Спочатку:
На сторінку книги
Любий щоденнику! Моє життя нестерпне.
Мало того, що я дистрофан (і мені за це соромно), то мене ще й змушують цілими днями займатись найбільш ганебною роботою. Прибирати лайно в хліві, поратись коло скотини й прати дідові онучі. І ні, “скотина” – це не про діда, він не заслужив. І навіть не про жителів однієї країни, яку краще не згадувати.
Наче всього перерахованого мало – я ще й мушу носити спідницю.
Батя б’є палюганом по дупенції.
Гаразд, давайте серйозно.
Схоже, я таки потрапив – хоча в даному випадку краще казати “втрапив”. Прямо як у тих книжках, які колись читав, коротаючи час поміж бойовими виїздами. От тільки все виявилось не зовсім так, як у книзі. Точніше – зовсім не так.
Ніхто не поспішає оголошувати мене великим магом, або хоча б якимось Обраним вісімдесят восьмого рівня, і видавати мені зі складу Великий (саме так, з великої літери) Артефакт, яким я точно набамбулю всіх воріженьків та врятую світ. Ну, бо ж без мене ніхто цього зробити не міг, навіть маючи Великий (з великої літери, і ніяк інакше!) Артефакт.
Принцеси теж не поспішають лягати штабелями під ноги. Не те щоб я сильно хотів – зрештою, я більше звик ходити асфальтом. Але… просто факт.
Країна, де я опинився, зветься Скелястим півостровом. Щось типу Шотландії у земному середньовіччі. Пам’ятаєте, як там у “Хороброму Серці”... “Ти зранку мив дупу? Її сьогодні цілуватиме король!”.
А клан МакДугалів, до якого я тепер маю честь належати… Хоча, “маю честь” – то сильно перебільшено. Так от, вони найкрутіші перці у всій окрузі, у володінні мечем не мають собі рівних (принаймні, так кажуть) а у традиційних махачах “стінка на стінку” наш клан завжди виходить переможцем.
Мене на ті махачі, звісно ж, не беруть – аби такий дрищелло, як я, не ганьбив славне прізвище МакДугал на полі бою. Зброю мені не довіряють з тієї ж причини.
Власне Рене МакДугал, син Джона – це тепер я. Точніше, хлопець, у тілі якого незбагненним чином опинилась моя безсмертна душа… Гм. Реально пора задуматись про існування душі. Ну або її замінника у військових.
Кілька місяців тому він сильно захворів і впав чи то в летаргічний сон, чи в кому – я не розібрався, чесно. А от тепер отямився… Точніше, отямився вже я.
Тож тепер я – субтильний білявий пацан із сірими очима. Років так десь сімнадцяти. Точно я не знаю – бо, зі зрозумілих причин, питати про свій вік ні в кого не став.
Як я зрозумів, що це інший світ, а не та сама Шотландія? Та дуже просто. По-перше – назва. На Землі якщо десь і вживається назва “Скелястий півострів”, то аж ніяк не в контексті назви країни. А друга причина – епізодичні згадки про магію, яка в нашому світі якщо й існує, то офіційно ніким не визнана.
Звичайно, мене то зацікавило, і я постарався поступово та обережно визнати деталі в найстаріших людей клану. Дуже обережно – аби нікого не зацікавило, чого це я раптом почав розпитувати. Ну і щоб батя Джон не дізнався, що його єдине й ненаглядне чадо десь швендяє, замість поратись у хліві. Інакше – палиця, з усіма витікаючими.
Так от, магія реально існує. У країнах Північного Континенту, до якого примикає цей наш півострів, вона має досить широкий вжиток.
Але – не магією єдиною, і навіть не мечем. Цей світ, виявляється, ще й технологічно розвинутий – ну, принаймні місцями. І тут є автоматична вогнепальна зброя (моя маленька!), зв’язок… Дід навіть про щось схоже на дрони згадував. Нічим іншим “великий залізний джміль, що літає без вершника” бути не може.
І так, у світі живуть не лише люди – після всього вищезгаданого це вже навіть не дивно. Трохи південніше від нас у горах є гноми, а ще південніше й трохи на захід – дворфи. Східніше і взагалі чортзна як далеко на південь живуть високі ельфи в республіці… Не запам’ятав з першого разу її назву.
Так, і темні ельфи тут теж є. Прямо як в книгах Сальваторе. І богиня Ллос є, і павуки, і жриці… Ну, такі злі тітки у відкритих сукнях, які тебе батогом, батогом! Мрія любителів “помаранчевого ютуба” та всяких “П’ятдесяти відтінків чого завгодно”.
Все це є… От тільки не тут. Магію та чаклунів горяни зневажають – мовляв, чесна сталь має все вирішувати. Технікою не користуються… Ну, майже з тієї самої причини.
Мабуть, у них зовнішніх ворогів немає – інакше б цим любителям чесної сталі вже давно дали файних підсрачників.
Треба ж було мені опинитись саме тут!
Ні, ви не подумайте – взагалі я проти сільського життя ніц не маю. Хоча сільське життя – це не лише бруд і копирсання у… самі знаєте чому, а на мою долю чогось випали тільки вони. Але, то таке. І психував я попервах геть не через це.
Ага. А ви що, гадали, що я отак спокійно сприйняв перенос в інший світ, ще й в тіло чортзна кого?
Ні, ну спочатку, звісно, так. Я не одразу втямив, що до чого, плюс захисна реакція організму… Чи все-таки свідомості? Організм-то в мене інший тепер.
Ну а потім – мене накрило. Почасти морально, почасти – мабуть, гормони “носія” спрацювали… Я бігав, кричав, щоб мене повернули додому, що я взагалі не місцевий і те, що я тут опинився – велика помилка. Тітонька Магда (та сама, “одіноподібна”) заламувала руки й голосила, що в мене вселився демон (через то, мабуть, і хворів так довго). Батя Джон в цілому з нею погодився, покивав з розумінням головою… А потім узяв палицю й провів сеанс “екзорцизму”.
Пізніше, чухаючи “невинно постраждалу” частину тіла, я поступово усвідомив, що додому мене ніхто не поверне (принаймні найближчим часом) і варто спробувати вписатись у нове життя.
І – звикнути до спідниці. Штанів тут в них все одно немає, а бути “мальчіком у трусіках”… Ну, таке.
Взагалі, жити можна. Хоч це життя й одноманітне та де в чому нудне… Було б, якби не мої старші брати – вони мені точно не дадуть нудьгувати.
Ага, у мого “альтер его” є двійко старших братиків. Вони вважають, що я чмошник та дрищ, і через це постійно мене опускають. Чи так не можна казати? Коротше… Як там правильно… Булять та аб’юзять.
І знаєте що? У чомусь вони таки праві. Бо я їм навіть здачі дати до пуття не можу! Що з того, що вдома я служив в ССО і був крутішим за варені яйця на Великдень? Тіло-то не моє. Мало того, що я глист у скафандрі (це ще півбіди) – моя теперішня “оболонка” не має потрібних рефлексів. Я жодного прийому нормально виконати не зможу.
А це означає що? Що потрібно тренуватись. Десь в такому місці і в такий час, щоб мене ніхто не бачив. Бо інакше батя Джон дізнається, що молодшенький замість хатньої роботи займається бозна чим, і тоді… Ну, ви зрозуміли.
Палиця завжди напоготові
