Спочатку:
На сторінку книги
Нейсмут - один з мегаполісів Східної Технократії.
Високі будівлі – схожі на наші хмарочоси. Тільки іншої форми і менші вікон “до підлоги”. Менше скла, більше… всього іншого.
То тут, то там – сяючі різними кольорами вивіски. Схоже на щось футуристично-неонове, але я вже знаю, що ці штуки тут здебільшого працюють на магії. Місцями літери та картинки висіли просто у повітрі – це означало, що десь під ними ховається артефактний генератор ілюзії.
На перших поверхах то тут, то там – всякі магазини, генделики, кафешки та забігайлівки. Вулицями безперестанку гасають самоходи, а вгорі, над верхівками “свічок”, часом можна побачити дирижабль.
Якщо не звертати уваги на деякі “фішки” суто цього світу… Ну чисто тобі Київ (якщо до війни). Або Вінниця. Технолоджія!
Вам, мабуть, цікаво, що я тут роблю? Та от, вирішив спробувати себе в нелегкому ремеслі кондитера… тобто контролера… ні, як там… кондотьє.. кондольє… Ай, фсьо! Найманця, коротше.
З того часу, як я за власним бажанням звільнився з муніципальної асенізаторської служби Вольфенштейну, багато чого змінилось. Чимало води втекло… Ай, що я оце літературними штампами забалакав? Коротше, часу минуло овердохренідзе.
Отож, для початку я дав драла з місць свого тимчасового заслання. Оскільки відбувалось це після кінця зміни, то тікав я не в комбезі, щедро просякнутому ароматом “Шанель номер п’ять”, і “номер шість”, і взагалі всіма можливими отими номерами… А у своєму рідному одязі. Штани, сорочка, оте от все.
Ага, спідниці я свого часу таки позбувся… Ну, тобто кілту. Змінив її на звичайні штанці. Пам’ятаєте, як там? “Ми зустрілися на танцях, ти була в червоних штанцях”... В мене, правда, не червоні, але кого хвилюють такі нюанси.
Сорочку лишив – мені здалося, що в ній я схожий на Джузеппе Гарібальді. Віва Італія! Геть Папу Міднайта! Свободу Джону Костянтину!
І не кажіть мені, що в оригіналі йшлося про Папу Римського – я в курсі.
Потім я забрав зі схрону, про який не знав ніхто, крім мене… Гм, а пам’ятаєте, серіал такий був? А, ні, там було “Ніхто, крім тебе”. Так от, я забрав зі схрону, про який не знав навіть Вільгельм (той, що не Телль) своє чесно награбоване – та й двинув… На захід.
Чого одразу не на південь, у ту саму Технократію?
Та ж бо південний кордон, на відміну від північного, якраз на замку. І там би мене швидко узяли за те місце, яке так любила палиця баті Джона. Ні, я-то, звісно, “тихо прийшов, тихо пішов”, ось це от все – але поки що не був певен у своїй здатності пройти повз місцеві засоби стеження. Зокрема магічні.
Недавній випадок з невдалою експропріацією товару в злісного буржуя-артефактора в ім’я зубажілого й згорьованого народу (в особі мене, Вільгельма й Тео) показав, що працювати ще є над чим.
Можливо, я себе накручував, і ні від кого ховатися б не довелось. Не факт, що засудженого до примусових робіт втікача подаватимуть у… гм… всевольфенштейнський розшук, але якщо вже є відбиток аури – за нми мене можуть впізнати. А воно мені треба? Береженого й Крішна береже, а небереженого… Не будемо проти ночі тих чуваків згадувати.
На заході ж були нейтральні території. Нейтральними вони були не просто так – колись тут була війна… Ну, все як водиться: магічний світ, давня війна, наслідки від неї. Ви ж в курсі?
Коротше, території були нейтральними, бо тепер там було повно магічних аномалій, а ще звірики водились… всякі. Якби гру STALKER розробляли в цьому світі – вона була б про ось такі місця.
І ось тудою я вирішив піти, ага.
