Раді Вас бачити!

Зранку ми снідаємо, п’ємо каву і роз’їжджаємося по роботах.

 Я ще вчора кинула коротке повідомлення, Касперу, що клієнт в розробці і скоро розколеться, і все. 

 А от Багданович…

Щойно я переступила поріг клініки, Маряна, не відриваючись від дзеркальця і повільно фарбуючи губи липким рожевим блиском, кинула: «Шеф лютує. Вимагав, щоб ти зайшла до нього одразу ж, як з’явишся». Цього й слід було очікувати.

Я йду коридором швидко, чеканно, прокручуючи в голові заготовлені аргументи, контратаки та виправдання на всі можливі звинувачення. Але реальність виявилася зовсім іншою.

Коли я відчинила двері кабінету, Богданович навіть не дав мені заговорити. Молчаливим, різким жестом він указав на крісло навпроти свого масивного столу, продовжуючи тримати біля вуха телефон. Оббите м'яким велюром сидіння здавалося катуванням: мені було отруйно незручно під цим важким, просвердлюючим поглядом.

— Аня, що за коники ти викидаєш? — випалив він замість привітання, щойно кинув трубку. Обличчя покрилося плямами гніву. — Я дозволив тобі працювати з Матвієм, хоч був певний, що він — не твій пацієнт. Але псувати репутацію клініки через твої дурнуваті розслідування я не дозволю!

Йому бракувало повітря від люті, його шкіра стрімко багряніла. Я глибоко вдихнула, аби збити цей шторм.

— Тимофію Богдановичу, можете не хвилюватися, — мій голос звучить крижано і впевнено. — Матвій більше не є пацієнтом вашої клініки. Як і моїм.

На обличчі шефа з'являється непідробне, дике здивування. Він різко зриває окуляри, примружується, а потім знову натягує їх на переніс, ніби намагаючись розгледіти у мені самозванку.

— І я навіть більше вам скажу… — витримую паузу.

Я починаю ритмічно барабанити пальцями поповерхні столу — тук-тук-тук — створюючи нервовий дріб, від якого Богданович подається вперед ще ближче.

— Матвій — зовсім не той, хто нам потрібен.

— Що? Але ж Каспер… А досьє? А ті фотографії?! — він починає тонути у власних питаннях, хапаючись за голову.

Я рішуче подаюся корпусом уперед, скорочуючи дистанцію, і різко стишую голос до ледь чутного шепоту — обережність зараз важливіша за емоції.

— Так, усе було саме так, як ви казали спочатку. Матвій — скалічений, зламаний, зневірений, можливо, місцями нервовий чоловік. Але він — не зрадник. Його досьє — це чиста, зшита білими нитками фабула. А от хто стоїть за цим театром маріонеток — нам ще належить з'ясувати.

Я розводжу руками, показуючи всю абсурдність ситуації, в яку ми вляпалися.

Багданович повільно опускає долоню на обличчя, заплющуючи очі, і важко тре підборіддя: 

— Аня… Я ж серцем відчував, що ти єдина, хто зможе розкопати правду під тоннами брехні. Але скажи мені… Каспер знає про це?

Я стискаю губи в тонку лінію і повільно, заперечно хитаю головою.

— О боже мій… — шеф безсило відкидається на спинку крісла. — І що нам тепер робити?

— Вам — головне не проговоритися нікому й словом. А в мене вже є чіткий план, — відказую спокійно, хоча всередині все натягнулося, як струна.

— Аня, благаю, хоч би твій план спрацював… — у його голосі вперше прослизає щирий переляк. — Бо якщо ні, то Каспер здере скальп і з тебе, і з мене. Ми ж миттєво перетворимося на ворогів народу, щойно ця хитка конструкція рухне раніше часу.

Мені на секунду стає навіть смішно з його паніки — реакція абсолютно прогнозована, але від цього не менш комічна. Ми ходимо по лезу ножа. І залишається тільки вірити, що цього разу ми виживемо.

 Мій день обіцяв бути насиченим — графік розписаний по хвилинах, пацієнти один за одним, і ще ця напруга в очікуванні боса. Але, на диво, все пішло спокійно. Каспер так і не з’явився — зателефонував, сказав, що виникли термінові справи. Зустріч відклали на вівторок, і я з полегшенням видихнула, відчуваючи, як напруга в плечах нарешті відпускає.

