Раді Вас бачити!

Сьогодні вихідний.

 Я прокидаюся, довго дивлюся у світлу білу стелю і прокручую вчорашню розмову з босом. У вухах досі дзвенить його голос: 

«Закохався».

Від цього слова все всередині стискається в холодний вузол. 

Каспер тоді ще багато говорив, а я вже не слухала — просто дивилася на його цигарковий дим і лихоманково рахувала в думках удари власного серця, аби не випалити зайвого. 

На секунду заплющую очі — і замість стелі бачу темний погляд Матвія, його напружені плечі, відчуваю жар його шкіри. Різко розплющую очі, жорстко прокліпуючись.

 — Якого біса? — викрикую я в тишу порожньої квартири, різко сідаючи на ліжку. 

У голові знову оживає вчорашній діалог із Каспером:

«— Аня, якщо ти будеш із ним приязнішою, то ми вже завтра закриємо цю справу, а ти нарешті позбудешся цього надокучливого хробака, — цідить він, випускаючи дим у повітря.

— Я і так стараюся з усіх сил, сьогодні я сама люб'язність, — натягую на обличчя найбільш отруйну, іронічну посмішку, яку тільки можу зібрати.

— Продовжуй у тому ж дусі. Тобі ж відомо, кого саме нам треба вивести на чисту воду, — Каспер робить довгу, жадібну затяжку, а я ненавиджу цей їдкий запах, який чіпляється за моє волосся і шкіру.

— На все потрібен час, — я різко прочищаю горло, відступаючи на крок, щоб нарешті вдихнути наповну. — Ти ж не думаєш, що він викладе мені всю душу за два знайомства? Кабана ми розробляли місяцями! А по Матвію одразу видно: він зовсім інший гравець. Ситуація складніша, а ти хочеш швидких результатів, Каспере. Так не буде».

Чого взагалі він взалі приперся на цей форум, щоб стояти там на парковсі і шепотітися? Останнім часом мій бос явно робить якість дурниці. Можливо, він сам закохався? Інакше я просто не здатна пояснити причину його дурості.

Вчора, я не витримала — просто викликала таксі й чкурнула додому, аби не бачити і не визнавати очевидного.

Але вдома на мене чекав «подарунок» — оновлені файли справи. Нові докази, які я мала вивчити до нового сеансу.

Я відкриваю планшет, і перше, що кидається в очі — незліченні звіти про те, що Матвій слідкує за мною. Фотографії. Я бачу, як він приїжджає до мого будинку, зупиняється, терпляче чекає, поки я з'явлюся, і тримається на хвості. Що б я не робила, куди б не йшла — він невідступно поруч.

Я перегортаю сторінки, і мене пробирає дрібний, липкий озноб. Цього не може бути. Це абсурд, брехня. Я перечитую рядки знову і знову, вдивляюся в зернисті знімки, де кожна деталь здається на правду.

Але я нутром, кожною клітинкою свого єства знаю іншу правду. Ту, про яку звіти мовчать. 

Невже Матвій — зовсім не той, хто нам потрібен? Невже я припустилася фатальної помилки?

 Чи саме тому моє власне внутрішнє «я», мій професійний інстинкт не відчуває до нього ані краплі відрази? Лише цей дикий, небезпечний магнетизм.

Запитання, на які ніхто не дасть відповіді. Мені доведеться шукати її самотужки, витягаючи правду з першоджерела. 

Можливо, мене перевіряють? Чи зможу я знайти правду? Дізнатися, хто він насправді?

З цими роздертими на шматки думками я збираюся випити кави, коли телефон у руці різко вібрує. Повідомлення від спостерігача: 

«Об’єкт у кав’ярні «Кіпарис» — не один».

Збіг? Я ніколи не вірила у випадковості, тим паче в такі.