Аномалії були зосереджені ближче до центру,і їх можна було при бажанні обійти – я вирішив ризикнути. На крайній випадок – взяв з собою жменю металевих шпичок, щоб розкидати їх в підозрілих місцях. Шкода, що болтів знайти не вдалось – було б епічно.
Щодо звірів – в мене теж був план. Тоді, у крамниці, коли під стелею завила дурним пугачем сигналізація (брр, аж досі трясе, як згадаю) – перед тим, як дременути звідти (принаймні спробувати), я встиг дещо зробити. Дяка Вільгельму, який мені дещо пояснив про артефакти та їх різновиди.
Отож, я встиг схопити з полиць кілька приблуд, серед яких були артефакти-відлякувачі – щось схоже на наші ультразвукові свистки для собак. Не панацея, але вже краще, ніж нічого. Тікаючи, кинув їх в зливову каналюгу у примітному місці. А згодом, тікаючи з асенізаторської неволі, їх звідти забрав.
Ну, ви ж знаєте, що злочинець завжди повертається на місце злочину? Добре, що місцевим лівоохоронцям це невідомо.
Отак, з божою поміччю (якого саме бога – придумайте самі, мені ліньки) і пройшов. Пару разів мало ласти не склеїв… Але то таке. Вдома бувало й гірше.
Коли омріяна свобода була у мене в руках – постало інше питання. Актуальне, попри те, що його колись задавав собі один москальський письменник.
“Що робити?”.
Звісно, Дзен ніде не пропаде… Але для того спочатку треба вирішити, де Дзену пропадати…. чи не пропадати.
Дзен, нагадаю – це я.
Чим мені зайнятися в новому світі? Зі злодійським минулим я зав’язав – принаймні в такому вигляді, як тут. Все! Тепер я чесний фра… Тьху ти, Теодор, щоб ти здоровий був. Чесний громадянин, коротше. Як воно там далі буде – побачимо, але банальними крадіжками я точно вже займатись не буду. Розважились – та й годі.
Магом мені не стати… Ні, відставити, то я трохи вперед забігаю.
Знайти роботу? А яку? Вдома, до армії, я був… Дідько, насилу згадав. Я був оператором ЧПУ. Пропустимо той момент, що за кільканадцять років я все забути. Професія схожа тут є… Але станки й верстати – техномагічні, і для керування вимагають бодай мінімального володіння магією.
І от до неї, ріднесенької, ми й повертаємось.
Позаяк мене це питання давно бентежило – щойно діставшись цивілізації, я сходив до чародійської гільдії, заплатив потрібну суму (ууу, здирники) і дізнався, що в магії я – як Кучма в бодібілдингу. Себто, повний нуль.
Не світить мені стати Марті Сью, який розкидається фаєрболами на кожному кроці. Навіть кожні сто кроків – все одно не світить.
Дарма гроші витратив… Хоча, може й ні. Негативний результат – теж результат, як казав один дронщик, коли пролюбив “Вампір” за півляма українських гривень.
Ще мені там довелось відбиватися від старого збоченця, який чимось вподобав мою ауру. Я донедавна навіть не знав, що вона в мене є – а цей, диви…
Ач, дзенофіл знайшовся. Чи в даному випадку – “потраплянцефіл”?
– Ні, в тебе точно якась дивна аура. Я б тебе дослідив…
– Я т-т-тє щаз досліджу! Кулаком в чоло, заклинання “тисяча зірок у дурних очиськах” називається! Як тобі така магія, Девід Блейн?!
Словом – насилу втік.
Щось я відхилився від теми.
Коротше, знайти цивільну роботу мені без варіантів. Хіба вчитися чомусь з нуля… Але тут, як з синтезатором “Ямаха”. Я махав, себто.
Все, що я вмів останнім часом – це воювати. Отже, треба працювати в цьому напрямку.
Найкращі збройні сили тут – у Східній Технократії. Озброєння, забезпечення, умови і все таке. Але там можуть служити лише громадяни тієї самої Технократії, а я як спробував трохи дізнатись про процедуру отримання громадянства… Коротше, синтезатор “Ямаха” все ще актуальний.
