Раді Вас бачити!

 Сьогодні у мене вихідний. Я прокидаюся із важкими думками після вчорашньої розмови зі своїм босом.

Його жартівливі припущення про те, що Матвій закохався в мене, і що мені потрібно бути з ним привітною, вибісили мене. Я взяла таксі та чкурнула додому — аби не бачити і не визнавати очевидного.

А ще мені передали нові докази, які я маю вивчити.

Перше, що справді очевидно: Матвій слідкує за мною. Він спеціально приїжджає в мій район, чекає, поки я вийду, і слідкує, куди б я йшла. Що б я не робила — він тут, як тут.

Я переглядаю звіт, і мене пересмикує. Цього не може бути, це брехня. Перечитую знову і знову, дивлюся на фото, але все ніби справжнє.

Але я знаю іншу правду.

Невже Матвій — не той, хто нам потрібен?

Я могла помилитися?

Чи не тому, моє внутрішнє "я" не відчуває до нього відрази?

Запитання, відповідь на які мені доведеться шукати самій і дізнатися все від першоджерела.

Можливо, мене перевіряють? Чи зможу я знайти правду? Дізнатися, хто він насправді?

З цими думками я збираюся на каву, коли на телефон приходить сповіщення:

" Об’єкт у кав’ярні «Кіпарис» не один."

Збіг? Не люблю покладатися на випадковості, та ще й на такі.

— Яка приємна зустріч! — мій голос прозвучав щиро. Бо це й справді була приємність, але не по відношенню до Матвій, я щаслива була зустрітися із Євгеном.

"Цікаво про що вони розмовляли, які спільні теми можуть бути у зрадника і психолога вищої категорії? Ще вчора вони не знали один одного, а сьогодні мило бесідують за чашечкою кави."

Розмова з Євгеном — це окрема насолода, виявилося, що він захоплюється моїми працями, як і я його. Ми обговорюємо нові дослідження і відкриття, Матвій мовчить і спостерігає, спостерігає за мною.

" А щоб тобі Матвій, не можна так відкрито витріщатися"

Євген все розуміє і чи справді кудись поспішає, чи вирішив залишити нас на одинці, але він прощається і йде, а ми так і залишилися сидіти у двох.

— Ти вчора так раптово зникла.— порушив тишу Матвій.

Он воно що, я ледь не посміхнулася відкрито, ледь стрималася.

— Знайомий запропонував підвести до дому, а я дуже втомилася, не хотіла відмовлятися... — Я майже не брешу, адже знайомий — це широке поняття, а от втома була справжньою. 

— А ти що, сумував без мене? — намагаюся бути максимально спокусливою.

"Господи що я мелю?"

—Така ти мені подобаєшся.

Не таку я відповідь не очікувала.

"А щоб тебе чорти побрали, Матвій, а ще дивиться такими невинними очима, як тут не повірити, що він не той кого ми шукаємо.

Або він дуже хороший актор, або я заплуталася у власній павутині.

Що ти за фрукт?"

Я питаю про наступний сеанс:

— Зателефонуй, — кидаю я нібито недбало, підводячись. А потім я роблю те, заради чого, власне, і починала всю цю гру, я нахиляюся до нього. Мої губи майже торкаються його вуха. — Ти ж знаєш, у мене щільний графік. — Я знаю, що він зараз дивиться на мене, і йому здається, що це флірт.

"Хоча це і є флірт Анна Федорівна і не потрібно себе обманювати."

Тільки на вулиці, коли сонце б'є в очі, я дозволяю собі видихнути, руки трохи тремтять і від хвилювання і від передчуття. 

"В яку халепу я влипла? Хоч би я не помилялася."

На наступний сеанс він прийшов з блокнотом. 

З блокнотом! 

Цей чоловік, який бачив смерть у всіх її обличчях, тепер сидить і хвилюється перед розмовою зі мною. 

"А якщо він справді зломлений і скалічений пацієн, який потребує допомоги?"

Він ліг на кушетку, і я побачила, як напружені його плечі. А коли він заговорив про Коваля — про те, як його слова пройшли крізь роки і знайшли того хлопця, яким він колись був, — я зрозуміла: зараз буде щось справжнє.

Я не планувала сідати на кушетку поруч із ним, це сталося мимоволі. Моє тіло рухалося самостійно, поки голос у голові кричав: 

"Тримай дистанцію, тримай дистанцію!" 

Але мої пальці вже торкалися його руки. 

"Це професійний дотик", — збрехала я собі. — "Ти просто підтримуєш клієнта".