А у вівторок Каспер приїхав під кінець мого робочого дня, коли я вже збиралася закривати кабінет. Стукнув у двері коротко, увійшов і протягнув мені груду паперів у потужній папці. 

— Вивчи це до дрібниць, — сказав він, і в його голосі відчувалася поспішна енергія. — І якнайшвидше. Павло змінює психолога швидше ніж ми думали.

Ця новина спалахнула, як блискавка. Це грало нам на руку і означало, що наша зустріч має статися десь на наступному тижні. Мої пальці мимоволі стиснули папку сильніше. Не вагаючись, я вирішила взяти її додому — формально, щоб швидше вникнути, а по суті — щоб поділитися з Матвієм. Ця таємна мета викликала солодкий, низький жар у животі, що розливався теплом униз.

Бос прискіпливо спитав, чи є якісь новини. Я, намагаючись звучати впевнено, відповіла, що вже знаю, який у Матвія «прутень», і навіть подумала про його пораду «ближче познайомитись». Тоді Каспер так по-батьківськи зітхнув і почав читати мені мораль: мовляв, спати з ним — не обов’язкова частина роботи. І нагадав, хто він такий: зрадник, якого ми маємо замкнути за ґратами. У мене аж серце заболіло — так хотілося викласти всі ці дивні невідповідності, що я знайшла! Але я стрималася. Прикусила язика. Тому що спершу треба показати досьє Павлові. Ось тоді і поговоримо.

З Матвієм ми не бачилися цих два дні. Його відсутність була відчутною, як фантомний біль — у грудях, під шкірою, між ніг. Він був заклопотаний на роботі. Ми домовилися зустрітися в середу ввечері, після роботи. Він обіцяв приїхати з Павлом, щоб подивитися досьє.

А тим часом я вдивлялася в досьє. Перечитала його вдруге, і кожного разу переді мною поставав інший Павло. Це було приголомшливо. Виявилося, що на війну він пішов зовсім юним, у 19, після того, як безвісти зник його старший брат. Він повернувся з фронту зім’ятим і спустошеним — інвалідом. Ліва нога ампутована по коліно. Зараз, звичайно, у нього протез, але я уявила, як важко було цьому юнакові зустрічати погляди співчуття та жалю. Саме те, чого бояться найсильніші. Мабуть, ця рана, глибша за фізичну, і гнала його від психолога до психолога, в безодню ліків та самотності. Ця думка викликала в мені не лише професійний інтерес, а й щось інше — гострий, заборонений сум.

У середу вранці я пропоную Матвію заїхати за мною на роботу. Розумію, що після того, як я сяду до нього в машину, за нами не буде ніхто слідкувати, бо мені довіряють і знають, що я все одно всю інформацію потім передам. Мені довіряли, і ця довіра була моїм найбільшим козирем.

Коли він зупинився біля тротуару, я швидко заскочила в салон. Матвій мовчки простягнув мені невеликий, але вишуканий букет білих троянд. Їхній запах — чистий, холодний, свіжий — миттєво заповнив простір. Я притулила квіти до обличчя, вдихнула глибше.

— Дякую, — прошепотіла я.

Матвій у відповідь лише кутком губ посміхнувся, але його погляд був напруженим. Він кілька разів кинув погляд у дзеркало заднього виду, вишукуючи будь-який знак стеження. М’язи на щелепі напружилися.

— Спокійно, за нами нікого немає, — сказала я впевнено. Моя рука ледь торкнулася його плеча, відчуваючи твердість м’язів під тканиною піджака. Він розслабився від дотику, але пильність не зникла повністю.

Павло очікував нас біля під’їзду.

Моя квартира зустріла нас тишею і теплом. Повітря в кімнаті застигло від очікування. Я запропонувала випити, намагаючись розслабити атмосферу, але хлопці відмовилися. Вони обидва палали від бажання зануритися в папір, що зберігав їхні таємниці.

Я залишила їх удвох і пішла на кухню. Звуки приглушеної розмови змішувалися зі стуком ножа по дошці. Я готувала вечерю на трьох (не впевнена, чи Павло залишиться, але…), прислухаючись до кожного звуку з вітальні. Кожен нерв був напружений.

Трохи згодом двері на кухню скрипнули. Це був Павло. Його обличчя було блідим, але в очах горів новий, незнайомий вогонь.

— Аня, дякую, — його голос був низьким і трохи схвильованим. — Інформація… цінна. Мені потрібно їхати, перевірити дещо. І ще, у нас з тобою скоро сеанс, там і познайомимося краще.