Я ретельно перебираю одяг у гардеробній, пересуваючи речі на вішалках туди-сюди, і ніяк не можу зупинитися. Мені потрібне щось повсякденне і літнє, але водночас таке, що зводить з розуму — еротичне, привабливе, проте цілком закрите, аби не здатися надто доступною. «Аню, ти ж не на побачення зібралася, до біса!» — говорю я сама до себе, знесилено опускаючись на край ліжка. — Та ну його... — видихаю я, різко зриваючись із місця.

Дістаю з полиці свої улюблені, злегка потерті короткі шорти, що ідеально підкреслюють ноги, знімаю з вішалки вільну лляну сорочку і швидко одягаюся. Наочно оцінюю себе в дзеркало — недбало, спекотно, ніби я просто вийшла за лате. Але перед самим виходом рука тягнеться до полиці з парфумами. Роблю пару щедрих пшиків улюбленого чоловічого аромату на шию та зап'ястя — мій маленький заборонений фетиш, від якого шкіра чомусь одразу покривається мурашками.

Коли я вже майже спускаюся сходами під'їзду, тишу розриває мелодія в кишені. Дістаю телефон, дивлюся на екран — «Тато». Який щасливий збіг обставин. Мені навіть не доведеться вигадувати привід, щоб розмовляти самою собою чи вдавати зайнятість. Гучна розмова по телефону — це саме те, що треба для ідеального виходу.

Посміхаючись власній фортуні, я беру слухавку. Поки швидким кроком іду розпеченими вулицями Одеси до «Кипариса», коротко, на ходу розповідаю батькові про вчорашній форум, свій дебютний виступ і втому. А коли штовхаю скляні двері прохолодної кав'ярні і прямую до барної стійки, навмисно роблю голос трохи гучнішим, ніж потрібно, продовжуючи розпитувати тата про домашні справи.

Я роблю це демонстративно, щоб заповнити простір навколо себе, але водночас боковим зором — різко й чітко — фіксую їх.

— Яка приємна зустріч! — мій голос звучить напрочуд щиро, і це правда. Я дійсно рада бачити Євгена, але аж ніяк не через Матвія, який сидить навпроти нього.

У голові крутиться лихоманковий вир:

«Цікаво, про що вони розмовляли? Які спільні теми можуть бути у державного зрадника і професора психології вищої категорії? Вони ж учора вперше побачили одне одного — а сьогодні вже спілкуються за чашкою еспресо, як старі друзі». 

Я помічаю, як злегка напружені плечі Євгена і якийсь важкий, вичікувальний вираз застиг на його обличчі — очевидно, розмова була непростою, можливо, навіть напруженою. Але я стримую себе. Я не маю жодного морального чи професійного права розпитувати їх про деталі цієї зустрічі, не видаючи власної тривоги. 

Розмова з Євгеном — завжди бальзам на душу. Він щиро захоплюється моїми остатніми статтями, ми на хвилину забуваємо про все навколо, занурюючись у наукові суперечки. А весь цей час Матвій мовчить. Він не зводить із мене важкого, майже фізично відчутного погляду. 

«Та щоб тобі, Матвію! Не можна ж так відкрито й голосно витріщатися», — проноситься в голові, поки я змушую себе посміхатися Євгену.

Схоже, професор усе розуміє — чи то йому справді треба бігти, чи він вирішує дати нам простір, але він швидко прощається і зникає за дверима. Ми залишаємося вдвох.

— Ти вчора так раптово зникла, — ламає тишу Матвій, і в його голосі лунає непідробна тривога.

Он воно що. Я ледь стримую відверту, переможну усмішку, що рветься назовні.

 — Знайомий запропонував підвезти додому, а я була надто втомлена, щоб відмовлятися... — я майже не брешу. Зрештою, «знайомий» — поняття розтяжне, а от втома була більш ніж реальною. — А ти що, сумував без мене? 

Господи, що я взагалі мелю?!

— Така ти мені подобаєшся найбільше, — тихо відповідає він, і в цьому зізнанні немає ані грама звичної іронії.

Я застигаю. Не на таку реакцію я розраховувала.«Та щоб тебе чорти побрали, Матвію... І дивиться ж такими чистими, невинними очима — ну як після цього вірити у всі ці папери? Або він геніальний, безсердечний актор, або я остаточно заплуталася у власній павутині. Що ти за звір такий?»

