Спочатку:
На сторінку книги
Бум одягяється
І взувається,
Пограбувать крамницю
Він збирається
Джинси у бути не заправляються –
Так тільки васі одягаються.
Evil Barber – Антинарідна Провокація
_______________________________
– Геть з дороги, смерд! – помпезно вдягнений вершник промчав повз мене, ледь не вгрівши нагайкою по… Ні, не по тому місцю, яке так любила палиця баті Джона – ним я сидів на бруківці. Але міг по голові заїхати, і теж не вельми приємно було б.
– Смердить тут лиш від тебе, – пробурмотів я, опустивши прикриту каптуром голову. Але він, скотиняка вухата, таки почув.
– Що ти там ляпнув, щеня?! – зупинив коня, розвернувся.
– Та то я не до вас, мосцьпане! Не звольте гніватись!
– Пам’ятай мою доброту, холоп, – він дав коневі шпори.
– PR-ас, – кинув я йому вслід, вже ледь чутно.
Настрій був – наче в бойового офіцера, якому дали під командування цілий взвод аватарів. Або в завгоспа, який дізнався, що на складі все вже вкрадено до нього. Коротше, препаскудний був настрій.
По-перше, з самого ранку лив дощ, під яким я відтоді й сидів. А був вже, на хвилинку, майже обід! А по-друге… Був вже обід, а в моїй мисці досі жалісно дзенькала усього пара мідяків. Не те щоб це було важливо – сидіти тут і косплеїти жебрака на мінімалках не було моєю основною метою. Але ж все одно, могли б і побільше кидати, жмикрути! Жодної поваги до збіднілих людей! Калавур! Зубажіння! На піввареника й то не вистачає!
Чого, спитаєте, я тут сиджу й зображаю короля Літра… ее, тобто Ліра, у найгірший період його життя? Для цього треба знов трохи заглибитись у минуле…
* * *
Знайомство з Вільгельмом та його компанією однозначно було для мене корисним.
Для початку – я нарешті вивчив мову. Спочатку, з допомогою Теодора (це той самий, без двох зубів та в бандані) – місцеву, а вже потім Вільгельм, що виявився сином місцевого бібліотекаря, допоміг мені опанувати істех.
Він же трохи розповів мені про навколишній світ. Не так щоб аж детально – але достатньо, аби зрозуміти, що навколо діється. Взагалі, дуже начитаний був хлоп. І як його на вулицю занесло?
З деяких речей я натурально ревів та стогнав, мов Тарас Григорович на березі Дніпра. Наприклад, з назви держави “Гном’ячий Рейх”. Там, взагалі, трохи інше слово – але в загальному гном’яча говірка трохи схожа на “зі дойч”, того й виникають ось такі асоціації.
Одразу, звісно, в голові виникли питання: а фюрер в них там є? А вони вважають всіх, хто не гном, унтерменшами? А…
Та шютка, звісно ж. Ніц там нема такого. Направду, гноми – банкіри та зброярі цього світу. Ну прям як у нашому фентезі… Іноді реально виникає думка, що багато наших авторів свої сюжети зовсім не вигадували, а особисто побували тут.
Або взяти, наприклад, Східну Технократію. Знаєте, як у них найголовніша державна посада зветься? Головний Адміністратор. Адміністратор, [цензура]! Добре хоч не “системний” – а то я б помер на місці від передозу крінжею, щойно про то дізнавшись.
А сили правопорядку в них знаєте як називаються? Ні? Не знаєте? Тільки не іржати!
Корпус Вартових. Ага, саме так. Просто Корпус Вартових, ніякої не “революції” – тим паче, що жодної схожої на іслам релігії в цьому світі не існує.
Про назву того самого князівства Вольфенштейн годі й згадувати.
Згадана Технократія входить у альянс Ліберті – таке собі НАТО цього світу. Тільки, на відміну від нашого НАТО, воювати трохи вміє. І не з бомжами в пустелі, а, наприклад, з темними ельфами. Я, правда, трохи не догнав, як то все відбувалось – бо темні, з того, що про них відомо, не користуються технікою. Взагалі ніякою. Але при цьому якось примудрялись давати воріженькам [цензура]. Але то вже окрема історія.
Одночасно усім перерахованим я час від часу ходив з пацанами “на справу”. І в мене, на диво, непогано виходило. Отримані від Вільгельма знання про специфіку місцевих замків та охоронних артефактів я вдало поєднував з набутим у минулому житті досвідом “глибокого проникнення”... Агов, це не те, про що ви подумали, збоченці! Хоча… в цьому я теж нівроку вправний. А ще – дуже скромний.
Так я, зокрема, врешті наживо узрів технології цього світу. Правда, у Вольфенштейні вони не сильно поширені… Я вже давно втямив, що тут мені ловити нічого й рано чи пізно доведеться валити. Маю на увазі – звідси валити, а не когось. Краще, звісно, було рано, аніж пізно… Та не будемо забігати наперед.
В одного товстуна з купецької гільдії ми успішно підбрили планшет. Реально планшет… Дуже схожий на ті, з якими я працював вдома. Ні, всередині-то воно відрізняється – там якась суміш магії, техніки, ще чогось… Я навіть не пробував розбиратися. Ззовні теж трохи відрізняється – корпус важкий, з гравіюванням, весь рунами розцяцькований. Але принцип взаємодії – майже той самий.
Вільгельм мав віддати залязіку за безцінь скупникові, який вже шукав би того, хто зламає захист. Але я попросив зачекати й спробував розібратися сам.
