Спочатку:
На сторінку книги
– “Зніми наклейку з руським кораблем і псом Патроном, вчи базовий такмед, навчися керувати дроном…” – наспівував я, йдучи вулицею.
Співав я, звісно ж, солов’їною. Ну а як ще? Не горянською ж, в якій слово “дрон” відсутнє як явище. Тож перехожі на мене косились – здивовано й з пересторогою.
І я їх розумію. Йде містом якийсь легінь у спідниці (ага, змінити одяг я так і не спромігся). Співає щось незрозуміле, ще й з радісно-дебільнуватим виразом обличчя… Я б такого взагалі на задувку відправив, про всяк випадок. Добре, що тут її немає.
Я зацікавлено озирався навкруг, роздивляючись будівлі, віддалено схожі на “німецькі хатинки” – той самий стиль, червона черепиця, фасадний декор і білі стіни. Подекуди вони були розбавлені “новобудовами” з місцевого бетоноподібного матеріалу.
Новенькі документи лежали в кишені. В тому числі – дорожній лист з двома штампами: звичайним та магічним. Побачити якийсь прояв великого чаклунства мені, правда, не вдалося: міський маг з задовбаним виглядом щось прошепотів, бігенько махнув рукою, печатка засвітилась, і він ляпнув нею по папері. Подумаєш… Я теж так можу, треба тільки RGB-стрічка й трохи вишуканого піжонства. А цього добра – ви вже повірте – в мене як у дурного німця патронів!
Текст написаний двома мовами: місцевою та істехом. Істех – це мова Східної Технократії, однієї з найрозвиненіших у світі країн. Відповідно, й мова найбільш поширена – як у нас англійська.
І жодної з цих двох мов я, звісно ж, не знаю. Хоча, то зараз неважливо. Нащо мені ті папери читати? От ви сильно часто до свого паспорта зазираєте? Отож.
То все другорядне. Головне – документи в мене є. Бо ж як там? Є у тебе папірець – ти людина, а не мрець! А коли вже я людина (ну, в ельфи не взяли, що вдієш – пикою либонь не вийшов), то пора й подумати про моє місце у цьому новому світі. І для початку, гм… вибачте за тавтологію – з чого починати. Бо наразі я голий-босий, як хлопці на Сході. Торба з пожитками не рахується. Спідниця – теж. Хоча… раптом якась місцева модниця її зацінить?
Але з цим ми потім якось розберемось. А зараз…
– “Ген радості – це бути не хохлом, а україііінцем”, – геть немелодійно доспівав я, заходячи до провулку. Ага, того самого.
І четверо моїх “знайомих” були тут як тут. Сиділи й лускали щось віддалено схоже на гарбузове насіння. Ти диви, і їх вже відпустили! Люблю наше кривосуддя. Коли я кажу “наше” – маю на увазі і земне, і тутешнє.
Чесно, я не сподівався зустріти тут саме їх. Але так – навіть краще. Заодно можна спитати, хто з них Вільгельм, і яке в нього прізвище… Хоча, ні. Бо якщо Телль – то я просто на місці зо сміху дуба вріжу.
– Тобі чого, фраєр? – спльовуючи шкаралупу, похмуро спитав той, без двох зубів, що вмів шпрехати горянською. – Ми, ніби, все вже порішали.
– Спокійно, пацани! – всміхнувшись якомога доброзичливіше (знаю, що крінжово виходить, та інакше не вмію), я виставив уперед відкриті долоні – мовляв, не битися прийшов. – Ми, здається, трохи не з того почали. Справа є!
– Кажи, – він одразу підібрався, припинивши “трапезу”.
Ні, не те щоб я горів бажанням згадувати буремні дев’яності, вуличну двіжуху й долучатися до не дуже організованої підліткової злочинності. Але – як я вже казав, з чогось треба починати. Та й хто краще допоможе мені пізнати цей світ, ніж представники “соціального дна”?
– Для початку – треба знайти мені нормальні шмотки
