Спочатку:
На сторінку книги
Гарно тут. З вікна відкривається пречудовий краєвид на оповиті туманним серпанком гори, останні промені вечірнього сонця грайливо визирають з-за вершин… А яке тут повітря!
Чисто тобі Карпати. Аж ностальгія в око потрапила.
Правда, вошива забігайлівка, в якій я сиджу, аж ніяк до вищезазначеного переліку не вписується. І запах дешманського пива, несвіжої капусти, тютюну-самосаду та зіпсутого кимось повітря якось не корелює зі свіжими гірськими ароматами.
Та й усе це містечко на кордоні Гірської Конфедерації – той ще притон. До своїх міст дворфи пускають не всіх, а ось тут – збираються всі вершки світу.
Що я тут роблю, спитаєте? Давайте, як завжди, по порядку.
Минуло вже немало часу з того моменту, як до мене подзвонив невідомий чувак з картелю. Від нього я дійсно дізнався дещо важливе.
Мельхіору та його команді знов не пощастило. З тюряги-то вони злиняли – але, тікаючи від погоні, забрели у Нічийні Землі, а там – втрапили до лап работорговців.
Можна було б, звичайно, спробувати щось зробити. Попросити допомоги в того ж Мігеля, або фон Штраусів (хоча навряд чи вони б вписались), або зібрати загін з інших найманців… Все-таки за час, проведений у цьому світі, я завів певні знайомства, в тому числі і серед інших членів Спілки.
Але, от біда – люди Мігеля дізнались про всю цю ситуацію занадто пізно. На той момент, коли мені подзвонили, караван, про який ішла мова, був вже чортзна де. Як би не в районі Сірої Смуги…
Для тих, хто не в темі. Сіра Смуга – це такий здоровенний шмат нейтральної території на півдні, де з одного боку – Нічийні Землі та кордони північних країн, а з іншого – Підземелля з його темними ельфами та іншими приємностями. Хто полюбляє жити в таких місцях – пояснювати, думаю, не треба.
Коротше, поки зібратись, поки дістатись туди – їх вже й слід вистигне. Дарма тільки час витрачу.
Я пробував ще навести довідки – куди вони прямують, куди планується доправити в’язнів і т.д. – але ніц не дізнався.
Я зробив усе, що міг. На цьому, як казав Зорян Шкіряк, “моя місія завершена”. От тільки не пам’ятаю, хто з них це казав – Зорян чи Шкіряк?
Я повернувся до свого звичного способу життя. Мотався туди-сюди, виконував завдання, вирішував проблеми… Коротше, нудьгувати не доводилось.
Я більше не зв’язувався з жодним урядом чи силовими структурами – досвід останньої роботи з Мельхіором мене навчив мене не пхати пальці в розетку (я не про інтернет-магазин, а про звичайну розетку). І не працював з іншими найманцями чи групами (принаймні, на постійній основі) – з тієї ж причини.
Хоча мені й пропонували. Одного разу – навіть у цілу тутешню корпорацію кликали.
“Темна Вода”. Щось на зразок наших ПВК. Військова ієрархія, власне керівництво, не входять до Спілки й працюють незалежно від неї. Я подумав – тай послав їх… ні, не за кораблем, я ж чемний та вихований. Просто лісом послав.
Вони, здається, образились. Пояснювати їм, що на ображених воду возять, не став – все одно не зрозуміють.
Пару разів навідував нашу базу на старому хуторі. Ну а що? Там купа ніштяків, які просто так лежать без діла. А якби Мельхіор та решта раптом повернулись – я б віддав. Чесне скаутське.
Але пройти систему безпеки мені так і не вдалося. Після чергової спроби вона, наче знущаючись, видала повідомлення: “Оркам, імперцям і всяким придурешеним типу МакДугала вхід заборонено”.
Очевидно, до розробки системи доклала руку Мія – а значить, мирного рішення не буде. Але не на того напали! Все одно ж пролізу. Бо це вже звучить як виклик, а Дзен від викликів ніколи не відмовляється.
Дзен, нагадаю – це я.
А потім дещо сталося.
Займаючись повсякденною роботою, я не забував періодично стежити за Єдиним Телема… тьху ти, тобто за новинами у місцевій мережі. Треба ж бути в курсі, хоч в загальних рисах, що навколо відбувається.
