Раді Вас бачити!

У Ані цього тижня так і не знайшлося для мене вільного вікна, але я не засмутився — Тьомич пообіцяв за три дні нарити всю інформацію на Гончар Ганну Федорівну. Мій друг — геній у цьому питанні; він вміє знаходити дані там, де їх, здавалося б, просто не існує.

Я дивлюся на блакитний екран смартфона, і всередині все неприємно скручується від липкого, ганебного сорому. Це низько. Це брудно — ось так, нишком, копати під жінку, яка просто робить свою роботу і намагається мені допомогти. Я ж не якийсь огидний сталкер із дешевих трилерів, та й армійське минуле вчить певному кодексу честі. Але совість залітає кудись у найдальший куток голови, заглушена іншим — диким, нестримним бажанням дізнатися про неї хоч щось, зрозуміти, чим вона дихає, коли за нею зачиняються двері кабінету. Я заплющую очі на власну етику, бо по-іншому просто не знаю, як до неї підступитися. Бар'єр між нами здається надто високим, а я надто звик пробивати стіни напролом. 

Телефон спалахує яскравим світлом — повідомлення від Артема, сухе посилання на зашифрований файл із промовистою назвою: «Хапай, поки не пізно».

Завантажую і відкриваю. Перший рядок обпікає сітківку:

Гончар Ганна Федорівна. 33 роки. Ого, а я думав, максимум двадцять сім...

Прокручую далі. Місце народження, навчання, кар’єра... Все це пропливає перед очима сірою масою, я навіть не вчитуюся в дати й інститути. Але раптом погляд чіпляється за рядок:

Сімейний стан: розлучена. Шлюб тривав два роки.

Палець завмер на екрані. Розлучена. Я пробігся очима по тексту, ще раз.

Далі — короткий перелік якихось епізодичних стосунків і дивних приміток. Я одразу хмикаю: думаю, що це Тьомич додав сам від себе. Навряд чи таку специфічну інформацію про особисте життя можна знайти в його закритих базах чи офіційних джерелах — це вже явно результати його власних спостережень або жорстких припущень. Звісно, він зробив це навмисно, щоб підштовхнути мене, але все одно всередині все неприємно сковує холодок ревнощів. 

Я закрив файл. Але екран ще кілька секунд світився в темряві.

Розлучена.

Чомусь саме це слово застрягло в голові. І мені це не сподобалося, не тому що у неї був чоловік, а тому, що за розлученням стоять важкі стосунки і можливо вона досі не хоче будувати нові.

До другого сеансу я підходжу відчуваючи сильну тривогу. Ця жінка викликає у мене шалену, майже спортивну цікавість і водночас липкий холодок недовіри, що шкребе душу. Вона надто сильно вибиває мене з колії. У кабінеті вона — крижана професіоналка, а за його межами — зовсім інша людина. Я знаю це напевне, за останні кілька днів я встиг зробити те, за що нормальна людина мала б добряче вдарити мене по голові. Я стежив за нею. Кілька разів опинявся біля її будинку. Раз — у супермаркеті за два квартали від нього. Ще раз — у кав'ярні неподалік.

«Випадково». Авжеж.

Аня чудово знала, що я живу на іншому кінці міста. І, мабуть, давно вже зрозуміла, що мої «випадковості» — суцільна брехня.

Коли зайшов до будівлі, привітався з дівчиною на рецепшині і уточнив про сеанс у Ані. Та лише кивнула у бік знайомого коридору, і я попрямував туди, відчуваючи, як спека не спадає навіть увечері — асфальт під ногами все ще дихав розпеченим липнем, а сорочка прилипала до спини. У коридорі пахло папером, прохолодним кондиційованим повітрям і різкою, аж у носі свербіло, хлоркою від щойно вимитої підлоги. Перед дверима я затримався на секунду, прислухаючись до власних кроків, що тонули в пустому коридорі.

 Я вирішив не міняти своїх дурних звичок — не буду стукати і чекати дозволу, натискаю на ручку. Метал холодний і слизький від моїх спітнілих долонь.

Аня сидить у своєму кріслі біля кушетки. Спокійна, зібрана до міліметра. На ній знову суворий одяг, і здається, що та зухвало весела дівчина в лляній сорочці в кав'ярні була лише моєю галюцинацією.

— Вітаю, Матвію, — її голос професійно-нейтральний, без найменшої емоції. Вона плавним рухом руки вказує на кушетку.