Він говорив, а я дивилася на нього, на лінію його щелепи, на те, як тремтить голос, коли він згадує врятованих дітей. 

— Скільки тих врятованих життів? Серйозно, Аня, ця думка робить мене справді щасливим.

І тут у моїй голові клацнуло, я почула голос свого боса: 

"Запам'ятай Аня докази не брешуть, а от люди брешуть"

Щасливим? Він каже, що думка про врятовані життя робить його щасливим. Але якщо звіт правдивий… якщо він справді той, за ким ми полюємо… тоді ці слова — найвитонченіша брехня, яку я коли-небудь чула.

Або ж… звіт бреше...

Я заплуталася. Я — психолог, яка має розпізнавати брехню на відстані, я не бачу в ньому ані грама фальші. Коли він говорить про Віку, про її публічні сцени, про його відчай — я бачу лише біль. Справжній, такий знайомий біль чоловіка, якого зрадили, я бачила таких, неодноразово працювала з такими і ніколи не помилялася.

Але те кляте досьє...

І слова боса про те, що зараз я працюю з не простими людьми, а прекрасними маніпулянтами, з вовками в овечій шкірі...

— Вона пішла, але перед цим висмоктала з мене усі соки, всю ніжність, всю віру. І залишила цю недовіру... до жінок, до їхніх дотиків, що можуть обпекти, до слів, що можуть виявитися отрутою...

"Ооооо, Матвій ти не уявляєш, якою отруйною можу бути я"

А потім він почав розповідати про Львів. Про Коваля і про його доньку, і раптом його голос змінився в ньому з'явилися нотки зніяковіння, справжнього, майже хлопчачого зніяковіння.

— Її очі, ті самі очі, які колись налякано дивилися на мене, а яка вона стала красива, дуже красива… — Він замовк і я побачила, як його обличчя спалахнуло, він злякався того, що сказав. 

"Не може наскільки емоційна людина, бути виродком, мої інстинкти не помиляються.

Боже, я заплуталася і більше нічого не розумію."

— Продовжуй, — прошепотіла я і сама не впізнала свій голос, він був занадто теплим, занадто дружнім. 

Він підвів на мене очі і в ту мить я зрозуміла, що ми обоє стоїмо на краю. Що ще секунда і станеться те, що я не зможу контролювати. Його погляд ковзнув по моїх губах, я бачила це і замість того, щоб зупинитися, я нахилилася ближче.

Я — психологиня, я та людина, яка має його знищити, якщо він винен, але якщо не винен?

Нас врятував стукіт у двері, або ж зруйнував усе.

Я випросталася, поправила сукню, намагаючись повернути собі професійну маску, але мої пальці тремтіли, і я бачила, що він теж не може заспокоїтися.

— Матвій, час вийшов, — сказала я, і мій голос прозвучав хрипко. Я запропонувала більше часу... Сама запропонувала.

Боже, що я роблю?

Він сказав, що йому не подобається мій кабінет.

Звичайно, не подобається, бо тут потрібно тримати себе в рамках пристойності, я бачу, як він пожирає мене очима, уявляю, що він зробить, якщо ми десь залишимося на одинці...

Стоп. Мої думки пливуть не в тому напрямку... І замість того, щоб посміхнутися і сказати "вибач, але це умови" я почула свій голос:

— Давай змінимо обстановку. Ми можемо провести сеанс в іншому місці. Де завгодно, тільки попередь завчасно де.

Давай. Я запропонувала зустрітися поза кабінетом, я переступила всі професійні межі, які тільки можна переступити.

Чому?

Тому що я хочу його перевірити? 

Тому що поза кабінетом він може розкритися, показати справжнє обличчя, і я нарешті зрозумію, хто він?

Чи тому, що я хочу побачити його там, де між нами не буде кушетки, блокнотів, годинника що відраховує час? Де я зможу торкнутися його і не придумувати виправдань?

Він подивився на мене так, ніби бачив усе: мій сором, мій страх, мої сумніви, а потім сказав:

— Наступна п'ятниця, шоста вечора. До зустрічі, Аня.

Хто він? Герой, який врятував десятки життів? Чи зрадник, який вміло грає свою партію?

Я взяла папку, відкрила її. 

Докази. Факти. Все, що кричало: "Він винен"

Але що, якщо, якщо цього разу докази брешуть?

Я закрила папку і поклала її в сумку. 

Для себе вирішила, що в п'ятницю я дізнаюся правду. 

Бо якщо він невинний — я врятую його, а якщо він монстр…

То я стану тією жінкою, яка отруїла його востаннє і остаточно.