Я різко збираюся з думками і кидаю чергову приманку про наступний сеанс:

 — Подзвониш, — кидаю нібито байдуже й починаю повільно підійматися з плетеного крісла.

А потім роблю те, заради чого, власне, й затіяла цей театр. Я трохи нахиляюся і знижую голос до муркотіння. 

— Тільки пам'ятай: у мене надто щільний графік, — шепочу я, чудово знаючи, як це виглядає з боку. Я знаю, що зараз він дивиться на мій рот, і що він впевнений — це найдешевший жіночий флірт. 

Хоча це і є чистий флірт, Аню Федорівно. Досить уже брехати самій собі.

Тільки опинившись на вулиці, де гаряче полуденне сонце нещасно б'є в очі, я дозволяю собі наповнити легені повітрям. Пальці ледь помітно тремтять — від суміші дикого адреналіну та липкого передчуття катастрофи. 

«У яку ж божевільну халепу я влипла? Господи, тільки б я не помилилася у своїх висновках...»

Наступний сеанс починається з шоку.

Він приходить із блокнотом. Звичайним паперовим блокнотом у чорній обкладинці! 

«А якщо він і справді просто зламаний, виснажений чоловік, якому потрібна допомога, а не гільйотина?»

Він мовчки лягає на кушетку, і я бачу, як відчайдушно напружені його плечі під чорною футболкою. А коли він заговорив про Коваля — про те, як його слова пройшли крізь роки і знайшли того хлопця, яким він колись був, — я зрозуміла: зараз буде щось справжнє. Жодної гри, жодних захисних бар'єрів. Лише оголений, живий біль людини, яка шукає шлях до самого себе.

 Моє тіло діє швидше, ніж встигає спрацювати професійний фільтр. Я не планувала цього — ноги самі несуть мене до кушетки. Я підсуваю стілець і сідаю поруч, хоча внутрішній голос шалено кричить: 

«Тримай дистанцію! Ти слідчий, ти не маєш права на емпатію!»

Але мої пальці вже самі лягають на тильний бік його долоні. 

«Це просто професійний тактичний дотик», — гарячково брешу я сама собі. — «Ти лише підтримуєш пацієнта».

Він говорить, а я дихаю в унісон із ним. Я дивлюся на лінію його міцної щелепи, на те, як тремтить його низький голос, коли він згадує врятованих людей.

 — Скільки тих врятованих життів?.. Серйозно, Аню, сама ця думка чомусь робить мене щасливим.

І в цей момент у моїй голові набатом б'є чужий, холодний голос Каспера: «Запам'ятай, Аню: докази не брешуть. Брешуть люди. Особливо такі, як він».

Щасливим? Він каже, що рятувати інших — це те, що дає йому сенс. Але якщо папка на моєму столі каже правду... якщо він злочинець... тоді ці слова є найвитонченішою, найтемнішою брехнею на світі. Або ж... бреше папка?

Я втрачаю орієнтири. Я — кваліфікований психолог, яка зобов'язана зчитувати фальш на рівні мікро-рухів. Але тут я не бачу жодного грама акторської гри. Коли він розповідає про Віку, про її публічні зриви, про той всепоглинаючий біль самотності — я бачу справжню, кровоточиву рану. Я працювала з десятками таких чоловіків, я завжди знала, коли вони ламаються. Але чомусь ніколи раніше цей біль не відкликався такою болючою раною під моїми власними ребрами.

Але те прокляте досьє... І попередження боса про те, що ми маємо справу з вовками у найдорожчих овечих шкурах...

— Вона пішла, але перед цим висмоктала з мене всі соки, всю віру... Залишила після себе випалену пустелю і панічну недовіру до будь-яких жіночих дотиків, що можуть виявитися отрутою, — його голос зривається на хрип.

«О, Матвію... ти навіть не уявляєш, якою отруйною можу стати для тебе я», — проноситься в голові дика, самозгубна думка.

