Раді Вас бачити!

Матвій.

Сьогодні п’ятниця, і я їду на форум для психологів. Квиток мені дістав Артем — він тільки посміхнувся і кинув улесливо: 

— Ти вже занурився по вуха, Вій, але дуже прошу, якщо йдеш — іди до кінця.

Після нашого останнього сеансу я дав собі слово більше не займатися цією маячнею — ніякого стеження, ніяких чергувань під її будинком чи біля супермаркету. Мені було банально соромно за ту недовіру, тим паче, що ми нарешті почали будувати між собою якісь крихкі, але чесні стосунки.

Я дуже хотів побачити Аню. Вона стала для мене тією рятівною соломинкою, за яку я відчайдушно хапаюся, щоб вибратися із багна, в якому застряг по самі вуха. Оскільки я не можу ходити до неї щодня — робота вимагає постійної присутності й повної концентрації, — цей форум видавався чудовою нагодою просто поспілкуватися зі своєю рятівницею у неформальній обстановці.

Звісно, я не був до кінця впевнений, чи хоче вона взагалі бачити мене тут. Але мені так сильно хотілося довести і їй, і самому собі, що я — не якийсь відбитий сталкер чи маніпулятор, а просто чоловік із дурними замашками, який щиро працює над собою. Чомусь саме для неї мені хотілося бути кращим. Хоча десь у глибині душі я розумів: вона навряд чи захоче будувати зі мною серйозні стосунки, особливо враховуючи мій багаж і наш статус. Але надія... вона така живуча.

 Тому сьогоднішня «випадкова» зустріч тут, на форумі, виглядала майже як подарунок долі. Хоча хто зна... можливо, наша зустріч це і є подарунок долі.

Зал просто задихається від важкого повітря. Кондиціонери працюють на максимум, намагаючись перекрити липку липневу спеку з вулиці, але марно — навколо тіснота, гамін, густий мікс парфумів, кави та розігрітої людської шкіри.

І ось вона.

Стоїть неподалік у розкішному брючному костюмі глибокого зеленого кольору. Піджак розстебнутий, з-під нього визирає атласна сорочка, що плинно переливається під штучним світлом при кожному русі. Я помічаю, як ретельно вона готувалася до цієї події: темне волосся хвилями спадає на плечі і спину, а легкий, професійний макіяж бездоганно підкреслює виразні риси обличчя та глибину очей. Одразу видно, що цей форум для неї — не просто черговий робочий захід, а щось справді важливе.

Вона щось захоплено розповідає невеликому гуртку колег, легко жестикулюючи, і на її губах грає та сама щира, розкута посмішка.

Я застрягаю на місці, відчуваючи, як у грудях завмирає подих. Із задоволенням дивлюся на неї, але в ту ж секунду всередині тривожно скручується вузол. А раптом моя поява стане для неї тягарем? Чи не розчарується вона, коли побачить мене тут? Що, якщо вона знову подумає, що я порушив її особисті кордони й цілеспрямовано стежу за нею?

Хоча цього разу в мене є залізобетонна відмазка: Тимофій Богданович, власник клініки, де працює Аня, — наш постійний клієнт. Тож для неї у мене заготовлена ідеальна репліка про те, що охорона потрібна навіть на таких професійних форумах, особливо коли збираються провідні фахівці. Але чи повірить вона мені? 

І в той момент, коли я вже роблю крок уперед, у залі лунає гучний голос ведучої: оголошують її виступ. Аня знімає піджак, недбало перекидає його через руку, і вся увага натовпу миттєво фокусується на ній. Вона впевнено піднімається на сцену, а мій погляд мимоволі ковзає по її фігурі — витонченій, живій, зі справді чарівними, привабливими формами. Я задихаюся від цього видовища, але розумію, що не єдиний це помітив.

Двоє чоловіків поруч зі мною голосно обмінюються сальними репліками: 

— Ну що, Сергію, як тобі наша зірка? Гарно складена, правда? 

— О так так... Не якась там офісна мишка. Я б не відмовився з такою «попрацювати» десь після форуму...