Я не зводжу з неї очей, відчуваючи, як у грудях пульсує розігріта кров. Проходжу всередину, відчуваючи під шкірою липкий жар, і сідаю у крісло біля кушетки, іронічно подумавши, що ще точно не час переводити наші стосунки в горизонтальну поверхню. Сам до себе хмикаю з цього дурного й невдалого жарту, але залишаюся сидіти в кріслі, категорично відмовляюся лягати. Моя спина напружена до краю, м’язи плечей ниють від багаторічного панцерного затиску, а погляд важкий і прямий, немов кидаю їй виклик. 

— Аня, а можна трішки дізнатися про тебе? — починаю атаку.

Вона зводить брови. Її погляд стає колючим, але голос залишається рівним: 

— Що саме вас цікавить, Матвію? Ми вже обговорювали формат нашої...

— Що ти можеш розповісти про себе? Ну, наприклад, де народилася? — я навмисно зриваюся на «ти», грубо ламаючи професійну стіну, яку вона намагається вибудувати між нами.

Вона дивиться на мене довгим, просвердлюючим поглядом. У тиші кабінету чітко, раз-у-раз, гупає маятник настінного годинника — тік-так, тік-так. 

— Матвію, це не є обов'язковим для того, щоб розібрати вашу проблему, — у її голосі з'являється холодна, професійна іронія. — А до того ж, ви ж сюди приходите не для того, щоб говорити про мене, чи не так?

Я трохи гублюся під цим поглядом, відчуваючи себе школярем, якого спіймали на гарячому. Треба було якось викручуватися, і я видихаю першу дурницю, яка спадає на думку:

 — Просто... я хочу більше дізнатися про людину, якій виливаю душу, — кажу я і сам розумію, як по-дитячому це звучить. Жодної розумної причини я не придумав, але це була єдина відмовка, що тримала мене на плаву.

— Матвію, якщо ти прийшов сюди лише для того, щоб перевіряти моє досьє і порушувати мої межі, то ми даремно витрачаємо час.

Господи, я так і знав, що вона подумає, ніби я такий же безтактовний балбес, як Тьомич. Навіщо я взагалі запитував про неї? На що розраховував? У голові миттєво пролітає її ймовірна думка: «Я психолог, ти — пацієнт, який потребує допомоги, і якщо вже прийшов, то давай розбирати твоїх тарганів, а не моє особисте життя».

Я чітко бачу, як вона ледь стримується, щоб не підвищити голос і не виставити мене за двері. Але давати задню вже пізно — гордість і звичка тримати удар не дозволяють просто піджати хвіст.

Вона робить глибокий видих — я чую, як повітря шумно виривається з її грудей через злегка розтулені губи, — злегка відкидається на спинку крісла, і в її голосі знову з'являється цей крижаний, спокійний професіоналізм: 

— Сподіваюся, я задовольнила твою цікавість і чітко дала зрозуміти, що говорити ми будемо виключно про тебе. Ну що, Матвію, ти робив якісь записи?

— Чесно? Я нічого не записував, — мої слова вилітають різко, грубо, і я одразу фізично відчуваю, як усередині все стискається від власної дурості. — І не думаю, що твої методи мені допоможуть.

Мене знову люто дратує цей її броньований тон. Хочеться встати, розвернути це крісло або просто вийти з кабінету, грюкнувши дверима так, щоб посипалася штукатурка. Але я дивлюся в її глибокі зелені очі, в яких зараз відблискують неонові смуги від вечірнього ліхтаря за вікном, — і не можу зрушити з місця. Я хочу залишитися. У цих очах зараз бринить щось справжнє, те, чого я так прагну. 

Вона трохи схиляє голову набік, і в темній зелені райдужок промальовується непідробна іскра — суміш глибокого роздратування та професійного інтересу.

— Чому ж тоді ти взагалі сюди прийшов, Матвію? Якщо ти заздалегідь вирішив, що це марно, — її голос злегка тремтить від стримуваного гніву. Вона намагається тримати обличчя, але я бачу, як біліють її пальці, що стискають підлокітник. — Твоя поведінка... м'яко кажучи, виходить за межі терапевтичного процесу. Ти думаєш, я не помічаю твоїх «випадкових» появ біля мого будинку? Сталкінг — це не шлях до довіри.

Слово “сталкінг” зависло між нами, я відчув, як обличчя обпікає жаром. Мене присоромили, як якесь хлопчисько.