А потім він починає розповідати про Львів. Про доньку Коваля. І раптом старий сталевий панцир дає тріщину: його голос западає, на щоках проступає справжнісінький, майже підлітковий рум'янець. 

— Її очі... ті самі перелякані очі, які колись дивилися на мене на блокпосту. А тепер вона стала такою красивою... неймовірно красивою...

Він різко замовкає, сам лякаючись власної відвертості, і вдивляється в мене з переляком хлопчика, який боїться покарати себе за слабкість. «Не може настільки щира, жива людина бути монстром. Мої інстинкти ніколи раніше не давали збою... Боже, я сліпну. Я більше нічого не розумію в цьому світі».

— Продовжуй, — шепочу я, і власний голос здається мені абсолютно чужим — надто теплим, надто м'яким, позбавленим будь-якого захисту.

Він підіймає на мене очі. У цей мікроскопічний проміжок часу я чітко усвідомлюю: ми стоїмо на самісінькому краю урвища. Ще мить — і станеться те, чого я вже не зможу ні зупинити, ні контролювати. Його погляд важко і гаряче ковзає по моїх губах. Замість того, щоб відсторонитися, поставити блок, нагадати про дистанцію — я повільно подаюся вперед.

Я — та, хто має знищити його, якщо на ньому хоч крапля крові. Але якщо він чистий?

Нас рятує (чи остаточно руйнує) різкий, стукіт у двері кабінету.

Я випростуюся так швидко, ніби мене вдарили струмом, судомно розгладжую складки сукні. Пальці тремтять, видаючи мене з головою. Я бачу, що він теж ледь ловить повітря, намагаючись вгамувати шалений пульс.

— Матвію... час вийшов, — мій голос звучить сухо, аж надто хрипко.

Боже, що я роблю?

Він сказав, що йому не подобається мій кабінет. Звичайно, не подобається. Бо тут потрібно тримати себе в рамках пристойності, хоча я чудово бачу, як він пожирає мене очима, і добре уявляю, що він зробить, якщо ми опинимося сам на сам, десь у тиші, далеко від сторонніх очей. Стоп. Мої думки знову пливуть не в тому напрямку...

І замість того, щоб холодно посміхнутися, поставити блок і сказати: «Вибач, але такі правила», — я чую власний голос: 

— Давай змінимо обстановку. Ми можемо провести сеанс в іншому місці. Де завгодно, тільки попередь завчасно, де саме.

Давай. Я запропонувала зустрітися поза кабінетом, переступивши всі можливі професійні межі. Чому? Тому що хочу перевірити його в реальному житті? Чи тому, що поза цими стінами він нарешті зніме всі маски?

А головне — де я зможу просто торкнутися його плеча без жодних брехливих виправдань? І без цих проклятих камер, які постійно слідкують за нами. Так, для таких пацієнтів, як Матвій, Каспер спеціально встановив у кабінеті приховані об'єктиви, аби контролювати кожен мій рух і кожне його слово під час сеансів. Кожна секунда нашої розмови зараз пишеться на захищений сервер.

Він подивився на мене так, ніби бачив наскрізь: і мій сором, і мій страх, і весь той невидимий наліт небезпеки, у який ми втягнулися. А потім відповів тихо, але твердо: 

— Наступна п'ятниця. Шоста вечора. До зустрічі, Аню.

Хто він насправді? Герой, який врятував десятки життів? Чи зрадник, який уміло веде свою гру?

Я взяла робочу папку, різким рухом розкрила її. Докази. Факти. Фотографії. Все в цьому досьє кричало: «Він винен!» Але що, якщо цього разу ці папери брешуть?

Я з хлопанням закрила папку і кинула її в сумку. Для себе я все вирішила. На наступну п'ятницю я дізнаюся всю правду. Бо якщо він невинний — я стану його щитом і врятую попри все, але якщо він справді монстр…

Тоді я буду тією останньою жінкою, чия отрута виявиться для нього смертельною.