Щось гаряче й гостре, немов іржавий ніж, різко встромляється мені в груди. Усі м'язи обличчя кам'яніють. Руки самі собою стискаються в такі міцні кулаки, що нігті болісно впиваються в долоні. Зробивши зусилля над собою, щоб не накинутися на цих балакучих півнів і не влаштувати бійку прямо посеред холлу, я різко відвертаюся і протискуюся крізь натовп до виходу.

Мені потрібно охолонути. Відходжу до барної стійки, спираючись на неї напруженими руками. 

— Шампанського, — кидаю бармену хриплим голосом.

Беру крижаний бокал, роблю кілька жадібних ковтків. Ігристий напій боляче шипить у горлі, обпалюючи зсередини. А на сцені в цей час вона — блискуча, розумна, захоплива. Аня розповідає про щось із таким вогнем у голосі, що навіть я, людина, далека від усіх цих наукових термінів, ловлю кожне її слово.

Я дивлюся на неї і відчуваю дику суміш захоплення і гордості — ніби вона вже моя жінка, ніби ми пара, і в цей значущий для неї момент я просто стоюсь осторонь і тихо підтримую її. Мене вже не турбують ті хмирі навколо: знаючи Аню хоч трохи, я впевнений, що в них немає жодного шансу, і їхні пихаті розмови так і залишаться жалюгідними заграваннями.

Господи, всього два сеанси, а я вже не сліпо спалахую від емоцій, а починаю аналізувати. Що ж буде після десяти? Вона справді позитивно на мене впливає. Хоча втамувати власництва й ревнощі все ще не так просто.

Коли її виступ закінчується, уся зала вибухає оплесками. Я не витримую — підхоплюю з підноса офіціанта два повних бокали шампанського і рішуче крокую крізь тісний натовп людей прямо до неї.

Аня стояла оточена колегами, сміялася, а в її очах ще горів яскравий вогник після виступу.

 — Привіт, Аня. Чудова доповідь, — я простягаю їй один із бокалів, намагаючись триматися якомога спокійніше.

Вона здригається, переводить погляд на мене, і в її розширених від несподіванки зіницях миготить ціла палітра емоцій: відверте здивування, цікавість і водночас легка, тривожна напруга. 

— Ого... Матвій? А ви... тобто ти... що тут робиш? — запитує вона, обережно приймаючи бокал прохолодними пальцями. 

— Я тут по роботі. Виявляється, психологи тепер теж наймають охорону, — кажу заговлену фразу і злегка кривлю губи в усмішці, намагаючись розрядити атмосферу.

Вона відповідає ввічливим рухом губ, але напруга нікуди не зникає. Її колеги-чоловіки цікаво й трохи оцінювально переглядаються.

 — Це Матвій, у нього власне охоронне агентство, — поспішно пояснює Аня, і в її голосі пробиваються виправдовувальні нотки, ніби вона виправдовується за мою присутність перед іншими.

Чоловіки по черзі потискають мені руки, називаючи свої імена. Я киваю, механічно фіксуючи їх у пам'яті, але мій погляд не слухається — він знову і знову повертається до Ані. До того, як вона нервово, ледь помітно для інших, проводить язиком по нижній губі, до тендітної тіні, що панічно тремтить у глибокому вирізі її сорочки.

Офіційна частина добігає кінця, і ведуча запрошує всіх на легкий фуршет і танцювальний майданчик. Залу наповнює повільна, в'язка мелодія. 

— Потанцюємо? — високий брюнет із самовпевненим поглядом ідеально білих зубів несподівано підходить до Ані і простягає руку.

Вона на секунду завмирає, кидає швидкий погляд на мене — у її очах читається щось схоже на вибачення, — а потім легко посміхається і кладе свою долоню на його руку. 

— Із задоволенням.

Я роблю крок назад, відступаючи в напівтемряву біля масивної колони. Стискаю тонку ніжку порожнього келиха так міцно, що шкіра на пальцях біліє. Вони кружляють у ритмі музики. Аня танцює природно, без награності, але від цієї її грації в моїх скронях починає гупати кров.

Я бачу, як той тип на неї дивиться — і, по правді кажучи, важко його звинувачувати. Ще б пак, така ефектна жінка! Тут напевно кожен третій у залі давиться слиною, заздрячи йому. Уява, на зло мені, малює надто чіткі картинки: моя рука на її талії, її збите дихання, гарячі губи...