Вона не кричала, не підвищувала голосу. Від її професійної тактовності і зібраності було ще гірше, або я уже відвик від звичайних спокійних розмов…

— Ти дорослий чоловік і чудово розумієш, що робиш. — її пальці стисли ручку, яку вона тримала для нотаток, хоча досі не скористалася нею.

 Я потер долонею потилицю.

— Я не...— слова так і застрягли в горлі, сихим комком, мій погляд був сфокусований на будь-чому, лише б не дивитися її в очі.

— Не хотів. — Вона сказала це спокійно, без злості, просто констатувала факт. — Матвій, це неприпустима поведінка і ти хотів цього, кожен твій крок це свідомий вибір. Але чи праивльний він?

Нарешті, я знайшов у собі сміливість глянути її в очі, які пронизували до самих кісток.

— Добре. — Слова важко зрушили з горла. — Хотів.

Вона мовчала. Я перевів погляд на вікно. За ним плавилося від спеки місто. Білий дах сусіднього будинку сліпив очі.

— Я просто… — Замовк. Як пояснити те, чого сам до кінця не розумів? — Ох, Аня... — я знову зам’явся, відчуваючи, як у грудях закипає важка втома. — Що я можу сказати? Я не хочу бачити тут психолога в “білому халаті”. Я хочу бачити ту жінку, яку зустрів у кав'ярні. Живу, справжню.

У кабінеті повисає важка, тиша чутно лише те, як цокає настінний годинник.

— Матвію... — її голос стає більш зібраним, повертаючись до робочого тону, хоча м'якість у ньому не зникає повністю. — Я розумію, що тобі непросто. Але ти намагаєшся перевести фокус на мене, бо не хочеш говорити про свій біль і про те, що сталося з Вікою, бо це занадто боляче. Тобі легше грати в цю гру в розвідників, ніж визнати, що ти застряг. 

Я скрипуче посміхаюся, відчуваючи, як усередині все натягається струною.

— Ти легко робиш висновки, — кидаю я вже звичніше, дивлячись на свої руки. — Знаєш, чому я взагалі скептично ставлюся до психологів? Після війни я бачив їх стільки, що на пальцях двох рук не перерахуєш. Кожен приходив зі своїми стандартами, намагався загнати мої мізки в якісь стандартні рамки, не розуміючи, що там усе давно випалене. Але я пройшов через це з людиною, якій справді довіряв. 

Аня уважно слухає, не перебиваючи і не намагаючись одразу «порятувати» мене черговою розумною фразою. Її погляд тримає міцно, але без тиску.

— Я не збираюся змагатися з твоїми минулими фахівцями, Матвію, — спокійно відповідає вона. — І я не закликаю тебе вірити мені на слово. Але все те роздратування, яке ти зараз намагаєшся вилити на мене і на весь світ — воно насправді адресоване іншій людині. Ти злий на Віку за те, що вона зруйнувала твоє життя, а ти досі не можеш зібрати уламки.

Ці слова б'ють під дих точніше, ніж будь-які інші кулаки чи ножі. Я різко піднімаю на неї очі, хочу щось різко заперечити, гучно відповісти, що вона нічого не знає... але замовкаю. Бо вона права. Чорт забирай, вона знову на сто відсотків права, і від цього усвідомлення в горлі стає солоно й гірко. 

У кабінеті знову стає тихо, пахне освіжувачем повітря й трохи — її дорогими парфумами з нотками гіркого цитруса. 

— Поговоримо про це? — спокійно запитує вона, злегка нахилившись уперед.

Я важко видихаю повітря з легенів, відчуваючи, як з плечей трохи спадає залізна напруга. Відводжу погляд убік, на вікно, за яким пливе спекотне місто, і тихо киваю, хоча вголос вимовити згоду одразу не наважуюся.

— Давай перейдемо на «ти», — хриплю я, і власний голос здається мені чужим. — Мені так... легше. Кому я брешу? Мені просто хочеться бути до неї ближче.

Вона мовчки дивиться на мене кілька довгих секунд. Погляд стає густішим, людянішим, без жодної краплі професійної дистанції.

— Гаразд, Матвій. Якщо це допоможе тобі розкритися... давай на «ти».

— У мене складне життя, — починаю я, відчуваючи, як слова важко, з кров'ю вилазять з горла. Голос зривається. 

І я вперше говорю. Не уривками, а повно, беззахисно. — І я вперше говорю. Не уривками, а повно, беззахисно.