— Паша, послухай, — я наблизилася до нього, знижуючи голос. — У моєму кабінеті камери і прослуховування. Керівництво не повинно знати, що ми… знайомі.

Він кивнув, його погляд пробіг по моєму обличчю, немов шукаючи щирості.

— Я знаю, що роблю. Не хвилюйся. Дякую ще раз.

— Можливо, залишишся на вечерю?

Він відступив на крок.

— Вибач. Наступного разу. Якщо є хоч надія, що мій брат живий… я повинен знати.

Його голос зламався на слові «брат». У цю мить він був не грізним чоловіком, який зайшов у мою квартиру, а зраненим хлопцем. Він повернувся і вийшов у коридор.

Я вийшла за ним. Біля входу він зупинився коло Матвія.

— Нічого їй не розповідай, я сам, — сказав Павло, показуючи на мене. Обидва коротко посміхнулися, тиснуть руки, і Павло виходить, кидаючи коротке «бувай».

Тиша, що залишилася, була важкою і чуттєвою. Я повернулася до плити, відчуваючи, як Матвій увійшов на кухню. Він підійшов ззаду. Його тіло ще не торкалося мого, але я вже відчувала його тепло — гаряче, важке, знайоме.

— Що допомогти? — запитав він, підходячи ближче. Голос низький, трохи хрипкий.

— Докриши салат.

Я даю йому ніж. Наші пальці на мить стикаються. Ми готували розповідаючи як пройшли ці дні розлуки, рухи синхронні: я мию овочі, він ріже, наші лікті іноді торкаються. Запах свіжих трав і м’яса, що смажиться, змішується з його запахом — чистим, чоловічим, трохи деревним.

За вечерею розмова текла плавно, але під нею відчувався електричний струм. Я дуже хотіла розпитувати про брата Павла, але розуміла — Матвій нічого не розкаже. Його пальці іноді торкалися моїх під столом, легко, ніби випадково.

— Ань, я хочу бути з тобою кожного дня, — сказав він раптом, і його голос став тихішим. — Щоб я приїжджав додому, а ти… ти в моєму ліжку, чекаєш на мене. — Його пальці обвели край мого келиха, а погляд палав таким вогнем, що я відчула, як спалахнула зсередини. — Адже в мене зараз… замовлень багато. Клієнти, які хочуть особисто мене. Ти ж розумієш — це робота до ночі.

Я відчула холодок тривоги, що змішався з теплом.

— Матвій, я не можу переїхати. За твоїм будинком слідкують. Ми навіть не знаємо, чи немає в твоїй квартирі камер. — Мої слова пролунали шепотом, але він їх почув.

— Тоді я буду приїжджати до тебе. Добре? — його рука простягнулася через стіл і накрила мою. Тепло від долоні миттєво розлилося по венах, піднялося вище.

— Якщо ти цього хочеш… я не проти. Але тільки якщо будеш абсолютно впевнений, що за тобою немає хвоста. — Я намагалася звучати розсудливо, але серце калатало об ребра так, що, здавалося, ось-ось вистрибне.

Він усміхнувся, і в цій усмішці була вся його небезпечна впевненість.

— Аня, ти думаєш, я не розумію, що можу тебе підставити? Я буду обережним. Я вмію бути тінню. — Його погляд став м’якшим. — Я щасливий, що ти не відштовхнула мене. Боюся згадувати твою історію заміжжя…

— Минуле залишилося в минулому, — перебила я його, стискаючи його пальці сильніше. — А от що мене бентежить… я боюся того, що твоя робота завжди буде на першому місці.

— Скажи лише слово, і я буду сидіти з Владом в офісі, як школяр… З восьмої до п’ятої, тоді забиратиму тебе з роботи…

— Ні, — я не дала йому договорити. — Я не можу цього просити. Давай не поспішатимемо. Я не хочу, щоб ти кидав справу, яка тобі подобається. — Я подивилася на нього, на губах грала легка, спокуслива посмішка. — А я… я буду чекати. Як слухняна дівчинка. У ліжку.

Я посміхаюся і встаю з-за столу, збираючи посуд. Його погляд спалахнув. Цього було досить.

