вона навіть не дала мені шансу.

Я дивлюся в підлогу.

— Перші два місяці я ще сподівався. Шукав її, писав... А потім вирішив поїхати до Відня. 

Перед очима знову постає той будинок.

— Приїхав, знайшов її будинок, двері відчинив якийсь незнайомий чоловік, а потім з'явилась вона, швидко розповіла все на порозі і просто зачинила двері. — Я криво всміхаюся. — І все.

Видих здається занадто гучним у тиші кабінету. 

 — Повернувся додому й із головою зарився в роботу. Дні й ночі злилися в одну нескінченну гонитву. Інколи з'являлися жінки, але...

Я замовкаю.

— Це був лише механічний секс — спроба заглушити біль, що розривав груди. Але він не відступав. 

Мені неприємно це визнавати.

— Уже пів року не можу зібратися докупи. Роблю дурні помилки, на які раніше ніколи не був здатний. Останній інцидент із клієнткою... Влад дуже розлютився. Сказав, що мені потрібна допомога. —Різко відводжу погляд. І тільки тепер усвідомлюю, скільки всього щойно розповів. — Чорт.

Аня дивиться на мене спокійно. А я раптом відчуваю сором.

Якого біса я щойно виклав усе це незнайомій людині? 

Ще годину тому я був упевнений, що не скажу їй нічого. А тепер сиджу перед нею й розповів те, що не говорив нікому. 

Вона ж певно навіть не слухала серйозно, сиділа там собі й думала, як швидше закінтити цей сеанс із черговим "складним пацієнтом" і піти пити каву. 

Я відкидаюся на спинку крісла. У кабінеті тихо. І дивно… Легко. Наче з плечей справді зняли щось важке.

Аня не поспішає говорити.

— Те, що ви описуєте, схоже на реакцію на пережиту зраду, — нарешті каже вона. — Ви зустрілися з ситуацією, яка нагадала вам те, що сталося з Вікою. Тому реакція виявилася сильнішою, ніж мала б бути.

Я мовчу.

— Це не виправдовує вашу поведінку з клієнткою, — продовжує вона. — Але допомагає зрозуміти, звідки вона взялася.

Я дивлюся на неї.

— І що тепер?

— Це вже можна розбирати. — Вона поглядає на годинник. — Але не за пів години.

Я мимоволі всміхаюся.

— То ви все-таки не збираєтеся врятувати мене за один сеанс?

— Ні.

— Шкода.

— Наступного разу поговоримо про те, чому вам так важко відпустити цю історію.

Я вже хочу заперечити, але вона додає:

— Якщо захочете прийти.

Я дивлюся на годинник, час і справді закінчився.

Аня підводиться.

— На наступному тижні у мене є вільний час у вівторок, четвер і п'ятницю.

— Дякую, — кажу я майже автоматично. — Підводжуся. — Але думаю, що другого сеансу не буде.

Вона не сперечається, лише підходить до столу, бере білу візитку й простягає мені.

— Якщо передумаєте — подзвоніть.

Я беру візитку, розумом чудово розуміючи, що вона мені ніколи не знадобиться. Біля дверей бачу смітник, міг би викинути, але чомусь просто кладу візитку до кишені.

— До побачення, Матвію.

— До побачення.

Я виходжу в коридор, двері за спиною зачиняються майже безшумно.

Я йду до виходу, переконуючи себе, що це був перший і останній раз, але руку в кишеню чомусь кладу ще раз, перевіряючи, чи візитка на місці.

І тільки після цього виходжу зі скляних дверей у спекотну одеську вулицю.