Чорт. Мені до болю хочеться підійти, просто відтіснити його кудись назад. Але я стискаю зуби до скрипу й залишаюся на місці. Вона не моя власність. Вона прийшла сюди заради своєї справи, а я дав собі слово не перетворюватися на ревнивого параноїка. Я борюся з цим темним зажерливим почуттям, яке скребе зсередини, намагаючись переконати себе: це просто танець, вона професіонал, вона просто розважається.

Навіть після закінчення мелодії той тип не поспішає відходити. Він схиляється до її вуха, щось шепоче, притримуючи за талію, а Аня сміється. У грудях знову спалахує гаряча хвиля, але я вже вчасно зупиняю себе від різких рухів. Я просто дивлюся на них, відчуваючи, як важко дається ця витримка. До біса ревнощі. Я обіцяв собі працювати над довірою, а не влаштовувати дешеві істерики.

Музика знову змінюється на повільнішу, світло в залі трохи приглушують, створюючи оманливу інтимність. Помітивши, що її кавалер відлучився до бару, я рішуче роблю кілька кроків і опиняюся поруч. 

— Дозволиш? — тихо вимовляю я, не залишаючи їй простору для маневру.

Вона коротко киває, і я затягую її в обійми. Моя рука лягає на її спину, притягуючи трохи ближче, ніж дозволяють правила пристойності. На диво, вона не відступає, лише злегка напружується під моєю долонею. 

— А ти непогано танцюєш для охоронця, — лунає її голос із легкою, майже викличною насмішкою.

— Я багато чого вмію робити... добре, — відповідаю я хрипло, навмисно затримуючи погляд на її привідкритих губах.

Аня лише посміхається, намагаючись перевести це в жарт, хоча я зовсім не граю і не жартую.

— Як вам такий захід? Мабуть, незвична для вас обстановка? — питає вона, підіймаючи на мене погляд зелених очей, які дивляться на мене з-під довгих вій.

— Дуже цікава вечірка, — віджартовуюся я і міцніше стискаю її руку, ведучи за собою в ритмі танцю.

Вона зовсім не чинить опір. І от тепер я ламаю голову: чи це їй справді подобається бути зі мною ось так близько, чи вона просто терпить це заради статусу і не хоче влаштовувати показові сцени на людях?

Але довбана музика закінчується занадто швидко. Я пропоную їй випити ще, та вона різко хитає головою.

 — Мені... мені потрібно поговорити з однією людиною. Тут є дуже важливий для мене колега, — кидає вона поспіхом, і її погляд тривожно пливе кудись у бік сцени.

Я простежую за її поглядом. Молодий, надто впевнений у собі, привабливий чоловік у бездоганному костюмі. Не якийсь сивий професор, а успішний красень, на якого з неприхованим інтересом дивляться інші жінки в залі. Твою ж…

Аня підходить до нього, вітаючись, і простягає руку. А він... він бере її долоню і якимось занадто вільним, панібратським рухом підносить до губ, затримуючи поцілунок на шкірі довше, ніж це прийнято між колегами. Його погляд при цьому — маслянистий, хижий, наче він роздивляється дорогу страву в меню.

У мене всередині знову все здригається від дикого поштовху ревнощів. Я різко застигаю на місці, жорстко обриваючи себе на півслові. Чорт забирай... Чому я тепер у кожному зустрічному чоловіку бачу конкурента? Це що, відгомони розставання з Вікою, яка випалила довіру дощем? Чи я банально перетворююся на параноїка, якому вже давно потрібне серйозне лікування, а не чергові спроби побудувати стосунки?

Не копирсаюся більше в роздумах, а рішуче крокую до їхньої компанії.

— Тимофію Богдановичу! — голосно й чітко звертаюся я до чоловіка, першим простягаючи руку.

Тимофій Богданович, власник клініки, який через специфіку своєї роботи і складних пацієнтів тримає мене при собі як особистого охоронця, помітно здивований моєю появою. Але одразу розпливається в широкій усмішці й охоче жмуть мою руку.