Довелось шукати інші варіанти – і так я потрапив у королівство Фомальшпіль. Крінжова назва, правда?
Там мене мало не загребли за бродяжництво – документів-то при мені не було, їх відібрали доблесні стражі кривопорядку у Вольфенштейні. Але я прикинувся шлангом і наплів їм, що завжди мріяв потрапити у їхнє славне королівство і служити Його Величності, захищаючи мир та спокій простих громадян.
І тоді мене таки загребли – але вже в армію. Хоча, як загребли? Сам же напросився. Тут я знов прикинувся шлангом, назвавшись вигаданим іменем – так, про всяк випадок.
Не те щоб я горів бажанням служити в армії чужої держави, та ще й в іншому світі. Але мені треба було оцінити місцеві реалії з цього боку, побачити хоча б в загальних рисах їхню тактику… Зрештою – потримати в руках місцеву зброю, спробувати вкладку та роботу з механізмом перезарядки. Ну і постріляти, звісно.
Пройшовши курс молодого бійця (якщо це можна так назвати), я приступив до несення служби на благо Його Величності Рональда, короля всія Фомальшпіля. І витримав цієї служби аж цілих два місяці.
Бійці займались чим завгодно, тільки не військовою справою та своїми безпосередніми обов’язками. З тактикою та дисципліною була така незбувна бентега, що навіть зулуси з однойменного фільму могли б багато чому їх навчити. Тепер я розумію, чому темні свого часу вставляли місцевим фітіля, попри розрив у технологіях.
Про відношення сержантів та капралів до простих зольдатен навіть згадувати не варто. Це все ще не палиця баті Джона – але вже нівроку близько до неї. Вдома, я знаю, траплялись випадки в деяких підрозділах… Але саме що в деяких, і лише епізодично.
Тож, протримавшись ті самі два місяці, я ганебно пішов у СЗЧ. Тут, правда, такої велемедрої абревіатури немає – є просте слово “дезертирство”.
СЗЧ було без зброї – щоб не здіймали кіпішу й менше шукали. Та й зброя була… не варта ризику. Навіть древній, як лайно мамонта, АКМ був би в сто разів кращим за те, чим воюють доблесні королівські піхотинці.
Головна мета була, в принципі, досягнута. Я побачив, що місцевий вогнепал не сильно відрізняється від нашого і я, при бажанні, зможу працювати майже з будь-яким стволом. Досвід не проп’єш! Ну або я просто стільки не п’ю…
Тоді я згадав слова друзяки Грогіна – про Спілку Найманців. Ні, так-то я завжди про це пам’ятав і тримав в умі, але не поспішав з цим рішенням. Я знав, що стежка найманця слизька, звивиста і… Коротше, оте от все, про що пишуть у пригодницьких романах.
Вдома найманці в мене завжди асоціювались з вагнерами та іншими мутними чудиками. Але то – вдома. Варто вже починати звикати, що я в іншому світі і додому навряд чи повернусь.
Так я, врешті-решт, потрапив до Східної Технократії. Тут мене на кордоні таки зловили – сховатись від патрульного дрона не вдалось. Так, дрони тут дійсно є… Віддалено схожі на наші, але переважно – розвідувальні або ударні коптери. Ніяких тобі крил, ніяких FPV, навіть транспортних.
Міг би я їм підказати пару ідей стосовно дронів… Та хто ж мене слухатиме? Я тут навіть не “маленький гвінтік”, а так… різьба від нього, щонайбільше. Ніхто.
Прикордонникам я цього разу назвався справжнім іменем (бо планував осісти тут надовго), але наплів жалісливу історію про те, як довго й тяжко, терплячи нужду, йшов крізь дикі території. Ні слова про одне всім відоме князівство та асенізаторів.
Прикинувся, коротше, знову шлангом. І, на диво, проканало! Чи вони не обмінювались даними з Вольфенштейном, чи ще що – та мені вдалось влитися в місцеве суспільство і, сплативши штраф за незаконний перетин кордону (благо, все чесно награбоване я на той момент ще не встиг витратити) отримати нові документи.
І ось я тут