На все про все пішло в мене кілька днів – але більшість цього часу я витратив на те, аби розібратись з операційкою та дізнатись, куди для чого тицяти. З цим ні Вільгельм, ні решта хлопців мені допомогти не могли. Комп’ютерно неграмотні виявились! Втім, що з них узяти – шпана підворотна…
А вже коли врешті допетрав, що до чого – то все решта зайняло в мене від сили кілька годин. Якийсь серйозний захист, як виявилось, тут і не ночував.
Дякувати Байту, Лоліті, Кряку та іншим хлопцям і дівчатам з групи кіберзахисту за те, що навчили мене… Тому, чому навчили (ага, не тільки лиш всі можуть дивитись у завтрашній день).
Пару разів ми махались з іншими бандами “стінка на стінку”. І щоразу успішно давали їм того, що в тихому болоті водиться… Чортів, себто. Бо що? Бо ССО – сила! Навіть в тілі сімнадцятирічного пацана.
Потихеньку я відкладав гроші та інше потрібне барахло, роблячи схованки в місцях, про які не знали Вільгельм та решта. Чи ви думаєте, що вони мені різко закадичними друзяками стали? Дзен, може, й попаяний – але ж не геть дурний.
* * *
Басовитий гуркіт двигуна та гудок клаксона відволікли мене від роздумів. У провулок в’їхала машина.
Точніше, самохід – так ці штуки тут називаються. На відміну від наших автомобілів, корпус в них завжди прямокутний і робиться лише з певних видів металу – щоб можна було накласти контур керуючого закляття та нанести руни. Так мені Вільгельм пояснив, а як воно насправді – одному лиш Латандеру, не до справи будь згаданий, відомо.
От вас-то, голубчиків, мені й треба. Інакше чого б я ще півдня сидів дупою на мокрій бруківці, ризикуючи застудити цю важливу частину тіла? Саме в цьому вузенькому провулочку машина стишує хід – бо через обмежений простір, а ще – торгові ятки та сміттєві бачки попід стінами, їхати швидко тут… Небажано, я б сказав.
Дочекавшись, поки самохід порівняється зі мною і я опинюсь у водія в “мертвій зоні” (а завдяки сміттєвим бакам позаду й попереду мене не бачили й інші), хутенько згріб мідяки у внутрішню кишеню – недарма ж я тут з самого рання жебракую – перекотився між колесами і причепився до агрегата знизу.
Так, мене могли переїхати. Так, міг підсмажити собі руки, якби схопився не там – тепловідводи техномагічного двигуна гріються так, що на них яєшню можна смажити. Так, мене могло протягти по бруківці й стерти, як пармезан на тертушці (або деяких “асвабадітєлєй” під Іванівським). Я міг просто спалитись, зрештою.
Та недарма ж я стільки разів відпрацьовував цей трюк – спочатку в рідному світі, а тепер і тут. Для чого воно мені вдома було треба, спитаєте? А не скажу. Секретна інформація! Забули, ким я там був?
Машина проїхала ще кількадесят метрів, звернула на сусідню вулицю… Мало не впав! Полегше не можна?! Потім проїхала ще трохи й завернула у відкриті складські ворота.
Ідея пограбувати артефактну крамницю прийшла в голову Вільгельму, який від останніх успіхів, мабуть, зловив зірку в лобі. А я, замість відмовити його – взяв та й погодився. Ця справа могла б стати гідним фінальним акордом моєї злодійської кар’єри.
План у першому наближенні був простим: я чіпляюсь знизу до машини, проникаю таким чином на склад, чекаю, коли крамниця зачиниться – а потім відчиняю моїм вірним поплічникам двері. У другому наближенні план був би надзвичайно складнішим… якби в ньому не було Дзена.
Дзен, нагадаю – це я.
Тачка спинилась, робітники в брунатних комбезах почали хвацько її розвантажувати. Дочекавшись, коли ніхто не дивитиметься у мій бік, я перекотився з-під машини – та й під найближчий стелаж. Все, тепер – як миша під віником. Прямо як у Брянську колись… Ну, там ще хтось потім курив у недозволеному місці. Ех, були часи!
Лежати нерухомо аж до вечора було важкенько. Відвик я вже від цього… Вічно то вухо почухати хотілось, то спину, то… Ще якусь частину тіла. Про батю Джона вже зайвий раз не згадуватиму.
Але таки витримав. Дочекався. Досвід не проп’єш! Ну, принаймні, я стільки не п’ю.
Дочекавшись, коли артефактор і його підлеглі зачинять крамницю й підуть, виліз з-під шконки… тобто з-під стелажа, і обережно, вивіряючи кожен крок, рушив до вхідних дверей.
Чого нам вартувало дізнатись про сектори дії охоронних артефактів у приміщенні – краще не згадувати. Тут і робота Теодора, який, як власник найбільш міцної печінки, зголосився підпоїти одного з робітників і дещо в нього визнати, і візит Вільгельма до крамниці – під виглядом покупця (у спеціально вкраденому одязі він косив під благородного). Про внесок унікального й незамінного (а ще дуже скромного) мене зайвий раз не згадуватиму – і так очевидно, що без мене ніц би не вийшло.
Вільгельм та решта хлопців уже мали б чекати ззовні. Діставшись дверей, я смикнув клямку замка – і одразу ж під стелею щось завило дурним пугачем. Ви колись чули, як виє дурний пугач? Це реально стрьомно.
Хто б сумнівався, що якась магічна сигналка (воно тут інакше зветься, але для ясності – йой, най буде) є і на вхідних дверях також. Ніколи такого не було… Ну, ви зрозуміли.
Що ж, як казав один письменник, що боявся бути похованим заживо… “Тікайте, хлопці!!!”