— Матвію Андрійович! Яка несподіванка! Радий бачити! — він повертається до колег: — Знайомтеся, це моя права рука і головний захист від будь-яких форс-мажорів.

Я киваю решті чоловіків, а останньому — тому самому самовпевненому типу, що крутився біля Ані, — дивлюся прямо в очі й міцно тисну руку.

— Безсмертний Матвій Андрійович.

— Безсмертний? — запитує Коваль, більше в себе, ніж у мене, здивовано зводячи брови. — Матвію, я в Одесі на декілька днів і хотів би з вами зустрітися для дружньої бесіди.

Довкола нас усі навколо замовкають, перетворюючись на слух, і з цікавістю прислухаються до нашої розмови. Мабуть, цей Коваль — неабиякий авторитет серед присутніх тут психологів.

— Та я не проти... — розгублено відповідаю я, бо найбільше на світі не люблю бути в епіцентрі уваги.

— Можна зустрітися завтра, якщо вам буде зручно?

Я на секунду переводжу погляд на присутніх і затримую його на Ані. На її обличчі — не менше здивування, ніж у всіх інших.

— Кажіть, куди під'їхати, — відповідаю я, нарешті відводячи погляд від психолога,бо помічаю дещо тривожне.

До Ані стрімко підходить та сама дівчина з кав’ярні — її подруга — і щось схвильовано шепоче їй на вухо. Обличчя Ані за лічені секунди змінюється тричі: від подиву до відвертого жаху. Не роздумуючи ні секунди, вона хапає подругу за руку і різко виводить її із зали, зникнувши за масивними дверима.

— Я зупинився в готелі «Кипарис» і буду вдячний, якщо ви під'їдете туди десь о десятій, — продовжує Коваль.

Я нервово відпиваю шампанське з келиха, який тримаю в руці. «Кипарис»... Це ж готель якраз біля Аніного дому. Чорт, іноді здається, що сама доля навмисне штовхує нас одне до одного, підкидаючи дивні збіги.

— Там поруч є непогана кав'ярня, зустрінемося в ній? — констатую я, прагнучи швидше закрити це питання. — Завтра поговоримо. Робота.

Я міцно, без зайвих сантиментів стискаю руку Ковалю і рішуче вирушаю на пошуки Ані.

— Дякую, до завтра! — у щирій, задоволеній усмішці розпливається мій новий знайомий, явно не помічаючи мого поспіху.

Виходить дуже живо та напружено! Але я уже не думаю ні про яке знайомство з відомим психологом, бо в моїй голові тільки одне — знайти Аню.

Я виходжу із зали у широкий коридор, що розходиться в обидва боки. На мить у мене проноситься спокуса кинутися до вбиралень чи службових виходів, але я різко зупиняю себе. Та це ж найбільш ідіотська ідея! Що я скажу? Як це виглядатиме з боку? Ні, влаштовувати розшуки тут, на очах у всіх, я не буду. Тому я знову повертаюся до зали в надії, що Аня скоро повернеться.

Але наступні десять чи двадцять хвилин тягнуться нестерпно довго. Я п'ю міцний віскі, слухаю якіс уривки розмов про робочі проблеми, але в голові гуде лише одне: де вона? Ані ніде не видно.

Відчуваючи, що від духоти й тривоги починаю задихатися, я нарешті виходжу на відкриту терасу. Сподіваюся на нічний вітерець, але повітря тут гаряче і важке, пахне пилом та перегрітим асфальтом.

І раптом із-за густих невеликих кущів до мого слуху долітають знайомі голоси. 

— Майя, ти що, зовсім з глузду з'їхала?! Це професійний форум, а не брудний клуб, щоб кидатися на одружених чоловіків! — це голос Ані. Різкий, натягнутий до межі, аж дзвенить. — Ти ж прекрасно знаєш, що у Вадима сім'я, дружина! Як ти збираєшся дивитися їй в очі?!

Я завмираю в тіні колони, не рухаючись і не видаючи себе ні звуком. 

— Ой, Аню, не починай своєї моралі, — сміється інший голос, дзвінкий і легковажний. — Катя вже три роки сама по собі, у неї давні коханці, а Вадиму з нею давно нудно. Він сам запропонував продовжити вечір... в інтимній атмосфері.