— Віка... Ця пекуча і гостра рана в моєму серці, яка досі кровить. І чесно, я хочу її відпустити й забути, але ж, як казав мій попережній психотерапевт, «ти не відпустиш минуле, бо не пропрацював його». І справді, Аня… — Я важко ковтаю слину, яка накопичилася, і обізую спраглі губи. — Після нашого першого сеансу я постійно думаю про це. Про те, що я просто кожного дня тягну за собою її і всі ті слова, кинуті мені на прощання, замість того, щоб відпустити, проаналізувати і жити нарешті вільним, щасливим життям. Я ж... я обізлився на інших жінок, які зовсім цього не заслуговують, зриваючись на них за її гріхи.

Я різко ховаю погляд у підлогу, щоб не згоріти з пекучого сорому перед нею. Аня мовчки слухає, як мене накриває лавина з цього хаотичного потоку слів, здається, навіть не ворухнувшись. Чи то вона справді завмерла від подиву, чи то я просто вже не чую нічого через розлючений рій власних думок у свідомості.

— Але я більше не хочу носити цей тягар із собою скрізь, точніше — я хочу пропрацювати це. Аню, ти мені допоможеш? — я нарешті підняв на неї свій важкий погляд.

Вона мовчала, уважно вивчаючи мій вираз обличчя, ніби зчитуючи щирість моїх слів і серйозність намірів. І лише витримавши невелику, майже драматичну паузу, відповіла:

 — Звичайно, я допоможу. Ми разом розберемося у твоїй проблемі і покроково все пропрацюємо...

Далі ми ще трохи проговорюємо організаційні деталі, те, над чим я маю подумати до наступного разу. У кабінеті більше немає тієї крижаної напруги чи бажання захищатися. Я відчуваю дивне, майже незнайоме полегшення і щиру надію, що зміг хоч якось переконати Аню в чесності своїх намірів.

Чим більше ми спілкуємося, тим більше я розумію, що давно вже ні з ким не велoся такої легкої, невимушеної бесіди. Я спокійно розсівся у кріслі, мої руки безсило звисають на підлокітниках, і вперше за весь час я не відчуваю жодного бар'єра чи дискомфорту при спілкуванні з психологом. «Ця жінка якось неправильно на мене впливає... чи навпаки — правильно?» — промайнула в голові химерна думка.

Я несвідомо посміхнувся власним роздумам саме в той момент, коли Аня спокійно говорила про необхідність робити нотатки у щоденник. Звісно ж, моя посмішка не залишилася непоміченою.

— Матвію, ти взагалі мене слухаєш? — із суворим тоном вчительки, який чомусь зовсім перестав мене дратувати, запитала вона.

— Звичайно, — чесно признався я. — І навіть думаю, що ти позитивно впливаєш на мене. А це ж лише другий сеанс... — я щиро посміхнувся, дивлячись їй у вічі. — Можливо, мені більше і не потрібно прийходити?

Запитав уголос — і одразу ж почав себе картати за язик. Бо Аня різко схрестила руки на грудях і знітила плечі; навіть не будучи професійним психологом, я чудово розумів цей жест — вона намагається закритися від моєї незграбної фліртової атаки.

— Ти дорослий чоловік, Матвію, і я не можу змусити тебе ходити на сеанси, — сухо й дистанційовано відповіла вона.

Мої долоні моментально спітніли від липкого страху, що я знову все зіпсував. Я лихоманково шукав у голові хоч якісь правильні слова, щоб усе виправити, але туди лізли лише дурні, безглузді виправдання.

Я сиджу перед нею — чоловік, який звик тримати удар, але зараз почувається абсолютно голим і беззахисним. Поруч із Анею вперше за довгий час з'явилося дивне, майже забуте бажання просто жити, а не виживати. Але разом із цим накриває панічний страх. Я боюся зізнатися навіть самому собі, наскільки сильно вона притягує мене. Бо в її очах я досі можу виглядати лише черговим складним пацієнтом, зламаним минулим і власними комплексами.

Раптом у тишу кабінету вривається різкий, невблаганний звук таймера. Час вийшов.

Тридцять хвилин промайнули як одна секунда. І вперше в житті я скажено вдячний за цей жорсткий ліміт. Бо якби я залишився тут ще хоча б на п’ять хвилин... я б ляпнув зайвого. Наговорив би про те, як гостро відчуваю її присутність, і остаточно зруйнував би цю крихку довіру, яку ми тільки почали будувати.