Спочатку:
На сторінку книги
Все мало-помалу пішло на лад.
По-перше, мене стали знову брати на завдання. Як сказав Мельхіор – від гріха подалі, щоб не лишати самого. Але я-то знаю, що їм без мене просто не обійтись!
По-друге – Мельхіор вже не прагнув мене розстріляти, Гембл – втащити, а Стью – нарешті відв’янув зі своїми психологічними закидонами (і за це йому респект). Мія – перестала на мене дивитись, як на повного ідіота… Стала дивитись просто як на ідіота.
Взагалі, ми з нею більш-менш порозумілися. Серце синьоволосої красуні, можна сказати, відтануло… Гей, не про те думаєте! Не мутив я ніц із нею, і я вже казав, чому. Просто вона перестала сприймати мене як дурика (ну, майже) – а почала, натомість, ставитись, як до компаньйона. Навіть навчила мене деяким фокусам… І знов не про те думаєте. Я мав на увазі мережі і дрони (а керування ними в цьому світі мало свої нюанси й трохи відрізнялось від нашого).
Разом ми виконали ще кілька місій. Найепічнішою стала зачистка лівгва мутантів неподалік від бромвельдського кордону. І якщо ви зараз подумали про мутантів зі “Сталкера” – ніт, це не вони… Тобто не так. Це були типу як вони, але в рази лютіші, тупі, як корок від совіцького шампанського, а ще трохи магічні.
Коротше, заруба була знатна – не гірше того бою з орками. Ми впорались, звісно – бо ж добрим словом та гранатометом завжди можна досягти більшого, ніж просто добрим словом. Але вся група в результаті була “триста”... Тобто, поранення всі отримали. Хоч і не критичні. Навіть Мію, яка на рожен не лізла, якась літаюча тварюка зачепила кігтями. А Гембла вкусили знов за те саме місце, у яке поранили минулого разу… Щось не щастить йому з цим. Качок неабияк злився, але нарікати цього разу варто було лиш на себе – я тут точно не винен. Нема чого підставлятись!
Після того випадку ми довго відновлювались, а Стью неабияк витратив заряд жезла, лікуючи усіх. Але – нічого смертельного, як казав один прапорщик, коли хотів застрелитись, а набої вже вкрали.
В таких випадках люблять казати: “Усе було добре, аж поки…”. Так от. Усе було добре, аж поки Мельхіору не стрельнула в голову ідея фікс.
Мені це завдання не сподобалось з першого ж погляду. Вистачало вже того, що нам знову треба було пертись у королівство Фомальшпіль – звідки ми минулого разу ледь п’ятами накивали. Але вишенькою на торті було інше…
Мельхіор так і не покинув своїх сержантських замашок – походжав, заклавши руки за спину.
– Наша ціль – лабораторія Інституту Техномагії у Блюрвілі (ну й назва, прости Ахура-Мазда). Цього разу наші замовники – дуже впливові люди. СБ Технократії отримало інформацію, що секретна служба королівства спільно з імперцями веде… певні неконвенційні розробки. Задіяти своїх оперативників вони не можуть – дипломатичний скандал з Імперією, в разі чого, нікому не потрібен. Всі дані – у внутрішній закритій мережі, тому доведеться відпрацьовувати варіант з силовим проникненням.
От і приїхали. Я не те щоб боявся – але лізти на закритий об’єкт, який по-любому охороняє ціла зграя горлорізів, якось не дуже хотілось. Нас замало, аби щось там вдіяти.
Зв’язуватися з імперцями хотілось ще менше. Надто вони схожі на один наш “братський народ”, не до ночі будь пом’янутий. Я розумію, що це, скоріше всього, просто збіг… Але іноді серцю не накажеш, і це працює не лише в стосунках.
Те, що ми тепер працюємо на безпечників – окрема “радість”. Я ще вдома намагався поменше зв’язуватись з різними конторами, а вже тут – і поготів.
Про це я прямо йому й заявив.
– Це справа принципу, Дзене, – похмуро глянув на мене командир. – Я патріот своєї країни. І коли щось загрожує її безпеці, я не стоятиму осторонь.
От ми і з’ясували, що він з Технократії. А то раніше ні словом, на півсловом про минуле своє не заїкався.
Ні, я все розумію. Не розумію тільки, за яким милим сувати голову слону у зад… Бо ж там і задихнутись можна, так-то.
– Якщо боїшся, – продовжив Мельхіор, побачивши, що я все ще вагаюсь, – можеш з нами не йти, – тут він зробив дуже нетипову для себе річ: посміхнувся. – Зрештою, це ж не регулярна армія, ніхто нікого не змушує.
Я похмуро глянув на нього.
– Ти мене на слабо не бери, – і одразу ж продемонстрував, що мене можна взяти на слабо. – Нічого я не боюсь… Окрім того, що каву на одній відомій заправці (не питайте де, не зрозумієте) колись перестануть продавати. Я у справі.