— Я втомилася бути твоїм безкоштовним психологом, — напружено зітхає Аня, переходячи на холодніший тон. — Роби як знаєш...

Вона обриває себе на півслові, бо в цей момент повертає голову й помічає мене в напівтемряві тераси.

— Що, дівчата, свіже повітря шукаєте? — я виходжу з тіні, намагаючись зробити обличчя максимально розслабленим. 

— Сподіваюся, те, що ти щойно почув... залишиться між нами? — Аня дивиться на мене впритул, у її очах горить відверте попередження. Майя лише легко потискає плечима і сміється. 

— Матвію, може, складеш Ані компанію? — кидає подруга, помітивши когось за моєю спиною. — А то мене вже зачекалися. 

— Мая, а я вже думав, ти втекла без мене, — лунає з темряви низький, самовпевнений голос, мабуть того самого Вадима.

Аня кидає на подругу останній погляд, у якому читається німе «я тебе попередила», але Майя лише відмахується і швидко йде до чорного позашляховика, що чекає біля виходу. Машина різко зривається з місця, розсікаючи нічне місто.

Ми залишаємося вдвох на напівпорожній терасі. 

— Ну що, давай я побуду твоїм рятівником від нудьги? — я м'яко обіймаю її за талію, ледь торкаючись, даючи їй повну свободу відсторонитися.

— Ти справді думаєш, що на цьому форумі мені нудно? — іронічно підколює вона.

— Ауч, а це боляче, — усміхаюся я. — Я ж думав, що я найцікавіший і найшизанутіший тут співрозмовник.

Мій жарт влучає точно в ціль — Аня заливається щирим, дзвінким сміхом, і я фізично відчуваю, як напруга, що висіла між нами останні пів години, нарешті відступає.

— Повір, тут у тебе багато конкурентів, — пирскає вона в долоню, прикриваючи підфарбовані червоні вуста. — Чи ти думаєш, що серед психологів немає шизанутих?

Ми обоє тихо сміємося, і якраз у цей момент заходимо назад до зали, де м'яко лине повільна, меланхолійна музика.

— Дозволиш? — я простягаю руку, запрошуючи її на танець.

Вона мовчки вкладає свою гарячу долоню в мою. Я притягую її до себе ближче, відчуваючи тепло її тіла крізь тонкий одяг. Усередині все знову горить. Ми мовчки кружляємо в танці. Ця жінка діє на мене як наркотик — я б міг вічно тримати її ось так, відрізавши від усього світу.

Я злегка нахиляюся, не торкаючись губами її вуха: 

— Можливо, втечемо звідси кудись, де тиша? У більш спокійне місце?

Вона відхиляється назад, дивлячись мені прямо в очі, і я бачу в них шалену внутрішню боротьбу.

 — Я б із задоволенням, але... у мене тут ще є обов'язки, — говорить вона.

Мелодія тим часом обривається, і Аня, винувато кинувши на мене погляд, швидко йде за чоловіком в окулярах.

Вона не брехала у неї справді була причина мені відмовити. Але дурні й болючі думки вже запускають свої пазурі в мозок: а раптом це все гра? Раптом вона спеціально підморгнула комусь іншому ще під час нашого танцю, просто щоб позбутися мене?

А я повільно сідаю за вільний столик у кутку величезної зали, замовляю склянку чистого віскі і починаю чекати.

Пливуть хвилини. Десять. Двадцять. Пів години. Я не зводжу очей із дверей, куди вони зникли. Година. Аня так і не повертається.

Коли я врешті-решт виходжу на вулицю, прохолодне нічне повітря б'є в обличчя, але воно не остуджує розпечену кров. Останні гості роз'їжджаються по домівках, а її білого седана немає на парковці.

— Бляха... — шиплю я собі під ніс, різко витягаючи телефон і викликаючи таксі.

У голові, отруєній алкоголем, ревнощами й цією недомовленістю, знову рояться сотні важких запитань. З ким вона пішла? Куди? Уява малює картини одна гидкіша за іншу, змушуючи пальці до болю стискатися в кулаки. Ця гра тільки починається, але чорт забирай, мені вже від цього болить.