І от звідти я випадково дізнався про повстання у Підземеллі.
Здавалось би – повстання й повстання, що тут такого? Але я зацікавився. Це ж темні ельфи – беззаперечна влада жриць (тих, що з БДСМ-атрибутикою, типу батогів), сталева віра в Ллос, все таке. І раптом хтось влаштовує Майдан… Так, не про те думаю. Хтось дає їм файних бамбулєй та влаштовує класичний силовий переворот. Та ще й успішний. Хай це не глобально, а лиш в одному з їхніх Великих Домів – але змушує задуматись.
Видно, у повстанців був такий-сякий доступ до мережі, і вони виклали трохи контенту – аби заявити про себе. Я подивився.
Темні ельфи. Чудернацький чорно-сіро-червоний камуфляж, плитоноски, автомати, пов’язки на обличчі. Десять з десяти за шкалою потужної незламності. Ельмірена Темноцвіт – дівчина, яка замутила всю двіжуху. Символіка, щит, забарвлений навпіл у червоне й чорне… “Свобода або смерть”.
Прям підземна УПА якась.
Але найбільше мене зацікавило не це – а те, що на одному з зображень засвітилась одна дуже знайома мені мармиза.
Мельхіор там засвітився, ось хто!
На ньому був ПНБ (без нього, мабуть, він під землею ніц би не побачив), тому обличчя було частково закрите. Але я цей посічений шрамами фейс упізнав би з тисячі. Ну і на фоні цілої групи темних людина одразу кидається в очі – це, гадаю, пояснювати не треба.
Вибрався-таки, чортяка. Що ж , це було очікувано…
З одного боку – був привід радіти. З іншого… Дух “чик-чик” невловимо ширяв у повітрі. Він, звісно, далеко – але хтозна, що й коли йому в голову збреде?
Знову тікати! Що ж за непруха-то така…
Я покинув Бромвельд – в цілях безпеки. За наступні кілька років мене чимало помотало світом – навіть в тій самій Імперії виконав кілька завдань. Що сказати… Лайняна країна. І рабство там дійсно є. Чисто тобі рашка, хіба з невеликим фентезійним ухилом.
Побував навіть на південному узбережжі континенту – у Порт-Ллейні та тій самій Ельдалонії. Сонце, пляжі, оце от все…
Потім розповів Ортезі. Він розсердився – сказав, що я знущаюсь та навмисне ятрю його старі рани. Йому-то на батьківщину вже зась – там за ним шибениця плаче гіркими слізьми.
Коротше, образився Мігеліто. Обіцяв зі мною цілий день не розмовляти. Навіть два. Але вже наступного дня сам подзвонив.
Не може без старого друзяки МакДугала, сердега!
Кілька разів навідувався і у Нічийні Землі. В один з таких візитів я й познайомився з Карлосом.
Карлос – це ватажок работоргівельного картелю “Гадюки”. Я, взагалі, не планував заводити близьке знайомство з цими джентльменами – та вони знайшли мене самі й випадково вирішили, що я – товар, який просто поки про це не знає. Для початку підстрелив пару самих завзятих, і тоді вони вирішили поговорити. А потім виявилось, що ці типи в нормальних терках з Мігелем, і справа вирішилась миром.
Звісно, я не планував працювати на місцевих “торговців чорним деревом”. Але просто зберегти з ними нормальні стосунки і отримати деяку інфу – не завадило б.
Там слово, там півслова – і от я дізнався, що хотів.
Так, був караван, в якому серед інших в’язнів була четвірка, схожа на групу професійних найманців. Тільки от караван до місця призначення не дійшов. Його розгромили – раптово – сонячні ельфи. Ті самі, про яких я стільки чув, але жодного разу наживо не бачив. Видно, був у тому каравані хтось нівроку важливий для них.
Заодно я дізнався, що магія в цьому світі таки не повністю забута. Більш того – іноді проти неї не пляшуть навіть кулі й сучасні технології. Хлопцям Карлоса вони точно не допомогли – вухаті перебили всіх.
Треба якось рунами бронік посилити. Ну так, про всяк випадок.
І от тепер – Конфедерація. Тут я теж виконував… одне завдання.