Ми пішли разом у душ, ведучись неймовірним тяжінням. Щойно двері зачинилися, зовнішній світ перестав існувати. Його тіло притиснуло мене до холодної стіни. Поцілунки були солоними, жадібними. Руки ковзали по всьому тілу — по мокрих плечах, по грудях, по сідницях. Два дні розлуки вибухнули в нас хаотичними, жадібними рухами під шипіння води. Секс вийшов швидкий, майже тваринний. Ми важко дихали, притуливши чоло одне до одного, немов ділячись не лише тілом, а й знесиленням і полегшенням.

Не встигли ми переступити поріг ванної, як Матвій міцними руками легко підняв мене й перекинув на плече. Я зойкнула від несподіванки. Він ішов упевнено, і його долоня ляснула по моїх сідницях — різко, несподівано. Потім — миттєво — тепло його пальців заспокійливо погладило місце удару, а за ним був новий ляскіт, ще дужчий. Ця гра болю й ніжності зводила з розуму. Я відчувала, як пече шкіра, і як одночасно між ніг стає мокріше.

У кімнаті він не кинув мене на ліжко, а акуратно опустив на підлогу. Контраст відчуттів був разючим: холод підлоги під босими ногами і палаюче тепло його тіла. Його поцілунок не був лагідним — він був пожираючим, солоним на смак і сповненим ненажерливої пристрасті.

Я ковзнула вниз його тілом, цілуючи шкіру, що пахла чистотою і ним — милом, шкірою, бажанням. Опускаюся на коліна і дивлюся з викликом знизу вгору. Мої губи знайшли його твердий, напружений член. Я прагнула відчути його цілком — кожен згин, кожну пульсацію. Моя долоня працювала в унісон з ротом, язик обводив голівку, всмоктував глибше. Його стогони, низькі та хрипкі, були найкращою музикою. Він заплутав пальці у моєму волоссі, стиснув їх у кулак. Легкий біль від цієї сили був нестерпно збуджуючим, підкорюючим. Я намагалася взяти глибше, прискорити темп, жадаючи його смаку. Кожен рух був немов зізнанням у його силі наді мною.

Але він був тим, хто керував.

Він зупинив мене, підвів із підлоги, притягнув до себе, і наші губи знову зустрілися в поцілунку — тепер сповненому подяки й ще не вгамованої пристрасті. Потім він легко підняв мене, підтримуючи під сідниці, і посадив на край ліжка. Мої ноги безсило звисли.

Його погляд був важким, сповненим бажання. Його губи прокладали шлях униз по моєму тілу: шия, ключиці, живіт. Він сів навколішки між моїх розведених ніг і почав смакувати. Спочатку ніжні поцілунки на внутрішній стороні стегон, що змушували мене здригатися від кожного дотику. Потім його язик дістався до найніжнішого місця. Я застогнала, вже не в змозі стримуватися. Він чергував дотики язика з легкими, дражнячими лясками по моїй розкішниці, що викликали нові хвилі збудження. Коли його пальці увійшли в мене, а язик продовжив свою роботу, я відчула, як усередині все стискається.

— Матвію, я зараз… — ледь прошепотіла я, і це був сигнал.

Він не зупинився. Через мить моє тіло розкололося на мільйони спалахів. Крик застряг у горлі, світ зник, стегна судомно стиснулися навколо його голови.

Відкривши очі, я побачила, як він усміхається — задоволено, майже хижо. А потім знову опинилася на його плечі. Цього разу він поніс мене на кухню. Посадив на холодну стільницю. Холод каменю різко контрастував із жаром моєї шкіри. Він розвів мої ноги ширше і увійшов у мене одним повільним, глибоким поштовхом. Ми рухалися в унісон, наші погляди були склеєні. Це вже не була шалена ненажерливість, а повільне, свідоме злиття. Він цілував мої губи, шию, груди, починав посмоктувати соски. Я відхилялася, опиралася руками на стільницю і вигиналася, щоб відкрити для нього ще більший доступ. Його пальці знайшли мій клітор. Друга кульмінація набігла плавною, потужною хвилею, і я відчула, як його тіло вигинається в останньому поштовху, як він кінчає глибоко всередині мене.

Ми знову пішли в душ, але тепер — щоб просто помитися, стоячи в обіймах під теплою водою. Його руки повільно водила по моїй спині, моїй — по його грудях.

Коли ми лягли у ліжко, він притягнув мене до себе так щільно, наче боявся втратити. Від нього йшло таке тепло, що, здавалося, воно може розтопити лід. Я притулилася до його грудей, слухаючи рівний ритм серця, і не пам’ятаю, як заснула.